Війна росії проти України повинна докорінно змінити сприйняття українським суспільством самого себе та навколишнього світу. Здавалося б, це необхідна передумова нашої перемоги, виживання, переродження та відновлення з попелу.

Хотілося б, щоб ілюзії, в полоні яких ми довго були бідними, слабкими та залежними, назавжди зайняли своє почесне місце на смітнику історії, і щоб наше суспільство раз і назавжди зрозуміло складність, багатовимірність, взаємозалежність та динамічність сучасного світу, навчившись повноцінно жити в ньому та зайнявши місце, яке відповідає нашому потенціалу.

Але, на жаль, ми досі існуємо у двовимірному світі «зрада – перемога». І прикро констатувати, що з перебігом війни ця проблема лише загострюється. Бо все, що не вкладається в нашу картину світу, безапеляційно перетворюється на «зраду».

За прикладами далеко ходити не треба: погляньмо на суспільне ставлення до допомоги інших країн Україні чи нашим ворогам. Коли допомагають нам – «перемога», коли ворогам – «зрада», коли не допомагають нам – «зрада», коли не допомагають ворогам – «перемога».

З одного боку, українське суспільство можна зрозуміти: для нього вчасне надходження необхідної допомоги – питання фізичного виживання, збереження та захисту життів наших громадян.

З іншого боку, чорно-білий погляд на світ в епоху кольорового телебачення не дозволяє адекватно сприймати реальність, зважено оцінювати наявні можливості, від чого в результаті страждає сама Україна. Зрештою, світ не зійшовся клином на Україні, тому якщо ми хочемо вичавити з нього максимально можливу кількість підтримки, то повинні тонко розуміти інтереси та червоні лінії всіх, до кого звертаємося по допомогу.

У цьому ракурсі Ізраїль – це, мабуть, найбільш показовий приклад. Монополізований інформаційний простір нав’язує українцям думку, що ця держава могла би нам допомогти, але не допомогла. А якщо й допомогла, то значно менше, ніж могла би. Чи так це насправді? Чи був Ізраїль зобов’язаний нам допомагати? Чи міг він це зробити, не створивши значних ризиків для власного суспільства? Ці питання нечасто можна почути в етері, серед владних еліт та від Президента України особисто. На жаль, відсутність відповіді на них робить нас слабшими.

Здавалося б, російсько-українське та арабо-ізраїльське протистояння неймовірно схожі. Вони ґрунтуються на запереченні існування нації як такої, на неспіврозмірності територій та чисельностей населення воюючих сторін, а також на культурному та історичному зв’язку між сторонами. На перший погляд, ці обставини мали визначити для Ізраїлю сторону конфлікту однозначно та беззастережно. Так здається українському суспільству.

Однак такий погляд – це погляд егоцентричного інфанта, що плекає ілюзії, нібито світ йому винен. Поки він перебуває в полоні цих ілюзій, життя проходить повз нього, лише час від часу жорстко його приземляючи перевіркою реальності. Падіння закінчаться лише внаслідок дорослішання.

А подорослішання можливе тоді й тільки тоді, коли інфант зрозуміє просту істину: йому ніхто нічого не винен. У гіркий час лиха він повинен розраховувати передовсім на себе, дякувати тим, хто може допомогти й робить це, а також тим, хто щиро співчуває, але допомогти не може. Ізраїль – це країна, де збройна боротьба за існування, що почалася ще до створення держави, продовжується понині.

Ця боротьба стала невід’ємною частиною історії та сьогодення держави, тлом, яке настільки сильно пронизує ізраїльське суспільство та буденне життя, що немає жодної сфери де його б не було видно. Багато дослідників початком цього конфлікту вважають 1929 рік – заворушення в Хевроні та знищення тамтешньої єврейської громади. Відтоді вже минуло понад 90 років, а конфлікт ізраїльтян із палестинцями та більшою частиною арабського світу (до нього відносять 430 млн осіб, водночас населення Ізраїлю трохи перевищує 9,4 млн осіб) досі триває.

Через болючі втрати й постійні спалахи цього конфлікту в ізраїльтян сформувалася звичка до саморефлексії. Вони постійно розмірковують про те, як досягти рівноваги між потребою вести війну за виживання і водночас, в рамках конфлікту бачити у ворогах людей. Це потребує постійного аналізу та переосмислення моральних норм, без чого неможливо збудувати сучасне прогресивне суспільство. Люди страждали по обидва боки фронту, однак ізраїльське суспільство вирізнялося (і вирізнятиметься в майбутньому) схильністю до самокритики.

Письменники й політики в один голос наполягали, що країна має відповідати цінностям, які супроводжували її на шляху до утворення й незалежності, інакше весь цей шлях втратить сенс. Така самокритична позиція стала одним із найважливіших джерел внутрішньої сили Ізраїлю, яка велетенськими кроками рухала країну вперед у найважчі часи.

Популярні новини зараз

Висунули дві жорсткі умови: поляки знову розпочали страйк на кордоні з Україною

В Україні можуть заборонити "небажані" дзвінки на мобільний: про що йдеться

В Україні посилили правила броні від мобілізації: зарплата 20000 гривень і не тільки

Водіям нагадали важливе правило руху на авто: їхати без цього не можна

Показати ще

Такий світогляд формувався під впливом обставин. Ізраїльтяни були наповнені відчуттям відчаю, страхом знаходитись один на один з озброєними, кількісно переважаючими та вмотивованими ворогами навколо, вони перебували під тиском обставин та в цивілізаційно програшній позиції. Відчуття протистояння формувало стан «один на один з усесвітом».

Суспільство прийняло, вкоренило та передавало у спадок аксіому, що передовсім слід покладатися на власний розум, сподіватися на вірних друзів, але розуміти, що їх допомога може бути обмежена тиском обставин. Історія Ізраїлю, особливо новітня, описана зі стількох різних позицій, через призму як ізраїльського народу, так і арабського етносу, що знайти істину сторонньому спостерігачеві тут украй важко.

Водночас у сучасному світі Ізраїль займає надто важливе місце, щоб це було можливо проігнорувати. Його існування й доля навряд чи залишать когось байдужим. Хтось побачить у цьому вперту жагу до виживання та приклад відновлення народу та держави з попелу. Інші уздріють несправедливість щодо палестинського етносу, що століттями посідав цю землю.

Дехто подумає про героїчний приклад скаженого опору та боротьби за існування такої омріяної століттями єврейської держави в час, коли весь світ проти тебе, а друзі дають крихти того, що конче необхідно для виживання. Хтось киватиме на цивілізаційне зіткнення між Заходом, що підступно, зухвало, колоніальною зверхньою примхою вкрав у слабкого на той час Сходу частину його культурного та цивілізаційного серця.

Що ж повинні побачити ми, українці, благаючи світ про допомогу проти скаженої, варварської агресії? Чого нам чекати від країни, що, на наш погляд, потерпає так само несправедливо, як і ми, й від якої ми чекаємо емпатії та відчутної підтримки? Можливо, проблема в тому, що Ізраїль каже нам: Україно, ми з вами, ми допомагаємо тим, що можемо вам дати.

Чи могли б ми дати вам більше? Напевно… І тоді для нас це означатиме війну, яку роздмухає ваш (росія) та наш (Іран) ворог. Ми маємо постійний конфлікт на півночі з Ліваном, що підтримується Іраном, та дуже крихке статус-кво з Сирією, де рф має значний вплив. Ми маємо постійний палестино-ізраїльський конфлікт, в який росіянам ніщо не заважає підкинути дровець.

Ми маємо невизначену позицію Йорданії, яка може змінитися в будь-який момент. Ми ж не розповідаємо вам, що ми вже попередили населення про можливу ескалацію та рекомендували зробити запаси їжі та води на кілька тижнів. Навіщо ви вимагаєте від нас того, що буде означати для нас загибель наших синів та доньок, якої можна уникнути? Як ви підтримаєте нас, коли нас почнуть розривати наші вороги? Чим допоможете нам ви? Це дуже прості слова, яких не чутно за обережним ізраїльським дипломатичним етикетом і які тонуть у вирі наших емоцій.

Що ми можемо на них відповісти? Чи справедливо з нашого боку чекати входу у відкриту війну від суспільства, яке майже сотню років постійно балансує на межі знищення, від народу, який балансує на межі зникнення кілька тисяч років, від країни, яка фізично протистоїть етносу, що в півсотні разів більший за неї? Для громади євреїв Держава Ізраїль – це досягнута давня мрія, яка може перетворитися на порох, якщо суспільство й уряд припустяться помилок, що зумовлять близькосхідне цунамі.

Тому агресивно вимагати допомоги від Ізраїлю – звучить вкрай зухвало й навіть дико з нашого боку. На цьому тлі реальна допомога ізраїльтян, як, наприклад, крайні масові атаки на потужності з виробництва безпілотників в Ірані, - це приклад того, як велика держава попри все допомагає Україні лікувати нашу інфантильність.

Хочеться уникнути розмови про історичні унікальності суспільств, державних утворень і таке інше, образ за невтручання в нашу битву за наше існування. І хотілося б, щоб Україна навчилася використовувати ті ресурси й цивілізаційні можливості, якими з нами готові поділитися, і дякувати за них і те, що нам дають критично важливі екзистенційні уроки, не йдучи на самознищення заради нас.

Це дуже цінний досвід. І тільки від нас залежить, чи засвоїмо ми його, ступивши крок у майбутнє, чи ні, залишившись у полоні інфантильних ілюзій.