Відозва

«Якщо хтось може ясно довести мені,

що я неправильно суджу або дію, то я радо буду

змінюватися. Бо я шукаю істини, від якої ще ніхто

ніколи не мав шкоди. Зате шкодить собі той,

хто вперто тримається своїх оман і свого неуцтва.»

Марк Аврелій

Україна та її люд днює і ночує у просторі зла з понівеченими моральними дороговказами. Добро замкнено по окремих заповідниках і тому не світить загалу. Люди змушені вибирати не між добром і злом, а між більшим або меншим лихом. Така «альтернатива» накинута українцям, і вони поки що терплять її, навіть після Майдану. Накинута і утримується існуючою владною системою, яка є генетичною спадкоємницею свого радянського попередника, успішного у богоборстві і душогубстві. До того ж спадкоємцем «креативним», що зумів до безбожно-комуністичної пітьми приєднати ще й тупий капіталістичний морок необмежених тілесних бажань і пристрастей, у яких тоне Захід. Всі духовні виразки сучасної і попередньої епох у соціумі однієї країни, на її території! Чи було щось подібне десь і колись?

Слуги темряви безкарно чинять зло. Кради, бреши, спокушайся і спокушай, пали, пияч – в Україні це «круто». А цнота, поміркованість у споживанні, добродійність у тому просторі зла, що огорнув країну, виглядають наче відхилення від норми. Саме тому ці традиційні, зрозумілі нормальній людині чесноти передбачливо локалізовані й відсунуті на задвірки суспільної свідомості.

Нелюд задоволений наслідками діянь своїх сатрапів, рекрутованих через владну систему. Руйнівник тріумфує: доруйновуються дошкільна і шкільна системи освіти, охорона здоров’я, наука, село і промисловість, природній комплекс і здорове довкілля, тіла та душі людські. Україна увійшла у другий людомор, і не помічає цього, на радість душогубові. По іншому, якщо скніти в цьому нескінченному просторі горя, бути не може. І Україну вони, здається, вже майже переконали, що не жити, а помирати вона повинна.

Проте то лише так здається. Подібне ненормальне животіння, нав‘язане вороженьками, геть чуже українському духові, який нині постає з новою силою. Українські реалії не прості: і горе, і сміх, особливо – коли дивишся на ту кляту політику. Майже за Миколою Гоголем. Тут так нечиста сила розгулялася, як у героїчній народній кінокомедії за гоголівськими мотивами «Пропала грамота», створеній режисером Борисом Івченком. Тільки козаки — характерники на авансцену ще не вийшли.

Популярные статьи сейчас

Сигареты в Украине могут рекордно подорожать: придется платить на 40 гривен больше

ПФУ рассказал, где проживают самые бедные пенсионеры в Украине

Штраф 3400 гривен: какие водители рискуют остаться без прав уже через 10 дней

Пенсионеры получат автоматические доплаты: кому начислят надбавки

Показать еще

Народ на Майдані звільнився з духовного совкового полону. Ті, що грали роль його провідників, мали б поширити дух Майдану на все суспільство, усі гілки влади. Не спромоглися, виявилися, як то кажуть, не на висоті свого становища. Народ хоч і зневірився, але насолода такої моральної перемоги не пропадає. Він, для організації суспільного життя на засадах справедливості, очікує творчих особистостей, здатних на таку працю. Майдан не закінчився. Він продовжується. Його трибуна практично пуста.

У поворотному пункті історії України й цілого світу, під час кризи роль творчих особистостей визначальна. Це доба їхньої ініціації. Готовність українського люду до справедливого життя проявлена. Маємо якісне тісто. Політична температура, тиск та інші необхідні зовнішні чинники є. Потрібна закваска. Це функція згаданих вище (називайте їх лицарями чи аристократами духу) творчих особистостей. Добродіїв.

Настала доба творення іншої, альтернативної щодо сьогоднішньої, української суспільної реальності. Велика доба України.

І. «Старі бурдюки» влади.

Полюсом горя і згуби для України є діюча владна система, яка продукує людське лихо. Її радянська форма мала своїм завданням довести український народ до безпам’яті і тримати його підкореним чужій волі. Її інструментарій включав також терор і геноцид. Між підданими і очільниками системи – ієрархічний мур, ще й з ровом, заповненим стровищами. Розпад комуністичної імперії і проголошення Україною незалежності не порушили того муру і не змінили характеру та злої спрямованості влади. Носії нової свідомості, націонал-демократи, не мали більшості у Верховній Раді. Вона була у їхніх політичних суперників – комуністів, які повністю контролювали також виконавчу і судову гілки влади.

1.1. Непідготовлений належно старт 1991 року.

При намаганні забезпечити на початку незалежності потребу в новому способі організації державного управління, українське суспільство зіштовхнулося з описаною вище системою влади та ще двома іншими суттєвими внутрішніми перешкодами:

1) Всяке нове об’єднання людей створюється заради якоїсь мети. Мета створення незалежної України не була з’ясована і визначена. Незалежність сприймалася як досягнута мета, а не як засіб для самореалізації української нації.

Навіть несміливі уявлення «Народної Ради», тодішньої демократичної фракції парламенту, про те, яка має бути незалежна Україна, що і як треба робити, звичайно, ігнорувалися комуністичною фракцією – (так звана «Група 239»), яка взагалі навіть таких уявлень не мала. Нове не було належним чином осмислене й усвідомлене у тогочасному українському суспільстві. Були патріотичні ілюзії, а здатність домислювати до кінця і до діяльних кроків ще не виробилася в інтелігенції. За таких умов годі було сподіватися на становлення України на нову путь.

Нова країна залишалася з вчорашніми структурами і людським баластом старої влади, тільки під українськими прапорами. Так недозріле «нове вино» українського національного руху було злите в «старі бурдюки» комуністичної системи і змішане з отруйним старим. Для людей знаючих результат такого поєднання був відомий наперед – спотворення і занепад країни. У суспільстві запанувало розчарування і почуття безпорадності; науковці називають такий стан фрустрацією – реакцією на невиправдані очікування. Це було способом переживання втраченого тоді життєвого пориву народу. Але він не був втрачений остаточно. Навіть просто поява згодом Ющенка на посаді Прем’єр-міністра, його чесна поведінка здетонувала в 2004 році потужну хвилю життєвого піднесення, демонструючи народну готовність до радикальних змін у владі і суспільстві.

2) Життя все ж таки вимагає розрізняти пшеницю й кукіль, де культура, а де – бур’ян. Коли між ними «злагода», то це означає панування останнього. Керівництво національного руху про це забуло і не спромоглося на духовне і політичне розмежування з партноменклатурою. Бур’ян успішно забивав культурні парості. То був самовияв його глибинної неспроможності до ролі політичного проводу країни і тоді, і на майбутнє. А його супротив переобранню складу Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, після проголошення Незалежності України, з‘єднувало рух з комуністами, для яких принципово важливо було нікого не переобирати, підкреслюючи тим, ніби нічого суттєвого в Україні не відбулося. Народження нової країни, проти чого весь час боровся СССР, — не їхнє свято. З «Народної Ради» лише чотирнадцять депутатів, включаючи В’ячеслава Чорновола, безрезультатно наполягали на проведенні перших парламентських виборів вже в незалежній Україні. Дванадцяте скликання Верховної Ради УРСР назвали першим в самостійній Україні, та це неправда. То був початок прийняття неправди національними демократами.

1.2. Перетворення комуністичної влади в клептократію.

Після провалу ГКЧП і проголошення Незалежності, панівна номенклатурна меншість стабілізувала свої позиції у владі. — Куди йти країні? – це питання зависло у повітрі. Країна була, але курсу, власного напряму руху не мала. Без керма і вітрил, з псевдо- і квазі- стерновими з’явилася Україна у світовому міждержавному океані в епоху економічних і політичних штормів, а згодом – і цунамі .

«Благородна особа пізнає справедливість, а мала людина – вигоду», — каже Конфуцій. «Ми не були обтяжені виконанням десяти заповідей», — згадує один із скоробагатьків. «Мій принцип – не повертати боргів і не платити податків», — нахабно проголошує інший. Без гризот сумління отакі бізнес-молодики почали шматувати суспільну і державну власність за сприяння людей у владі при завмерлому від їхнього хамства народі. Вони обрали собі широчезну неправедну дорогу і пориву їм не бракувало. З ними співпрацювали і конкурували бувалі комноменклатурники, теж вільні від моральних обов’язків. Влада одних трансформувалась у неправедні статки, а привласнені активи інших згодом перетворювалися у владу. Чорноморський торговий і Річковий флоти, зброя, заводи і землі, санаторії і шматки суспільної і економічної інфраструктури ставали власністю маленьких людей, які у власних очах ставали великими, вимірюючи свій масштаб кількістю привласненого. Соромно бути багатим, коли країна не має путі. Соромно бути бідним, коли країна має путь, — через тисячоліття гукає Конфуцій.

Система влади ставала ще більш небезпечною для людей, ніж наприкінці 80-х. Її гвинтик – чиновник, що не знав страху Божого раніше, тепер був звільнений і від партійного страху перед вищим начальством. – «Ти не бійся, ти поділися награбованим» – ось формула їхньої «свободи». І закрутився справдешній вихор користолюбства під теревені про ринок, лібералізм, демократію. Урядувати в цьому шабаші означало спускати наліво і направо суспільне добро за хабар – цю матеріальну оплату морального злочину перед українським народом. Владна машинерія набирала оберти — краяла, паювала, привласнювала країну, створюючи нестерпні умови для більшості людей, лишаючи без роботи працездатних, вкорочуючи життя пенсіонерам. Тих, хто продав душу дияволу і взяв її «понятія» до вжитку, вона наділяла маєтністю, шматками пирога, допускала до «корита», в обмін вимагаючи душу, як той Великий Інквізитор Достоєвського, що обіцяв людям хліб, мир і землю, вимагаючи взамін совість і свободу.

Дрібний «посівальник», чи «крутий», майже кожен ставав рабом системи, а значить — і зло-чинцем – людиною, що чинила зло іншим. Якщо не ставав – вона його, як правило, виштовхувала з себе. Ці люди одразу знайшли з кримінальними силами спільну мову — по той бік моралі й закону. Як у концтаборі! «Начальство» завжди діяло проти нас (українських політкаторжан, О.С.) спільно з блатними», — писав Є. Грицяк, легендарний двадцятисемирічний керівник Норильського повстання 1953 року. Спорідненість душ — то на віки.

«Акули дикого капіталізму» боролися і борються з подібними собі за вплив на систему влади, її законодавчі, виконавчі, судові інституції, за їх «приватизацію». Але не лише вони мають вплив на неї а й вона — на них, бо вони залежні від влади. Варто комусь з них втратити, чи зменшити свій вплив на неї, як це відразу відбивається на розмірі їхнього багатства. Таке протистояння вимагає все більше ресурсів, які й вичавлюються з українських надр, сільгоспугідь, господарської діяльності підприємств, бюджету, забираються у майбутніх поколінь українців через розпродаж не відновлювальних природних ресурсів та зовнішні і внутрішні запозичення. «Дивись, що роблять ці бютівці, вони беруть значно більшу частку «відкату», ніж ми брали, коли урядували», — обурюється один з чільників регіоналів. Така вона, бійка за поживу коштом суспільства і людей.

1.3. Полюс моральної пітьми.

Контроль кланів, цього владно-бізнесового мутанта, над адмінресурсом, виробничими потужностями, фінансами, судами, ЗМІ позбавляє основну масу громадян будь-якої можливості домогтися справедливості чи то в цивільних, чи в господарських справах без надмірних витрат сил і здоров’я. Ці ресурси спрямовуються на обдурення населення, що само по собі є злочином. Добро-дія науковців, письменників, вчителів, винахідників, фермерів, журналістів, господарів, кращих фахівців інших галузей суспільного життя продумано применшується, локалізується і витискується зі свідомості суспільства. Вона приховується від широкого загалу. Якщо брати інформацію з їхніх ЗМІ, то в Україні нічого, крім горя, нещасть, смертовбивств, кримінальних злочинів, які чомусь не караються, нема і бути не може. Якщо ж наші митці, промисловці, аграрії, спортсмени або науковці когось випередять, переможуть, то це буде подано у ЗМІ так, ніби то не українці сильніші, а суперник був слабкий. Це робиться для того, щоб:

лиходійство чільників і гвинтиків владно-бізнесової системи покривалося сірістю і не вирізнялося на фоні добро-дії українського люду, розчинялося і не контрастувало;

створити враження, ніби в Україні може перемагати лише більше або менше зло, а не його альтернатива;

позбавити суспільство самої думки про можливість результативної боротьби.

І це їм поки що вдається. В свідомості виборців політики діляться не на чесних і безчесних, добрих і злих, а на тих, що подобаються і на тих, що ні, на своїх і чужих. Своїм все прощається. Чужим – ні. Люди збиті з пантелику в умовах відсутності справжнього вибору. Недавній випадок з Лозинським теж тому підтвердження. Просту людину будуть чиновники мучити при приватизації батьківської земельної ділянки в Попільнянському районі, але можна розпродати більше 200 000 гектарів лісових угідь для нових лозинських, що і робить Житомирська обласна рада. За розголошення про це громадськості журналіста б’є «народний депутат» України. Міліція захищає нардепа. От люди й не бачать можливостей для перемоги і утвердження справедливості. «З часу проголошення незалежності населення України вимушено живе в умовах відсутності загальних уявлень про те, що таке хороше і що таке погане, що в суспільстві заохочується, що осуджується і карається. Виник феномен «аморальної більшості», коли велика частина населення вважає більшість співгромадян позбавленими етичних принципів – чесності, порядності, гідності. Саме тому, що жити в умовах постійного відчуття масової аморальності нестерпно для більшості людей, стан анемії не може в суспільстві тривати як завгодно довго.» (Н.Паніна).

Людина є моральна істота, — саме з цим не погоджуються наша зло-чинна система влади і її вірні слуги. Адже при достатній силі внутрішніх моральних настанов, ніяка господарська необхідність не змусить людину підпорядкуватись корисливим міркуванням. Це вірно мало б бути для звичайної людини, тим більше для державного службовця.

Жадоба власності та мода жити в борг, продумано нав’язані через ЗМІ діючою владою, стали суспільними хворобами. Чим більше в країні приватної власності, здобутої шляхом «прихватизації», тим глибше падає суспільна мораль і тим потужніше утверджується диктат користолюбства, цієї суспільної антицінності. Податківець, пожежник, представник санепідемстанції, жеківець, міліціонер, суддя, у відповідності до свого призначення мали б бути втіленням справедливості. Нині вони – зрештою, як і будь-який бюрократ, що має виписати громадянину якогось потрібного папірця, — стали зло-чинцями для людей, за кошти яких вони утримуються. Більшість з них. Круговерть лиха з епіцентром у владі, яка висмоктує все більше і більше життєвих сил суспільства. Народ же платить їй податок своїм життям, безуспішно поки що шукаючи рятівні острівці правди.

Дивні речі відбуваються в країні. Владці чинять зло, переступаючи норми моралі, вони фактично є злочинцями, проте залишаються безкарними. Формально вони не є «прєступніками», порушниками законів, які самі ж для себе і понаписували. Але в українській мові немає слова «прєступнік», є – зло-чинець, зло-дій; в українській мові і в душі закон і мораль — одне ціле! Закон виходить з моралі, як зі своєї основи. Радянська система влади розірвала ці поняття, а діюча нині, приймаючи аморальні, несправедливі закони, яких взагалі не повинно бути, легітимізувала зло-дію, узаконила її.

Закони дозволяють рекламу, яка заохочує пияцтво, паління, нав’язує неякісні й просто шкідливі продукти та товари. Вони дозволяють спокушувати і розбещувати людей чужими ЗМІ, які споживання, а не працю зробили суспільною цінністю. Закони виморюють фермерів, дрібних господарів. Медицина і фармакологія змінили своє призначення: замість оздоровлення людей – заробляння прибутку на їхньому нездоров’ї. Як наслідок таких діянь «законотворців», в суспільстві ширяться наркоманія, СНІД, епідемія туберкульозу, гинуть діти при щепленнях… Недоробки, чи може – якісь помилки? Ні, все це – наслідки зло-чинства людей влади. А вони при тому не «прєступнікі», бо своїх законів не переступали, хіба що закони моралі, але ж вони в Україні ними не імплементовані. Мораль в Україні поза законом!

Євангелія вчить: «Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він — Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісти.» (Рим. 13:1-5). Українці прагнуть такої влади, але у них інша, альтернативна. Їхні сьогоднішні начальники страшні не для злих. Вони самі зло чинять і інших спонукають. Вони слуги людям на привласнення чужого, на не-правду, на зло, а не на добро. І месники вони не злочинцеві, яких оберігають, а слабим і незахищеним, яких злочинці гноблять. За своїм призначенням така влада протилежна тій, яку закликав поважати апостол Павло. «Мерзота для царів – діло беззаконне, тому що правдою утверджується престол» (Притч.16.12.) Правдою, а не кривдою! Запам’ятаємо це.

Існуюча «влада зла» для українців попущена Богом, щоб кожен ясно побачив необхідність повороту свого життя, суспільства і політики в іншому напрямі, повороту від життя облудного, злочинного, безпутного — до життя за Божими законами, по справедливості. Такий стан є летальним, згубним для діючої політичної системи, бо при цьому народиться інша, альтернативна політика, що в основу покладе правду. Для кожного народу такий поворот є бажаним і життєдайним.

1.4. Розмежування

Відтепер Україна і українці, усвідомлюючи простір облуди й лиха, в якому опинилися завдяки діям старих «владних бурдюків», не приймаючи його, тим вже й виходять з нього, потенційно творять простір добра у власному серці. «Перший закон історії, — каже нам Марк Туллій Цицерон, — боятися будь-якої неправди, а потім — не боятися будь-якої правди». Неправда, якої слід боятися, — це те, що в Україні нормальна влада. Правда, якої не слід боятися, є такою: народ і влада протилежні, антагоністи. Згадайте дух Майдану і порівняйте його з духом політико-бізнесового мутанта. Розмежування між цими суспільними сутностями-суб’єктами має принциповий, світоглядно-моральний характер. Це те виключення, коли народ вже кращий, ніж його нинішня влада, і він доведе це, змінивши її.

У обидвох суб’єктів протилежні політичні цілі. У народу – організація суспільного життя на Богом даній українцям землі за Його ж законами. У його політичного суперника, що контролює сьогоднішні владні структури в Україні, мета така сама, як і у тих, хто контролював її до Незалежності — утримання в покорі українського народу, вилучення у головного свого конкурента належних йому природних ресурсів, економічного потенціалу країни, а отже — можливості бути самим собою.

Це політичне розмежування стає явним, очевидним в матеріальній сфері: декілька десятків сімей контролюють, мабуть, 90 відсотків багатств України. Очевидно, що невизнання, замовчування, применшення подібного розмежування є або шулерством, або дурістю. Тільки відмежування від існуючого політикуму відверне український народ від морального мороку і безпутства. Відмежування усього суспільства від політичного полюсу зла, від його носіїв в дусі і розумі, розворот у бік справедливості, як моральної основи формування нового суспільного життя, спонукає до дії. Добро-дії.

Наявна система політики, яка виробляє людське горе, не може бути трансформована на полюс добра. Як не можна крематорій Освенцему трансформувати для добрих справ. Його просто не має бути. Ці лихі для українців «старі бурдюки» не підлягають переробці чи переродженню. Перед українською нацією стоїть завдання створення іншого, морального полюса політики, «пошиття» нових «бурдюків».

Зрозуміло, що подолання несправедливостей, від яких страждає українське суспільство, залежить не від простої заміни системи влади, зміни її структури. Воно залежить від внутрішнього перетворення української людини, яка лише і здатна створити нову, іншу систему управління суспільством. І прообраз такої людини засвітився на Майдані. Проте, з іншого боку, і творення нової системи влади не є визначальним для становлення дієздатної держави. Вироблення «молодого вина» і пошиття «нових бурдюків» влади – два завдання націотворчого процесу. Вони є нероздільними і різними. І обома носіям духу Майдану треба займатися одночасно. Влада без проясненої суспільної мети і з‘ясована мета без відповідної влади не принесуть блага українцям.

Виконання цього двоєдиного завдання може бути зроблено лише поза існуючою системою влади і всупереч їй, вже нацією: єдністю творчої меншини, яка ще має довести свою дієздатність, ще має пройти в цей перехідний час своєрідну ініціацію; і українського народу, який до такої роботи готовий, що він уже довів.

ІІ. Ідея–вимога. «Молоде вино», або що і як має бути в Україні.

Владні інституції є суспільним інструментом досягнення суспільної ж мети. Якщо вона не прояснена, не усвідомлена провідною, творчою верствою суспільства, то влада і суспільство не отримують від неї належного цілеспрямування, відсутність якого збиває моральні орієнтири. Чиновництво не знаючи, що робити, починає працювати не для народу, а на себе і, як наслідок — на руїну держави.

Політична і громадська діяльність без служіння суспільному благу, без цінностей та ідеалів є безглуздям. (Біда для вулика є бідою для бджоли цього вулика.) Це вірно для всіх громадян, але особливо для політиків, призначення яких – служити спільному благу. «Поза ціннісним виміром будь-яка політика, по перше, стає аморальною, по друге, втрачає свій надихаючий потенціал, сталі орієнтири, вироджується в суто кон‘юнктурну діяльність за елементарною схемою павлівського типу – «стимул – реакція» (О.Шумилов).

Постає питання: навіщо українському суспільству влада, або яку спільну мету хоче суспільство досягти за допомогою цього інструмента? Іншими словами, яке «молоде вино» збирається українське суспільство заливати у нові суспільні і владні інституції ? Правдива відповідь на нього – крок до об’єднання суспільства, до його цілеспрямованості і моральності. Якщо ж в суспільстві не з’ясована мета, для досягнення якої потрібна нова форма влади, альтернативна існуючій, то нема чого, як то кажуть, і тин городити. Не запропоновано політичною силою чи політиком такої мети — немає у них справжніх підстав претендувати на політичну владу. Коли відомий людині шлях, яким треба рухатись — морем, автострадою чи повітрям — тоді можна говорити і про «інструмент», який буде краще допомагати рухатися – кораблі, автомашини чи літаки. Тож про головне – ідеал України, шлях до нього і нову владу.

1. Від Я-спрямованості до ЦІЛЕ-спрямованості

Українське суспільство політично є Я-спрямованим. Людей привчили орієнтуватися на ту чи іншу особу в політиці. Виборцям пропонуються різні імена політиків, і люди голосують за Януковича, Тимошенко, Литвина і тим самим віддають їм право на визначення напряму руху країни, хоча ті й не пропонують його, бо вони самі та їхні штаби опікуються питаннями іншого рівня. Питання навіщо Україна, про призначення країни у них не виникають, здаються їм химерними. А як виглядатиме людина, яка не знає, навіщо автомобіль, але вже готова ним керувати? Наперед відомо, як буде виглядати перед професіоналом водієм наш горе-шофер і що буде з автомобілем. Але 18 років «керують» Україною люди, навіть не задумуючись про її призначення. Одні говорять, що ведуть Україну в ЄС, інші, — що в ЄЕП, не розуміючи, що то не мета і навіть не засіб реалізації справжньої стратегії. А в той час «автомобіль» дикуни розбирають. Подібні «стратегії» мету від засобів не відрізняють. Наших політиків не спільне благо громадян турбує, а приватні, корпоративні інтереси. Тому, вибираючи «Я», а не суспільну мету, виборці фактично голосують за подальше розграбування нашої країни, легітимізують дальше творення біди.

Наші політичні партії і блоки є заручниками їхніх лідерів, цілком і повністю залежними від них. Є «лідер», є «Я», є і «партія». Нема «лідера» – нема «партії». Ніякої принципової моральної, світоглядної і навіть ідеологічної різниці між основними претендентами на владу в Україні нема, тому що за партіями і блоками стоїть великий бізнес, а мета в нього одна. Різниця є в риториці. Мета цих політбізнесменів — привести до влади свого «Я» і разом з ним отримати доступ до адміністративного, владного ресурсу задля збагачення свого клану, здебільшого за рахунок пограбування всіх. А оскільки теперішня політична система формувалася ними самими, вони і зробили так, що владні інституції та їхні очільники перед народом практично ні за що не відповідають. Така політична безвідповідальність і притягує до влади людей з відповідними моральними якостями. За умов такого «керівництва» країна «зависла» між небом і землею, вона безпутна, не живе, а мордується, її оббирають до нитки. Таке безпутне існування, державність без мети схожі на своєрідне суспільне божевілля. Бджоли, на чолі зі «своїми» псевдо-матками і псевдо-трутнями самі знищують свій вулик. Відсутність спільної мети знімає всі питання про те, що в суспільстві є високим і благородним, а що — низьким і гідним осуду, що є розумним, а що безумом. Звідси моральна і розумова пітьма і деградація.

Першим кроком українського суспільства від цього хаосу є відвернення політичної свідомості людей від орієнтації на ім’я політика. Орієнтація має спрямовуватись на суспільну мету. Відверненні від Я-спрямованості, — до суспільної ЦІЛЕ-спрямованості. За цим нам відкривається світ цінностей та ідеалів.

В сучасному українському суспільстві, можливо, як у ніякому іншому, живе усвідомлена потреба прояснення місії країни, її мети, національної ідеї. Це є вже великий позитив, тому що така потреба є далеко не у всіх народів. Прояснення ж призначення країни передує народженню якщо не нової цивілізації, то нової нації.

Хто задає мету існування глечику? – Гончар. А автомобілю ? – Його творець. Мету життя людини і мету життя народів задає їх Творець. У матеріалістів він один. У ідеалістів – Інший.

Відрив від примітивного матеріалізму і повернення до притаманного українському духові ідеалізму (в історії української філософської думки не виділився жоден матеріаліст), повернення до віри, веде нас до Джерела життя. «Віра освітлює шлях, прямуючи яким, людина наближається до Бога.» (Г.Сковорода) Так і нації. Тут українців давно очікують суспільно неактуалізовані здобутки наших великих попередників. В цьому ракурсі виясняється призначення України, її ідея, путь українського суспільства. « Я єсть путь, і істина, і життя…» (Ін.14.6.), — того дороговказу Христа трималися наші попередні покоління.

За Памфілом Юркевичем не розум творить ідеї. Навпаки, ідеї визначають усю діяльність і творчість суб’єкта. Ідея України має буття ідеальне, яке складається лише з її правдивості. Це зразкова форма дійсності, а не сама дійсність. Вона металогічна. Ідея України є тим, чим наша країна повинна стати. Ідея є «вимога». Вона «не є сила». Вона є правда і цим вичерпується її буття. Ідея не є причиною існування чогось на Землі. Вона є основа, з якої це «щось» на Землі з’ясовується. Як ідеї здійснюються в світі? Як ідеал, не будучи силою, опановує світ? Між ідеями і їх здійсненням в світі стоїть не тільки творча воля Бога, але й люди з їх творчими можливостями.

Як витягувати Україну із сьогоднішнього занепаду і ставити її на путь до її ідеалу? Чи це під силу людям? Адже «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!» (Пс.126:1). Тобто, якщо Господь не будує України, то не «тратьте куме сили…». Але українська душа чує, що Творець з нами і хоче нашого навернення і життя. Тоді інше питання виникає: якими ми маємо бути, щоб ми могли у співтворчості з Ним будувати Україну? Як нам стати такими, щоб через нашу добро-дію здійснювалася воля Неба? Щоб через нас йшло обожнення природи, її преображення? Як ми маємо змінитися? Адже через нас вчорашніх нової України не створити.

Люди звикли до тези, що людина грішна і тим пояснювали духовне здичавіння. Нове варварство ХХ століття приймали майже як норму. Ми забули заклик до нас: «Будьте досконалі, як досконалий Отець Ваш Небесний» (Мф.5:48). Усвідомлення нашої вбогості і гріховності орієнтує нас на смирення і каяття, а прагнення святості вимагає утвердження в богоугодній дії, яка неможлива без правди, без співтворчості з Ним. Інакше, як через нас воля Неба в українському суспільстві не постане.

Ідея України на Небі прояснюється через серце і совість народу, кращими його представниками у різні періоди його історії, акумулюється, а у визначений час ініціюється і здійснюється сучасними творчими особистостями у спільній з народом націотворчій дії.

2. Навернення до Бога, або повернення Його в наші душі і діла

Західна цивілізація Нового часу, частиною якої є Україна, «здається виникла як підсумок самого акту відкидання релігій… Світ Нового часу володіє своїми власними типами релігій, що ґрунтуються на бажанні матеріальних благ і вірі у науковий прогрес» (Д.Ікеда). Сказане повною мірою торкається нас. Разом з тим, «хоча люди і не здатні сприймати Бога раціонально, без Нього вони відчувають невпевненість, беззахисність і тривогу. Ідеали Просвітництва не спромоглися надати людям обіцяні цілі, на які можна було б впевнено орієнтуватися» (Д.Франкл). Без Неба заблукав Захід, заблукала Україна. «Усім нам потрібна нова дорога, на якій ми змогли б відновити загублений лад душі, мир душі. Примирення з природою і Богом.» (Є.Сверстюк).

Гріх богоборства, блукання блудними стежками матеріалізму і капіталізму сучасниками і попередніми поколіннями українців, споганили серця і сумління. Усвідомлення власної гріховності викликає каяття, визнання Вищої волі і смирення. З цим підіймається віра і надія. І любов. Вони дають бачення, прояснюють ідею України.

Один російський політолог українського походження у притаманному йому стилі дав дві версії розуміння національної ідеї: «Це не те, що хочуть «жлоби»; не те що хоче інтелігенція для свого народу; це те, що думає Бог про цей народ». Є й іншій його варіант: «Це протез, який вставляється в державу замість душі.» І варто було б йому додати: і тоді з’являється комуністична імперія, або суспільство, зображене Орвеллом у його творі «1984». Українській же державі потрібна національна ідея як душа, що любить Творця і Його творіння, як совість держави, а не «протез», який є творінням голого розуму, цієї «міді брязкучої». «Лише через пізнання ідеї добра нам стає зрозумілим, принаймні, що те, що може бути (ідея), переходить в те, що існує (дійсність), через те, що повинно бути (τό ’αγαθόν)». (П.Юркевич)

«Віл знає володаря свого, і осел – ясла господаря свого; а Ізраїль не знає [Мене], народ Мій не розуміє.» (Іс.1.3.). Україна в цей грізний час прозріває свого Творця, Його волю, яка задає їй духовний вектор суспільної дії. Україна тепер чує вимогу її Творця до неї, її народу і її влади виконувати Закон. Добродії усвідомлюють свій власний обов’язок чинити добро, що є законом для гідних (Лаодзи). Українське суспільство вчиться розрізняти добро і зло, що є вищою мудрістю (Сократ), без якої в наш вік не жити. « На життя народитись – це коли, вийшовши з утроби у цей світ і дійшовши зрілого віку, думка вже має силу відрізнити зле од доброго.» (І. Вишенський ) З цим у суспільство повертається початок вищої мудрості – страх порушувати Божі заповіді.

Головним в духовній сфері суспільства є повернення і утвердження правди у відносини між людьми. Пристосування української народної душі протягом минулого століття до духовно чужого їй життя без правди, притлумило саму віру в те, що життя може бути іншим: чесним, сумлінним і щодо іншої людини, і щодо суспільства, і щодо влади. Інстинкт тварин — то прояв правди неба в них. Люди занедбали свої інстинкти і забули духовний смак середовища правди, обов’язкового для їх гідного спільного життя. Знищення суспільної тканини правди шляхом поділу її на частинки, коли у кожного «правда» своя, позбавляє суспільне життя небесного, перетворює його на земне пекло. З’ява правди між людьми, яка лежить в основі всякої чесноти, є першою ознакою оздоровлення суспільства.

Чи буде правда між людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить. ( Т. Шевченко)

Сьогодні така альтернатива стоїть в практичній площині життя України і світу. Україна альтернативна нинішній вибирає правду, бо добре знає, що немає там добра, де немає правди. На правді постає довіра, як основа спільної діяльності багатьох людей. Правду чує дана людині від народження совість. Люди, керуючись нею в житті, тчуть суспільну тканину правди. Так Небо проявляється на Землі через творчу діяльність людей за Божого сприяння. «Правда піде перед Ним і направить на путь стопи наші.» (Псалми,84:14).

Кажуть, народи об’єднують перемоги, зовнішній ворог. Українців не об’єднають їхні вороженьки і перемоги над ними. Чиїсь поразки не є умовою нашого єднання. Українців єднає перемога, з Божою допомогою, над нечистою силою, що оплутала їхні серця. Єднає творення в країні простору правди і довіри, як результат цієї особистої перемоги кожного. Вони вже так перемагали на Майдані. І єдналися. То був переможний духовний бій, попереду – переможна битва за життя суспільства по правді. Жили ж колись люди так в Україні і у світі. «Неважко встановити, — писав Монтень, — що за сивої давнини, у греків і римлян, цього не було (гріха неправди, що опоганює нас, коли ми чуємо і коли вимовляємо її, О.С.); мені нерідко здавалося дивним і незрозумілим, як це вони викривали один одного в неправді і відмовлялися від власних слів, не вступаючи при цьому у сварку.» У зоні брехні правда викликає лють, а в просторі правди за неї дякують.

Щоб задля добра усіх громадян забути свої власні інтереси, зрозуміти, що ми народжуємося не для себе, а для рідної країни і своїх друзів, людина має бути не лише громадянином, але й моральною особистістю, у якої духовне вище матеріального. Людина за своєю природою є істота, духовна, «вона більше, ніж будь-яке небесне тіло: вона тіло неба». Вищий прояв її громадянства – в служінні.

Римський імператор Марк Аврелій, щоб покрити військові витрати, розпродав все своє власне майно, разом з коштовностями дружини та її улюбленою тунікою, за що вона йому довго «дякувала». «Чи будемо ми щасливі сьогодні?», — питає Цезар у центуріона, і той відповідає: «Ти переможеш! Щодо мене, сьогодні ввечері, живий чи мертвий, я заслужу похвалу Цезаря.» Вмирають тільки за те, задля чого живуть, – казав Сент-Екзюпері. Так живуть і помирають люди, які знають не тільки те, що бачать їхні очі. Вчинки імператора і звичайного центуріона, по нашому – сотника, це вчинки з суспільного простору правди і довіри, які неможливі в просторі зла і неправди.

В Богові все і всі єдині: люди, народи, Земля. В Ньому все живе. Без Нього все мучиться, розсипається і вмирає. Люди і народи, які забули голос совісті, почали і завершують губити Землю. І себе. Ми, українці, тут на одному з перших місць. Послухай своє серце. А саме народи відповідатимуть за те, як вони розпорядилися даними їм природними багатствами. Чи примножили їх на своїй землі, а чи розтринькали? На яких засадах творили своє суспільне життя. Тож передумовою прояснення і усвідомлення української ідеї-вимоги, передумовою виходу країни на власну путь є навернення творчої меншини і народу до Бога. Без навернення ідея-вимога не постає перед народом як така. Без нього пошук національної ідеї – фантазії відірваного від Неба раціо, чергова ідеологія, «протез».

Матеріальне, чуттєве, раціональне не об’єднало українців у їхньому історичному прагненні до волі. Бо воля українців тільки там, де панує Господній Дух (так записано в «Книгах буття українського народу»). Єдність українців можлива тільки в Ньому. Як запанує Дух правди в українських серцях, то постане єдність і спільна праця, що має за мету наближення дійсності до того, якою вона має бути по правді, до Української ідеї. «Добро України можливе тільки при виповненні заповіту нашого божественного Спасителя» (Кирило-Мефодіївці). Ця істина відкрита серцю не лише позачасової провідної верстви українського народу, а й вчителеві школи. «Наш український селянський народ, які б не були його пастирі церкви та архіпастирі, без церкви, без чистої християнської віри, навіть без звичайних для нього обрядів віри не може обійтися. У чому чисті зернятка його віри, а у чому непотрібна намизана шкарлупа – о цих речах і питаннях тра говорити селянинові помаленьку. Борони Боже, з поспіхом, або простим недовір’ям: батьки і матері відцураються від нас, а молодіж, як комарці, полетять в інтернаціоналку. Марксизму, та ще пак німецького, нам не треба. Нам потрібна живая, цілющая тілом і духом мати-Україна, Христова дитина. Без Бога України не може бути» (З листа вчителя Першої міської Холмської школи В.Я. Остапчука від 18 березня 1918 р. до Центральної ради (з книги З.Антонюка «Рефлексії ідентичності») .

«Боже, наверни нас, осяй нас світом лиця Твого, і ми спасемося.» (Пс.79.4). «…Покайтеся і наверніться від усіх злочинів ваших, щоб нечестя не було вам спотиканням. Відкиньте від себе всі гріхи ваші, якими згрішили ви, і сотворіть собі нове серце і новий дух; і навіщо вам помирати, доме Ізраїлів? Бо Я не хочу смерти помираючого, — говорить Господь Бог; але наверніться, і живіть!» (Єзекиїль 18, 30-32). Усі ми багато і бездумно грішили, — прости нас Господи! Прийми наше смирення і каяття. Благослови на добродію во славу Твою.

3. Господарство міри — мудрості

«Відтепер я вже не раб моїх речей…

І мені належить світ!»

(Гете)

Проявлені духовні орієнтири України задають спрямування господарюванню в країні, спонукають обмежуватися необхідним в матеріальному житті, морально ставитися до довкілля, як Божого творіння, і відкидати зиск, як призначення господарської діяльності. Ці спонуки існують стільки, скільки існує людство, проте далеко не завжди люди ними керувалися у своєму повсякденному житті. Проте в наш час до цих постійних імпульсів Неба додаються спонукання людського розуму, якщо він чесно досліджує світові економічні і екологічні процеси і …стогін Землі.

Нинішня, небезпечна для людства економіка базується на трьох основних помилкових постулатах розуму: про прибуток, як місію економічної діяльності; про те, що егоїстичний економічний інтерес кожного працює на суспільний інтерес, і економіці мораль не потрібна; про безмежність природних ресурсів.

Ось як оцінює Володимир Соловйов першу помилку: «Визнання матеріального багатства метою економічної діяльності можна визнати первородним гріхом політичної економії». Дійсно, чи не є спотворенням людської суті піднесення нижчої, прикладної економічної сфери людства чи країни, до ступня вищої і пануючої? Чи не є потворним перетворення людини і довкілля у засіб і знаряддя отримання матеріального зиску? Чи не є все це свого роду формою масового безуму, формою боже-вілля? З багатства зробили ідола. Мамоні служать. За Бога забули. Що це?

Корінь зла в сфері обігу і у всій сучасній економічній дійсності один: «перетворення матеріального інтересу із службового у панівний, із залежного в самостійний, із засобу в ціль. З цього отруйного кореня у сфері обміну виходять три дуже шкідливі стовбури: фальсифікація, спекуляція і лихварство…» (В.С. Соловйов).

Що стосується другої помилки, то вона назовні проявляється в господарських і фінансових кризах, які, очевидно, не відповідають суспільному інтересу. Людина в сучасній економіці діє як «персоніфікатор зиску», і як такий, він не дбає про суспільне благо, хоч він як учасник природно-суспільних економічних відносин, працюючи на себе, працює і на користь усіх. Але для людини моральної, совісної цього недостатньо. Її діяльність свідомо спрямовується на спільне благо, і це головне. Вона його прагне. А оскільки цього зараз немає, то люди, які працюють на свій інтерес, рано чи пізно стають жертвами і винуватцями спільних, небажаних для всіх, фінансових крахів і економічних криз. «Як довільна гра хімічних процесів може відбуватися лише в трупі, а в живому тілі ці процеси пов’язані і визначені органічними цілями, так само й довільна гра економічних факторів і законів можлива лише в мертвому суспільстві, яке розкладається, а в живому, яке має своє майбутнє, господарські елементи пов’язані і визначені моральними цілями, і проголошувати тут вседозволеність – означає говорити суспільству: «Вмирай і розкладайся!» (В.С. Соловйов). Такі економічні катаклізьми свідчать про те, що господарювання втратило зв’язок з началом добра, випхнуло з себе мораль.

Облудою є пошук норм і правил економічної поведінки людей в самій економіці. Норми економічних відносин лежить не в них самих. «Вони підлягають загальній моральній нормі, як особлива область її застосування. Триєдине моральне начало, що визначає нашу належну позицію щодо Бога, людей і матеріальної природи, знаходить своє повне і нероздільне застосування в економічній галузі». ( В. С. Соловйов).

Саме через третій помилковий постулат про безмежність природних ресурсів, таке глупство як «задоволення постійно зростаючих матеріальних потреб людей» за рахунок постійно зростаючого знищення землі, лісів, корисних копалин, води, повітря та інших ресурсів, — могло бути проголошене метою комуністичного господарства. А сьогоднішній капіталізм обіцяє, що кожне наступне покоління буде більше споживати матеріальних благ, ніж попереднє, що має знаходити своє відображення в не менш безглуздому постійному зростанні ВВП (валового внутрішнього продукту), в якому фактично відображається те саме знищення довкілля.

В комунізмі і капіталізмі один девіз: «Хлібом єдиним буде жити людина». І ті, і другі, трактують людину як людину — господарюючу, а по суті — споживаючу, абстрагуючись від її моральної сутності. У одного й іншого кінцевою метою і найвищим благом визначається економічний добробут. І боротьба між ними не була принциповою. Подивіться, як наші керівні комуністи і комсомольці швидко стали капіталістами. Чи подивіться, як капіталістично прогресує комуністичний Китай. Просто у комуністів ідеологічно на першому і єдиному місті був матеріальний інтерес людей праці, а у капіталізму на першому місці матеріальний інтерес людей капіталу, а на другому праці. Соціалізм забезпечував якоюсь мірою матеріальні потреби людей, капіталізм — матеріальні і суспільні, але в забезпеченні духовних потреб людей вони обоє провалилися (О. Шумилов). Соціалізм не був антитезою капіталізму — то інший бік західної буржуазної матеріалістичної цивілізації.

Людство в наш час не вийде з хибного кола, доки не зрозуміє і не прийме застереження філософа, висловленого ще на зорі капіталізму і соціалізму в Росії: «Значення людини, а відповідно й людського суспільства у своїй суті не визначається економічними відносинами, що людина не є перш за все виробником матеріальних благ чи ринкових цінностей, а чимось набагато важливішим, і суспільство, відповідно, також є чимось більшим, аніж господарський союз.» (В. С. Соловйов). І якщо не зрозуміє, що Земля і її ресурси створені не для того, щоб людство вигублювало землю і перетворювала все на отруйні відходи, задовольняючи свої штучно вирощені, неприродні і безмежні потреби.

Помилкові постулати спрямовували держави на хибні цілі їх економічної діяльності. Гонитва за все більшими обсягами виробництва для потреб комуністичної держави, чи капіталістична гонитва за прибутком приводили до вигублення життя і забруднення довкілля, до смертельної боротьби держав за ресурси, не говорячи тут про вигублення людських душ, підсаджених на різні ступені і форми матеріальних залежностей. Показовою є сьогоднішня реакція керівництва деяких країн на те, що Північний льодовитий океан скоро перестане бути льодовитим через зміну клімату внаслідок економічної діяльності людства. Вони і в умовах розгортання всеосяжних катастрофічних кліматичних змін продовжують політику середньовічної експансії і ділять водну акваторію цього океану, на дні якого знаходяться поклади енергоресурсів, демонструючи смертельно небезпечну для людства інерцію мислення. Можливо ще більша сліпота й інерція мислення у нас, якщо брати до уваги екологічний стан нашої країни.

Якщо ж виходити сьогодні з очевидного вже висновку, що природні ресурси є конечними, що продовження діяльності теперішньою світової економіки природа Землі витримати не здатна, то людство і зокрема ми, зобов‘язані переосмислити призначення господарської діяльності. Економіка, що в постійно зростаючих об’ємах вичерпує обмежені природні ресурси задля все більшого і більшого суспільного і індивідуального споживання, мусить бути замінена на іншу, яка обмежує обсяги свого виробництва обов‘язковим відновленням довкілля і розумним рівнем необхідних матеріальних потреб суспільства і людини. Тобто міру суспільного споживання визначає пізнана чесним розумом необхідність відтворення природного середовища життя українського народу. Така мета увиразнюється для України та інших держав світу. І змагатись, конкурувати країнам є сенс у відтворенні своїх базових відновлюваних ресурсів — землі, води і повітря. За сучасних технологій і при обмеженні споживання таке господарювання є можливим.

Прибуток, зиск, користь не може бути призначенням людського господарювання. Без сумніву, виробництво не може бути збитковим, проте його місією є виробництво корисного людині і суспільству продукту чи надання суспільно-корисних послуг. Наслідок аморальної гонитви за користю ясно проявляється сьогодні на полицях українських магазинів у виробничих і торгівельних фальсифікаціях товарів, в спекуляції, обважуваннях, лихварстві і т.п. Спільна егоїстична мета бізнесменів – зиск — знищує природні умови відтворення людського життя в суспільстві. І то не лише через пропозицію неприродних і модифікованих товарів (зате технологічних), а й через виснаження природних ресурсів та забруднення довкілля при їх виробництві й утилізації. Вона створює неприродні, шкідливі умови життя людей також через рекламу, що формує людину під свої товари, технології. Людина такою технологічною економікою перетворюється чи у робота, чи у зіпсовану тварину.

Назріла потреба налагодити в нашій країні виробництво необхідних природних речей з натуральної сировини. Особливо – якісних продуктів харчування, а виробництво шкідливих для здоров’я ковбас без м’яса, вина без виноградного соку, овочів, які за своєю генетичною структурою і не овочі зовсім — зупинити. Цього не можна досягти без повернення моралі в господарські відносини.

Реклама: «Сахар, мука, крупи. Доставка на дом. Только у нас точный вес!» Неточна вага стала матеріалізацією нечистого духу, що панує в українському бізнесі. В Одесі був навіть конкурс на найлегшу кілограмову гирю. З хворим сміхом на той світ.

«Виробництво, засноване на прибутку, прагне – шляхом виховання (через рекламу) створити людей для жувальної гуми, а не жувальну гуму для людей.» (Сент-Екзюпері). Не зростаюче матеріальне виробництво і не зростаюче споживання матеріальних благ є виміром успішності країни нової доби, що постає. Таким виміром є цілісна, вільна, гідна людина, її самореалізація у моральних відносинах між людьми і між ними і Природою.

При духовній домінанті громадянин і суспільство відмовляється від гедоністичного досягнення насолод і надмірних благ. Воно задовольняється необхідним. Щоби йти вгору, потрібне обмеження внизу. Але сучасна промисловість багатьма способами (псевдо-новації, віяння моди, зомбуюча реклама та ін.) змушує купувати нові товари, не дивлячись на те, що старі ще могли б довго служити. По суті, споживача психологічно знеособлюють, примушуючи купувати більше, ніж йому потрібно, і те, без чого він міг би обійтися. «Обмежити споживання до розумних меж необхідно, це є абсолютно очевидним, і це підтверджують багато хто з сучасних аналітиків.» (Е. Фром.) Древні ж про це говорили так: «Ніхто не повинен переступати міру ні у їжі, ні у питві.» (Піфагор). Бо надмірності, беручи у полон тіло з його бажаннями, як свинець у воді, тягнуть людину на дно «житейського моря». І Україну. І людство.

У суспільство з проясненим баченням економічних реалій життя світу реклама вироблених товарів є аномалією. В Україні і світі реклама нав’язує людям бажання купувати непотрібне, навіть шкідливе, «престижне», «модне», формує наркотичну залежність людей, особливо дітей та молоді, від речей. Вже 93 відсотки американських дівчаток підліткового віку називають ходіння по крамницях своїм улюбленим заняттям, а відомий світовий бренд в галузі моди шиє бюстгальтери для дівчат дошкільного віку, ніби то вкрай «необхідну» їм річ. «Реклама – найважливіший засіб атаки виробництва на право споживача самому знати, що йому потрібно купувати» (Е. Фром). Знати у добу інтернету не є проблемою. Варто нагадати і про хибну практику сучасного промислового виробництва закладати у свідомість покупця, що авто і електронні системи мають служити – 3-5 років, одяг – 1-2 роки і т.д. Це свідоме обкрадання окремого споживача, адже товари можуть служити значно довший час, і всіх разом, через винищення земних ресурсів при їх виробництві. Реклама формує залежність людини від свого тіла і його бажань, і тоді людина — лише оживлене тіло. Не може матеріальне панувати над українськими душами. Ще Гоголь застерігав: над усіма господарствами стоїть господарство наших душ. Всупереч тій мудрості, посткомуністична Україна пішла за модами найгіршого зразка.

Створення українським суспільством умов відновлення природного середовища — реальних активів господарства країни – стає його завданням. Наприклад, суспільно корисним результатом сільськогосподарської діяльності є не лише вироблені нею суспільно-корисні продукти, але й заплановане зростання родючості землі, бо «Господня земля і все, що наповнює, її всесвіт і всі, що живуть у ній…» (Пс.23.1). Суспільство не може собі дозволити виробничу діяльність, що спотворює довкілля і робить його непридатним для життя його громадян. Виробниче споживання невідновлюваних природних ресурсів воно зобов’язане обмежити мінімально необхідним обсягом, дбайливо використовувати їх, утилізуючи всі відходи, з думкою про майбутні покоління і Природу. Вся українська земля: поля, ліси, луки, Дніпро з тисячами менших річок, моря — все, створене Господом, очікує єднання українців у правді, бо це дає шанс Природі на оздоровлення після диявольської наруги над нею.

У такому господарстві змінюється призначення і банківської системи — з заробляння прибутку на надання суспільно-корисних послуг господарям і забезпечення господарства безінфляційними грошима. Таке господарство можна назвати господарством міри — мудрості.

Загальнолюдським негативним наслідком розвитку світової економіки є не лише вкрай небезпечні для людства кліматичні зміни, але й розуміння, що такий шлях розвитку веде його в глухий кут. Споживацький маразм набирає оберти. Гостра форма марнотратства стала хронічною. Річний об’єм твердих відходів США міг би заповнити колону автомобілів для перевезення сміття довжиною в половину віддалі від Землі до Місяця. А з усього світу, включаючи Україну?

Перенесення на все населення планети рівня споживання матеріальних ресурсів і енергії країн «золотого мільярда» просто вмить знищить її. Той самий результат буде і без цього перенесення. Просто крах настане трохи пізніше, не за нашого життя, а за життя наших дітей чи онуків. Але хіба того ми хочемо? Якщо ми збираємося розвиватися шляхом використання все більшої кількості сировини, нам краще пошукати нову планету. Декілька нових планет – ось що, на думку американських вчених, необхідно мешканцям Землі, якщо американський рівень життя стане загальним.

Суспільство споживання – унікальний комерційний проект людства, який мав відповідну ідеологічну, наукову і фінансову підтримку. Споживання стало базовою ідеєю сучасного світу, його суттю і кінцевою метою. Базові потреби людини були доповнені штучно створеними. Менше 30% товарів відповідають базовим потребам людини. Купую – отже існую, — девіз сучасної людини. Створена колосальна за потужністю економіка штучних потреб людини, яка вичерпує ресурси Землі, забруднює її. Ось «легкий» приклад. За рік в світі виробляють близько 1 трлн. пластикових пакетів. З них менше одного відсотка переробляється, а решта літає планетою, плаває в морях і океанах, згорає, забруднюючи повітря. Прибуток і зручність повертаються до людей руйнівною стороною. «Світ споживацтва – це новий єгипетський полон. Полон успіху нових технологій, нової індустрії спокус. Гірший за вавилонський полон, ринок обезбожених вартостей перетворює всіх на полохливих поган …» (Є.Сверстюк).

Нідерландський живописець Ієронім Босх, сучасник італійців Рафаеля і Леонардо, разом з тим був їхнім антиподом. Він не вірив у рай на землі, обіцяний італійськими гуманістами. Життя без християнських орієнтирів, за його переконаннями, позбавлено сенсу і перспективи. Власне, така перспектива скерована до пекла. І це він геніально відобразив у своїх творах, — сповнених соціальної сатири: “Віз сіна”, “Пекло” та ін. Сьогодні таке пекло у нас в Україні. Наші отці і діди, наші сучасники, позбавлені таких орієнтирів, занапастили землю і Дніпро. Зараз родючість українських сільгоспугідь, вміст гумусу в них складає 20 відсотків порівняно з початком ХХ століття. І її продовжують зменшувати так званим інтенсивними культурами — ріпаком, соняшником, кукурудзою та псувати хімією. Колись нам обіцяли рай з гідроелектростанціями. З електроенергії, що виробляють усі українські електростанції, гідроелектростанції виробляють сьогодні близько семи відсотків, а на їхнє внутрішнє споживання йде десь п’ять відсотків. Плата за оці два відсотка — затоплені кращі заплавні землі, територія яких дорівнює половині Київської області або такій країні, як Чорногорія. Порушена структура і природний баланс головної водної артерії країни. Їхніми руками радянська імперія, а останні роки вже «свої» бізнесмени витягали з землі вугілля, нафту, газ. Залишили нащадкам терикони, міста без роботи, виснажені й забрудненні хімікатами землі, села без людей і уражену Природу… Хіба не земне пекло на українській землі ми створили? Хай прийде до нас усвідомлення провини… Хай прийде каяття і очищення від гріха …

Босх знайшов найуразливіше місце в доктрині гуманістів: культ насолоди, психологічне налаштовування на комфорт, на життя без страждань і труднощів за рахунок Природи. Хоча Європі була притаманна й інша думка: «Оминай десятою дорогою місце, де зачаїлася насолода» — вчили стоїки. Європа обрала шлях, визначений Ф.Беконом, ідеологом безмежного підкорення Природи через науку: «Адже на землі, звичайно, немає ніякої іншої сили, крім науки й знання, що могла б затвердити свою верховну владу над духом і душами людей, над їх думками та уявленнями, над їхньою волею й вірою». Український же дух не сприймає матеріалізму — домінування науки над духом людини і перетворення її в ідола. «Я (Господь Бог), голова твого щастя і світлого розуму — пише Г. Сковорода. – Бережись, щоб ти не заснував життя свого на інших радах, мистецтвах та вимислах, хоч би вони із ангельських розумів народилися. Покладись на Мене сліпо. Коли ж Мене минувши, покладеш вік свій на іншій премудрості, то вона тобі буде богом, але не істинним, а тому і щастя твоє буде подібне до краденої монети». Ось на Кому радив засновувати життя Сковорода, а не на науці.

Потяг західної цивілізації стрімко рухається в небезпечному напрямі. В ньому, образно кажучи, є вагони 1-го класу (ЄС) і вагони класу «товарняк», є інші. Одні закликають сідати в «товарняк», інші – в «люкс». – Люди добрі, зупиніться, Ви ж до прірви прямуєте, — гукає Україна, бо бачить куди прямує цей потяг. Вона знаходить і виходить на свою праведну путь. Зібратися з духом, щоб сказати «ні» такому блудному шляху розвитку людства, а ще — запропонувати іншу, альтернативну путь може і мусить здатний на такий крок, покликаний на це народ. Спантеличений світ мусить повернути на шлях духовної цивілізації. Ще в трагічному і кривавому ХХ столітті лунали попередження, що ХХІ століття буде містичним, або його взагалі не буде.

Ідеальна Україна, як вимога до України нинішньої, задає нам орієнтири господарювання словами з Біблії: «Не відвертайся від важкої праці і від землеробства, яке встановлене від Всевишнього.» (Сир. 7:15) «Землю не слід продавати назавжди, бо Моя земля: ви прибульці і поселенці у Мене» (Левит,25:23.) «Не крадіть, не говоріть неправди і не обманюйте один одного» (Левит,19:11.) «Не кривди ближнього твого і не грабуй» (Левит,19:13.) «Уставів Моїх додержуйте; худоби твоєї не зводь з іншою породою…» (Лев. 19:19.). «Не чиніть неправди в суді, у мірі, у вазі, й у вимірі: нехай будуть у вас терези правильні, гирі правильні, ефа правильна і гин правильний.» (Лев.19:35-36). «Надійся на Бога, твори добро, живи за правдою на землі і будеш ситий з багатства її» (Псалми,36:3.) У такому силовому полі добра поворот у суспільному господарюванні від роботи задля зиску — до праці задля творення суспільно-корисного продукту і послуг; від руйнації матеріальної природи до її відновлення; від бездумного і безмірного людського споживання — до міри в ньому не тільки не виглядає неможливим, але стає зрозумілим, прийнятним і, більше того, конче необхідним. Таке моральне впорядкування господарських відносин буде прогресом не лише моральним, але й господарським і екологічним.

Суспільні відносини в господарській сфері стають моральними якщо не ставити матеріальні блага на місце Бога і не вважати всезростаючий рівень матеріального споживання благом і кінцевою метою, навіть господарської діяльності; не робити людину знаряддям виробництва, не принижувати в ньому її гідність та забезпечувати необхідний рівень матеріального добробуту; не здійснювати матеріальне виробництво за рахунок смертельного травмування матеріальної природи, а, навпаки, відновлюючи і одухотворяючи її.

4. Суб’єктність України

Машинерія, створена розумом людини, перетворює стосунки між людьми з особистісних у деперсоналізовані, у зовнішні, об’єктивні події і маніпулює ними. Тепер вже розум став слугою машини, яка стала богом, а люди втратили суб’єктність, вони служать машині і моделюють себе за її образом і подобієм. В цьому наукообразному світі фактів немає місця Богу, людській душі, меті і смислу.

Відкидаючи суб’єктність інших людей, націй не признаючи їх за особистості, за суб‘єкти ми самі втрачаємо свою суб’єктність, наш внутрішній світ без іншої людини, нації звужується, колапсує. Люди і нації стають чужими самі собі, бездушними об’єктами в світі речей і об’єктів. Хіба такі люди і народи здатні турбуватися про свободу свою і інших? Машинерія не дає їм свободи, вона робить їх роботами, додатками до неї. Свободу людині і народу дає її Творець, Вища Особистість. Визнання Його відновлює людську особистість, олюднює, персоналізує її стосунки з іншими, з довкіллям, надає їм сенс і мету. В світлі Його любови.

Суб’єктність в просторі честі і служіння світиться в даяннях іншим. Сонце дає, Земля дає, кожна травинка дає плід і саму себе, кожна істота – дає. Той, хто відбирає в інших і поглинає, робиться тяжким і падає вниз. Україна постає, щоб бути собою і давати людству. «Усі всесвітньо історичні держави не мають мети самі у собі, але за своїм величним служінням суть органи, що виконують загальне покликання людства» (Юркевич). У чому воно? — Очевидно не у споживанні. «Метою світового процесу є перемога Добра над злом, в якій особлива роль належить людині з її свобідною волею», — стверджував давньоіранський пророк Зароастр, що жив у VII ст. до нашої ери. Служіння України – в роботі на таку шляхетну мету.

Причини падіння держав і цивілізацій неоригінальні, очевидні і звичайні – падіння моралі, втрата належного рівня духовності. Вердикт Історії – «самогубство». Така загроза над людством, Україною і людиною, що впали в духовний блуд.

В трагедіях негідників не треба!

Тчуть лихо пристрасті. Й не воля Неба,

А в душах лжа до згуби нас веде.

(Мередіт)

«Для нашої теперішньої мети досить відзначити, що з нині живих цивілізацій кожна вже надломилася й увійшла в процес розпаду, крім нашої власної» (Тойнбі). Автор має на увазі сучасну західну цивілізацію. Але про неї в іншому місці він пише, що вона, ймовірно, проминула свій зеніт. І стривожено запитує: «Чи сучасна західна людина покається і схаменеться, перш ніж її нестямна поведінка знайде своє логічне завершення в духовній і психічній катастрофі? Відповісти на це запитання поки що важко, і ми можемо тільки стривожено вдивлятися в ландшафт нашого сучасного духовного життя в пошуках симптомів, які дали б нам підстави сподіватися, що ми відроджуємо в собі духовну спроможність, яку так старанно і так уперто намагалися пригнітити». (Тойнбі писав про це в 40-их роках ХХ століття). На жаль, не покаялися, не схаменулися. На Заході «вживати сьогодні слово «духовний» вважають за не дуже добрий тон» (П’єр Адо). Дійсно, про недавно хоч і духовно померлого в його хаті не згадують.

«Наше суспільство (США) інфіковано жадібністю» (Д.Адамс), це при тому, що жадоба завжди суперечить державним інтересам. Але на Заході жадібність не вважається патологією, вона стала культурною нормою. І Україна інфікована цією заразою. Бажаючих жити не по кишені у нас в Україні виявилося занадто багато. Життя в борг українці за сприяння владного полюсу зла сприйняли досить активно. Дух втрачено і остання ненадломлена цивілізація надломилася. Криза Західної цивілізації останніх років підтверджує, на жаль, цей діагноз. Раціональна правда вчорашньої доби померла, Правду нашого часу належить прояснити. Ця вимога стоїть перед усім людством, бо змінюватися, і то радикально, має не лише Західна цивілізація і Україна.

Всі гріхи й біди людства в концентрованому вигляді присутні у нас в Україні. Хоча народ, що не має власної, відповідної до його духу влади, не повною мірою відповідальний за цей стан, особливо — після Майдану. Але через те, що він, через свою «старшину», допускав бездержав’я, терпів злоспрямовану владу — гріх і на ньому теж. Слава Богу, Україна прояснює свій Путь, стає на нього. Найбільша за територією і за населенням країна, що стала незалежною цієї буремної доби, називає головні причини, які привели її до колапсу: витіснення Божого Духа з суспільних відносин і людських сердець та заміна його розумом “начальників”; жорстокосердне визискування Природи задля потреб держави, а потім тимчасової бізнесової користі небагатьох, прийняття принципу “життя в борг”; безвідповідальне ставлення українців до того на яких духовних засадах організовувалося його суспільне життя.

Чи це не причини цивілізаційної світової кризи? І чи не є завдання: звільнитися з цупких обійм корисливого матеріалізму, створити економіку міри – мудрості, а не нікчемних, витратних “знань”, у яких нема мудрості; зберегти спільний дім людей – Землю, відновити природне середовище життя народів (і цього можна досягнути, якщо кожен народ зробить це сам на своїй території) завданнями кожної нації? На тому шляху, який пропонує Україна для ліквідації причин занепаду людства, вбачаються спільні для всіх націй вищі цілі, які справді їх об’єднують. Ці цілі формують простір довіри, поле «сили правди», а не «правди сили». Тоді у міжнародних стосунках воля до життя однієї нації вже не буде тотожною смертному вироку для іншої. Вже зараз, через згубний вплив діяльності світової економіки на Природу, цивілізаційні загрози від кліматичних змін виглядають набагато небезпечнішими від інших загроз, а в перспективі 30-50 років – вони виглядають катастрофічними: «Сьогодні клімат змінюється швидше, ніж ми передбачали це два роки тому, — пише Жозе Мануел Баррозу, Президент Європейської Комісії. «Традиційне (виділено О.С.) ведення бізнесу неминуче призведе до небезпечних, а то й катастрофічних кліматичних змін уже до кінця цього століття. Це головне (виділено О.С.) випробування для нинішнього покоління політиків». Він попереджає, якщо не вдасться погодити текст угоди про боротьбу з кліматичними змінами, то цей непогоджений текст «може стати найдовшою й найглобальнішою «нотою суїциду» в історії людства». За таких умов нерозумно створювати народам один одному проблеми, коли швидко зростає величезна загроза для всіх. Подивіться за вікно. До неї світ не готовий.

Теперішня економічна криза не є кризою тільки Заходу. То криза світової матеріалістичної цивілізації. Людство дійшло до крайньої межі. Жити завтра, як воно жило вчора, людству вже не дасть ні Небо, ні Земля. Подолання цієї універсальної кризи потребує нового світогляду і нової людини. Духовної.

Хай в стані емоційного щиросердного пориву, але Україна позбавила себе ядерної зброї. То був крок народу, вияв сутнісно притаманної йому доброї волі, який дехто у світі сприйняв як прояв глупоти і слабкості. Той крок ще оцінить людство в ХХІ столітті. Але то було і звільнення України від нечистої сили, яка заважала б нам сьогодні адекватно сприймати суть того, що відбувається у світі і з нами. Парадокс, Україна в своїй немощі сьогодні найбільш готова до страшного виклику, який стоїть перед людством ніж інші країни, не дивлячись на те, що вона бідна, має зруйновану комунізмом і доруйновану капіталізмом економіку, не має дієздатної влади. З іншого боку, українці не звикли до надмірного споживання і комфорту, їм не доведеться ліквідувати надлишки промислових потужностей, створених на Заході, для задоволення зростаючого споживчого попиту, який доведеться сильно гальмувати, що створює йому величезні проблеми. Україна не має історичної інерції. Для українців відвернення від надмірного, безумного споживання і комфорту та навернення до необхідного не є такою проблемою як для населення країн Заходу.

Природна віра української душі та прагнення правди дає силу духу для того, щоб добро-діяти в цих, здавалося б, безнадійних умовах і стані психологічного і фізичного знесилення суспільства. Воістину сила Божа в немощах проявляється. Поможи, Господи!

Навернутися і змінити ставлення до господарства, до довкілля, до Інших країн на добродійне – ось з чим yнова Україна йде до світового співтовариства і у чому полягає її місія. То є крок країни, що має свою Путь, крок до своєї Мети, яка не позбавляє і не заважає іншим країнам бути собою, стати і йти шляхом віри і розуму. І жити, а не вмирати і розкладатися.

5. «Нові бурдюки»

Так навернення до Бога, господарство міри-мудрості, її суб‘єктність проясняють духовний і господарський шлях України, її призначення у світі, її національну ідею. Прояснення путі потребує, для управління успішним суспільним рухом по ній, створення нового суспільного інструмента влади, потребує «нових бурдюків», в які буде заливатися це «нове вино». Так країна стає цілеспрямованою, засвічуються і утверджуються в суспільстві моральні орієнтири, твориться простір правди і довіри. При наявності ж путі не застоюються. На путі тримає міра. Трохи більше вгору, трохи більше вниз — оте «трохи» є відхилення від путі. Це тема стосунків народу з Богом, вона в компетенції релігійного, духовного проводу країни. Вона потребує найбільшої суспільної уваги. «Союзом, достеменно моральним, релігійним, таким, що захищає абсолютні права людини і не мириться з кривдою в абсолютному її смислі, є церква», — писав у свій час П.Юркевич. Держава не охоплює всіх моральних стосунків суспільства і система моралі входить до неї не повністю. Так ми підходимо до найскладнішого питання філософії права, самої організації життя суспільства в цілому – питання про стосунки церкви і влади. XXI століття потребує переосмислення тисячолітньої історії їх відносин, пошук адекватних форм їхньої взаємодії задля відновлення релігійного суспільного життя і реалізації призначення України.

Призначенням нової влади є сприяння рухові української нації до обраної Мети суспільного життя, орієнтуючи громадян на добро, заохочуючи добро і караючи зло. Творення морального і правового середовища, сприятливого для самореалізації громадян, забезпечення їх свободи організації господарства міри-мудрості і відновлення довкілля – її завдання. Хай тут читач забуде політичного «володаря дум» останніх століть — Макіавелі. В останні століття потроху, непомітно відокремили мораль від політики, відокремили в теорії і на практиці. У древніх греків політика була частиною етики. Братчики Кирила-Методія говорили про те, що Царем в Україні буде Христос. Вони знали, що Він «є глава всякого начальства і влади» (Кол. 2.10.) Їхній сучасник, маркіз де Кюстин, говорив про те, що в Европі політика буде заснована на Євангелії. Уступити світ політики сатані — означає не любити людей і віддати їх у його володіння. Нова українська політика буде спиратися на Євангелію. Не на Макіавелі. І у цьому буде її справжня европейсткість. Українська ідея не потребує порядку, заснованого на несправедливості. Він не кращий за беззаконня, яке зараз чиниться в Україні, і яке засноване на цьому ж негативному принципі.

Закон, що спирається на мораль, справедливість, створює таке морально-правове середовище, в якому проростає щирість, свобода, радість, гідність людини і утверджуються позитивні цінності. Ідеал України вимагає, щоб в країні поле дії моралі переважало поле дії права: «Чого не забороняє закон, те забороняє сором» (Сенека). Право тримається на вимогах людського сумління, без якого право не діє. А на чому нині воно тримається в нашій країні?.. Воно не тримається. Тому в нас псевдозакони, псевдосудді, беззаконня, свавілля.

Ідея-вимога диктує наповнення влади сумлінними людьми. Інше наповнення загубить путь країни, зіб`є з неї. Тому мова йде про диктат совісті в Україні, яка здійснюється через особистий приклад правителя і носіїв вищої влади. Суспільним інструментом привнесення в життя суспільства моральних табу і творення тканини правди є правитель і інші богобоязні люди з влади і ніхто інший, в тісній взаємодії з священнослужителями.

Совість це не лише категорія моральної свідомості, етики. Це те, що відрізняє людину від тварини. Людина без совісті страшніша за звіра, бо вона здатна творити зло, виправдовуючи його розумом. Якщо ж такі люди стають керівниками держави — то горе тій країні і тому народові.

Ким має бути нова влада? Не зло-чинцем, зрозуміло, яким вона є зараз. Але і не сторожем. Бо «держава покликана виганяти кривду через те, що ми від неї страждаємо.» (П.Юркевич). Сторож її не вижене. Не вижене і партнер. Вигнати кривду може лише брат у Христі. «…Князі твої – законопорушники і спільники злодіїв; усі вони люблять подарунки і ганяються за мздою; не захищають сироту і справа вдови не доходить до них ” (Ісая 1:23). Такі “князі” — не будуть гнати кривду з суспільних відносин своїми діями. «Сион спасеться правосуддям, і сини його, які навернулися, правдою». (Ісая,1:27). Так що наверненій українській державі «протез» не потрібен, їй потрібна правда і православна душа, бо такою ж є і душа її народу. «Відійміть цю традицію (чистоту православ’я, О.С.) від українського народу – і він перестане бути українським, бо загубить саму душу свою, своє духове обличчя», — писав Архієпископ Іларион (Огієнко).

Навернені, добродійні люди у владі, ті, що спасаються правдою, будуть гнати кривду прикладом власного життя. Практично це неможливо, утопічно — бубонять нам стереотипи минулого. Але в історії були періоди, коли добро, порядність, честь і служіння Добру на століття утверджувалися в суспільстві. «Наприклад, грамотії-конфуціанці, котрі здійснювали управління давньокитайською світовою державою за династії Хань (202 р. до Р.Х. – 221 р. по Р.Х.) досягли того стандарту служіння суспільству й набули такого корпоративного духу, які ставлять їх на один моральний рівень з римськими державними службовцями, що були їхніми сучасниками на протилежному кінці світу протягом другої половини періоду їхньої діяльності.» (Тойнбі). Тепер інший дух часу, ніж в останні дві тисячі років. Такого раніше не було: не лише Небо, як і завжди, кличе правителів і людей бути справедливими. Сьогодні про те ж стогне Земля. Між цими Двома лише нелюд може не виправитися, адже і чесний розум говорить те ж саме.

За такої доби в створеному просторі довіри нема потреби у смертній карі. «У Ваших руках кермо влади, — вчить Конфуцій, — навіщо ж Вам карати на смерть? Вам варто лише захопитися самому добрими справами, і весь народ негайно ж кинеться до всього доброго. У шляхетного чоловіка чеснота — вітер, у малих же людей вона — трава; схиляється трава услід за вітром». Сам феномен правління і є виправлення. Хто ж посміє не виправитися, якщо виправиться правитель? — запитує він. Нова доба і нова Україна чекає таких правителів, творців нових за духом політичних інституцій, чекає створення духовного плацдарму в українській політиці, з якого почнеться становлення нації і її самореалізація.

Такі принципові й загальні підходи до теми нової політики. Форма нової влади, що альтернативна існуючій, як інструменту руху суспільства до проясненої мети, є предметом суспільної дискусії, яка сьогодні на часі. Дискусії про форму влади, про Конституцію без з’ясування мети суспільства і путі до неї — це з нашого вчорашнього.

111. Час дії. ( тема в роботі )

Такі, описані вище завдання стоять перед українським народом і його творчою меншиною. Від усвідомлення їх масштабу і відповідальності в людській душі може з‘явитися і завзяття, і відчай. Лише навернення, віра дають впевненість, спокій і силу до творчої суспільної дії.

Нова, альтернативна суспільно-політична сила постає як така в процесі публічної конкретизації суспільної мети і шляху до неї творчою меншиною, яка в цій дії проявляється і консолідується. В процесі донесення до широкого загалу бачення майбутнього нашої країни і путі до нього формується політичний провід.

Поки що така сила існує в духові, думках, серцях окремих українців. І… локалізована. Вона поки що не є суспільною. Як така не діє. Людські душі в Україні роз‘єднані по резерваціях, розділені мурами неправди і недовіри, які, разом з тим, серйозно поруйновані в 2004 році. Її прояв, як суспільної сили потребує остаточної руйнації цих резервацій, в першу чергу, у середовищі творчої меншини. Руйнації шляхом проявленої назовні дії слів правди цих добро-діїв. Слів, які вияснюють українцям суспільну ціль, ясний шлях до неї, задають моральні орієнтири власним життям, цінності, які їм світять. Слів, які кличуть українців до спільної зрозумілої моральної дії.

За цілісною суспільною дією проводу і разом з ним ці мури у власних душах швидко зруйнують українці різних професій і різних українських земель. Добро-дією. З свого серця починаємо творення простору правди і довіри. І честі. І служіння. Від серця до серця. Тут і при тому сила прокидається. За тим іде спільна дія.

3.1 Іхні вибори і наші завдання

Під час поточної президентської виборчої кампанії свідома політична активність громадян в суспільстві зростає. Це сприятливий час для перетворення цієї потенційної сили в реальну суспільно-політичну силу замість обговорення до нудоти «Я»- кандидатів-кидалів, таких собі безпутних керманичів безпутньої країни, зациклених на локальних матеріальних інтересах в супроводі банальної риторики.

В цій виборчій президентській кампанії ми вступаємо в сферу сутнісної української політики. Усвідомлюючи свою альтернативність існуючій системі влади і її персоналій, я не збираюся грати за їхні правилами, на їхньому полі і під їхнім контролем. Це було б наївно, сумно і нерозумно. Вище було показано небезпеку від нездатності розмежовування з політичними суперниками. Доведене до логічного кінця розмежування з владою, що продукує лихо людям, ясно ставить завдання створення альтернативної політичної сили.

Розмежування ліквідує ілюзію, що в Україні будуть проводитися президентські вибори. Це псевдовибори. Ці вибори їхні, для них, за їхніми правилами. 2,5 млн. гривень внесок кандидата. Хто з народу може внести таку суму? Скорочена до трьох місяців виборча кампанія. Хіба за цей час людині з народу достатньо, щоб стати відомою виборцям? Вибори дійсні при будь-якій кількості виборців, що візьмуть участь у виборах. Хіба наших законодавців цікавить думка народу? І все це за їхні фінанси (у представника народу їх бути не може ), з «допомогою» їхніх ЗМІ, за їхньої «організації виборчих дільниць», списків виборців, за їхнім «підрахунком» голосів і «контролем» за ходом голосування. Який сенс вступати в конкуренцію з офіційною владною системою за цих умов. Тож робимо свою ситуацію, в якій будуть діяти наші правила, моральні.

Ці президентські вибори будуть не такі, як завжди. Існує стереотип серед діючих політиків, що кандидати, як завжди будуть змагатися в межах існуючої системи виборів, яку вони зробили для себе такою, щоб їм залишатися у владі, а у народу щоб не було справжнього вибору. І ніхто не зможе вийти за неї. Але по суті вона сама виокремила себе з українського суспільства, тому що люди бачать маніпуляції зі списками, підрахунком голосів, не покарання за порушення закону під час виборів. Тому не можуть серйозно ставитися і до самих виборів, не приймають її «понятій». Це вибори, які не дають надії. Вони не потрібні країні. Вони потрібні тим хто «доривається до влади» заради самої влади.

Щонайменше 60 відсотків виборців вже не довіряють її офіційним кандидатам на посаду Президента. Державні органи влади мають ще менший, недопустимо низький рівень довіри громадян. Примітивність, аморальність, боротьба «без правил» політично бомонду викликає огиду виборців. В народі зростає усвідомлення своєї відокремленості від цієї влади і її системи виборів. У людей кріпне розуміння того, що їх мають за дурнів, яких можна купити за ковбасу чи гречку, що їх обманюють за допомогою теле-радіо-теревенів остогидлих осіб, яки представляють чиї завгодно інтереси, тільки не українського народу, і з якими йому не по дорозі.

Я заявляю про початок розгортання альтернативної суспільно-політичної кампанії за підготовку в Україні справжніх виборів. На період її здійснення стають очевидними її цілі:

* Широко обговорити спільне бачення майбутнього країни, її основних цілей і шляхів до них. Здійснити розробку Програми становлення країни на власну путь.

* В процесі кампанії виявити інтелектуально-духовну, освітньо-виховну, політичну, господарську, інші команди для реалізації розробленої Програми.

* Створити простір довіри в Україні і нову суспільно-політичну силу. Отримати політичну підтримку виборцями. Зупинити непотрібні українцям вибори меншого лиха і розпочати підготовку до справжніх виборів.

Я вихожу з того, що ця система виборів може і буде замінена на іншу за допомогою свобідних переконань та законних і моральних дій виборців. Такий спосіб дій я називаю очищувальним, або звільняючим. Він очищує виборче поле і звільняє українського громадянина від вибору меншого зла, меншого лиха для себе, своїх дітей, своєї країни. Хай українці під час цієї кампанії побачать і відчують спільну мету і контури свого майбутнього, засвітять свій добродійно-творчий провід, підготуються до наступних політичних баталій і отримають надію.

Ми будемо діяти морально і ніяка влада не може заставити нас діяти проти совісті. Я не те, що зобов’язаний діяти в межах цієї виборчої системи, я відчуваю зобов’язання вийти з неї, діяти поза нею, започатковуючи творення іншої владної системи, яка дасть простір для прояву суспільно-політичної творчості громадян. Тим більше, що законодавство надає право громадянинові голосувати за одного з кандидатів, бойкотувати вибори або голосувати проти всіх.

Участь у виборах, які організує владна система, що винищує вже 20 років населення країни, її інфраструктури і економіку є її легітимізацією. Участь у них чи у якості кандидата, чи у якості виборця є по факту участь у акті суспільного самогубства.

Всі кандидати в Президенти країни – це планети, що обертаються навколо нашого політичного полюсу зла. За поодиноким виключенням і то нереальних кандидатів.

Не треба боротися з тими хто висунув себе кандидатами в Президенти країни. Не треба боротися з тими хто їх щиро підтримує. Кожний має право голосу і має право діяти, як йому підказує совість. Якщо одна людина переконана, що Янукович, а друга, що Тимошенко, а третя хтось інший принесуть їй щастя – хай йде і голосує, хай агітує за них. Святе право! Але не менш святе право у тих, хто знає, що кандидата з командою здатною йти до правдивої суспільної мети немає. Тому робити перетасовки у владі немає сенсу. Участь у цьому фарсі принижує гідність учасника Майдану. Без другого Майдану нам не обійтися. Принципова відмінність між ними буде в тому, що на першому з них народився український громадянин, який переміг в собі совка, а на другому Майдані народиться гідна відповідальна нація.

Чи колись стояли такі трудні завдання змін перед іншими народами? Мабуть. Але надія розквітає від того, що творчі добродії шукають в цих трудних завданнях радикальних змін терпку радість власної відповідальності за спільну справу з готовністю віддавати, служити.

3.2. 3.3

Олександер Сугоняко 3 грудня 2009 року