Богдан Соколовський про ядерну загрозу, корупцію, минуле, політичний «гадючник» та прірву, у яку котиться Україна

Богдан Іванович Соколовський виявився дуже цікавою особистістю. Спілкуючись із ним, автор цих рядків сильно пошкодував, що у часи, коли Соколовський працював у секретаріаті Ющенка, неодноразово «проїзджався» на його адресу надто різко, уїдливо і, як тепер з`ясувалося, значною мірою несправедливо.

Широкому загалу про Соколовського здебільшого відомо лиш те, що він був чиновником у Ющенка. Більш поінформовані знають, що Соколовський працював на дипломатичній роботі, а також те, що він здавна є переконаним націонал-демократом, активним членом Руху, а після його розвалу – одного із його уламків у вигляді Української народної партії, де обіймав посаду голови секретаріату…

Та мало хто знає, що фізик за освітою Богдан Соколовський у радянські часи приймав активну участь у розробці ядерної зброї та устаткування для атомної енергетики, а також у заходах по ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. А це вже не рухівсько-ющенківське «бла-бла-бла»! Це дорогого коштує! Це потребує інтелекту, таланту, важкої праці…

До того ж, Богдан Іванович є якимсь «нетиповим націоналістом». Він не проклинає, як решта національно збентежених, «злочинну радянську владу». Навпаки, він визнає, що вона дала величезний поштовх для розвитку знань, науки, інтелекту, на відміну від нинішньої деградації. До речі, деградації не тільки вітчизняної, але й глобальної: нещодавно нобелівський лауреат, фізик у галузі нанотехнологій, винахідник графену Андрій Гейм, який добре почувається на Заході, нервово заявив, що обивательське споживацтво знищує науку як таку.

Богдан Соколовський намагається подати себе як політично правого, але здається, що у глибині душі, десь на несвідомому рівні він лишається у хорошому сенсі радянською людиною, вихованою, знову у хорошому сенсі, на комуністичних ідеалах. Утім, це особисте враження автора…

Зрештою, справа навіть не у Соколовському як такому, оскільки він є узагальнюючим образом. Як казав герой Михайла Козакова у старому фільмі «Безымянная звезла»: «Это не человек, это аргумент!» Соколовський, як багато інших, – це, так би мовити, уламок історії. Спробую пояснити, що мається на увазі: була величезна країна, яка, попри усі фашистські жахи сталінщини, усе ж полетіла у космос, розвивала науку, зуміла приборкати енергію атомного ядра (хоч це мало сумні наслідки у Чорнобилі), мала величезні досягнення у багатьох інших галузях… А тепер нічого цього немає, нікому ці досягнення не потрібні, довкола пустка і шкурництво. А такі фахівці, як Богдан Соколовський та багато інших, нікому не потрібні. Як казав уже інший герой іншого фільму: «Была страна, были люди, а теперь – одни уроды!».

Ось тому у Богдана Соколовського відчувається величезна ностальгія по радянському мегакосмополітизму, який давав справжній сенс життю, осмисленість буття. Але то все розвалили і знищили. Розуміючи, що справжньої справи у житті мабуть уже не трапиться, лишається хіба гратися у хуторянські «пасочки» на зразок Руху, УНП, якої-небудь «Свободи», туди або сюди інтеграції невідомо навіщо…

Почнемо, як належить, із біографічної довідки.

Соколовський Богдан Іванович народився 12 квітня 1954 року у селі Олексенці Борщівського району Тернопільської області. У 1976 році закінчив фізичний факультет Львівського державного університету. У 1976-1978 роках працював учителем фізики у львівській школі. У 1980 році – закінчив аспірантуру. У 1981-1993 роках був науковим співробітником Львівського університету. Провадив дослідження у галузі експериментальної фізики спеціальних матеріалів і технологій у екстремальних умовах. Керував науково-дослідною лабораторією, був заступником голови Науково-технічної ради Інституту прикладної фізики. Тривалий час працював у лабораторіях Інституту атомної енергії ім. І.Курчатова та Фізико-технічного інституту ім. І.Йоффе Академії наук СРСР, пізніше у лабораторіях університетах Марбурга та Хемніца (колишній Карл-Маркс-Штадт) у Німеччині. Кандидат фізико-математичних наук. Автор понад 100 наукових праць та винаходів, співавтор монографії.

З 1993 року – на дипломатичній роботі: перший секретар, радник з питань науки і техніки у Посольству України у Німеччині. З 1997 року – заступник, згодом начальник управління міжнародного економічного та науково-технічного співробітництва МЗС України. У 1999-2000 роках – радник-посланник Посольства України у США. У 2000-2003 – керівник Боннського відділення Посольства України у Німеччині, радник-посланник Посольства у Австрії.

У 2003-2008 очолював секретаріат Української народної партії. З 1989 року був членом Народного руху України. Зараз є заступником керівника УНП.

З квітня 2007 року – радник секретаріату президента Ющенка з питань зовнішньої політики. У 2008-2010 роках уповноважений президента України з питань міжнародної енергетичної безпеки.

* * *

Спочатку планувалося інтерв`ю із чисто енергетичних питань. Але що далі то більше розмова заходила про загальні та глобальні питання. Замість інтерв`ю вийшов такий собі діалог. Спочатку автору здалося, що він «забив» співрозмовника розлогими питаннями та своїми судженнями. Утім, згодом виникла підозра, можливо й помилкова, що Богдан Іванович навмисне дав автору висловити багато того, що думає сам, але воліє вголос не вимовляти. Зрештою час, крім інтерв`ю, ввести ще й такий жанр як діалог. Та й не це головне. Головне – суть

– Богдан Іванович, які перспективи ядерної енергетики у світі, принаймні у Європі? І що у нас? Нещодавно з цього приводу відбувся круглий стіл, у якому Ви взяли участь…

– Атомна енергетика у Європі не лише скорочується, як, наприклад, у Німеччині. Плани по її розвитку існують зокрема у Іспанії та у сусідній Польщі. Німці мають багато ядерних об`єктів, поляки збираються будувати, іспанці також від таких планів не відмовляються. Питання в тому, як атомна енергетика вписується у ринкову економіку. Нашу владу це мусило б цікавити, але на нещодавньому круглому столі з цього приводу не було нікого – ані від влади, ані від опозиції. Були присутні директори усіх атомних станцій та експерти.

Хоча саме влада повинна провадити реформи. У атомній енергетиці існують кричущі проблеми, зокрема недофінансування заходів по майбутньому закриттю станцій, утилізації обладнання, рекультивації земель. Тобто спеціальні грошові рахунки є, але вони фактично не наповнюються, це вже триває роками й десятиліттями. І це – на тлі споживацького ставлення до ядерної енергетики. Мається на увазі скрите фінансування теплової генерації за рахунок атомних станцій, оскільки вироблена на атомних станціях електроенергія, мовляв, дешевше. Але ж спеціальні рахунки пусті, і що робити у майбутньому, коли доведеться закривати станції.

– Складається враження, що про невідворотне закриття АЕС ніхто навіть не думає, а «дешева» енергія атомних станцій – то дурниця, то так штучно написали, що вона «дешева». Навряд чи зараз хтось може до пуття порахувати реальну вартість закриття станцій, з урахуванням усіх проблем, повного переліку яких ніхто не знає, та й не надто переймається тим. Сталого досвіду закриття станцій у світі, наскільки відомо, не існує, за виключенням Чорнобиля, але то – окрема тема. А потім: як врахувати інфляційні процеси? Адже 100 доларів на рубежі 1980-1990 років, 100 доларів на межі 1990-2000 років і 100 доларів зараз – то різні 100 доларів. За гривню вже й не варто й казати. Ну, і як обрахувати вартість закриття через десятки років? Буде як зі знеціненням коштів у Ощадбанку.

– То треба не накопичувати кошти, а вкладати їх у технічні заходи, хоча це проблема. І таких проблем багато. Наприклад, найбільш проблемною в Україні є Запорізька атомна станція. ЇЇ при Союзі збудували «з бухти барахти». Ніхто не враховував сейсміку. А станція знаходиться під загрозою сейсмічної зони Вранча у Румунії. Наші регулюючі органи прикрилися паперами, начебто все добре, а може статися велике лихо (під «регулюючими органами», очевидно, мається на увазі Державна інспекція з ядерного регулювання України – О.К.).

Або таке питання. Продовжували термін дії двох енергоблоків ВВЭР потужністю 440 МВт на Рівненській станції. Дуже дивно: то роками нічого не робили, а тут раптом миттєво вирішили проблему подовження ресурсу.

– А як щодо блоків ВВЭР-1000, тобто потужністю 1000 МВт? Доводилося неодноразово чути, що у нас немає досвіду продовження їхнього ресурсу взагалі.

– Ніхто не має такого досвіду, навіть росіяни, тобто виробники. До речі, в Україні таких блоків навіть більше, ніж у Росії. У нас їх є 11.

– Тобто, чим це все закінчиться, ніхто не знає?

– Дещо заспокоює той факт, що конструкція ВВЭР-1000 подібна до ВВЭР-440, яких доволі багатоу світі. Певний досвід подовження ресурсу і модернізації ВВЭР-440 існує.

Справа в тому, що у 440-му реакторі є така хитра процедура, що називається «відпал корпусу». Її не можна зробити в умовах станції, треба обов`язково везти на завод-виробник. Але нічого нікуди не возили, зробили незрозуміло як на місці. Згодом станцію запустили, але через два дні зупинили. Деякий час вона стояла і вважалась аварійною. А потім її тихенько знову пустили. Що там відбулося – достеменно невідомо.

– Ага, такі собі «Химині кури і Мотрині яйця» у галузі ядерної енергетики! А влада та енергетики не виявляли бажання поділитися інформацією з громадськістю? Перший раз од Вас чую про таке, хоча регулярно переглядаю усе, що публікується у масовій періодиці на тему ядерної енергетики. Чесно кажучи, стає страшно…

– Ніхто нічого не казав, та й нікого це особливо не цікавило. А то якось на одній із станцій ремонтували електрогенератор. Питаю у директора: як ви це робили? Каже: та як? на місті! немає грошей, аби везти у Ленінград! А це суворо заборонено. Не можна його ремонтувати на місці. У радянські часи за таке директора ледве б не розстріляли!

– Виходить, у нас ядерна енергетика працює «на соплях». Та колись може статися другий Чорнобиль, а країна вже не та. Немає у нас того економічного, матеріально-технічного, мобілізаційного потенціалу, який дозволив Союзу так-сяк впоратися із бідою. І бігти немає куди. Це тоді можна було від «мирного атома» втекти хоч на Далекий Схід, а тепер – немає куди. Україна є великою країною лише у європейському вимірі, але ніяк не у глобальному…

– Так, тікати нікуди! А ще проблема в тому, що у нас немає достатньої кількості спеціалістів відповідного рівня. З одного боку, їх дуже багато готують, а з іншого – їх катастрофічно не вистачає. Як би не було, а Росія пішла набагато далі нас у цьому питанні…

– Росія завжди була попереду, адже це все російські розробки. До того ж, Росія має закінчений ядерний цикл, чого у нас, схоже, ніколи не буде. Та якщо у нас частка ядерної енергетики у загальному обсязі генерації складає близько 50%, то з кадрами треба щось вирішувати: або готувати належного рівня фахівців у нас, або вчити у Росії, нехай за гроші…

– Посилають одиниці, але вони там залишаються. Там зовсім інший рівень зарплати. Ставлення до фахівців там набагато краще. Колись ще на початку незалежності ми з Ігорем Юхновським говорили про те, аби об`єднати під одним дахом усі навчальні заклади, де готують спеціалістів для ядерної енергетики. Згодом Європа зробила щось подібне, потім Росія. У нас все так і лишилось. Хоча і в Росії багато людей пішло із галузі, особливо після того, як керувати атомною енергетикою поставили Кирієнка…

– Поставили «додіка» до серйозних речей. Дивлячись на Кирієнка і наших «пацанів», починаєш поважати таких «зубрів», як Бронніков, та інших представників старої радянської школи, як би там до неї не ставилися.

– Бронніков – то наш. У Росії є, наприклад, такий дуже авторитетний фахівець, як Нігматуллін. Так от, він зараз їздить по світу, читає лекції. Його також «вибили із обойми». Шкода, бо це видатний спеціаліст.

– Тобто нехлюйське ставлення до кадрів притаманне не лише нашій «бандо-хуторянській еліті», але й московським великодержавникам?

– На жаль, так. Але у такі часи живемо…

– А оці «танці» із нещодавньою заміною на посту керівника «Енергоатому», коли замість Віссаріона Кіма поставили якогось… навіть не пам`ятаю, як його звати…

– От і я не пам`ятаю…

– Ходить чутка, що таким чином відома «Сім`я» поставила на фінансові потоки «Енергоатому» свою людину.

– Скоріше за все. Але така заміна – то однозначний «мінус». Я глибоко поважав попереднього голову «Енергоатому» Юрія Недашківського, так само і Кіма. Правда, Юрій, кажуть, «трохи вліз у щось»…

– Кажуть, що і не «трохи», але був-таки фахівцем. Так само і про Кіма кажуть, що йому можна було багато чого «пред`явити», але він був спеціалістом.

– Я навіть колись читав CVнинішнього керівника атомної енергетики, але не пам`ятаю, як його звати. (CV, тобто curriculumvitae – так на модний іноземний манер тепер називають те, що раніше звалося просто автобіографією. Мова йде про нещодавно і раптово призначеного голову «Енергоатому» Микиту Константинова, який хоч і має фахову освіту та, як значиться у томуCV, «починав трудовий шлях на Чорнобильській АЕС», але ніколи не був директором станції, а останнім часом переймався питаннями «стратегій», «інвестицій», «банків реконструкції та розвитку», іншою «гламурною» проблематикою, надто далекою від «суворих буднів» ядерної енергетики, а також від ядерної безпеки. – О.К.).

– Мабуть, немає за що пам`ятати. Такі «танці» довкола атомної енергетики – це дійсно страшно! Тим більше, що маємо дуже сумній досвід – Чорнобиль, наслідки якого, до речі, так і не подолані. Наслідки аварії якось так «закапсулювали», а чим воно обернеться через багато років – ніхто не знає та й не надто воліє тим перейматися. Зараз облаштування над 4-м енергоблоком ангару із новомодною назвою «конфайнмент» подається як величезне досягнення. Але ж той ангар абсолютно не захищає від радіації, хіба лише не дасть можливість радіоактивному пилу розлетітися на усі боки, коли той саркофаг завалиться. До речі, яка б не була радянська влада, але вона за півроку зробила об`єкт «Укриття». Тепер тільки й чути, що, мовляв, зроблено «по-радянськи погано»… Але досі ніхто краще зробити не спромігся!

– Саркофаг був розрахований на 20 років. На більш тривалий час ніхто й не розраховував. Об`єкт чесно відслужив своє. Навіть більше – уже 27 років пройшло. А тепер деякі «розумники» кажуть, що там, бачте, немає вакуумних вікон. Та їх і не могло бути! Тоді робилося найкраще із того, що існувало на той час. Та ще як врахувати поспіх і стрес від аварії! Адже спочатку були побоювання, що станеться ядерний вибух, лише 11 травня (1986 року – О.К.), коли проплавилася робоча зона, стало зрозуміло, що вибуху не буде. Пам`ятаю, як тоді у інститут вночі приїхав Михайло Горбачов, і так чисто по-людськи сказав: якщо фізики не зроблять, то більше нема кому. Через те із симпатією досі ставлюся до Горбачова… Тоді ніхто не спромігся вирішити проблему захисту, а бралися французи, німці, американці, японці… У нас, на щастя, вийшло – зробили укриття. Хоча екологія зазнала нищівного удару. Тоді академік Лєгасов казав мені: «Загидили твою Україну!» Шкода Валерія Лєгасова – він потім повісився…

– А чого, на Вашу думку?

– Його зацькували… Були навіть такі випадки: коли він заїзджав на територію інституту – а там була подвійна прохідна, оскільки то секретний об`єкт, – а йому плювали на машину. Не витримав… А шкода… Він хоч і мав складній характер, але був видатною особистістю. Та ще вони в Веліховим не зійшлись…

– Ну, то було колись. Якось ті станції на старому радянському ресурсі ще попрацюють пару десятків років. А що буде далі?

– Проблема в тому, що у нас доволі мале споживання електроенергії на душу населення, якщо порівнювати з розвинутими країнами. Споживання буде збільшуватись. Але за рахунок чого? Теплових станцій? Це удар по екології. Тут треба запроваджувати нові екологічно чисті технології.

Інший варіант – це ядерна енергетика. Але тут ми на 100% залежні від Росії. Те, що Україна віддала Росії усі права по будівництву заводу ядерного палива, – дуже небезпечно. Виникає технологічна та політична залежність. Крім того, не варто сподіватися, що Росія дасть нам на це великі гроші, яких у неї немає.

Росіяни взялися добудувати у нас два блоки на Хмельницькій станції. Виникає питання: чому китайцям Росія такі самі два блоки будує за 1,7 млрд доларів, а нам – за 10 млрд доларів?! Мені якось пару років тому телефонував Нігматуллін з Росії і казав: у нас «откати» беруть до 40%, то у вас, в Україні, вони вимірюються, мабуть,разами!

– Велика Россия, но здесь мы ее обошли!

– При цьому на Хмельницькій АЕС планують ставити енергоблоки, які були розроблені для станції у місті Балаково. Вони там не пішли, фізики «стали на вуха». Не знаю напевне, але ходять чутки, що баланс води там не сходиться… Це у Балаково, на річці Волзі! В у Хмельницькому, вірніше у Нетішині, де розташована станція, ріки Волгинемає і не буде.

– Очевидно, у 10 мільярдів вкладені такі серйозні «інтереси» таких «уважаемых людей»! Бачте, у Китаї так не балуються. Там нещодавно якомусь колишньому міністру дали «вишку», а він вкрав не мільярди, а набагато менше. Там хоч і крадуть, але як піймають, то все – «глина», закопають!

– (Сміється). У 2010 році, коли вирішувалось питання по добудові, з Путіним, який тоді був прем`єром, була узгоджена ця космічна цифра, але досі грошей немає. А тепер дивіться: чому така «дурна» Румунія, на відміну від України, має і планує будувати станції по канадським технологіям…

– Це CANDU?..

– Так, CANDU. Тобто потрібна диверсифікація. Так само роблять французи, які більшість обсягів електроенергії виробляють на атомних станціях і, до речі, мають власний повний ядерний цикл. Узяти, наприклад, Китай, який дещо близький до нас ментально. Китай має і свої, і американські, і російсько-радянські, і канадські технології. Питаю колись у китайського міністра, відповідального за ядерну енергетику: «Що ви будете з цим робити?». А він каже: «С-с-социалистическое соревнование устроим!»

– А молодці китайці! Нехай буде не «соц-», а «капсоревнование», аби лише монополії не було, і на голову не сідали. Нещодавно здивувало, що є якась корейська технологія…

– Найкращою сьогодні вважається!

– Французи, німці, американці – зрозуміло, але Корея?!

– Французи, німці, американці зробили систему AP-1000, а корейці – APR-1400. То є найкращий реактор третього покоління. Одиниця коштує 5 млрд доларів. Так от, Росія за застарілий реактор загнула таку ціну, за яку корейці пропонують найсучасніше на даний момент обладнання. Корейці виграли конкурс у ОАЕ, зараз будують 3 чи 4 енергоблоки. Це буде зразково-показова станція. Кажуть, туди не підпускають жодного араба – працюють лише корейські фахівці.

– Є інформація, що зараз найбільш впевнено себе почуває саме «Росатом», який має багато замовлень. Начебто є великі проблеми у американського Westinghouse, ще більші – у французької Areva і канадської CANDU. Наскільки ця інформація вірна? Чи це якась кремлівська «деза»?

– Проблеми є у всіх, зокрема у франко-німецько-шведско-японського консорціума. Але вони мають класні замовлення. А Росія має замовників лише у Індії, Китаї та Ірані.

– Але ж росіяни отримали замовлення у Чехії, де Росію, м`яко кажучи, не дуже люблять.

– Так, але там росіянам викрутили руки сильно. Словаки працюють з росіянами, але Словаччині «Росатом» дав дуже хорошу ціну. Ясна річ, що у Білорусі станцію будуватиме Росія. Кажуть, на одній із зустрічей з Путіним Лукашенко у притаманній йому манері сказав: «Ти ж мне не давай такое «говно», как Украине!».

– Що він там казав – то одне, а що йому насправді підсунуть – то справа інша. Адже якщо, як Ви кажете, в Україні фахівці є, але їх мало і вони погані, то в Білорусі їх геть зовсім немає!

– Білоруський перший віце-прем`єр Сємашко казав, що дослідний інститут у них лишився, не розграбували, як у нас. Хоча одного інституту замало…

– Загалом, Ви налаштовані дуже песимістично?

– Так, зараз немає тої фаховості, чесності, відповідальності, які були навіть у радянські часи. Наприклад, звертається до мене Юрій Бойко, тоді міністр енергетики, а зараз – віце- прем`єр. Питає «Шо дєлать?». Кажу: «По-перше, треба менше красти!» Він на мене так подивився… «По-друге, – кажу далі, – не можна все змішувати до купи у Міненерго – газову галузь, теплову і гідрогенерацію, атомну енергетику, а ще й вугільну галузь на додачу. Це ж абсурд!». А він мені жаліється у такому сенсі: мовляв, ти ж знаєш, отримую вказівки із «самої гори» – того не чіпай, цьому на ногу не наступай… Розводить руками: ніц не можу зробити!

– Чекайте, кому він це розказує? Адже будь-якому політично грамотному індивіду в Україні відомо, що колишній Міністр енергетики, а тепер віце-прем`єр Бойко «ходить під Фірташем»! Та Ви ж це знаєте краще інших.

– Так, Фірташ, Льовочкін, Бойко – це одна група…

– Краще б сказати – одна банда!.. Вибачаюсь за настирливість, але знову повернусь назад. Особисто мені страшно за майбутнє у країні, де ядерна енергетика поки якось ще тримається «на соплях» або, в кращому випадку, на залишках радянського запасу міцності, а країною та енергетикою керує бандократія, якась «пацанва», яка грамотно писати, навіть читати по складах не вміє, не кажучи вже про ядерну фізику чи інші матерії. Розмова з Вами як фахівцем лише зміцнила той страх за дітей, за себе… І ще раз: колишня країна, маючи величезний ресурс, заледве впоралася із наслідками Чорнобиля, власне, таки не впоралася. Крім того, був морально-психологічний фактор, про який зараз усі сором`язливо воліють не згадувати. Адже можна було мобілізувати народ гаслами: «За нашу Советскую Родину!», «За світле комуністичне майбуття!», «Грудью преградим дорогу мирному атому!». Це до того, що була ідея – комуністична. Хай там як вона кому не подобається, але це універсальна, вселенська ідея. Її дискредитували, спаплюжили, перш за все, так звані «комуністи». Якщо зараз щось вибухне, за кого і для чого підняти народ, аби пішов грудями закривати амбразуру чи реактор? За Ахметова, Фірташа, Коломойського? За те, що вони вкрали у нас суспільне багатство, яке потом і кров`ю зробили наші батьки і діди? За «хату скраю»?! Та зараз навіть за великі гроші нікого не піднімеш, не кажучи вже про високі інтенції! Як щось трапиться, то усі геть порозбігаються: ті, у кого шенгенвізи відкриті, побіжать на Захід, а у кого не відкриті – на Схід. Власне, уже біжать…

– На жаль, це так. А сталося так тому, що у парламенті є ліво-центристи – «Батьківщина» (? – О.К.), є ліберали, є радикали, тобто «Свобода», але немає поміркованих правих. А це – Рух. Рух – єдина політична партія, яка од самого початку незалежності має справжню політичну програму. (Чесно кажучи, автор тут абсолютно не згоден зі співрозмовником, але не став заперечувати, аби не надто переривати його думки – О.К.)

Тепер таке. Багато сказано, про єдність нації, про те, що люди в Україні скрізь однакові. Але це не так. Візьміть мешканців Галичини і Донбасу – це абсолютно різні люди. Як реально їх об`єднати – я не знаю. Щось намагалися зліпити до купи, зокрема Ющенко, але з того, на жаль, мало що вдалося.

– Перепрошую за дещо грубе питання, але як Вас «занесло» до Ющенка? Питаю через те, що от спілкуюсь з Вами вже майже годину, і не розумію, що спільно між, з одного боку, ним та його оточенням, кумами, сватам, а з іншого боку, Вами. І навіщо це Вам було?

– Та отож… А як потрапив… Я працював у Міністерстві закордонних справ…

– Ви ж фізик, працювали на ядерну програму?!

– Так, але коли все почало валитися, зокрема наука, я потрапив на дипломатичну роботу. Я працював у посольстві України у Австрії. Мене фактично за національно-свідому позицію звільнив міністр Грищенко, що є начебто зятеммосковськогогенерала КДБ. Відтак я був у НРУ…

– Тобто були «не при ділах»?..

– Не зовсім так, але щось на зразок того. На одному із заходів у листопаді 2006 року зустрів Ющенка. Той спитав: «Ти де?» Ніде, кажу. Тоді він дає щодо мене команду помічнику: «Щоб завтра доповів про його працевлаштування!» Так я став працювати у секретаріаті Ющенка. Я мав 20 хвилин на тиждень для особистої доповіді Ющенку, але було таке, що виходив через 5 годин увесь мокрий.

Був цікавий випадок, здається, у травні 2008 року. Ющенко збирався до Канади, я мусив їхати з ним, але натомість хотів поїхати до сина на день народження у Швейцарію. Знаючи, що Ющенко дуже поважає сімейні традиції, так прямо йому і сказав. Він не заперечував, але сказав, що треба буде в Канаді говорити про ядерну енергетику і тому попросив переглянути папери з доповіддю, яку йому підготували. І – 5 годин довелося йому розповідати про протони, нейтрони, електрони. Сильною стороною Ющенка було те, що як він до якогось питання чіплявся, до докопувався до самою суті. Але до всього ж не докопаєшся! Що йому оточення доповідало, те він здебільшого сприймав. Ну, а яке оточення – говорити зайвий раз не треба…

– Та справа не лише у оточенні. Легше всього звинуватити «погане оточення» у дискредитації «доброго царя». У нас з Вами відверта розмова, а відтак кажу відверто: оскільки доводилося багато писати про газово-енергетичні питання, спостерігав за Вашими виступами, коли Ви працювали у секретаріаті Ющенка, багато критикував Вас, часто навіть не надто коректно. Перепрошую. Але зараз не можу збагнути, що спільного між Вами, і Ющенком, його оточенням, братом, кумами?..

– Так сталося. Та, що останньою керувала секретаріатом… Віра…

– Вер-Ванна?

– Так, Віра Іванівна… Ульянченко! Керуючи, вона специфічно переймалася УкраїноюБалога теж мав на увазі лише сам себе. (Як дійсно скромна та інтелігентна людина, Богдан Іванович ну-у дуже м`яко характеризує руйнівну та шкурну діяльність названих клерків – О.К.) Треба сказати, що перших два роки Ющенка фактично не було. То був хворий чоловік. Я був свідком того, як його іноді приводила Оля Богомолець. Вона ледве не тримала його руку, коли він підписував документи, які йому підготували.

– Відтак, могли підсунути що завгодно… Напевно, так і було. Із хворої людини, ясна річ, збиткуватися не личить. Але хвороба головної особи не була б такою небезпечною для країни, якби була серйозна команда. Або, принаймні, хоч один мозковий центр! Взяти хоча б того ж Володимира Горбуліна, який був конфідентом Кучми. Кажуть, він один був з Кучмою на «ти», міг «виматюкати» його, коли треба, сказавши: «Льоня, не займайся фігньой!» Це була, мабуть чи не єдина позитивна риса режиму Кучми, оскільки отой, перепрошую, «хохлосрач», у якому ми живемо, то його заслуга!.. Утім, не тільки його. Він виростає із двох коренів. Перший – то бидляча, знову перепрошую, «сучность» нашого так званого народу. А другий корінь – то Кучма, який дав стати «елітою» отим бандюкам, рогулям та покидькам, що зараз є «хазяями життя», так званими олігархами, які «решают судьбы страны»!

– А як він такої можливості їм не дав, то вони б його прибрали…

– Не думаю…

– Точно вам кажу…

– Не буду сперечатися. Але ось приклад – Лукашенко. Про нього багато чого кажуть, але усім відомо, що він не дав вкрасти, у нього все працює, усі при ділі, і середній рівень життя у них, попри негаразди, поки вищий за наш. І при всій моїй відразі до будь яких режимів, я не знаю: Лукашенко – це «плюс» чи «мінус»? Скоріше, тут щось «амбівалентне», як у Фрейда.

– Я бував у Мінську багато разів, і там можна по-різному судити…

– Нехай так, але «по-різному» – це те саме, що «амбівалентно», тобто одночасно «во благо и во зло».

– Коли Ющенко одужав, десь із 2007 року, він хоти узяти важелі керування до своїх рук. Але вже було пізно, і він не мав того авторитету. Але ось приклад. Останній день. Завтра вибори. Остання нарада. Ющенку кажуть: «У вас 22 с половиною відсотки». Та як таке може бути?! Захожу до нього, а він мені говорить, про ті «двадцять два з половиною відсотки», що йому «намалювали». Кажу «Звідки? Дай Бог, аби набрати 12%». А він взагалі набрав 5,6%…

– Від питань енергетики ми з Вами якось непомітно перейшли до більш загальних. З енергетикою, принаймні, все зрозуміло: треба бити у дзвони! Хоча таке враження, що усім «по барабану», і коли – борони Боже! – щось вибухне, це буде закономірним підсумком вакханалії – загальної, не лише у енергетиці. Підсумком усезагального дерибану, підлості… Через те загальне питання наступного змісту. От була «погана» радянська влада. Я не беру сталінські часи. Мене тоді ще й у проекті не було, то був фашизм, що прикривався комуністичними гаслами. Після відомих подій – смерть Сталіна, відлига – режим із різними вихилясами, лишаючись реакційно-поліцейським, все ж лібералізувався. На що ми його проміняли? І навіщо? Часто навожу наступний аргумент. Був такий «заслуженный отсидент Советского Союза Степан Хмара»…

– Так, Степан Ількович…

– Так от, років 7-8 назад Степан Ількович казав, що, порівняно із тим «мурлом», яке зараз дорвалося до влади, останній перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко був золотою людиною, а Верховна Рада, обрана у 1990 році, – втіленням шляхетності… Що ж треба було «розбудувати», аби Степан Хмара занудьгував за радянською владою, яка садовила його до тюремного карцеру?!

– Так, той склад Ради був найбільш кваліфікований…

– Не лише у кваліфікації справа. Була ще якась совість у людей. Ну, прикрадали, але ж не у таких, як зараз, розмірах. Ще раз кажу, я не агітую за Сталіна. У нас у сім`ї також були постраждалі від репресій. Але ж режим зрештою отримав «человеческое лицо», хоча «лице» те було різне, і я відчув те на власній шкурі ще на початку 1980-х. Замість того, аби реформувати той лад, надати йому нового імпульсу, повернулися назад майже на 100 років – давай усе роздерибанимо, уведемо приватну власність… На що? На ядерний реактор?!

– Ми не готові до такого…

– О! Бачте: не готові!

– Виходить досить дивно. Я – із переселенців. Народився на Тернопіллі, але батько і дідо – із Любачіва у 10 км від нинішнього україно-польського кордону (тепер це Підкарпатське воєводство Польщі, тобто це та земля, яку Сталін віддав полякам після війни – О. К.). Це спірна земля. Дідовіказали місцеві поляки: маєш шестеро дітей, то краще їдь звідси, бо як не наші уб`ють, то свої. Двоє із нашої сім`ї були в УПА. Мій рід виїздив ще у 1945 році. Давали один вагон на дві сім`ї, а корови та іншу худобу везли окремо…

– Це ще було по-людськи!..

– Так, то по-людськи. Дід планував виїхати на 2-3 роки, поки не заспокоїться. А вийшло назавжди. Та ще п`яна залізниця наплутала: замість Борщовичів Львівської області, завезла у Борщів Тернопільської.

– Майже одне й те саме. Борщ – він і є борщ. Зрештою, у межах одної Галичини…

– Так, у межах, але суттєво далі. Після закінчення фізичного факультету я працював здебільшого у Москві і гордився тим. Я був на стажуванні у Фізико-технічному інституті у Ленінграді, працював у Інституті атомної енергії імені Курчатова у Москві. Реально працював у Москві, трудова книжка лежала у Львові, а я – у Москві.

– Таке собі нескінченне відрядження…

– Так. Я об`їздив увесь Радянський Союз, усі атомні станції – від Білібіно на півночі Чукотки, де полюс холоду, до станцій в околицях Москви.

– А навіщо станція аж на Чукотці, хіба там було якесь виробництво?

– Це була перша станція, орієнтована на випуск плутонію для ядерної зброї.

– Тобто її винесли од гріха подалі…

– У нас була така фішка: все, що робилося для атомної енергетики, – то вторинне, головне – плутоній для зброї. І я гордився, що цим займаюсь!

– Тобто Ви вірили, що робите щось правильне, що недарма живете на світі!

– Так, хоча багато до чого я ставився із пересторогою, але із відомих причин мовчав. Утім, багато настанов керівної тоді партії підтримував, вважаючи їх правильними. Працював із першим зятем Сахарова. Бував на тій площадці, де Сахаров жив ще у перші роки. Не сказав би, що у тодішнього режиму було аж таке погане лице. Зрештою, той режим рахувався з інтелектом, з фахівцями. На відміну від отих нинішніх… Радянська влада давала фахівцям усі можливості працювати, розвиватися, рости. От лише не давали виїздити за кордон…

– То була дурниця. Аби дали можливість виїздити, аби тоді вдосталь надивилися на те західне «не все золото, що блищить», то було б менше отого дурного ажіотажу: мовляв, давай хутко розвалимо «імперію зла»! А тепер лишилися, перепрошую, з голим задом…

– Так то тільки Горбачов сказав: нехай їдуть, як хочуть, бо комусь заманеться їх купити, то куплять і тут. Я приїжджаю у 1988 році у листопаді чи грудні у інститут… А всі поїхали! Немає нікого! І я тоді перший раз поїхав у Німеччину, на якийсь ядерний конгрес, а там сидять самі наші, а тих німців – пару чоловік.

Таким чином, я не сказав би, що у тої влади було погане обличчя. Вони зробили нам «акваріум», оточили нас, але створили умови для роботи і рахувалися з нами. Такого поганого відношення до науки та інтелекту, як зараз – що при донецьких, що за іншої влади України – у пізні радянські часи не було.

Вважаю: якщо в Україні не буде нормальної правої сили, тут усе розвалиться!

– Тут я з Вами трохи не згоден: воно однаково розвалиться… Хоча, ні. Само по собі не розвалиться. Оце наше пристосовницьке болото буде триматися купи за рахунок якихось там «соціально-молекулярних» зв`язків, але усе може розлетітися під зовнішнім впливом чи то пак ударом. У нас такий великий вплив отого пристосуванства, отого намагання якось притертися, прилаштуватися, не висовуватися, аби смачніше харчуватися, що за рахунок того, що Еріх Фромм називав споживацько-конформістським типом соціального характеру, ця наша купа сміття буде триматися. Але як задме сильний вітерець – геть усе порозлітається! А саме по собі – ні. Ну відділиться Галичина.. І що вона робитиме. Або Донбас відділиться – буде давитися своїм вугіллям, яке нікому не потрібне, бо у Кемерово воно у рази дешевше і легше для видобутку.

–…

– Скажу навіть крамольну річ. Як правильно казав «товариш» Путін… хай йому грець!.. Так от, як він казав, розвал Союзу – то була величезна дурість! Якби тоді ті, хто стояв біля союзного керма, поставити його на якісь нормальні рейки, можна було б відкрити нову сторінку – пробачте за пафос! – у спробі створити принципово нове суспільство під умовною назвою комунізм, чи назвіть його, як хочете, не у словесах суть, а суть – у суті.

– Так не було кому тоді це зробити. Ті, що керували були нездатні, не той масштаб особистостей, та й часи на межі 1980-1990-х були своєрідні і складні.

– Справа не тільки у тому, що не було кому. Головне, не було чим. Не було об`єднуючої ідеї. Ідею спаплюжили, а замінити нічим, почалась деградація. Як попереджав ще у 1930-х роках наш земляк-киянин Микола Бердяєв: «Когда иссякнет революционная энергия – начнется шкурничество!» Як у воду дивився… На початку 1990-х це пророцтво справдилося!

– Дійсно, тоді буле поняття як не про честь, то хоча б про межі. Ну, прикрадали, але же не у таких обсягах, як зараз. Порівняно із нинішнім безміром, тоді був «детский лепет». Горбачов все відпустив, вважав, що крива та й правильно виведе. А вийшло не так – все розвалилося.

– Тобто Ви вважаєте, що китайський шлях – це не саме дурне, принаймні, порівняно із нами?

– Безперечно! Але він можливий тільки у Китаї, де є сталі традиції і немає метушні. Пам`ятаєте ситуацію зі здачею нами ядерної зброї? Адже тоді, у 1994 році, і Антон Бутейко, і я пояснювали, що не треба її здавати, принаймні, як віддавати, то не все, лишити певну частину. Не так це дорого. Російські фахівці, яких я спеціально привозив у Київ, радили вищому керівництву: не робіть дурниць! залиште собі хоч частину! Ні, все знищили. І що ми маємо навзаєм?! Нічого! Тепер із нами ніхто не рахується! А світ після початку 1990-х змінився, у світі знову неспокійно, а ми не маємо засобів стримування!

– Так, але ті, кому треба, роздерибанили оті 20 мільйонів долярів, що нам дали американці на розпил ракет, боєголовок та стратегічних бомбардувальників. Із тих 20 мільйонів вкрали 19, а решту витратили на закупку «болгарок» для розпилу, та й той останній мільйон розтягнули дрібні хапуги. У нас із надбанням Союзу повелися, як ота мавпа із гранатою…

– На жаль, у такі часи живемо…

* * *

Такою була розмова із Богданом Соколовським.

Щодо часів, у яких мусимо жити, варто пригадати відомі рядки: «Времена не выбирают. В них живут и умирают».

Напрошується аналогія із «темними віками» після падіння Римської імперії. Начебто, і імперія гнобила, загарбувала, хоча й дала величезний поштовх цивілізації. Але її падіння призвело до деградації, пустки, регресу, що відкинув людство на багато віків назад. Так і постали «темні віки». Щось подібне маємо зараз.

Хоча є суттєва відмінність. Як цікаво зазначав Енгельс у хрестоматійній книзі «Походження сім`ї, приватної власності та держави», саме «темні віки» були зразком свободи у Середньовіччі, коли на просторах Європи утворилися широкі верстви вільних селян, що на вільній землі вільно працювали на себе. Так було аж до імперії Карла Великого, що поклала початок феодальному поневоленню.

У наші часи такої волі немає і бути не може за визначенням. Більше того, у пізні радянські часи пересічний обиватель почувався набагато вільніше, аніж за нинішньої «дерьмократії», принаймні, не було такого диктату грошей, соціально-економічної залежності та несправедливості.

Але найголовніша відмінність полягає в тому, що у «темні віки» не існувало таких засобів знищення суспільства і довкілля, як зараз, зокрема ядерної енергії. Відтак, є усі шанси нинішні «темні віки» не пережити…