“Липневі ухвали Сенату та Сейму Польщі, де йдеться про “геноцид, скоєний українськими націоналістами” у 1943-1945 роках, поставили українську сторону в ситуацію цугцвангу. Висунуте звинувачення надзвичайно серйозне, безапеляційне, прийняте в рамках ледь не повного політичного консенсусу і саме по собі страшенно ускладнює і обмежує перспективи подальшої співпраці. З одного боку і не реагувати на такий серйозний виклик неможливо, а з іншого — реагувати так, щоб не погіршити ситуацію, теж невідомо як.

Пробувалися різні сценарії. Після кількох радикальних чи примирювальних громадських ініціатив, реєстрації у ВРУ проекту «симетричної відповіді» та спільної заяви Президентів з нагоди Дня Незалежності, ВРУ все ж обрала шлях асиметричної відповіді – заяви від 8 вересня, покликаної зменшити градус конфлікту.

Втім заява українського парламенту показує брак розуміння не лише глибини проблеми, а й власне наявності проблеми як такої. Скидається, що парламентарі надають перевагу інтерпретації польського демаршу виключно як опортуністичного намагання обмеженого кола польських політиків поспекулювати у власних вузьких цілях на давно вирішеному питанні. Вони ігнорують ширший контекст, якого набуло питання «Волині» в польській внутрішній політиці та громадській думці.

Показовими є формулювання з тексту та пояснювальної записки до законопроекту: по-перше, стверджується, що «українці та поляки вже досягли порозуміння та надали спільну політичну оцінку подіям на Волині», на підтвердження чого наводиться перелік ключових заяв та декларацій з 1997 по 2016 роки. З огляду на динаміку загострення ситуації, це радше спроба видати бажане за дійсне.

По-друге, в якості рецепта пропонується твердження, нібито «щодо подібних болісних історичних питань потрібно робити виключно спільні політичні заяви, підтримуючи, водночас, доцільність продовження фахового діалогу між істориками України та Польщі…» Магічне слово «фаховий» окреслює бажання відмежуватися від проблеми та вивести її обговорення в ізольоване наукове гетто, аби політики, обмежившись ритуальними заявами, мали змогу займатися «реальними» проблемами і «реальними» викликами.

Зрештою, прямо стверджується, що ця заява приймається не тільки, щоб висловити позицію ВРУ, але і «створить підґрунтя для повернення до конструктивної подальшої спільної роботи над проектом заяви щодо вшанування жертв Волинської трагедії».

Але чи допоможуть справі примирення заяви заради нових заяв? Польсько-українські навколоісторичні перипетії останніх років чітко показали, що не лише періодичні заяви, а й традиційні рецепти, запозичені з репертуару політики примирення інших країн — формула «пробачаємо і просимо пробачення», спільні заяви релігійних діячів, вклякання на коліна перед пам’ятниками жертвам самі по собі вже не працюють, не несуть бажаного символічного навантаження та нездатні закрити болісні історичні питання. Польський уряд вже стикнувся зі складнощами одночасної підтримки слабкопоєднуваних наративів геноциду та стратегічної співпраці з Україною. Тому ігнорування наявної «історичної» проблеми во ім’я концентрації на більш нагальних практичних справах не може бути довготерміновою стратегією.

Відтак українській та польській сторонам слід зайнятися пошуком інноваційних рішень, спертих на спільний пошук знання, інклюзивний суспільний діалог та взаємне пізнання. Жодним чином не йдеться про прийняття визначеної іншою стороною «історичної правди», а про наповнення символічності заяв конкретними діями і кроками в процесі співпраці. Інакше маховик конфлікту не зупиниться. На 7 жовтня заплановано прем’єру фільму Войцєха Смажовського «Волинь». Чекаємо на нові заяви?”