Кінець гегемонії: хто займе місце США?

Фактори і підстави гегемонії США в XXI столітті, а також її вплив на стабільність сучасної міжнародної системи та перспективи її еволюції знаходяться в центрі уваги багатьох дослідників, представляючи собою актуальну проблему сучасної теорії міжнародних відносин. Здатність США забезпечувати політичну та ідеологічну інтеграцію розвинених капіталістичних країн на основі загальної моделі суспільного розвитку, а також неоліберальних цінностей (ринкова економіка, демократія, права людини і т.д.), дозволяє підтримувати глобальне лідерство США, не допускаючи появи потужних антисистемних викликів всередині «неоліберального блоку».

Ми дивимося американські серіали та американське кіно в кінотеатрах, заїдаючи американським попкорном, носимо американський одяг – США лідирує в усіх напрямках. Чи справді Америка править бал у світовій політиці або Росія з Китаєм все-таки встали з колін і можуть показали гегемонові «кузькіну мать»?

Зараз багато знаків вказують на кризу глобального порядку. Неузгоджена міжнародна реакція на пандемію COVID-19, наслідки економічного спаду, відродження націоналістичної політики та посилення заходів захисту державних кордонів, начебто, віщують появу слабшої міжнародної системи. На думку багатьох спостерігачів, ці події певним чином залежать від Сполучених Штатів, які виступають світовим поліцейським, арбітром, посередником, словом, державою, котра після «холодної війни» взяла на себе зобов’язання зберегти мир та стабільність у світі. Президенство Трампа та його політика «America first» наражають на небезпеку стійкість міжнародної системи та його відступ від світового лідерства.

Ще до пандемії Трамп регулярно критикував цінність альянсів та установ, таких як НАТО, підтримував розпад Європейського Союзу, відійшов від безлічі міжнародних угод і організацій та налагоджував відносини з автократами, такими як президент Росії Володимир Путін та північнокорейський лідер Кім Чен Ин. Він поставив під сумнів потребу поширення ліберальних цінностей, таких як демократія та права людини, в основі зовнішньої політики. Перевагою Трампа перед транзакційною політикою з нульовою сумою надалі є те, що США відмовляються від зобов'язань щодо просування ліберального міжнародного порядку. Формально саме це дозволяє автократам і далі просувати власні інтереси, жертвуючи правами людини та демократичними цінностями.

Деякі аналітики вважають, що Сполучені Штати все-таки ще можуть це повернути, відновивши стратегії, за допомогою яких вони, починаючи з кінця Другої світової війни і аж до кінця холодної війни, успішно будували та підтримували міжнародний порядок. Якщо США після Трампа зможуть відновити свою відповідальність та свій авторитет перед світом, як глобальної влади, то ця епоха, включаючи пандемію, яка її визначатиме, могла б стати тимчасовою аберацією, а не кроком на шляху до постійного розладу.

Зрештою, прогнози американського занепаду та зміни міжнародного порядку далеко не нові – і вони постійно змінюються, більше того, значна частина їх є помилковими або й взагалі неприйнятними. У середині 1980-х багато аналітиків вважали, що американське лідерство вже на межі занепаду, хоча президенство Рейгана доводило протилежну точку зору. Бреттон-Вудська система занепала ще в 1970-х; Сполучені Штати зіткнулися з посиленням конкуренції з боку країн Європи та Східної Азії, особливо Західної Німеччини та Японії; Радянський Союз вже став невід’ємною частиною світової політики. Однак наприкінці 1991 р. СРСР розпався, Японія вступала у «втрачене десятиліття» економічної стагнації, а довгоочікувана інтеграція і її проблеми поглинули возз’єднану Німеччину. США пережили десятиліття бурхливих технологічних інновацій та несподівано високого економічного зростання. Результатом стало те, що багато хто оцінив це як «однополярний бум» американської гегемонії.

Але зараз не той час, що був раніше. Сили, які робили гегемонію США такою довговічною, сьогодні сприяють її розпаду. Після розпаду СРСР і до 2014 року гегемонія США була абсолютною. Чому до 2014? Тому що початок війни в Україні, і новий переділ кордонів у світі, посилення Китаю через економічні та військові важелі, і зрештою, обрання президентом США Дональда Трампа похитнули стовпи американської гегемонії. Після 1991 року існувало три причини, що дозволили зацементувати світовий порядок США. По-перше, з поразкою комунізму, США не зіткнулися з жодним серйозним світовим ідеологічним проектом, який би міг із ними конкурувати. По-друге, з розпадом Радянського Союзу та ОВД, його інфраструктури, інституцій та організацій, слабшим державам не було іншого виходу, як орієнтуватися на США та їх західним союзникам, коли справа стосувалася забезпечення військової, економічної та політичної підтримки. По-третє, транснаціональні організації та рухи поширювали ліберальні цінності та норми, що зміцнювали ліберальний порядок.

Сьогодні ця ж динаміка повернулася проти Сполучених Штатів: порочний цикл, який розмиває владу США, замінив доброчесні цикли, які колись її підсилили. З підйомом великих держав, таких як Китай та Росія, автократичні та неліберальні проекти конкурують з ліберальною міжнародною системою під керівництвом США. Країни, що розвиваються і навіть багато розвинених країн – можуть і шукають альтернативних партнерів, щоб не залишатися залежними від великих держав. Формально зараз це вже триває між США та КНР. Країни АТР повинні вибирати кого із двох держав вони готові підтримати. Саме підтримати. Вже ніхто не говорить про нейтралітет і співпрацю на два фронти. Неліберальні транснаціональні корпорації все частіше втручаються у життя інших держав, користуючись помилками ліберально-демократичного устрою та не доопрацюванням у відносинах між державами. Це і призводить до того що ми бачимо на вулицях усіх країн по всьому світі. Сотні тисяч людей виступають проти конкретно одного світового лідера, американські прапори горять все яскравіше на демонстраціях, а опудала Трампа і Пенса спалюють частіше ніж відьм на багатті, засуджених іспанською інквізицією. Загалом, американське глобальне лідерство не просто відступає, воно розтліває. І занепад цей не циклічний, а постійний.

Падіння однополярного устрою

Здавалося б дивно говорити про постійний занепад Сполучених Штатів, коли вони все більше витрачають на свої військові потреби, а їхній військовий бюджет рівний військовим бюджетам наступних семи конкурентів разом взятих. Варто додати й те, що вони підтримують ніким неперевершену мережу закордонних військових баз. Військова влада відігравала важливу роль у створенні та підтримці престижу США у 90-х та на початку нового століття; жодна інша країна не в змозі надати надійні гарантії безпеки для всієї міжнародної системи, крім США. Але американське військове домінування не завжди було таким – реальні американські військові витрати були зменшенні у 90-х роках і знову їх підняли після атак 11 вересня. Було декілька факторів, що зумовили зменшення надходження коштів на військові потреби: по-перше, це зникнення Радянського Союзу як конкурента, в такому випадку немає потреби ще більше фінансувати армію і можна зосередитися на соціальних проблемах. По-друге, Сполучені Штати не потребували посилення та розширення ядерного потенціалу, тепер головним завданням було зберегти та модернізувати його. Зростаюча технологічна перевага, якою користуються американські військові, і готовність більшості світових держав другого рівня покладатися на США, а не створювати власні військові сили теж відіграли значну роль у становленні американської військової наддержави. Поява Сполучених Штатів як однополярної держави здебільшого залежала від розпаду Радянського Союзу, проте продовження цієї однополярності протягом наступного десятиліття випливало з того, що азіатські та європейські союзники були непроти гегемонії США.

Однополярність завуальовує основні риси світової політики, що лягли в основу панування США. Розпад Радянського Союзу закрив двері єдиному проекту глобального панування, який міг конкурувати з капіталізмом. Марксизм-ленінізм (і його відростки) зникали здебільшого як джерело ідеологічної конкуренції. Пов’язана з ним транснаціональна інфраструктура – її інститути, практики та мережі, включаючи Варшавський договір, Раду взаємодопомоги та сам Радянський Союз, – все це було згорнуто. Без радянської підтримки більшість країн, пов’язаних з Москвою, повстанські групи та політичні рухи вирішили, що краще перейти на американську сторону. До середини 1990-х років існувала лише одна домінуюча рамка міжнародних норм і правил: ліберальна міжнародна система альянсів та інститутів, яка закріпилася у Вашингтоні.

Сполучені Штати та їхні союзники, яких називали «Заходом», в цілому користувалися фактично монополією на меценатство в період однополярності. За деякими обмеженими винятками, вони пропонували єдине значне джерело безпеки, економічних благ, політичної підтримки та легітимності. Країни, що розвиваються, не могли більше використовувати Вашингтон, погрожуючи звернутися до Москви або вказати на ризик комуністичного поглинання, щоб захистити себе від необхідності проводити внутрішні реформи. Розмах сили та впливу Заходу був настільки непереборним, що багато політиків стали вірити в постійний тріумф лібералізму. Більшість урядів не бачили йому ніякої альтернативи.

Не маючи іншого джерела підтримки, країни, швидше за все, змушенні дотримуватися певних умов для отримання західної допомоги. Автократи зіткнулися з жорсткою міжнародною критикою та вимогами міжнародних організацій, які контролюються західними юридичними колами. Західні лідери звісно ж тепер відчували себе набагато краще ніж під час холодної війни, коли вони не могли дозволити собі лишньої фамільярності. І тепер крім державних інтересів, вони просовують і власні. Деякі демократичні сили продовжували захищати певні автократичні держави (наприклад, багату нафтою Саудівську Аравію) від певних вимог із стратегічних та економічних причин. Провідні демократії, включаючи США, самі порушили міжнародні норми, що стосуються прав людини та громадянина. Найбільше це проявилося у вигляді катувань під час так званої війни з терором. Всі, напевне, пам’ятають указ Буша-молодшого, згідно якого осіб, які підозрюються у тероризмі дозволялося катувати аби дізнатися інформацію про можливий теракт або співучасників теракту. Світ сколихнула хвиля ненависті та насильства до мусульман та представників інших релігійних течій. Але нічого вдіяти з цим ніхто не міг, Сполучені Штати були домінантом у світі. Але навіть ці лицемірні винятки підсилювали гегемонію ліберального порядку, оскільки вони викликали широке осудження, що підтверджувало ліберальні принципи і тому, що американські чиновники продовжували висловлювати прихильність до ліберальних норм.

Тим часом, розширюється кількість транснаціональних мереж – часто їх називають «міжнародним громадянським суспільством». Саме воно укріпило нову архітектуру міжнародного порядку після закінчення Другої світової війни. Як групи, так і окремі особи виступали провідниками американської гегемонії, широко поширюючи ліберальні норми та практики. Крах централізованих планованих економік в посткомуністичному світі змусив керівництво країн колишнього соцтабору запросити сотні західних консультантів і підрядників допомогти в проведенні ринкових реформ – іноді з катастрофічними наслідками, як у Росії та Україні, де підтримувана Заходом шокова терапія призвела до бідності десятків мільйонів людей, при цьому створюючи клас заможних олігархів, які перетворили колишні державні активи в особисті імперії. Міжнародні фінансові установи, державні регулятори, центральні банкіри та економісти працювали над створенням елітарного консенсусу на користь вільної торгівлі та руху капіталу через кордон.

Групи громадянського суспільства також прагнули спрямувати посткомуністичні країни та країни, що розвиваються, до західних моделей ліберальної демократії. Команди західних експертів консультували уряди щодо розробки нових конституцій, правових реформ та багатопартійних систем. Міжнародні спостерігачі, більшість із західних демократій, спостерігали за виборами у віддалених країнах. Недержавні організації (НУО), які виступають за розширення прав людини, гендерної рівності та захисту навколишнього середовища, створили союзи з державами та ЗМІ. Робота транснаціональних активістів, наукових громад та громадських рухів допомогла побудувати всебічний ліберальний проект економічної та політичної інтеграції. Протягом 90-х років ці сили допомагали створити ілюзію неприступного ліберального порядку, який спирався на міцну глобальну гегемонію США. Зараз ця ілюзія пошматована.

Великодержавні завдання

Сьогодні всі великі держави пропонують конкуруючі одна з одною концепції глобального порядку, часто самодержавні, що подобається лідерам слабших держав. Захід більше не головує над монополією інвестування в ту чи іншу економіку. Нові регіональні організації та неліберальні транснаціональні мережі змагаються за вплив на США. Багато з цих подій призводять до довгострокових зрушень у світовій економіці, особливо зростання Китаю. Це у свою чергу призводить до зміни геополітичного ландшафту.

У квітні 1997 р. Президент Китаю Цзян Цземін та президент Росії Борис Єльцин пообіцяли «сприяти багатополюсності світу та встановленню нового міжнародного порядку». Протягом багатьох років чимало західних науковців та політиків не сприймали чи відхиляли такі заклики. Пекін до не давнього часу залишався прихильним правилам і нормам написаних керівництвом США. Вони стверджували, що Китай продовжує користуватися чинною системою із домінантним положенням Сполучених Штатів Америки. Навіть коли Росія ставала все більш наполегливо засуджувати Сполучені Штати через втручання у внутрішні справи інших держав, спостерігачі не думали, що Москва може заручитися підтримкою будь-яких значних союзників. Такі самі думки були у них і щодо Китаю. Західні аналітики сумнівались у тому, що Пекін та Москва зможуть подолати десятиліття недовіри і суперництва та почати співпрацювати проти США у процесі підтримання та формування міжнародного порядку.

Такий скептицизм набув своєї остаточної форми під час розквіту глобальної гегемонії США у 90-х роках і навіть залишався протягом більшої частини наступного десятиліття. Декларація 1997 року наразі виглядає як план, за яким Пекін і Москва намагалися змінити політику останніх 20 років. Китай і Росія зараз прямо протистоять ліберальним аспектам міжнародного порядку через існуючі інститути та форуми; в той же час вони будують альтернативний порядок через нові інститути та місця, де вони мають більший вплив і можуть нівелювати правами людини та громадянськими свободами.

Наприклад, в Організації Об’єднаних Націй дві країни регулярно консультуються щодо голосування та запропонованих ініціатив. Як постійні члени Ради Безпеки ООН, вони координують свою позицію з метою критики втручань Заходу та закликів до зміни режиму, утворюючи коаліцію; вони наклали вето на спонсорські пропозиції Заходу щодо Сирії та не підтримали зусилля європейських політиків щодо запровадження санкцій проти Венесуели та Ємену. У Генеральній Асамблеї ООН між 2006 та 2018 роками Китай та Росія за 86% резолюцій проголосували однаково, частіше, ніж під голосування між 1991 та 2005 роками коли вони разом підтримали 78% резолюцій. На відміну від США з Китаєм, які з 2005 року погодилися лише 21% домовленостей. Пекін та Москва також керували ініціативами ООН щодо просування нових норм, особливо у кіберпросторі, які дозволяють національному суверенітету возвеличуватися над індивідуальними правами, обмежують доктрину відповідальності за захист та применшують резолюції щодо захисту прав людини, спонсорованих Заходом.

Китай та Росія також стояли на передовій у створенні нових міжнародних інституцій та регіональних форумів, які за своєю суттю покликанні відмежуватися від США та Заходу. Мабуть, найвідомішим з них є угруповання BRICS, до якого входять Бразилія, Росія, Індія, Китай та Південна Африка. Починаючи з 2006 року, група представляла себе як динамічне середовище для обговорення питань міжнародного порядку та світового лідерства, включаючи створення альтернативних організацій на противагу тим, які підконтрольні західним установам у сферах управління Інтернетом, міжнародних платіжних систем та сприяння розвитку. У 2016 році країни БРІКС створили Новий банк розвитку, який присвячений фінансуванню інфраструктурних проектів у країнах, що розвиваються.

Китай і Росія також співпрацюють у великій кількості нових регіональних організаціях безпеки – включаючи Конференцію про заходи взаємодії та зміцнення довіри в Азії, Організацію договору про колективну безпеку та Механізм чотиристороннього співробітництва та координації. З погляду економіки співпраця налагоджена на рівні економічних інститутів, включаючи керований Китаєм Азіатський банк інфраструктурних інвестицій (AБІІ) та Євразійський економічний союз (ЄвраЗЕс), підтримуваний Росією. Шанхайська організація співробітництва (ШОС) – організація безпеки, яка сприяє співпраці служб безпеки і здійснює дворічні військові навчання – була заснована в 2001 році з ініціативи Пекіна і Москви. Крім країн Центральної Азії, сюди у 2017 році також увійшли Індія та Пакистан як повноправні члени. Чистим результатом є поява паралельних структур глобального управління, в яких переважають авторитарні держави, які конкурують зі старими, більш ліберальними структурами.

Критики часто недооцінюють БРІКС, ЄвраЗЕс та ШОС, називають їх «платформами для обміну думками», в яких держави-члени роблять мало для того, щоб фактично вирішити проблеми або іншим чином залучитися до значної співпраці. Навіть коли вони виявляються нездатними вирішити колективні проблеми, регіональні організації дозволяють своїм членам утверджувати загальні цінності та підвищувати статус повноважень, що скликають ці форуми. Вони породжують щільніші дипломатичні зв’язки між своїми членами, що, у свою чергу, полегшує цим країнам побудову військових та політичних коаліцій. Загалом, ці організації становлять критичну частину інфраструктури міжнародного порядку, інфраструктури, в якій панували західні демократії після закінчення холодної війни. Дійсно, цей новий масив незахідних організацій приніс транснаціональні механізми управління в такі регіони, як Центральна Азія, які раніше були відключені від багатьох інститутів глобального управління. З 2001 року більшість країн Центральної Азії приєдналися до ШОС, Організації договорів про колективну безпеку під керівництвом Росії, ЄвраЗЕс, AБІІ та китайського інвестиційного проекту, відомого як ініціатива «Пояса і шляху».

Китай і Росія також просуваються до областей, в яких традиційно домінують США та їх союзники. Наприклад, Китай скликає групу 17 + 1 із державами Центральної та Східної Європи, а також організовує Форум Китай-CELAC (Спільнота країн Латинської Америки та Карибського басейну) у Латинській Америці. Ці угруповання забезпечують державам у цих регіонах нові арени для партнерства та підтримки, одночасно кидаючи виклик згуртованості традиційних західних блоків. Ось вам і приклад: лише за кілька днів до розширення групи 16 + 1, до якої мала увійти Греції у квітні 2020 року, Європейська Комісія визнала Китай «системним конкурентом» на фоні занепокоєнь, щодо ініціативи «Пояса і шляху» яка на думку самих європейців підриватиме регламенти та стандарти ЄС.

Пекін і Москва успішно керують своїм взаємовідносинами, оскаржуючи прогнози, що вони не зможуть терпіти міжнародні проекти один одного. Це було навіть у тих сферах, в яких їхні відмінні один від одного інтереси можуть призвести до значної напруги. Росія підтримує ініціативу Китаю «Один пояс, один шлях», незважаючи на те, що він потрапив у Середню Азію, яку Москва все ще вважає своїм задвірком. Насправді, з 2017 року, риторика Кремля перейшла від розмови про чітко розмежовану російську «сферу впливу» в Євразії до прийняття «Великої Євразії», в якій інвестиції та інтеграція під керівництвом Китаю узгоджуються з російськими інтересами для припинення впливу Заходу. Москва пішла за подібною схемою, коли Пекін вперше запропонував утворити AБІІ у 2015 році. Міністерство фінансів Росії спочатку відмовилося підтримати банк, але Кремль змінив курс, побачивши, в який бік дме вітер; Росія офіційно приєдналася до банку наприкінці 2015 року.

Китай також виявив готовність допомогти Росії з її проблемам. Китай приєднався до решти країн БРІКС, утримуючись від засудження російської анексії Криму в 2014 році, хоча це явно суперечило давньому китайському протистоянню сепаратизму та порушенню територіальної цілісності. Більше того, торгова війна адміністрації Трампа з Китаєм дала Пекіну додаткові стимули для підтримки російських зусиль щодо розробки альтернатив міжнародної платіжної системи SWIFT та торгівлі в доларах, щоб підірвати глобальне охоплення американських санкційних режимів.

Кінець монополії

Китай і Росія – не єдині держави, які прагнуть зробити світову політику більш сприятливою для недемократичних режимів і менш прихильною до гегемонії США. Ще в 2007 році надання кредитів «негідним донорам», таким як тодішня Венесуела, багата нафтою, підвищила ймовірність того, що така допомога, пов’язана з обмеженнями, може підірвати ініціативи західної допомоги, спрямовані на заохочення урядів до проведення ліберальних реформ.

Відтоді кредитори, пов’язані з Китайським банком розвитку, і який напряму фінансується Китаєм, відкрили значні кредитні лінії по всій Африці та світі. Після фінансової кризи 2008 року Китай став важливим джерелом кредитів та надзвичайно великого фінансування для країн, які не мали доступу до західних фінансових установ або були виключені із них. Під час фінансової кризи Китай надав понад 75 мільярдів доларів США на позики на енергоносії для країн Латинської Америки – Бразилії, Еквадору та Венесуели – та Казахстану, Росії та Туркменістану в Євразії.

Китай – не єдиний альтернативний меценат. Після Арабської весни такі країни Перської затоки, як Катар, позичили гроші Єгипту, що дозволило Каїру у неспокійний час не звертатися до Міжнародного валютного фонду. Але Китай на сьогодні найбільш амбітна країна в цьому плані. Дослідження AidData встановило, що загальні надходження іноземної допомоги від Китаю між 2000 та 2014 роками сягнула 354 мільярдів доларів, наближаючись до позначки 395 млрд. дол.., які виділили Сполучені Штати.

Китай вже перевершив щорічні позики з надання підтримки країнам, що розвиваються. Крім того, допомога Китаю підриває зусилля Заходу щодо поширення ліберальних норм. Кілька досліджень свідчать про те, що, хоча китайські кошти сприяли розвитку у багатьох країнах, вони також розпалювали кричущу корупцію та підтримують авторитарні режими. У країнах, у яких недавно закінчилася громадянська війна або якийсь інший військовий конфлікт, таких як Непал, Шрі-Ланка, Судан та Південний Судан, китайська допомога для розвитку та реконструкції перейшла до переможних урядів, оберігаючи їх від міжнародного тиску, який дозволив би країнам Заходу посадити авторитарні уряди з їх внутрішніми ворогами за стіл переговорів та прийняти більш ліберальні моделі миротворчості та примирення.

Кінець монополії Заходу на підтримку інших держав, призвів до одночасного зростання державних націоналістичних партій навіть у країнах, які були міцно вбудовані в економічну орбіту та безпеку США. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган та президент Філіппін Родріго Дутерте постали як захисники внутрішнього суверенітету проти ліберальної підривної діяльності. Вони відкидають занепокоєння Заходу щодо демократичного відставання в своїх країнах і підкреслюють зростаюче значення їх економічних та безпекових відносин з Китаєм та Росією. У випадку з Філіппінами Дутерте нещодавно розірвав дворічний військовий договір із США після того, як Вашингтон скасував візу колишнього начальника поліції, якого звинувачують у порушенні прав людини у кривавій та суперечливій війні Філіппін з торгівлею наркотиками. Звичайно, деякі з цих специфічних викликів не завдають жодного клопоту американським інтересам, оскільки вони випливають із зміни політичних обставин та диспозицій окремих лідерів. Але розширення «варіантів виходу» – альтернативних фінансових джерел інвестицій, інституцій та політичних моделей – тепер здається постійною особливістю міжнародної політики. Уряди мають набагато більше можливостей для маневру. Навіть коли держави не активно користуються послугами фінансових груп, існує можливість того, що вони могли б забезпечити їм більший вплив. Як результат, Китай та Росія мають можливість змагатися з гегемонією США та будувати альтернативні варіанти розвитку.

Відцентрові сили

Важливим проявом краху однополярного світу стали транснаціональні мережі громадянського суспільства, які раніше з’єднували між собою ліберальний міжнародний порядок, а тепер не користуються владою та впливом, який вони мали колись. Зараз неліберальні конкуренти кидають виклик їм у багатьох сферах, включаючи гендерні права, мультикультуралізм та принципи ліберального демократичного управління. Деякі з цих відцентрових сил зародилися в США та самих західноєвропейських країнах. Наприклад, американська лобістська група Національна стрілецька асоціація працювала на міжнародному рівні, щоб успішно перемогти запропонований антинаціональний референдум у Бразилії в 2005 році, де вони створили союз з вітчизняними правими політичними рухами; через десятиліття пізніше бразильський політичний фахівець Жаїр Болсонару увійшов до цієї самої мережі, щоб за їх допомогою балотуватися в президенти. Всесвітній конгрес сімей, спочатку заснований християнськими організаціями, заснованими в США в 1997 році, зараз є транснаціональною мережею, яку підтримують євразійські олігархи, яка об’єднує видатних консерваторів з десятків країн для створення глобальної опозиції до ЛГБТ та репродуктивних прав.

Автократичні режими знайшли способи обмежити або навіть усунути вплив ліберальних транснаціональних пропагандистських мереж та неурядових організацій, орієнтованих на реформи. У цьому процесі ключову роль відігравали так звані кольорові революції на пострадянському просторі в першій декаді цього століття та Арабська весна на Близькому Сході 2010–11 років. Вони створили авторитарні та неліберальні уряди, які все більше розглядали захист прав людини та просування демократії як загрозу їх виживанню. У відповідь такі режими зменшили вплив громадських організацій з іноземними зв'язками. Вони накладали жорсткі обмеження на отримання іноземних коштів, забороняли різні політичні дії та оголошували деяких активістів «іноземними агентами».

Деякі уряди зараз спонсорують власні неурядові організації як для придушення ліберального тиску вдома, так і для оскарження ліберального порядку за кордоном. Наприклад, у відповідь на підтримку Заходу молодих активістів під час кольорових революцій, Кремль заснував молодіжну групу «Наші» для мобілізації молоді на підтримку держави. Товариство китайського Червоного Хреста, найдавніша громадська організація, організована в Китаї, доставила медичні матеріали до європейських країн у розпал пандемії COVID-19 в рамках ретельно організованої кампанії зв'язків з громадськістю. Ці режими також використовують цифрові платформи та соціальні медіа для зриву антиурядової мобілізації та адвокації. Росія застосовувала такі інструменти за кордоном у своїх інформаційних операціях та втручанні у вибори в демократичних державах.

Дві події допомогли прискорити неліберальний поворот на Заході: Велика рецесія 2008 року та криза біженців у Європі у 2015 році. За останнє десятиліття неліберальні мережі оскаржували консенсус встановлений на Заході. Деякі групи та діячі ставлять під сумнів переваги продовження членства у великих інституціях ліберального порядку, таких як Європейський Союз та НАТО. Багато правих рухів на Заході отримують як фінансову, так і моральну підтримку з боку Москви, яка дозволяє здійснювати операції з відмивання грошей, просуваючи вузькі олігархічні інтереси в США та підтримуючи ультраправі політичні партії в Європі з надією послабити демократичні уряди та розвивати відносини з майбутніми союзниками. В Італії антимігрантська партія «Лега» на даний момент є найпопулярнішою партією, незважаючи на її спроби заручитися незаконною фінансовою підтримкою з Москви. У Франції Національна фронт також має свою історію російської підтримки, однак все ж залишається потужною силою у внутрішній політиці.

Ці події повторюють те, як рухи «непідкорення» сприяли процвітанню гегемонічних сил у минулому. Транснаціональні мережі відіграли вирішальну роль у підтримці та падінні попередніх міжнародних гегемонів. Наприклад, протестантські мережі допомогли знищити іспанську владу на початку Нового часу у Європі, особливо, підтримуючи голландські повстання у шістнадцятому столітті. Ліберальні та республіканські рухи в умовах революцій в Європі 1848 року, зіграли певну роль у підриві «європейського концерту», який намагався керувати міжнародним порядком на континенті в першій половині ХІХ століття. Підвищення фашистських та комуністичних транснаціональних мереж допомогло створити глобальну боротьбу за владу перед Другою світовою війною. Рухи непідкорення досягли політичної сили в таких країнах, як Німеччина, Італія та Японія, що призвело до того, що ці нації вийшли з того порядку який панував та намагалися знищити існуючі структури міжнародного порядку. Але навіть менш успішні рухи проти гегемонії все ще можуть підірвати згуртованість гегемонічних сил та їхніх союзників.

Не кожен неліберальний чи правий рух, який виступає проти США, спрямований на те, щоб кинути виклик керівництву США або звернутися до Росії як до прикладу сильного культурного консерватизму. Водночас, такі рухи допомагають поляризувати політику в передових промислових демократіях і послаблюють підтримку інститутів порядку. Один із них навіть захопив Білий дім: трампізм, який найкраще розуміється як рух проти порядку з транснаціональним досягненням, який націлений на альянси та партнерства, що є центральними в гегемонії США.

Ерозія гегемонії США

Суперечки владної верхівки, послаблення монополії Заходу на фінансову підтримку країн, що розвиваються та поява рухів, які виступають проти ліберальної міжнародної системи, змінили глобальний порядок, яким Вашингтон головував з кінця «холодної війни». Багато в чому пандемія COVID-19 ще більше прискорює ерозію гегемонії США. Китай посилив свій вплив на Всесвітню організацію охорони здоров’я та інші глобальні установи після спроб адміністрації Трампа усунутися та покинути органи охорони здоров'я. Пекін та Москва наразі є постачальниками товарів екстреної допомоги та медичного постачання, в тому числі в європейські країни, такі як Італія, Сербія та Іспанія, і навіть до США (хоча через сумнівну якість цих засобів Штати не використовували цю допомогу). Неліберальні уряди у всьому світі використовують пандемію як прикриття для обмеження свободи ЗМІ і боротьби з політичною опозицією, а також громадянським суспільством. Хоча Сполучені Штати все ще користуються військовою перевагою, цей вимір американського домінування особливо непридатний для вирішення цієї глобальної кризи та її пульсаційних наслідків.

Навіть якщо серцевина гегемонічної системи США, яка складається здебільшого з давніх азіатських та європейських союзників і спирається на норми та інститути, розроблені в період «холодної війни», залишається міцною, і якщо, як вважають багато лідерів ліберального порядку, це продовжиться Сполучені Штати та Європейський Союз можуть використовувати свої об’єднані економічні та військові сили на свою користь. Справа в тому, що Вашингтону доведеться звикати до все більш суперечливого і складного міжнародного порядку. Вже не буде легкого погодження позицій. Жодна сума військових витрат не може змінити процеси, що сприяють розгалуженню гегемонії США. Навіть якщо Джо Байден, кандидат від демократів на вибори 2020, переможе Трампа на президентських виборах або якщо Республіканська партія сама відмовиться від «трампізму», розпад все одно продовжиться.

Зараз ключові питання стосуються того, наскільки буде поширюватися розкладання цієї системи. Чи будуть основні союзники відходити від гегемонічної системи США? Як довго і в якій мірі США можуть підтримувати фінансове та грошове домінування? Найбільш сприятливий результат вимагатиме чіткої відмови від трампізму в США та зобов’язання відновити ліберальні демократичні інститути. Як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях такі зусилля потребуватимуть союзу між правоцентристськими, лівоцентристськими та прогресивними політичними партіями.

Все, що можуть робити політики США зараз, – це планувати світ після глобальної гегемонії. Якщо вони зможуть зберегти серцевину американської системи, американські чиновники можуть справедливо сказати, що Сполучені Штати керують найсильнішою військово-економічною коаліцією у світі, де тепер панує безліч центрів сили, і не опинитися на програшній стороні. З цією метою Сполучені Штати повинні активізувати недієздатний і нестабільний Державний департамент, відбудувати і ефективніше використовувати свої дипломатичні ресурси. Розумний державний апарат дозволить великій державі орієнтуватися у світі, поділеному конкуруючими інтересами та зміною альянсів.

Сполученим Штатам бракує як волі, так і ресурсів для послідовної перемоги над Китаєм та іншими державами, що кидають виклик США. Забезпечити прихильність деяких країн до американських бачень міжнародного порядку неможливо. Багато з цих урядів розглядають наказ під керівництвом США як загрозу для їхньої самостійності, якщо не виживанню. І деякі уряди, які все ще вітають ліберальний порядок, керований США, зараз змагаються з популістськими та іншими неліберальними рухами, які проти цього.

Навіть на пік однополярності Вашингтону не завжди вдавалося досягнути своїх цілей. Тепер, щоб американська політична та економічна модель зберегла значну привабливість, спочатку Сполучені Штати повинні навести порядок у власному домі. Китай зіткнеться із перешкодами у створенні альтернативної системи; Пекін може дратувати партнерів та клієнтів своєю тактикою тиску та непрозорими та часто корупційними угодами. Посилений американський зовнішньополітичний апарат повинен мати можливість здійснювати значний вплив на міжнародний порядок навіть за відсутності глобальної гегемонії. Але щоб досягти успіху, Вашингтон повинен визнати, що світ більше не нагадує історично аномальний період 1990-х та перше десятиліття цього століття. Однополярний світ канув у Лету, і він не повертається.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram