Про громадянина замовте слово: руйнація економіки України та проблеми післявоєнного періоду

Великі нації ніколи не бідніють через марнотратство та нерозсудливість приватних осіб, але вони нерідко бідніють внаслідок марнотратства та нерозсудливості державної влади

Адам Сміт.

З початку війни увага багатьох українських економістів прикута до питання післявоєнного відновлення країни. Першу спробу систематизувати такі спроби на державному рівні, окрім попередніх декларативних політичних заяв, було представлено програмою Відновлення України в Лугано 4-5 липня 2022 року [1] . Програма абсолютно справедливо була піддана досить різкій критиці насамперед через її безсистемність. Кожен напрямок національних програм по суті був набір проектів, що навіть не претендують на формування цілісної картини розвитку галузей.

Наприклад, національні проекти інтеграції з ЄС заявлені із загальним бюджетом до 1 млрд євро. Якщо детально переглянути перелік представлених у рамках цього кластера проектів - то на що підуть ці гроші - абсолютно незрозуміло, оскільки їхнє економічне обґрунтування так і не оприлюднене. Потреби фінансування кластера модернізації регіонів та житлового будівництва, очікувано, виявилися наймасштабнішими – 150-250 млрд євро планується витратити на проекти енергоефективності житлових будинків, будівництво нових та ремонт пошкоджених будинків. У частині енергетичної безпеки – цей кластер мав бути розрахований в останню чергу – коли були б зрозумілі запити планового енергоспоживання інших галузей майбутньої економіки та досягнуто домовленості з ЄС щодо потенційних обсягів експорту (якщо Україна на нього розраховує).

Заявлений обсяг фінансування кластера секторів з доданою вартістю, який – начебто – і мав стати ключовим, заявлений на рівні 40-50 млрд євро та представлений комбінацією не пов'язаних між собою проектів різних за рівнем впливу на економіку, але чомусь зведених у єдину групу. Важко зрозуміти, наприклад, суть проекту «Полігон світових ідей», вплив його на додану вартість та на ринок зайнятості. Те саме стосується проекту «Підвищення інноваційної активності підприємств». Сама собою активність у сфері інновацій, безумовно, має бути пріоритетом державної політики, але що є суттю проекту, де тут додана вартість і на що саме потрібне фінансування – залишається загадкою.

Чи враховують ці проекти кардинальну зміну демографічної ситуації, пов'язаної з внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення, майбутню вимушену міграцію (оскільки без робочих місць населення вимушено мігрувати туди, де вони або є, або потенційно можуть з'явитися) – швидше за все ні, оскільки ні така проблематика взагалі, ні відповідні розрахунки, не були представлені.

Як для зазначеної державної програми, так і для багатьох інших вітчизняних, присвячених відновленню України – характерною є особливість – відсутність фокусування на громадянині України, його доходах, зайнятості, умовах життя та бізнесу. Наприклад, у програмі, представленій Урядом у Лугано, як KPI створення нових робочих місць згадано двічі, зниження безробіття п'ять разів – трохи як для приблизно двадцяти напрямків проектів. Зростання реальних доходів населення як ключовий цільовий показник не вказано жодного разу.

Постає закономірне питання – кому, на думку авторів проекту, ми будуємо Україну майбутнього? Хто стейкхолдер? Якщо це підрядники, вітчизняні чи західні – то, напевно, можна продовжувати розвиток дискурсу у тому ж ключі – головне – це процес освоєння коштів. А що і для кого ми будуємо – глибоко вдруге. Грубо кажучи – питання для кого ми будуватимемо дороги, якими ніхто не їздитиме або будинки, в яких ніхто не житиме – ми виносимо за дужки обговорення. Незважаючи на абсурдність такого підходу, що здається, – він теж має право на життя. Наприклад, є такий феномен як міста-примари (ghost cities) у Китаї. Побудовані в розрахунку на вибухове індустріальне зростання, але так і не забезпечили робочих місць для своїх жителів – вони стоять напівпорожні як зловісне нагадування бездумної погоні за процесом, а не результатом[2] .

Громадянин, його доходи, якість життя мали б бути основним критерієм як до-, і післявоєнної економіки. Навіть до війни ситуація тут була дуже плачевною – станом на 2021 рік медіанна заробітна плата в Україні на рік склала 4 434 дол. за ВВП (ППС) на душу населення 13 341 дол. Для порівняння в Польщі, рівня якої ми хочемо досягти – дані показники становлять 8 885 дол. на рік і 35 165 дол. на душу населення відповідно [3] .

Таргетний рівень ВВП на душу населення програмою «Відновлення України» взагалі не вказано, хоч і він далеко не завжди корелює з медіанною заробітною платою, наприклад, у Казахстані ВВП (ППС) становить 27 517 дол. за медіанної заробітної плати 3 661 дол на рік, у Румунії 33 339 дол і 5 206 дол відповідно, що при сумісності за масштабом із польським ВВП на душу населення – суттєво не дотягує до польського рівня показників медіанної заробітної плати.

Однак виключно показник медіанної заробітної плати не є релевантним – для забезпечення якості життя за заданої медіанної заробітної плати необхідно зберегти стабільність грошової одиниці, утримати інфляцію на мінімальному рівні та – основне – забезпечити максимальну зайнятість населення, що робить завдання збільшення добробуту громадянина подвійно складним.

Інша сторона питання – а скільки працездатного населення може бути задіяно у військовій та повоєнній економіці? На який трудовий потенціал ми можемо розраховувати? За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців станом на 19 липня 2022 року кількість біженців з України до країн ЄС становила майже 6 млн осіб (переважна більшість становлять жінки, діти та пенсіонери), з яких отримали тимчасовий офіційний статус близько 3,7 млн людина [4] . Додатково – за оцінками Міжнародної організації міграції – 6,275 млн. осіб стали внутрішньо переміщеними особами [5] . Оціночно 1,7 млн ​​осіб було переміщено до РФ. Очевидно, що суттєві міграційні зміни не можуть не вплинути на структуру робочої сили в Україні, як зараз, так і в майбутньому.

За оцінками Міжнародної організації праці (станом на 11 травня 2022 року) 4,8 млн робочих місць в Україні буде втрачено внаслідок війни, порівняно з довоєнним рівнем, а за ескалації конфлікту – оціночні втрати становитимуть до 7 млн ​​робочих місць. Що стосується біженців, то з 6 млн приблизно половина (43,4%) є активною робочою силою, причому досить високої якості – майже 85% мають вищу чи незакінчену вищу освіту [6]. Немає сумнівів, що такі особи будуть працевлаштовані у країнах ЄС рано чи пізно. На сьогоднішній момент адміністративна заборона на виїзд з України чоловіків працездатного віку стримує потенційний міграційний потік, однак такий стан речей не може існувати вічно. Зрештою заборона буде знята і приблизно стільки ж (2,5-3 млн осіб) виїдуть із країни для возз'єднання з сім'ями. Причини дуже прості – створення робочих місць в Україні потребує часу та умов, а оскільки держава досі активних дій у цьому напрямі не робить – втрата робочих місць швидше за все піде за песимістичним сценарієм.

У 2020 році Державна служба статистики опублікувала збірку «Робітнича сила України», яка розкриває структуру та професійний склад ринку праці. Незважаючи на часту та досить обґрунтовану критику вітчизняної статистичної служби – по суті це єдині дані на які можна спертися з достатнім ступенем достовірності.

Ключові показники звіту:

1. Працездатне населення лише 17,7 млн ​​осіб, з яких жінки 8,4 млн, чоловіки 9,3 млн.

1. Непрацездатне населення (поза складом робочої сили) 14,4 млн осіб

2. Зайняте населення 15,9 млн. осіб, з яких жінки 7,6 млн., чоловіки 8,3 млн. чоловік.
3. З вищою або незакінченою вищою освітою 9,5 млн., професійно-технічна освіта 4,7 млн., повна загальна середня освіта 3,1 млн., 0,4 – базова освіта, початкова освіта або без освіти взагалі.
4. Найбільші статистичні групи укрупнено такі: професіонали (без уточнення) – 2,8 млн., найпростіші професії – 2,8 млн., сфера торгівлі та послуг – 2,7 млн., кваліфіковані робітники з інструментом 1,9 млн., працівники з експлуатації машин та механізмів – 1,8 млн., законодавці, керівники, менеджери – 1,3 млн. осіб.
5. У сільській місцевості проживало 4,9 млн., у містах 11 млн. зайнятого населення [7]

Статистика примітна зниженням зайнятого у технічних спеціальностях населення залежно від віку – молодші вікові групи зайняті значно менше у технічних спеціальностях ніж старші вікові групи.

Беручи до уваги статистику щодо біженців – отримуємо відтік працездатного населення до країн ЄС 2,58 млн та потенційний (при знятті адміністративних обмежень) – додатково 2,5-3 млн осіб. Дехто може заперечити, що більшість біженців після закінчення війни повернеться в Україну. Тут треба розуміти, що в умовах глобалізації ринку праці та таких потужних факторів міграції як війна – робоча сила прямуватиме туди, де на неї існує платоспроможний попит і де товариства можуть забезпечити умови для добробуту робочої сили та їхніх сімей. Очевидно, що ні за чинної, ні за прогнозованої економічної, фінансової та промислової політики – Україна їм це запропонувати не в змозі.

Разом маємо мінус 4,5-5,5 млн. працездатного населення. За фактом отримуємо:

1. Працездатне населення 14,2-13,2 млн осіб
2. Зайняте населення 8,9-11,1 млн осіб (і це оптимістична оцінка, враховуючи плани Уряду щодо радикального скорочення державного апарату вдвічі [8] )
3. Непрацездатне населення (за вирахуванням переміщених до ЄС 3,4 млн) 11 млн осіб.

Викладена статистика є важливою для розуміння кількості та якості наявних трудових ресурсів під час війни та тенденції їх кількісних та якісних змін після її закінчення.

Поки що жодна із запропонованих експертами програм військової економіки та повоєнного відновлення не дає розуміння послідовності планування:

1. Цільової структури економіки – планів із вимірними KPI у середньому обрії планування із щорічною деталізацією – скільки відсотків ВВП має генерувати ІТ галузь, військово-промисловий комплекс, промисловість (яка саме), сільське господарство тощо.
2. Ринок збуту – зовнішнього чи внутрішнього та досяжності показників цільової структури економіки за даних внутрішніх та зовнішніх обмежень
3. Аналіз ресурсів (робочої сили, природних, основних засобів, капіталу, електроенергії тощо) – необхідних для досягнення цільової структури економіки
4. Порівняння потреби у ресурсах та наявних ресурсів.
5. Повторного перегляду цільової структури економіки, виходячи з отриманих даних.

Ресурс робочої сили може стати однією з ключових проблем, оскільки її кількість і якість зараз радикально не відповідає завданням ні військової, ні післявоєнної економіки, а професійний розподіл – має виражений сировинний або сервісний характер і ніяк не зможе з наявних кваліфікацій і продуктивності праці забезпечити не те що економічний прорив, і навіть функціонування економіки воєнного часу.

Умовно кажучи – дуже складно уявити собі вчорашнього державного службовця з гуманітарною освітою біля верстата з ЧПК, а вчорашнього менеджера з продажу – оператором роботизованої виробничої лінії. На підготовку фахівців такого рівня йде за різними оцінками до 2-х років. Післявоєнна Японія зіткнулася з подібною проблемою [9] , проте там підвищення попиту на кваліфіковану робочу силу було задоволене за рахунок випускників шкіл, які спочатку навчаються нових технологій. Але навіть при цьому – у країні було запущено масштабну державну програму фінансової підтримки перекваліфікації для старшої вікової групи. Аналогічні програми були запущені в Сінгапурі та Південній Кореї під час їхніх економічних проривів.

Сама по собі змінена структура працездатного – непрацездатного населення України, вже не кажучи про зміну структури економіки, за результатами міграції зумовить необхідність радикального підвищення продуктивності праці зайнятого населення, яке можна досягти лише внаслідок використання сучасних технологій виробництва, стимулювання імпорту яких в Україні як не було, так і ні.

Жоден приклад побудови військової економіки (СРСР, Німеччина) і тим більше – економічних проривів (післявоєнна Японія та Південна Корея, Сінгапур та Малайзія) – не було здійснено без активного втручання та цілепокладання держави у промисловій сфері та сфері ринку праці. Знаменита південнокорейська POSCO ніколи не народилася б на умовах вільного ринку, однак саме осмислена промислова політика і політика ринку праці уможливили те, у що ніхто не вірив – побудувати з нуля галузь промисловості не маючи при цьому ні ресурсної бази ні навченого персоналу [10] .

Добробут громадян має стати основною метою державної економічної політики. Громадянину байдужі рапорти про зростання ВВП, кілометри збудованих доріг або, цитуючи класика, зростаючий з кожним днем ​​відсоток жирів в олії. Його цікавить зайнятість, конкурентна зарплата, що утримує його від еміграції, гідний рівень життя для нього та його сім'ї та сприятливе підприємництву економічне середовище. Виходячи з цього – фокусом державної політики мають стати:

- збільшення медіанної заробітної плати за стабільності грошової одиниці та контрольованої інфляції;

- Політика максимальної зайнятості;

- Політика стимулювання збільшення продуктивності праці;

- політика стимулювання перенавчання та постійного підвищення кваліфікації;

- Політика стимулювання імпорту нових технологій;

- політика максимальної локалізації виробництв, пов'язаних із військовою та післявоєнною економікою.

Безумовно – за нинішнього бізнес-клімату жоден із зазначених пунктів не може бути реалізований. Ніхто не інвестуватиме у технологічно складні виробництва, які вимагають висококваліфікованої та високооплачуваної робочої сили з діючою в Україні судовою, правоохоронною та податковою системами.

Чи можна відновити зруйновані будинки та інфраструктуру в Україні без цього? Звичайно можна, схема «закордонне фінансування – закордонні підрядники – задоволені у всіх сенсах українські чиновники» чудово впораються із цим завданням. Тільки який сенс у цьому для українських громадян, якщо це не створить ні робочих місць, ні належних умов оплати праці?