Подивившись екранізацію блискучого роману Лю Цисіня, легко впасти у бездумні аналогії нашої ситуації.
По-перше, нам протистоять аж ніяк не загадкові інопланетяни через операції гібридного впливу, з перспективою битви через 400 років за неясних технологічних перспектив. І ворог нам відомий (він майже як ми, але інший) і в окопах сидимо вже зараз, та й особливої фантазії не потрібно, щоб уявити технологічний рівень. Зрештою, поки що головною “новою” технологічною фішкою ворога є початок виробництва тритонного чавунію.
По-друге, аналогія “геополітична”, де три тіла чи то Захід, Росія, Китай, чи Європа, Америка і знову РФ, чи (найближчою до дійсності) – Півн. Америка, ЄС та Східна Азія. В останньому випадку хоча б є можливість (мало реальна), що нас розірве в рамках “блукання” між цими “тілами” (подібна доля, зауважимо, скоріше стосується більшої частини країн того самого глобального Півдня). Реальність така, що де-факто регіональне тяжіння Європи є домінуючим (загалом, через що ця війна і йде).
Особливо геніальні конспірологи, звичайно, скажуть Англосакси, Ватикан або ще щось. Залишимо подібні аналогії на совісті авторів.
Мені здається, що головне посилання (яке й зачепило багатьох свого часу) у цьому “блуканні” між трьома березами (заблукати серед трьох сосен, вибачте), на тлі подібних “аналогій” буде просто втрачено. А воне досить просте.
- Ворог спостерігає нас постійно.
- Його плани – незрозумілі.
- Маючи можливість нас знищити миттєво (у нашій реальності це звичайно ЯО), він цього не робить (боїться інших цивілізацій, вибачте, ядерних країн – гіпотеза).
- Він бачить усе, що у нас говориться, відбувається і таке інше (все як на долоні).
- Будь-яка наша перемога не несе для нього стратегічної загрози.
- Чесно міркуючи, він зізнається, що стратегічно (концептуально) програв (саме початок війни з Україною методом вторгнення – фіаско великої війни з Європою, куди наша вбудована як ключовий на с.д. елемент)
- Головне завдання ворога в такому разі – забезпечити неможливість нашої перемоги у довгостроковій перспективі (не роблячи спойлери на романи Лю, просто зазначимо, що в нашій реальності це гра на виснаження, де за порівнянному технологічному рівні протистоять нам у рази більші економічні, військові, технічні, демографічні та організаційні ресурси).
Звідси стає питання – як можна робити стратегію, якщо ти концептуально у слабкішому становищі, і будь-яка твоя подальша дія (або бездіяльність) веде до послаблення твоїх ресурсів?
Тут ми знову обійдемо, з поваги до читача, тупу аналогію “заслання на зонді” Медведчука чи щось подібне (хоча він справді почав виглядати свідомо погано фізично напередодні своєї вже показової зради). Також, хай пробачать нас, ми не будемо розбирати суто психологічну динаміку війни (обидва суспільства в ній активно чи пасивно знаходяться – заперечень проти війни у значних соціальних груп немає ні з нашого, ні з їхнього боку – стандартна, загалом ситуація). Аналіз міжнародної позиції залишимо для інших публікацій – ну дійсно, вона може змінюватися і нам може дуже пощастити (або навпаки). Або комусь іншому.
Розглянемо саме цей момент. Все видно, все чується, все записується – і це від перших днів війни. Ще є (була?) можливість потай готувати невеликі операції. Але ніякого великого непомітного наступу, масштабного маневру неможливо зробити жодній зі сторін. Те саме стосується розгортання виробництв, військового імпорту із дружніх країн – все фіксується. І ми в гіршій позиції – змушені дробити партії, самі виробництва на дрібні елементи, робити ставку на гнучкість поставок (а не їх масштаб), бо висока концентрація чогось буде досить швидко ідентифікована. А можливість завдання ударів по нашій території перевершує наші по території ворога (адже ми також знаємо де і що стоїть, робиться і порається, в цілому).
Важливо зробити ще дві важливі примітки.
Перше. Якщо ми справді думаємо, що можемо щось приховати – ми маємо рацію. Місцями. Але загалом, сучасна війна – це “гола” війна, ніякого нормального туману війни, жодних потайних пересувань, виробництв і концентрацій. І з кожним днем як ми, так і ворог знатимуть все більше один про одного. Не думаю, що у цій війні, але тренд заданий – ми бачитимемо місцезнаходження кожного солдата ворога в реальному часі мало не в ЗМІ. І нас бачитимуть також.
Друга помилка – це те, що ми не виростемо. Звісно ж виростемо! У плані виробництва, обсягу, обслуговування. Демографічний ресурс, він же “людський капітал” згідно з новим законопроектом – також проблема буде врівноважена так чи інакше (наша війна – частина великої війни Європи та Росії, гарячий її театр). Тобто, наприклад, не цього року, так наступного, але ми збалансуємо завдання збитків російськими ракетами по нашій території можливістю завдання такого ж ракетного збитку на них. Так, масштаб Росії більше, але сумніватися в тому, що сама загроза завдання ударів, не тільки БПЛА, а й ракетами по РФ, асиметрично збалансує ситуацію, – не доводиться. Теж стосується будь-якої компоненти – фортифікація, берегова охорона (“роєвий флот” тепер і концепція РФ), логістика – усюди буде знайдено баланс (прозорий для опонента, нехай і асиметричний).
Звідси хочеться повернутися до головної теми цієї статті. Як планувати коли все видно? Коли будь-який план, який почне реалізовуватись, буде видно (і може бути куповано) ще на етапі розгортання? Навіщо це веде?
Росія зробила ключову помилку на самому початку (бліцкриг), далі перейшла (стратегічне рішення) у війну на виснаження, де ставить дві цілі - будівництво ланцюжка військових баз, зміцнення районів та повне зачистка окупованої території; а також повзучий наступ з метою скоротити наш потенціал. Україна зробила ключову перемогу спочатку (збереження стійкості та маневрена оборона), та ключову помилку пізніше (не врахувала російську стратегію).
Зеленський сказав, чи готова Україна віддати Крим та окуповані території Путіну
Чекаємо на Трампа: Зеленський сказав, коли Україна може закінчити війну
В Україні можуть заборонити "небажані" дзвінки на мобільний: про що йдеться
АЗС знизили ціни на бензин та дизель на початку тижня: автогаз продовжив дорожчати
Перспектив же зробити при “фортеці режиму” в РФ те, що вони здійснили тут, просто немає – глибина стратегічної оборони перевершує українську в рази (про що, загалом, усім чудово історично відомо).
Таким чином, ми знаходимося у фазі виснаження (і ця фаза проходить у швидшому темпі ніж ворога, з поправкою на масштаб).
Я спеціально тут не хочу торкатися міжнародної допомоги, позиції міжнародних гравців тощо. Т.к. на мій погляд, реальність така:
- Воює насамперед Україна. Лемма - якщо вона воювати не буде, їй не в цьому допомагатимуть (але можуть замість цього допомогти в чомусь іншому).
- Реальність – основа будь-якої самостійної стратегії. Якщо не визнавати реальність, то стратегія не буде самостійною за визначенням.
- Стратегія, побудована на базі реальності (гранично мінімалістичної, і я сказав би навіть песимістичної оцінки ресурсів, але без впадання в “зраду” – плюси теж потрібно чесно враховувати) – це вже і є “лот” для аукціону серед союзників. Їм буде простіше розуміти, з чим вони мають справу, та й взагалі, хто знає нашу ситуацію краще за нас самих.
Проблема України загалом у цьому ключі (робота з союзниками) полягає в тому, що союзники на порядок більш реалістичні та прагматичні, з усіма застереженнями на їхню громадську думку, віками побудовані інститути та інше. Вони (союзники) очевидно не ризикуватимуть заради України своїм соціальним світом, при цьому намагаючись домагатися своїх (не наших!) цілей обмеженими засобами. Погано звичайно, коли в тебе такі прагматичні друзі ;((( З іншого боку, це і урок дорослішання для України (якщо вона взагалі претендує на суб'єктність, звичайно)).
Крім того, особливо ключовою (і загалом – дратівливою) нашою рисою в очах усіляких “реал-політиканів”, у тому числі про українсько налаштованих на Заході, є відсутність ієрархії цілей (виходячи з реальності, нашого ресурсу тощо). Ми хочемо все й одразу – “будьте реалістами – вимагайте неможливого!” – так у дусі 1968 року з тугою нас згадують очевидці та учасники тих паризьких подій, що сидять у високих кабінетах.
Але головний сюрприз полягає звичайно ж у тому, що рівно в тій же концептуальній ситуації голого солдата (або голою війни, якщо хочете) знаходиться і Росія. Загалом, виходи зі стратегічного глухого кута позицій та асиметричного балансу ресурсів сторін лежить саме в цьому – хто перший (і краще) вибудує нову теорію цієї Nake War.
Найдивовижніше ж, що у наших союзників її також немає… А дехто (як Ізраїль) зіткнувся зі схожим (не ідентичним) класом проблем… Особливо зацікавленим я хочу порекомендувати найкращу доповідь про суть воєн майбутнього (у нас – теперішнього) за останню. рік – https://www.rand.org/pubs/research_reports/RRA1887-1.html
(продовження може бути)