Олександр Мазурчак: Треба зробити, щоб вартість реклами іншою мовою була втричі дорожча

«Хвиля» публікує заключну частину інтерв’ю  з радником голови КМДА, координатором інших радників та куратором «Науково-дослідного інституту соціально-економічного розвитку міста» Олександром Мазурчаком.

Муніципальна реклама – важливий вид доходів міських бюджетів, що спрямовується на покриття витратних статей. Кому належать рекламні площі в Києві? Чому, наприклад, реклама у метрополітені ведеться від імені комерційних структур?

 Частину першу інтерв’ю   див. тут

— Головна проблема метрополітену – не з рекламою. Черновецький з мотивів популяризації власної особи зробив 700 тисяч пільговиків: саме така кількість людей у столиці не платять за проїзд у метро…

Щодо реклами у метрополітені: найцікавіша складова там – виведення реклами на телевізори у вагонах. Цей проект було віддано на 30 років комерційній структурі, на умовах, абсолютно не вигідних для міста. Ми з нею судимося. Те саме, хоча і меншою мірою, стосується обклеювання станцій плівкою з рекламою, тощо.

За часів Черновецького управління реклами було збитковим, а зарплати його керівників сягали більше 20 тис. грн. на місяць. Ми все це припинили. Нині управління дає вже близько 60 мільйонів гривень на рік, але це, звичайно, не межа.

Багато зроблено у сенсі засилля «біл-бордів»: сотні знято, бо за велику їх кількість взагалі не платили; для інших відведено зони, де це не перешкоджає інтересам міста. У центрі міста взагалі реклама зводиться до мінімуму.

— Чи робиться щось, аби наступного року не повторилася ситуація зі снігом?

– 60 см снігу раптово, за одну добу — це випадає раз на 130 років, за даними Гідрометцентру. Передбачити це неможливо, адже аналогічних штормових попереджень ми за зиму отримали близько 30.

Снігоочисних машин в місті явно недостатньо. Ще більша проблема зі снігозавантажувальною технікою: 4 роторних і кілька фронтальних комбайнів. Проте далебі не у всіх світових столицях вивозять сніг, оскільки це вельми дорогий метод. Потрібно обладнувати спеціальні пункти розтоплення снігу: Москва, наприклад, має до 200 таких установок. У Києва на масштабне вивезення снігу однозначно немає ні техніки, ні грошей. Проте метод, який застосовуємо ми – посипання сіллю та використання грейдерів – також дає цілком пристойні результати.

Та проблема не в снігові. Проблема у тому, що сьогодні у Києві 1.200.000 автомобілів, паркувальних місць катастрофічно не вистачає, а правила паркування практично не виконуються водіями. І ось ситуація: вивезти машину евакуатором ми не маємо права; перемістити за ніч можемо максимум 60 авто, а треба – від 4 тисяч… Уявіть також снігоприбиральну машину на вулиці, де обидва боки щільно забито поза усякими правилами припаркованими автівками, і додайте факт, що вдень прибирати сніг практично неможливо через інтенсивність дорожнього руху…

Якщо загалом аналізувати останні три зими, то вулиці прибираються задовільно; за стандартного снігопаду однієї ночі на розчищення основних доріг вистачає. З під’їзними та прибудинковими шляхами більша проблема, але там і автомобілів більше. Отже, тримати «про запас» потрійний парк техніки для того, щоб задіяти її раз на сто років – теж не вихід. Київавтодор має 11 грейдерів, у місті є ще 142. Укладемо угоду з підприємствами, де наявна ця техніка, і у випадку нештатної ситуації оплачуватимемо грейдери почасово.

Для пішоходних доріжок закуплено 120 мотоблоків. Окрім того, широко використовуються білоруські трактори – їх по місту близько 220. Але за такого снігопаду вони також малоефективні. Для розчищення основних доріг також застосовуватимемо військову техніку (БАТ, роторні машини)…

Ви зачепили тему паркування… Дохід від паркувального сервісу на 2013 рік у бюджеті Києва запланований на рівні 2012 року: 30 мільйонів гривень. У той же час, згідно розрахунків незалежних експертів, реальний дохід від цього «сервісу» становить від 400 до 450 мільйонів гривень (за елементарним підрахунком 100 парко-місць лише один майданчик біля кожного з київських театрів за місяць дає близько 150 – 200 тис. грн.)…

– Підозри експертів, поза сумнівом, мають підґрунтя: значні кошти від паркування йдуть повз міській бюджет. Якщо наявною є оплата готівкою, то наявним є і бажання її прикарманити! На якому рівні – паркувальника, фірми чи її «куратора» – це для міського бюджету не має значення; важливий сам факт масштабного «протікання коштів».

Проблема – у наявності паркоматів: без них маса людей просто відмовляється платити. Один як депутат, інший – як прокурор, третій просто через те, що «крутий», а четвертий – через те, що розумний, і читав в «Укрправді», що паркуватися треба лише через паркомат… У паркувальника ж немає можливості застосувати жодні санкції: блокування коліс заборонене, евакуація заборонена, накласти штраф неможливо. Тоді як у будь-якій з європейських столиць на колеса негайно одягли б блокіратори і наклали б штраф від 300 до 800 євро.

Це – з одного боку… А з боку власне паркувальників – без автоматизації практично все, що реально заплачене, «загоняється» у витрати.

Потрібні мотивація і жорсткий контроль, для якого не буде «виключень-як-правила»: адже за Достоєвським «головне не покарання, а його невідворотність». Людський фактор маємо замінити суто-технічними засобами збору оплати. Паркувальник може мати функції контролю, але у жодному разі не збирання грошей.

Два підприємства у місті Києві виробляють паркомати, які зараз проходять тестування. Це – суто технічний аспект. У технологічному сенсі зробимо можливість придбання абонементів із суттєвим зниженням ціни; надамо можливість оплатити з комп’ютера та мобільного телефону, через СМС, через «картку киянина», яка вже «на виході» і набуде широкого розповсюдження з кінця поточного року. Це також надасть можливість диференціювати розцінки для киян та приїжджих, упровадити пільги для інвалідів, тощо.

Інше питання, що таку кількість машин немає де паркувати фізично. Наведу приклад Москви: там проблема вирішується інтенсивним будівництвом підземних паркінгів, проте це спрацьовує лише за жорсткого додержання законодавства й значних штрафів (близько 800 гривень в еквіваленті). Та й такі капітальні витрати не для київського бюджету… Ми запропонували і будемо здійснювати інший варіант: варіант «перехоплюючих паркінгів». Плануємо побудувати їх близько 40, тож люди, які їдуть на роботу з приміських зон або міст-супутників матимуть можливість залишити автівки біля кінцевих станцій метро, і не забивати ними столицю.

— Чи прораховане економічне обґрунтування проекту зміни системи паркування? Він виконуватиметься муніципальним коштом, чи його знову буде віддано на відкуп олігархічним структурам?

– На мій погляд, кращим варіантом був би дешевий кредит, приміром, Світового банку, – і виконання проекту комунальним підприємством на міських виробничих потужностях. Раніше проводилися переговори з угорською та ізраїльською фірмами, проте усе зупинився через відсутність необхідного законодавства (штрафи, блокіратори, евакуація). Відповідні зміни до законодавства нами напрацьовано, проте з огляду на режим роботи вищого законодавчого органу термін їх прийняття важко піддається прогнозуванню…

– До питання про нестачу місця: останнім часом надходить чимало інформації про розширення меж столиці за рахунок населених пунктів області…

– Якраз навпаки: це була така собі спроба «територіальної анексії» з боку суб’єкта обласного підпорядкування. У межах Києва є територія, що належить області – селище Коцюбинське. Селищна Рада прийняла генплан, згідно якого забрала у Києва 4,5 тисячі гектарів землі, зокрема Більничанський ліс – при цьому нічого не питаючи у ради столичної… Я рік вів перемовини з обладміністрацією, пояснював, що це незаконно. Наразі, після рішення сесії Київради, жодних земель Київ не віддав, а Коцюбинське і надалі залишається селищем на території міста Києва… При цьому, однак, воно не приєднується до Києва (на що сподівався багато хто з київської громади), бо закон передбачає для таких випадків референдум, а референдум у Коцюбинському не проводився, та й навряд чи буде проведено, зважаючи на позицію області. Загалом, у Києва є три «територіальні конфлікти»: з Обухівським районом, з Вишгородом та Коцюбинським. Але остаточне рішення з цих питань може прийняти лише Верховна Рада.

Отже, власну територію Київ не віддасть, а що до приєднання інших територій до Києва – то тут необхідно дотримуватися закону й логіки. Не можна протестувати проти призначеного Президентом голови адміністрації – і одночасно намагатися загнати два мільйони людей у межі міста, не питаючи на те їх згоди! Варто зазначити, що і сам Київ має «дозріти» до таких приєднань. Так, місто має свої проблеми: сміттєзвалищ та сміттєпереробних заводів, кладовищ, водозаборів, тощо – але не «задихається» нині у власних межах, як колись Москва перед збільшенням території. Отже, ми повинні працювати в кооперації з областю для вирішення цих проблем на паритетних засадах.

Інша річ, що Києву, як і Москві, конче необхідний закон про тимчасову реєстрацію. Офіційно у місті на сьогодні 2 мільйони 800 тисяч людей, фактично – 3,5 мільйони, а з тими, хто приїжджає на роботу – 4,5 мільйони. Це нормальний процес міграції трудових ресурсів. Але, по-перше, приїжджі критично перевантажують інфраструктуру міста. А по-друге фінансування на освіту і медицину йде лише за фактом офіційної реєстрації. Отже, соціальна сфера фінансується з розрахунку на 2 мільйони 800 тисяч, а обслуговує щонайменше 3,5 мільйони, із-за цього місто недоотримує у Міністерства фінансів сотні мільйонів гривень… Це питання дуже важливе для Києва, і ми лобіюватимемо прийняття відповідного закону.

– Що відбувається з будинком арх. Добачевського (Ярославів Вал 1), «Замком Річарда» (Андріївський узвіз), будинком на Тарасовій 1 (вже знищено?), садибами Мурашко та Меленського, іншими старими будинками у зоні Старого Києва, які доводяться до стану знищення? Практично, на кожний квартал — два старого міста маємо по одному такому будинкові. Вони свідомо доводяться до руйнування? Чому будівлі не консервують, навіть якщо заплановано подальшу реконструкцію? Чи існує (і якщо ні – то чому) єдиний порядок консервації та охорони відселених історичних будівель?

– За часів Черновецького деякі такі будинки були оформлені угодами під реставрацію, деякі були просто продані. Історичний будинок реставрувати дуже витратно. Навіть для того, щоб просто зберегти фасад, треба спочатку подбати про заміну всіх комунікацій та реставраційні роботи. Звести сучасний будинок набагато дешевше. Більшість історичних будівель були «прихватизовані», коли швидко зростала у ціні нерухомість. Всі розуміли, що навіть землі під ними зростатиме у геометричній прогресії.

Тут необхідно пам’ятати, що «класичного» бізнесмена цікавить лише прибуток, і вітчизняні «бізнесмени» у цьому сенсі нічим не відрізняються від «класичних». Тож коли відбулось «обвалення» вартості нерухомості – виявилось, що фінансово «гра» з історичними будівлями не варта витрат, бо вартість квадратного метра буде непідйомною, і «прихватизатор» вже не зможе отримати прибутку… Офісних приміщень у місті встигли набудували стільки, що орендні ціни у центрі впали до 30 доларів за квадрат. Відповідно, для житла це надто дорого, а для офісу – не буде попиту за наявності на порядок дешевших альтернатив. Будинки залишаються без нагляду, туди залазять бомжі, починаються підпали…

Які повинні бути дії міської влади? Історичні будинки у «прихватизаторів» ми будемо відбирати через механізм реституції! Наразі це має бути витяг з рішення суду про порушення угод і про відчуження власності. В ідеалі, звісно, бажано обходитись без судового процесу: для цього необхідно, аби були чітко прописані всі процедури на момент укладання угоди (і особливо аспекти історично-коректної реставрації, щоб не отримувати згодом склобетонних монстрів за понівеченими фасадами!), та граничні терміни реставрації. Саме право власності у таких угодах повинне переходити лише за повного завершення реставрації. Тоді будь-яке порушення визначених умов тягнутиме за собою реституцію.

Це – юридичний аспект. Але існує і аспект практичний. Приміром, ми відсудили таку споруду – і що далі? Громадські організації, які цілком правильно піднімають питання реституції – не будуть, однак, платити за реставрацію… Передати будинок до комунальної власності, та й «повісити» на шию ЖЕКові, що існує за рахунок не повністю зібраної квартплати та працює з рентабельністю, близької до нульової?.. Це не вихід, Тут вихід один: вкласти 2 – 3 мільйони у консервацію, або 10 – 15 у реставрацію. Та де їх узяти?

На це повинна бути спеціальна державна програма, і окремо спеціальна комунальна програма, цільовий фонд: нині їх немає. «Бізнес» такого фонду не створить. Отже, гроші треба знайти на міському, або на державному рівні. І тут ми знову вертаємось до проблеми джерел фінансування бюджету, до тарифів, до політики «білих» зарплат… Чи згодні кияни, наприклад, нести тягар спеціального місцевого збору на реставрацію пам’яток архітектури?..

Чи взагалі закладено до загальних тарифів видатки на капітальний ремонт?

– Ні. Якщо будинок відпрацював 50 років, комунікації замінюються повністю. На рік Києву потрібно робити капремонт приблизно 2000 будинків. Реально ми можемо «потягнути» лише 1/10 з цього числа. У першу чергу виконуються роботи, пов’язані з безпекою людей: ремонт ліфтів, покрівлі.

Чимало будинків, що відпрацювали термін у 50 років, набагато економічніше не ремонтувати, а зносити, і на їх місці будувати нові, з використанням нових технологій, з більшою площею помешкань та більшою кількістю поверхів. У міста був спеціальний проект у цій сфері, і непоганий, проте його довелося «згорнути» у зв’язку із кризою. Але зрозуміло, що варіант зносу і новобудови можна застосувати лише у районах «хрущовок» та на лівому березі: для історичної частини міста цей підхід є неприпустимим.

– Так що ж конкретно робитиметься для вирішення проблем історичної забудови міською владою?

– Варто сказати, що масштабні роботи з відновлення історичних об’єктів вже ведуться, проте постає питання їх інтерпретації громадськістю. Так, минулого року ми витратили 90 мільйонів гривень на відновлення всіх комунікацій та реставрацію фасадів на Андріївському узвозі, проте через «самодіяльність» фірми СКМ із руйнуванням фабричного будинку (34-го номеру за узвозом) та через фарбу «неісторичного» кольору – отримали лише зниження рейтингу… Тому віднині такі масштабні роботи розпочинатимуться лише після узгодження з громадськістю. Вестимемо не лише постійні консультації, але і створимо щось на кшталт «партії киян» – щоб мати осередок для консультацій і спільної роботи.

– Право киянина на земельну ділянку завжди було украй складним питанням. Формально не відмовляючи, адміністрація завжди відповідала, що необхідно вказати конкретне місце на карті, на яке претендує людина. В той же час навіть депутати міської Ради свідчать, що у разі знаходження вільної ділянки надходить відповідь, що ділянку вже зайнято, і вона продається на ближчій сесії Київради «своїм» людям…

Чи змінилося щось у цій царині із введенням он-лайн кадастру?

– Щодо київських ділянок кожному мешканцеві – це велика ілюзія. Жодної можливості реалізувати таке право безпосередньо у столиці немає. Ви маєте право на ділянку, але не у Києві, а в Україні… В столиці ж ця норма певний час виступала «ширмою» для полегшення розкрадання землі. Так було роздано тисячі гектарів на підставних людей. Реально, якщо лише не йдеться про землю під- та при давно зведеному будинкові, видати землю в столиці можна виключно на конкурсних умовах, а це означає для комерційного використання.

Коректно було б вирішувати це через кооперативи. Громадянин мав би можливість придбати не землю, а пай. Тобто місто будує інфраструктуру, ви у муніципальної компанії берете землю із повним підключенням до служб, і можете на ній будувати більший або менший будинок, знаючи, що усі комунікації вже підключено, і ви надалі сплачуватимете лише стандартний податок, а не хабарі за кожний дозвіл…

Щодо комерційного використання землі. Варто було б продавати не землю, а право на оренду землі, згідно генерального плану забудови міста. Інакше матимемо самі лише універсами, заправки та ТЦ, як найрентабельніші – і не буде ні храмів, ні дитсадків, ні бібліотек. Отже, продаж з аукціону, як колись пропонувала Юлія Володимирівна, тут не підходить. Якщо у генплані стоїть спортивний об’єкт – то і конкурс можна проводити лише серед тих, хто бажає побудувати саме спортивний об’єкт.

На загал, земля комерційного призначення може бути придбана виключно на конкурентних засадах. Процедура ж проведення аукціонів на землю мала бути розроблена Кабміном, але її, на жаль, так і немає…

– Чи  ставиться питання повернення української мови на вивіски та об’яви магазинів столиці?

Офіційна мова в адміністрації Києва – українська. Але ми вже давно  вирішили не підіймати це питання спеціально, вважаючи, що кожний вільний говорити так, як йому комфортніше.

«Педалювання» мовного питання за фактом роз’єднує суспільство – хоча очевидно, що перед українським суспільством є набагато масштабніші завдання. Коли люди  бачать, що мова вживана і поширена, то це питання вирішується само собою, без тиску та скандалів.  Результат вже в наявності: в СРСР уся документація велася російською.  Але тиск та істерики «на публіку» значно уповільнюють процес.

I не забувайте, що це столиця. Місто розвивається як туристичний центр.  Тож якщо  ми бачимо  якісно зроблене оголошення, приміром, англійською мовою (безграмотні об’яви у метрополітені тут є радше негативним прикладом, що повинен підтверджувати правило!) — то нехай собі висить, хоч десятком мов писане.

Вважаю, що тут повинні діяти лише економічні методи. З практичної точки зору треба увести такий порядок, що вартість реклами іншою мовою, ніж українська, приміром, утричі дорожча: результат побачимо одразу.