При цьому, комуністи, які традиційно прикидалися лівою опозицією до «антинародної олігархічної влади», раптово перейшовши до її ж табору, залишили націоналпатріотів практично єдиними парламентськими виразниками опозиційних настроїв, ще й у соціальній сфері — поле неоране, нива не займана. Опозиціонуй — не хочу! Професійні опозиціонери від українського патріотизму не могли втратити такої чудової нагоди:
«Ось ми, люди добрі, — ваші традиційні й багатолітні захисники від русифікації, а тепер ще й від соціальної несправедливості — волають вони, звертаючись до української громадськості та найманих робітників на виробництвах. — Усе повернулося на свої місця — ми знову отримали свого традиційного і жаданого спаринг-партнера — зловорожу владу, яка спить і бачить, як би оце їй упослідити українство та роботящий люд. Тепер ми знову будемо із нею боротися мужньо та безкомпромісно. Ну, як завше!»
В опозиціонери миттю записалися політики — колишні владоможці, які через власну пересвареність, некомпетентність та корумпованість нездарно згаяли ті п’ять років, які було відведено їм ласкавою електоральною долею для модернізації країни. Тепер, аби приховати своє генеральне (ідейне, організаційне, інтелектуальне) банкрутство вони створюють опозиції. Здається, чотири чи п’ять. І чубляться імітатори патріотизму та відстоювання соціальної справедливості вже там — за той самий електоральний ресурс.
Запитувати у «самовідданих борців» з явищем, яке вони самі незабаром спробують обізвати «антинародним режимом, два», про наслідки їхнього власного господарювання в країні протягом усього періоду перебування при владі є поганим смаком. Це все одно, як у хаті самогубця (політичного) говорити про мотузку.
Утім, панове новопроголошені опозиціонери, було б не зайве скласти публічний звіт про стан, зокрема, державних фінансів, які ви лишили по собі. Не чекаючи результатів міжнародного аудиту та інших неприємних для «моєї нації» сюрпризів. А як бути із мартирологом проголошених, але так і не здійснених реформ: адміністративної, адміністративно-територільної, бюджетної, соціальної, медичної, правоохоронної? До речі, із поширенням та розвитком вживання української мови, теж усе «не слава Богу».
Ви залишили по собі країні у спадщину набагато більший оберемок проблем, ніж отримали у п’ятому році від першого в історії сучасної України «антинародного режиму Л. Кучми». Від цієї історичної «заслуги» неможливо відмитися. Прикол у тому, що, вже з позицій критики чинного уряду, ви не пропонуєте стратегій модернізації, не нав’язуєте владі інтелектуальної дискусії, а обмежуєтеся ритуалами із покладанням квітів та пустопорожнім лементом на ток-шоу. Така опозиція — знахідка для режиму. Головне, щоб цей багаторічний бур’ян не дав піднятися опозиціїсправжній.
Однією з небагатьох успішних реформ попереднього правління було запровадження загальнодержавного тестування знань випускників шкіл. Саме тестування нові керманичі держави нині вирішили обрати за мішень своєї критики. Якби Дмитра Табачника не було на посаді міністра освіти та науки, то опозиції слід було б його вигадати. Ну дуже зручна та вразлива мішень для критики. Громовідвід, якийсь просто, від одіозних постатей в новій владі, список яких зростає щодня.
В особі чотирьох-п’яти опозицій Партія регіонів отримала ідеальних політичних супротивників — бери та й конкуруй і перегравай, як дітей. І нова влада почала… ходити, та ще й підстрибувати, майже по тих самих граблях, з якими вже мали клопіт В. Ющенко та Ю. Тимошенко. Крім відверто неефективної структури Уряду (29 членів, сім віце-прем’єрів), ще й відсутність чітко артикульованих планів реформ; підкилимні сварки; суперечливі кадрові призначення; загравання із настроями соціального паразитизму. Наша пісня гарна й нова…
Костянтин Матвієнко, політичний експерт, Известия