Днями у засніжених Альпах відбувся щорічний, престижний Всесвітній економічний форум у Давосі. Бізнес-зустріч, яка раз на рік збирає світових лідерів з усіх куточків світу, була присвячена основним викликам і трендам світової, регіональної економіки та фінансів, а також технологічному зростанню, яке впливає на трансформації ринку праці, що турбує багатьох. Серед багатьох спікерів, які виступали у Давосі, на особливу увагу заслуговує виступ президента Франції Еммануеля Макрона.
Молодий, амбітний французький лідер, якого вважають одним з нових лідерів Європи, зачепив на форумі питання, яке вже багато років обговорюється у високих владних кабінетах Брюсселя – реформування ЄС. Після нестабільного, хвилюючого та невизначеного для країн ЄС 2017 року, новий рік засвідчив, що Європа поступово повертається на велику сцену. Принаймні, саме це було одним з меседжів Еммануеля Макрона і Ангели Меркель, які ті намагалися донести аудиторії Давоського форуму. А реформи в ЄС – це ключове питання, від розв’язання якого залежатиме виживання ЄС у подальші роки.
Трибуну світового форуму в Давосі Еммануель Макрон використав в тому числі для того, щоб представити своє бачення майбутнього ЄС. Французький план з реформування Союзу президент представив ще під час свого грудневого виступу у Сорбонні у Парижі. Тоді, під час майже півторагодинної промови, Макрон заявив, що готовий очолити реформаторський рух у ЄС та виступив за посилення євроінтеграції, особливо у галузі банківського сектору. Так само й у Давосі Макрон знову заговорив про створення нової посади – міністра ЄС з питань фінансів для посилення регулювання єврозони.
Окрема від Макрона виступала й канцлер ФРН Ангела Меркель. Хоча останнім часом вона повністю занурена у внутрішньополітичні переговори про формування нового німецького уряду, та Меркель дала зрозуміти, щоб про Німеччину в ЄС не забували, адже вона та Франція й надалі залишатимуться локомотивом розвитку Євросоюзу. Зокрема, Меркель вкотре закликала до формування «банківського союзу» для того, щоб врятувати банківський сектор, особливо в країнах, де його занепад загрожує цілісності ЄС. Йдеться насамперед про Італію і Грецію. У Давосі поряд із Меркель був й прем’єр-міністр Італії Паоло Джентілоні, який підтримав її виступ і, трохи зловісно, застеріг: якщо реформи проваляться, популізм візьме верх. Цим він нагадав присутнім про парламентські вибори в Італії, які наближаються і будуть доленосними для країни та її подальшої ролі всередині ЄС, позаяк на перемогу на них претендує місцева права популістська партія «Рух 5 зірок».
Реформи ЄС назріли вже давно. Але говорити про них почали лише нещодавно, коли криза почала бити по рейтингах основних мейнстримних партій, і популізм почав піднімати голову. Програма реформування ЄС охоплює три основні проблемні питання: внутрішньополітичні електоральні трансформації, міграція та зовнішні ризики.
У внутрішній політиці головні європейські партії, які з кінця Другої Світової війни більш-менш лишалися біля керма, почали втрачати довіру електорату та програвати правим популістам. Усе через економічну та фінансову кризу, загальну втомленість пасивністю європейських політиків у Брюсселі та зростанням зовнішніх загроз – російської агресивної політики на сході та міграційній кризі через війни на Близькому Сході. Протягом останніх 10 років кількість європейців, які брали участь у виборах до Європарламенту, знижувалася. Європейці ставали дедалі більше пасивними відносно європейської політики, а серед них посилювалися націоналістичні настрої. Це призвело до розвитку відцентрових тенденцій у 2016-2017 роках, прикладом яких стала гучна політична авантюра колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Кемерона з референдумом про вихід країни зі складу ЄС. У нових європейських лідерів є лише два роки, щоб виправити ситуацію: переконати виборців у доцільності посилення євроінтеграції, важливості ролі наднаціональних інститутів у ЄС і провалі популістських проектів, які грають на базових почуттях людей – страху і невизначеності. Адже до 2020 року відбудуться вибори до Європарламенту та зміна керівництва Єврокомісії. До цього часу провідним європейським лідерам необхідно показати виборцям, що Євросоюз виходить з кризи, зданий себе захистити та має більш-менш притомну та чітку стратегію щодо мігрантів, оборони, захисту кордонів, порятунку банківської сфери та єврозони.
Друга проблема – міграційна криза. І справа навіть не лише в біженцях з Близького Сходу та Африки, які почали масово тікати в Європу у 2015 році. Проблема ще й у заробітчанах з Центральної та Східної Європи, які переміщуються на захід у пошуках кращих зарплат і умов життя. Це призводить до зростання рівня напруженості між західною та центральною Європою. На цьому грунті вміло грають праві популістські сили, повторюючи мантру про «втрату культурної ідентичності та робочих місць». Якщо раніше ці партії, які і їхні балачки, вважали маргінальними та несерйозними, то після притоку біженців у 2015 році, виборці реально повірили у те, що їхнє звичне життя – під загрозою. Це спрацювало під час останніх парламентських виборів у Німеччині, де права популістська «Альтернативна для Німеччини» отримала рекордні та небачені раніше 13% голосів і пройшла до Бундестагу. Також ця риторика призвела до входження правих до складу нового австрійського уряду канцлера Себастьяна Курца. Нові європейські лідери, які увійшли у 2018 рік з гучними заявами про готовність трансформацій у ЄС, мають представити чіткий план стримування потоків біженців, захисту кордонів (проект вже розпочався минулого року зі створення агентства «Фронтекс») і переглядом міграційних правил на користь захисту трудових прав власних громадян і обмеження притоку робочої сили зі сходу. Найскладнішим буде реформа зовнішньої політики ЄС, адже це тема, якої ані Макрон, ані Меркель й досі серйозно не торкнулися у своїх заявах.
У Давосі Ангела Меркель зазначила, що відсутність єдиної чіткої зовнішньої політики – це найбільший виклик для ЄС. Протягом останніх років зовнішньополітична стратегія ЄС практично не зазнавала змін. Коли виникали проблеми регіонального масштабу, країни ЄС зазвичай реагували на них на своєму національному рівні, без прив’язки до загальноєвропейського дискурсу. А якщо ЄС й приймав якусь спільну зовнішньополітичну позицію, країни-члени все одно проводили власну лінію паралельно, часто – у дусі «Realpolitik». Все це негативно позначилося на рівні впливу ЄС на міжнародні політичні процеси. Як наслідок, такі конфлікти, як війна у Сирії, криза в Іраку, війна у Лівії, збройний конфлікт у Малі та нестабільність у Тунісі та Єгипті пройшли без особливої участі Євросоюзу як єдиної структури. Відсутність ефективної зовнішньої політики ще більше вдарить по країнах ЄС по мірі того, як Європа програє у розвитку країнам Азії. Вже зараз, якщо подивитися, приміром, на аналіз компанії «PWC» про глобальні економічні трансформації, до 2050 року серед країн «Великої сімки» не залишиться жодної європейської країни.
Для активізації зовнішньополітичної ролі, Євросоюзу необхідно буде перебрати на себе лідерську ролі в Європі, а може навіть й в окремих субрегіонах, наприклад активізувати зусилля з підтримки повоєнної відбудови Сирії, надати майданчик для мирних переговорів по ситуації у Лівії та очолити процес протидії змінам клімату, особливо на тлі суперечливої політики США на цьому напрямку. Цього можна досягнути й за допомогою реформування роботи інститутів ЄС. Нещодавно, голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер вже пропонував приймати зовнішньополітичні рішення не консенсусом, а кваліфікованою більшістю, що може спростити процес ухвалення рішень в ЄС.
Третя проблема, з якою стикнувся ЄС – відсутність єдиної армії та суперечки навколо реформ в оборонній галузі. Російська агресія проти України чітко засвідчила, що загроза зі сходу все ще актуальна для країн ЄС. Після приходу до влади в США Дональда Трампа, у Брюсселі зрозуміли, що Вашингтон не буде готовий захистити Європу у разі потреби, адже чітких гарантій від Трампа ЄС так і не отримав. Відповідно, постала реальна військова загроза з боку зовнішнього ворога, і питання оборони відтепер – справа самих європейців. На тлі невизначеності та відсутності планів по обороні, популісти та праві сили набирають популярності, що ускладнює внутрішньополітичну ситуацію в Союзі та посилює відцентрові тенденції. Хоча США й направили частину своїх військ у східну Європу, вірогідність того, що їх дійсно використають для оборони у разі реального збройного конфлікту, або що вони дійсно допоможуть якісно змінити ситуацію, лишається примарною.
У ЄС вже почали обговорювати можливості для формування єдиної армії. У листопаді минулого року країни навіть схвалили проект договору про створення Збройних сил, але завершити цей процес можуть у 2018 році. Втім, на цьому шляху існує серйозна перешкода у вигляді чисельних внутрішніх суперечок між країнами ЄС, які не хочуть віддавати частину свого суверенітету, пов’язаного з національною обороною, повільним і складним наднаціональним інститутам.
Саме у межах цих трьох проблемних питань й відбуватимуться переговори про реформування ЄС. Це – питання виживання ЄС у тому вигляді, в якому він існує сьогодні. Це – питання виживання чинних політичних сил. І часу в європейських лідерів реалізувати свої амбітні проекти (особливо Макрона) – небагато, адже популісти все більше дивляться на дати нових парламентських виборів 2018 і 2019 років.
Фото: weforum.org
Баррозу: Путін казав мені, що не хоче існування України
Північнокорейського генерала поранено внаслідок українського удару Storm Shadow по Курській області, - WSJ
В Україні посилили правила броні від мобілізації: зарплата 20000 гривень і не тільки
На Київщині добудують транспортну розв’язку на автотрасі Київ-Одеса
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.