Тиждень тому, 23 березня у місті Івано-Франківську відбувся черговий круглий стіл «Від загальних цілей до спільних дій». Він став яскравим прикладом того, що народна мудрість про «двох українців, з яких утворюється три гетьмани» живе й досі. Доречи, квітне цей принцип саме тем, де особливо потрібні консолідація зусиль та спільна робота.
Представники КПУ и СПУ замість конструктивного діалогу та спроби домовитися принаймні про початок перемовин щодо поєднання ресурсів, насамперед інтелектуальних задля розробки стратегії дій у сучасних умовах – проігнорували фактично сам захід. Найпотужнішим (поки що) лівим партіям виявилось не цікаво разом обговорювати шляхи виходу з кризи та напрямки співпраці на місцевих виборах (коли б вони не були призначені). Вони також знехтували реальною можливістю донести власну позицію до представників громадських організацій франківщини.
З одного боку можна лише радіти тому факту, що присутні на круглому столі небайдужі представники молодіжних громадських організацій із захисту прав студентів, молодіжних профспілок та правозахисних організацій вболівали за вирішення наявних проблем. Але слід зазначити, що в сучасних українських реаліях, жодна громадська організація не має достатніх важелів впливу на владні рішення. Лише партії є суб’єктами політичного процесу і саме партії можуть приймати згідно чинного виборчого законодавства участь у виборах до Рад всіх рівнів. Відповідно, будь-яка громадська активність має реалізуватися на даний момент через партії, якщо є бажання дійсно поліпшити ситуацію, а не лише «побазікати». Виходячи з цього, досвід комуністі та соціалістів щодо створення організаційних структур мав би стати у нагоді. Отримавши ресурсну підтримку з боку активнодіючих громадських організацій, ліві партії мали б змогу не лише потрапити до місцевих рад, а й сформувати там потужні фракції. Таким чином, доступ до ресурсів виконавчої влади був би їм також відкритий. Маючи владу, ліві почали б реалізовувати власні програми захисту громадян. Але… Замість реальних справ ми бачимо поки що шалені амбіції і більш нічого.
Чи не єдиним представником від політичних партій на круглому столі був голова Союзу лівих сил у Івано-Франківській області – Естеркін Сергій Володимирович. Він відмітив, що було оптимальним підходом до побудови плану дій партій щодо розбудови регіонів був би диференційований підхід. Для його запровадження потрібно насамперед вивчити ситуацію на місцях та надати можливість місцевим осередкам розробляти окремі програми для регіону в рамках центральної стратегії та ідеології партії. Робота на місцях має будувалася із врахуванням менталітету регіону та його особливостей. Але для цього в першу чергу потрібно порозуміння на рівні як керівних органів лівих партій, так і співпраця на місцях.
Жодна з сучасних лівий партій не спроможна самостійно виконати цю роботу, спираючись виключно на власний ресурс. Мова не йде про об’єднання в одну велику партію на зразок КПРС. Ні. Мова йде про перехід від чвар та розбрату до спільних дій в межах одної стратегії. Тактика може відрізнятися, але ліві мають зрозуміти – нема коли ділити «портфелі», яких навіть немає в реальності та звинувачувати один одного. У лівих завжди був один реальний супротивник – великій капітал. Ось саме з ним і маємо боротися, а не один з одним.
Такий круглий стіл одна з небагатьох можливостей для всіх лівих зустрітися та домовитися. Без напрацювання спільної позиції, де наріжним каменем буде добробут громадян – шансів на суттєве представництво у владних структурах не буде. Фінансовому капіталу олігархів, ліві можуть протиставити лише людській капітал. Саме це зазначили представники фонду ім.Рози Люксембург та Вищої школи професійної політики, за підтримки яких і відбувся круглий стіл у Івано-Франківську. Залишається сподіватися, що від круглих столів справа дійде і до навчальних заходів та тренінгів активістів, лідерів середньої ланки партій та громадських організацій. Кадри вирішують все. Особливо тоді, коли фінансовий ресурс – обмежений. Але й в цьому випадку на допомогу приходить народна мудрість: без людей нічого не будується.
Гаврилечко Юрій, для «Хвилі»