Тімоті Снайдер: Замість того, щоб діяти як союзні демократії, ми поводимося як терапевти-аматори для диктатора

Деякі спостерігачі російсько-української війни, здається, думають, що найбільша небезпека полягає в тому, що Україна виграє або переможе занадто швидко, і що Путіну це буде незручно, і що для нас це важливо.

Це глибоко збочений спосіб бачення речей. Путін вирішив провести загарбницьку та руйнівну війну в Україні. Скрізь, де Росія контролює українську територію, росіяни вчиняють злочини геноциду проти громадян України, включаючи масові зґвалтування, масові вбивства та масову депортацію. Демократія захищається від автократії, і доля демократій висить на волосині. Російська олігархія дає нам передчуття катаклізму, який має наступити обов’язково, якщо ми звільнимось від їхніх нафти й газу. Росія блокує Чорне море та зупиняє експорт продовольства, погрожуючи цього року смертю від голоду десяткам мільйонів людей. Це те, що нас має турбувати, а не почуття Путіна.

Однак у цьому міркуванні є ще більша й важливіша проблема, яка виникає через хибне розуміння того, як працює влада в Росії.

Російські ЗМІ та політична система покликані утримувати Путіна при владі незалежно від того, що відбувається у зовнішньому світі. Російська політика відбувається в закритому інформаційному середовищі, яке розробив сам Путін і яким керує сам Путін. Йому не потрібна наша допомога в реальному світі, щоб створити заспокійливі вигадки для росіян. Він робив це вже двадцять років без нашої допомоги.

Українці це розуміють, і це одна з причин того, що вони дратуються, коли ми пропонуємо їм поступитися своєю територією чи переймаємося внутрішнім станом Путіна через перемогу над Росією. Вони знають, що це не тільки несправедливо, але й безглуздо. У російській політиці важливі не почуття Путіна чи реалії на полі бою, а здатність режиму Путіна змінити історію для споживачів російських ЗМІ. Зовсім безглуздо, як правильно розуміють українці, засуджувати реальних людей з реальних територій на страждання і смерть заради російських наративів, які навіть не залежать від реального світу.

Що станеться, якщо Путін вирішить, що він програє в Україні? Він діятиме таким чином, щоб захистити себе, оголосивши перемогу та змінивши тему. Йому не потрібен вихід з рампи в реальному світі, тому що його сила не в цьому. Йому потрібно лише змінити історію у віртуальному світі Росії, як він робив протягом десятиліть. Це лише питання порядку денного. У віртуальній реальності завжди є шлях втечі, і з цієї причини Путіна не можна «загнати в кут». (Якщо на те пішло, коли російські частини зазнають поразки, вони просто повертаються в Росію).

Влада Путіна поєднується з його здатністю змінювати тему на російському телебаченні. Він робить це весь час. Подумайте, як почалася війна. Аж до кінця лютого цього року всі російські ЗМІ стверджували, що вторгнення в Україну немислиме і що всі докази є лише розпалюванням війни з боку ЦРУ. Росіяни вірили в це або прикидалися. Тоді, коли Росія дійсно вторглася в Україну, війна була представлена ​​як неминуча і справедлива. Тепер росіяни вірять у це або прикидаються. У 2015 році, коли останнє вторгнення Росії в Україну не досягло всіх поставлених цілей, російські ЗМІ перемістили фокус уваги з України на Сирію. Просто так керують Росією: вторгнення і розповідь про вторгнення. Якщо вторгнення не вдається, історія змінюється.

Якщо Путін зазнає поразки в реальності, то оголосить про перемогу по телебаченню, і росіяни повірять йому або вдадуть, що йому вірять. Він знайде нову тему, до якої приверне їхню увагу. Це проблема Кремля, а не наша. Це внутрішні російські механізми, в яких сторонні суб’єкти по суті не мають значення. Немає сенсу створювати «вихід» у реальний світ, коли все, що потрібно Путіну, — це «захід» у його віртуальний світ. Його побудують пропагандисти з пікселів, а ми для цього не потрібні. Справді, є щось принизливе в тому, що західні лідери пропонують себе в якості неоплачуваних і непотрібних стажерів для російських телеканалів.

Дивним є те, що західні лідери все це знають або ж принаймні мають знати. Маючи достатньо часу для роздумів після останнього вторгнення Росії в Україну в 2014 році, ми усвідомили головну роль, яку політична вигадка відіграє в житті Росії. Кожен, хто має значення в публічних дискусіях, має знати, що Путін керує в ЗМІ, а не в реальності. Лише три місяці тому ми всі спостерігали, як Путін змінив історію з «війни немислимої» на «війну неминучу». І все ж, чомусь деякі західні лідери ігнорують цей основний структурний факт російської політики, коли виступають за перемир’я.

Звісно, ​​Путін може помилятися в цій війні чи в якійсь іншій. Він може чекати дуже довго, щоб оголосити про перемогу у віртуальному світі. У такому разі він втрачає владу, а телевізійні мережі захоплює хтось інший. Ми не можемо врятувати його від такого неправильного судження. Рано чи пізно це станеться. Можливо, під час цієї війни влада в Росії зміниться; ми дізнаємося, що це сталося, коли зміниться російський медіа-ландшафт. Незалежно від того, впаде Путін під час цієї війни чи пізніше, його влада над ЗМІ буде повною до моменту, коли вона припиниться. Немає інтервалу, де наші дії в реальному світі будуть вирішальними.

Тепер давайте подумаємо, що ми вимагаємо від українців, коли говоримо про поступку українськими територіями заради того, щоб Путін «не виходив з себе». Ми просимо людей, які стали жертвами війни геноциду, втішити винуватця. Ми очікуємо, що українці, які знають, що російська політика – це вигадка, принесуть жертви у світі, де живуть і вмирають їхні родини та друзі. Ми просимо українців засудити свій народ до етнічної чистки, щоб трохи полегшити життя російським телепродюсерам, чия геноцидна ненависть є однією з причин цих звірств.

Українці намагаються нам сказати й пояснити, що кліше про «повороти» та «з’їзди» зроблять війну довшою, відволікаючи від простої необхідності поразки Росії.

Коли ми починаємо історію з душевних потреб Путіна і запускаємо її через власне нерозуміння російської політики, ми відштовхуємо українську демократію в сторону. Замість того, щоб діяти як союзні демократії, ми поводимося як терапевти-аматори для диктатора. Ми спрямовуємо наше співчуття до диктатора, який буде використовувати його лише для продовження війни, подалі від людей, які мають виграти цю війну, щоб припинити її.

Умиротворення Росії відволікає нас від людей, які дійсно загнані в кут – від українців. Їм загрожує винищення як народу, і тому вони борються. Президенту Володимиру Зеленському насправді потрібен спосіб припинити цю війну, тому що він керує не вигадками, тому що він обраний лідер і тому що він відчуває відповідальність за свій народ. На відміну від Путіна, Зеленський не може просто змінити тему. Він має привести з собою своїх людей. На даний момент українці переважною більшістю вважають, що війну потрібно виграти, і не бажають поступатися територією. На відміну від Путіна, Зеленському доведеться аргументувати, посилаючись на те, що насправді відбувається на місцях. Тому йому справді потрібна допомога, щоб якнайшвидше виграти війну й дати українцям відчуття повоєнного майбутнього.

Усі розумні люди хочуть, щоб ця війна закінчилася. Це означає більше думати про український народ і менше турбуватися про проблеми, яких насправді Путін не має.

Джерело: snyder.substack.com

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук, відповідального секретаря журналу «Універсум», членкині Національної спілки журналістів України, членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)