Страх і ненависть М’янми. Хто за маскою режисера?

Декілька днів назад весь інформаційний простір заполонили жахливі сюжети з далекої М’янми (колишня Бірма). Різноманітні канали транслювали сцени покалічених людей, тисячі біженців, сутички між урядовими військами та мусульманським населенням та інші жахіття. Мова йшла ні більше ні менше як про геноцид на релігійному та етнічному ґрунті. Реакція ісламського світу не заставила себе довго чекати. З гнівним засудженням виступив Реджеп Ердоган, президент Туреччини. В Росії, дії уряду М’янми різко осудив Рамзан Кадиров. В Грозному та в Москві пройшли багаточисленні мітинги на підтримку мусульман у М’янмі. Кількість протестуючих у Грозному, зі слів представників офіційної влади, озвучувалась у фантастичній цифрі – близько мільйона чоловік. Заклики, що лунали були прогнозовано очікуваними – Аллаху Акбар, помста будистам і т.д.

Отак, раз -два і на земній кулі новий міжетнічний та міжрелігійний конфлікт.

Розуміючи, що далеко не все буває так просто, як подають інформацію різноманітні ЗМІ, тим паче в епоху Homo headlines, напевно є потреба розібратись, що ж там все таки сталось, чому, і кому це потрібно.

І почнемо здалеку. З історії.

Історія М’янми

Де знаходиться ця країна? Республіка Союзу М’янма, така її повна назва — країна на південному сході Азії, що межує на заході з Бангладеш, на північному заході з Індією, на північному сході з Китаєм, на південному сході з Лаосом і Таїландом, на південному заході омивається водами Бенгальської затоки; столиця країни — Найпїдо. До 1989 року держава офіційно іменувалася Бірманський Союз, а скорочено — Бірма. Ми будемо у статті використовувати обидві назви.

Карта М’янми

Історія Мянми, та що нам відома, починається приблизно з III тисячоліття до н. е. Приблизно у IX ст. н.е. на цю територію з південно-західного Китаю емігрували предки сучасних бірманців, що в наступних століттях становили більшість населення країни.

До приходу у 19 ст. англійців, територія Бірми бачила різноманітні насичені події. Змінювались династії, падали і народжувались Королівства, переселялись народи, вирували війни. Не оминули бірманці і чуми 13 ст. – нашестя монголів. Не помогло навіть те, що порозбирали майже всі свої буддистські храми на каміння для укріплення стін і фортець. А що таке для монголів перешкода у формі фортеці чи укріпленого міста, ми чудово знаємо зі своєї історії. Були і історичні курйози, як от загибель короля Алаунпая в 1760р., який вирішив власноруч постріляти з гармати. Як ви і здогадались, гармата в одну сторону, Алаунпай в іншу.

Взагалі, треба визнати, що Бірма ніколи не була етнічно однорідною територією. Вся її територія поділена між багаточисленними етносами, яких об’єднувала по суті тільки релігія – буддизм. І вся історія Бірми це багаточисленні війни між різними бірманськими королівствами.

Своїх правителів бірманці поважали. Навіть чужих. Коли страчували осіб королівської крові, то дуже часто їх поміщали у великі мішки, в яких забивали до смерті палицями або підвішували на дерева, де нещасні задихались від нестачі кисню, інколи мішки ставили на землю і виводили погуляти слонів. Так страчували тому, що бірманці вважали що священна королівська кров не повинна попадати на землю і звичайним смертним не гоже бачити страждання високих осіб. Така вишукана бірманська гуманність до осіб королівської крові.

Так от, у 1824р. Бірма стає колонією Британської імперії. Не одразу, але поступово підкорюючи одна за одної різні частини Бірми, англійці стають повновладними хазяїнами Бірми, перемігши у цьому своїх суперників – французів. Всі наступні визвольні війни бірманців проти англійців завжди починались класичними для туземців десятикратними перевагами в людській силі і закінчувались нищівними воєнними катастрофами. Класика колоніального жанру.

Англійські колоніальні війська

Аж поки у 1941р. прийшли японці і прогнали англійців. Нові визволителі, у дусі кращих імперських традицій, і не думали забиратись з визволеної території і самі перетворились у поневолювачів. Але досить швидко, у 1945 році, Японія капітулювала у ІІ Світовій війні, і у Бірму повернулись старі-нові визволителі — англійці. Проте ненадовго. Під тиском національно-визвольних рухів Бірми та реаліями нового часу – епохи пост колоніалізму, англійці змушені були покинути територію Бірми і у 1948 р. фактично подарували незалежність бірманцям. При відході британці не сильно заморочувались і не навмисно підложили бірманцям декілька «бомб повільної дії». Але про це поговоримо дещо пізніше.

Проте ейфорія від проголошення незалежності тривала недовго. Як це прийнято часто в новостворених демократичних країнах, ліві не знаходили консенсус з правими, стосовно бачення майбутнього країни. Регіони не знаходили консенсуси з центром і навпаки. Аж поки не прийшла китайська армія Гоміндану і не охолодила мізки і лівим і правим. З горем пополам, за допомогою Китаю, Гоміндан прогнали, а військові Бірми, наситившись по самі гланди парламентським хаосом, вирішили взяти владу у свої мозолисті, натруджені побиттям гомінданівців, руки. І у 1962р. генерал У Не Він вчинив військовий переворот, і встановив диктатуру.

Генерал У Не Він

Генерал У Не Він, сформував Революційну Раду, встановив в країні однопартійність, і проголосив «Бірманський шлях до соціалізму». Ну а далі в кращих традиціях соціалізму: націоналізація промисловості, ліквідація приватної власності і далі по списку. Так Бірма успішно опинилась в міжнародній ізоляції. Спорадично помагав СРСР, але не надто інтенсивно, по перше не розуміючи логіки побудови буддистського соціалізму, а по друге визнаючи Бірму все таки сферою інтересів Китаю. Хоча й Китай також не дуже поспішав з допомогою, маючи своїх проблем під зав’язку. В результаті Бірманський шлях до соціалізму привів країну не в соціалізм, а прямісінько до деградації та злиднів. І в кращих традиціях розвинутого соціалізму, країна, що славилась величезними врожаями рису, раптом відчула різкий дефіцит того самого рису. Зате, чим менше ставало рису, тим смачнішими були лозунги: «ми бідні — зате ми самі моральні і чисті» «Без дисципліни неможливий прогрес». Нічого не нагадує?

Тому, коли у світі, в кінці вісімдесятих, захитався колос на глиняних ногах (СРСР), Бірму також почало лихоманити не на жарт. Треба визнати, що тут безумовно постаралась правляча військова еліта країни з запровадженням грошової реформи у 1987р. Цікаво, міністр фінансів СРСР Павлов вивчав досвід грошової реформи Бірми по деномінації банкнот? Результатом реформи стала гіперінфляція, що породила масові виступи по всій країні незадоволених бірманців. Сутички з урядовими військами, масові протести, арешти, маса загиблих, весь 1988р. пройшов під таким соусом. Щоб справитись з ситуацією, військові усувають від влади генерала У Не Віна, і проголошують владу ГКЧП, по бірманські — комітет SLORC («Держрада по відновленню закону і порядку»). І комітет, щоб остудити напруження в суспільстві, вирішує кинути народу кісточку, у вигляді демократичних виборів.

Проте тонкощі виборчих технологій не були відомі генералам комітету, і як результат, вибори в країні влада з тріском програє опозиційній демократичні партії на чолі з Ауун Сан Су Куї, дочкою колишнього бірманського генерала. Що залишається робити твердолобому військовому комітету SLORC? Вірно. Визнати вибори не дійсними і арештувати Аун Сан Су Куї.

Арешт Аун Сан Су Куї став маховиком, який розкрутив популярність цієї жінки до небачених висот. Захід, подивившись на весь це безлад, що творився у Бірмі, логічно вирішив, що час знайти і виокремити тих бірманських лідерів, на яких можна ставити ставку в майбутньому. Аун Сан Су Куї на цю роль підходила ідеально, ще й з ореолом жертви. У 1991р. Аун Сан Су Куї вручають Нобелівську премію, а Люк Бессон присвятив їй фільм «Леді». У всьому світі вона бажаний гість і борець з тоталітаризмом.

Аун Сан Су Куї і Барак Обама

З часом, запроваджений Заходом санкційний режим проти країни і її керівництва, все таки приніс свої плоди. З 2011-2012 рр. намітилось потепління у взаємовідносинах Бірми з цивілізаційним світом. Знімаються санкції, оголошуються вибори. Генерали уряду Бірми, резонно вирішили, що ізоляційна політика це шлях в нікуди, краще домовлятись. І домовились. Аун Сан Су Куї пускають до влади, дають пост міністра зовнішніх справ, а фактично прем’єр-міністра, проте вона буде мати ряд обмежень, зокрема вона не може впливати на керівництво армії та на ряд інших внутрішніх важелів. Така собі представницька роль. Ідеальне рішення, Аун Сан Су Куї не володіє всіма інструментами влади, проте на неї завжди можна навішати собак за будь-які провали у внутрішній політиці. Ця домовленість також задовольнила основних глобальних гравців у регіоні.

Це такий короткий екскурс в історію Бірми, щоб було розуміння того, що собою представляє ця країна.

Тепер перейдемо до питання взаємовідносин мусульман, зокрема народу рохінджа, та буддистів у М’янві.

Мусульманський фактор у М’янві

Як ми вже говорили вище, Бірма не є однорідною в етнічному плані країною. Її не можна назвати національною державою в європейському розумінні цього слова. Це конгломерат різних етнічних груп та територій, об’єднаних політично.

За територіальним поділом М’янма є федеративною державою. Країна розділена на 7 адміністративних областей, 7 штатів та 5 самоврядних зон. Такий собі міні СРСР. У всіх цих адміністративних одиницях проживають різні етнічні групи бірманців. По факту, жоден з штатів не визнає центрального уряду, і багато з них вели і ведуть громадянську війну з моменту заснування незалежної Бірми в 1948 році. Хоча станом на сьогодні, з усіма штатами досягнуті умовні угоди про припинення вогню. От так, весело живуть у М’янмі.

Стосовно релігій, М’янма — багатоконфесійна країна, проте переважна більшість населення — буддисти. Конфесійний склад населення: буддисти — 89 %, християни — 4 %, мусульмани — 4 %, анімісти — 1 %, інші — 2 %.

Нас цікавлять мусульмани. Так от, мусульмани у Бірмі це сунніти ханафійської школи. Так само як і більшість мусульман у цьому регіоні.

Течії ісламу та їх школи у світі

Основна етнічна група, що сповідує іслам у Бірмі – це рохінджа. Є і інші групи, що сповідують іслам, наприклад малайці, але ці групи не такі чисельні як рохінджа. Кількість рохінджа у Мянмі налічує більше 1 мільйона мешканців. Точну цифру не скаже ніхто, тому що з обліком населення там катастрофа.

Рохінджа населяють штат Ракхайн (традиційна назва штату — Аракан). Сам Ракхайн колись був окремою державою але ослаб і у 18 ст. був приєднаний до Бірми.

Адміністративний поділ М’янми. Штат Ракхайн знаходиться на заході країни

Населення штату Ракхайн складається з двох основних етнічних груп: — араканці (бірманський субетнос) і вже згадувані нами рохінджа (бенгальський субетнос). Є і інші групи але вони малочисельні. Значить араканці у нас буддисти, а рохінджа – мусульмани.

Тепер спробуємо коротко розібратись у суті проблем рохінджа у М’янмі.

Самі рохінджа вважають себе потомками арабів, які попали в цей регіон ще в 16 ст. А на думку араканців, які вважають себе корінними жителями штати, рохінджа не є місцевими жителями, а прийшли на цю територію разом з англійцями.

До речі до представників народу рохінджа приписують нобелівського лауреата Рабіндраната Тагора, бенгальського та індійського письменника, поета, композитора, автора гімнів Індії та Бангладеш. Ми всі його знаємо по відомій пісні на його вірш з мелодрами «Вам і не снилось». Вірш в оригіналі написаний на материнській мові рохінджа.

Рабіндранад Тагор

Як було з рохінджа у Бірмі насправді? До появи англійців у 19 ст., мусульманського населення, і зокрема рохінджі, в Бірмі було надзвичайно мало. Настільки мало, що говорити про окремий етнос на території країни не приходиться. Проте, з появою англійців все докорінно змінюється. Що ж роблять англійці? Бірма, англійцями, була територіально приєднана до Індії. Зустрівши у Бірмі проти себе активний спротив місцевого населення, англійці вирішують проблему в кращих імперських традиціях. Вони заселяють Аракан (суч. штат Ракхайн) мешканцями Бангладешу, які проявили лояльність до окупаційної влади, а також, враховуючи страшні злидні Бангладешу, стають такою необхідною дешевою робочою силою. А дешева робоча сила була потрібна Ост-Індійській компанії для вирощування рису і подальшим його транспортуванням у інші частини Великої Британської імперії. В ті часи Бірма була рисовою житницею всієї Азії.

Таким чином Британія, отримала в лиці мусульманського населення Бангладешу, надійного союзника у протистоянні з місцевим населенням. Це була перша бомба підкладена англійцями у Бірмі.

Але повернемось до рохінджа. Відповідно до вищенаведеного, логічно, що їх взаємовідносини з місцевим населенням не склались з самого початку. І тут справа не в релігії. Араканці та інші мешканці Бірми бачили їх як посібників окупаційного режиму. До пори до часу це невдоволення тліло, а під час 2 Світової війни яскраво вибухнуло.

Коли 1941р. на Бірму почали наступ японські війська, більша частина місцевого населення зустрічала їх як визволителів від окупаційного режиму англійців і стала допомагати їм. Проте деяка частина бірманців, а також рохінджа у повному складі, стали на сторону англійців у війні з японцями. Відступаючи з Бірми, англійці максимально озброїли рохінджа сучасними видами озброєння, чим підклали другу бомбу на цій території. Озброївшись, рохінджа мали почали партизанську війну проти японців, проте недовго думаючи, повернули збою проти араканців. Почалася кривава м’ясорубка. Кількість загиблих з обох сторін іде на десятки тисяч.

Японські війська входять у бірманське місто Тахой

Японці війну програли, а англійці, повернувшись у Бірму, все таки змушені були піти назустріч пост-колоніальним тенденціям і оголосити про незалежність Бірми. Правда залишаючи Бірму, англійці, з «великої радості» обіцяли незалежність всім хто тільки про неї заїкнувся. Народ Мон? Будь-ласка! Качіни? З радістю. А потім про це, в сум’ятті пакування валіз, забули, чим спричинили в подальшому криваві громадянські війни у Бірмі. Це була третя і остання бомба закладена англійцями у Бірмі.

Згідно британському звіту, після 2 світової війни, «територія (частина Аракану), являла собою майже повністю мусульманську країну», а Аракан виявився розділеним на дві частини, мусульманську і будистську.

Отримавши у 1948 році незалежність, Бірма разом із нею, отримала численні етнічні проблеми, не остання з яких проблема рохінджі. Рохінджі опинились у дуже скрутному становищі, віч на віч, без підтримки англійців, в одній державі з тими, з ким вони всю війну воювали.

Їх за це все, м’яко кажучи, дуже не взлюбили.

Що робити коли тебе сильно, прям до ножа під горло, не люблять у чужій країні? Правильно! Сепаратизм. Благо зброї, залишеної англійцями навалом. І рохінджа почали збройну боротьбу за незалежність і приєднання до Бангладеш. Як вам такий поворот?

Відразу ж, у 1948р. виникла «Армія спасіння Аркан рохінджа», радикальне крило ісламістів. Правда проявила себе ця організація значно пізніше.

Символ «Армія спасіння Аркан рохінджа». Фоном для автоматів служить територія штату Ракхайн (Зеленим кольором)

Боротьба велась з перемінним успіхом, в якій уряд Бірми все таки переміг. Проте поразка рохінджа проблему їх співіснування з іншими бірманцями не вирішувала.

Але проблему треба було вирішувати. А вирішувати її, різні уряди Бірми або не могли або не хотіли.

І до так званого вирішення питання підійшли по простому. – Ми вас сюди кликали? Вас принесло з англійцями? Англійці поїхали, от і ви забирайтесь. Ви для нас нелегальні мігранти. Тому чемодан – вокзал – Бангладеш. А лишаєтесь, не буде вам громадянства, не буде виборчого права, права на освіту, медичного обслуговування і т.д. І закріпили ці положення законом про громадянство від 1983р. Тобто, офіційна влада Бірми не визнала рохінджі окремим народом, а визнала їх переселенцями з сусіднього Бангладеш, які колись незаконно перетнули кордон та заселили штат Ракхайн. Не можна сказати що не робились якісь спроби урегулювати цю ситуацію. Були. Нехай і недолугі але спроби уряд Бірми робив. Проте військові, що прийшли до влади, в результатті перевороту, будь-який компроміс з рохінджа відкинули.

Таке положення речей не могло сприяти подальшому миролюбному співіснуванню рохінджа і араканців. Оскільки рохінджа і не планували повертатись у Бангладеш, по перше тому, що у Бірмі вже жили цілими поколіннями, а по друге Бангладеш був настілки бідним і перенаселеним, що ловити там точно не було що, рохінджа лишились у Бірмі.

В 70-их роках ситуація стала різко погіршуватись величезними напливами емігрантів мусульман у Бірму.

1970р. циклон Бхола в Пакистані , один з самих найстрашніших циклонів за час існування людства, загиблих сотні тисяч людей, півмільйона біженців. Маса жителів, що залишились без даху над головою, ринули в Бірму.

1971р. громадянська війна в Пакистані, проголошення незалежності Бангладеш, і десятки тисяч людей втікають від жахів війни в Бірму.

Від усіх цих бід бангладешці продираються крізь джунглі, пливуть лодками через море, тонуть, гинуть. Уряд Бірми не в стані взяти під контроль весь кордон. І десятки, сотні тисяч біженців заполоняють долини Аракану, створюючи нові поселення, приєднуючись до своїх одновірців у вже існуючих поселеннях.

За рахунок цих еміграцій, а також надзвичайно високого природнього приросту населення, для рохінджа сімя у 5-10 дітей, те ж саме що для нас 1-2 дитини, ситуація у штаті Ракхайн стала критичною. З новою силою спалахнула партизанська війна. Користуючись слабістю кордонів, рохінджські моджахеди, свої основні бази влаштували в Бангладеші, звідки здійснювали партизанські рейди на територію Бірми. Щоб придусити цей партизанський рух, у 1978 р. Бірманський уряд проводить військову операцію «Король Дракон». Під роздачу попадають усі, в тому числі мирні рохінджа. 200-250 тисяч біженців з Бірми в Бангладеш.

Після цього декілька десятків років було відносне затишшя. А з початком 21 ст. заявила про себе «Армія спасіння Аркан рохінджа», котра зблизилась до того часу з «Аль-Каїдою». Моджахеди-рохінджа отримали бази у Пакистані та Афганістані, та потужну фінансову підтримку.

Ситуація знову почала загострюватись з 2012 року. Смерть жінки бірманки від рук нібито мусульманина, спричинила масові погроми мусульман по країні. Щоб зупинити мешканців буддистів, уряд вводить надзвичайний стан.

2016 р. 200 бойовиків «Армії спасіння Аркан» атакують прикордонні пости М’янми. Уряд вводить війська, результат десятки тисяч біженців. Уряд Бангладешу вирішив поселити тимчасово біженців рохінджі на острові Тенгар Чар. По іронії долі, цей острів в сезон дощів, завжди йде під воду.

Треба сказати що відношення Бангладешу до подій у М’янмі як мінімум неоднозначне. З однієї сторони на їх території знаходяться бази бойовиків, які легко пересікають кордон, а з іншої сторони Бангладеш пропонує допомогу М’янмі у боротьбі проти бойовиків, та селить біженців на острів який затоплює опадами.

Криваві події серпня 2017р.

Ось ми дійшли до подій, що нещодавно сколихнули весь світ. Отже, 25 серпня загони радикальних ісламітів-рохінджа напали на два десятки армійських блокпостів у М’янмі. Під час нападу було убито 15 військових. Бойовики випустили відео-звернення, в якому сказали «Наш народ пригнічують більше 60 років, прийшов час положити цьому кінець, ми маємо право на збройне повстання», ну і в такому дусі. У відповідь уряд М’янми почав військову операцію у поселеннях рохінджа. Як результат, більше 400 ліквідованих бойовиків та мирних жителів рохінджа, сотні арештованих.

звернення «Армії спасіння Аркан рохінджа»

Паніка огорнула всю провінцію Ракхайн. Сотні пожеж охопили територію. Тисячі біженців побігли в різні сторони. В одну сторону мусульмани-рохінджа, в іншу буддисти-араканці. Рохінджа ринулись в сусідні мусульманські країни – Бангладеш і Малайзію. Багато загинуло по дорозі, потонули в річках. Буддисти кинулись в глиб своєї країни.

біженці

Обидві сторони звинувачують у погромах і підпалах один одного. Рохінджа втікачі розповідають про тисячі убитих, масові підпали і зґвалтування.

Щоб унеможливити прориви бойовиків з території Бангладеш, війська М’янми, почали встановлювати на кордоні мінні поля.

Проблема ще поглиблюється в тому, що військові М’янми фактично не підпорядковуються своєму уряду. Так склалось історично. Всі у світі кинулись звинувачувати міністра Аун Сан Су Куї, але у неї фактично немає влади над військовими. А для генералів М’янми, котрі не проти були б вернути часи військової диктатури, це ще й чудова нагода скомпрометувати уряд Аун Сан Су Куї .

Урядові війська М’янми

Ситуація ще й ускладнюється тим, що серед буддистів різко став зростати націоналістичний рух, який очолив буддистський монах Вірату. Вірату відкрито заявляє: «якщо ми будемо проявляти слабкість, то наша земля стане ісламською». Від Вірату відрікся сам Далай Лама. Журнал Time назвал його «лицем буддистського терору». Але число його прихильників серед буддистів різко зростає.

Буддистський монах Вірату

Тобто, як ми побачили з нашого ескорту в історію, історія конфлікту нараховує вже не одне десятиліття. І нинішній його виток за кількістю біженців (близько 70 тисяч) не перевищив рівня 2012 (120 тисяч), а тим більше рівня 1978 року зі його операцією «Король Дракон», що стала причиною втечі з регіону 400 тисяч рохінджа. Однак саме нинішні події стали причиною розгортання в світових ЗМІ небувалою раніше масштабної інформ-кампанії. І це, звичайно ж, викликало ряд питань на предмет інтересів зовнішніх гравців в цьому конфлікті.

Так що ж такого сталось неординарного у М’янмі, що така увага?

Геополітика! Чекайте, ви спитаєтесь, а яке має відношення нещасна країна рису та опіуму до геополітичних процесів? Все по порядку.

М’янма і геополітика

Пам’ятаємо географічне розміщення М’янми?

Перед нами карта південної Азії. У М’янми дуже багато різноманітних сусідів, які нам в принципі не цікаві. Але один сусід є виключенням. Китай. Відношення М’янми і Китаю завжди у великій мірі були дружніми і партнерськими, незважаючи на прикрі виключення. Але куди без них? Загалом, Китай завжди розглядав М’янму як сферу своїх інтересів. І навіть проявляв таку лишню ревність, коли з М’янмою спілкувались штати.

Але заглянемо до Китаю.

Китай є економічно розвиненою країною, головна частина галузей економіки якого працює на експорт. Для економічного розвитку та модернізації країни Китаю потрібні стабільний доступ до енергоресурсів, тієї ж нафти і газу.

Про нафту і газ. Сучасне положення ринку енергоресурсів у світі є дуже цікавим. Тобто положення як такого немає. Є війна за перерозподіл ринку енергоресурсів. Не так важливо добувати, як важливо продавати і контролювати цей процес. Перспектива ринку така, що в майбутньому, споживання нафто-газових енергоресурсів буде мати тенденцію до зниження, собівартість добування зменшується, відкриваються нові родовища, а ринок у вигляді споживачів є таким собі пирогом, який всім не вистарчить. Ось з цієї нескладної формули про пиріг, якого на всіх не хватить і почались усі сучасні глобальні перетрубації.

Китай.

До останнього часу, питома вага, наприклад блакитного палива в енергетичному балансі Китаю, була незначною – 5,9% (2013р.). Проте, за найближчі роки цей показник зріс майже удвічі. В немалій мірі за рахунок планового зменшення ролі вугілля у енергетичному балансі країни. При тому, що Китай тільки половину з цих потреб зможе задовольнити з власних ресурсів.

Звідки і як Китай експортує енергоресурси?

Через Північно-Західний Китай, через трубопроводи йде туркменський та казахський газ. Це раз. Через Індійський океан з країн ближнього сходу, танкерами йде газ і нафта до південного-східного узбережжя Китаю. З півночі на територію Китаю заходить російська труба. Є ще морські американські, малазійські, індонезійські поставки. Але вони не основні.

Отже, Туркменський та Казахський трубопроводи.

Туркменський та казахський трубопроводи

На карті вони відповідно намальовані червоною та зеленої лініями. Цей напрямок працює давно і досить успішно. Проте з ним не все так просто. Чому не просто? Тому що трубопровід заходить у Китай через китайську провінцію Синцзян. Провінція Синцзян це територія уйгурів. Це проблемна провінція Китаю. Проблемна тому, що уйгури це окремий етнос силою приєднаний до Китаю. Неодноразово повставали. Всесвітній уйгурський конгрес визнаний в Китаї терористичною організацією. Особливої пікантності додає те, що уйгури —мусульмани-сунніти.

Рух уйгурів за незалежність з задоволенням підтримують багато ісламських країн, наприклад ті ж саудити, небезпідставно вважаючи, що окрім підтримки єдиновірців, будь-яка дестабілізація цього регіону може спричинити до проблем з транспортуванням туркменського газу у Китай. Що поставить у вигідну ситуацію транспортування газу з Саудівської Аравії. Хороший прикуп.

Синцзян-Уйгурський автономний район

Йдемо далі. Одним з найважливіших стратегічних шляхів транспортування нафти і гази в Китай є шлях з країн близького сходу через Індійський океан. Останні роки маршрут виглядав так:

Тобто з країн Близького Сходу, танкерами, нафта транспортується через весь Індійський океан і через вузьку протоку між Малайзією та Індонезією попадає в Південне Китайське море, і відповідно у порти Китаю. Ця вузька протока називається Малаккська протока. Цю протоку називають «Малаккською проблемою». Тому, що протока вузька, регіон нестабільний, в будь-який момент можуть виникнути непередбачені ситуації і поставити Китай на грань енергетичної кризи.

В чому ж така важливість цієї протоки? В тому, що вона є основним шляхом, що з’єднує Індійський океан з Тихим. В рік через цю протоку проходить близько 50 тис. кораблів, які перевозять від 1/4 до 1/5 всього світового морського товарообороту. По оцінкам міжнародного енергетичного агентства у 2030 році Китай, для потреб економіки, імпортуватиме 77% нафти, з яких половина буде надходити із країн Перської Затоки, тобто кількість танкерів, занятих перевозкою нафти через Малаккську протоку подвоїться.

Можемо собі уявити, що раптом станеться з Китайської енергетичною безпекою, якщо Малаккська протока раптом стане заблокованою?

Малаккська протока

Окрім Малаккської проблеми, цей маршрут має ще одну критичну точку. Це Ормузська протока. Розташована вона при виході з Перської затоки між Іраном та Об’єднаними Арабськими Еміратами. Проблемна вона в тому, що по перше, також вузька, а по друге, існує загроза блокування цієї протоки Іраном. Іран сам неодноразово озвучував це у відповідь на посилення санкцій стосовно експорту Іранської нафти. Безумовно, ці заяви швидше виглядають як звичайний шантаж, оскільки і Іран і та ж Саудівська Аравія є основними постачальниками нафти у Китай. Більше 50 %. Але при такій ситуації штатам невигідно повністю блокувати від експорту Іран, оскільки цим самим буде нанесена економічна шкода основним союзникам штатів у цьому регіоні. Умовно: Іран – стратегічний союзник Росії, Саудівська Аравія – союзник США. Блокування це дуже дорога ціна. Тому паритет.

Ормузська протока

Враховуючи важливість цього маршруту по транспортуванні близькосхідної нафти, обидві її проблемні точки охороняються кораблями ВМФ США.

Тому логічно, враховуючи вищенаведене, що основна стратегія Китаю стосовно імпорту природного газу та нафти полягає у забезпеченні достатньої кількості альтернативних і не в останню чергу трубопроводних маршрутів.

На цьому напрямку Китай має декілька перспективних або вже працюючих проектів.

Варіант: наземний трубопровід Іран – Китай. Цікавий для Китаю варіант. Тому що позволяє диверсифіковувати країни постачальників сировини, що представляють різні глобальні табори. Проект передбачає транспортування туркменської (пам’ятаємо за китайську провінцію Синцзян) та іранської сировини через Афганістан, Пакистан, Індію і на Китай. Сторони працюють над реалізацією проекту. Проте є проблеми. Проблеми це Афганістан та Пакистан. А саме нестабільність цих регіонів. В проекті не зацікавлені штати та саудити, що логічно, і навіть більше, вони володіють механізмами створення проблем цьому проекту. Також існують певні логістичні проблеми у самому Ірані.

Інші наземні варіанти прокладення трубопроводів з Близького сходу є на сьогодні майже неможливими в зв’язку з війною в Сірії. Така невчасна і непотрібна війна для Китаю.

Зі штатами Китай домовився про транспортування морем скрапленого газу.

А з Росією про транспортування сировини трубопроводами з Сибіру. На цьому ми зупинимось детальніше.

Поступове витіснення Росії з газового ринку Європи, невизначена доля її північних та південних потоків, спричинила до зацікавлення східним ринком. А там основний потенційний споживач газу ну дуже жирний – Китай. Як тут не прокласти «Великий Шовковий шлях»? І назвати його наприклад «Сила Сибіру». Це є можливість диверсифікувати свій сировинний експорт у східному напрямку.

Газпром, вже з 2004р. веде перемовини з Китаєм про поставку трубопровідного газу з Росії по двом маршрутам. Про те, з 2013 р. був вимушений зупинитись лише на східному маршруті (більш дорожчому і довшому).

Взагалі, на переговорах Росії та Китаю мова на початку стояла про постачання 68 млрд.м.куб в рік. Враховуючи те, що станом на 2014р. Росія поставляла в Європу 150-160 млрд.куб.метрів газу на рік, це зовсім немало. Проте домовились лише про 38 млрд.куб.м. газу. Що ж сталось?

А сталась М’янма. Тобто не в останню чергу вона.

По перше, у 2000-х на узбережжі М’янми в штаті Ракхайн були виявлені поклади нафти і газу. Зокрема газу 500 млрд.куб.м. І знов тут Ракхайн. Але це ще не саме головне.

По друге, і саме важливіше, у М’янмі збудували трубопровід, через який куплений китайцями газ і нафта з країн Перської затоки, прямо з берегів Бенгальської затоки, буде перекачуватись через територію М’янми в Піднебесну. Вгадайте через який штат пролягає трубопровід? І в якому штаті танкери з ближнього сходу мають відвантажувати нафту і газ у резервуари? Бінго! Звичайно Ракхайн!

Нафтопровід і газопровід М’янма — Китай

Загальна протяжність трубопроводу через М’янму – 771 км. Очікується, що по ньому щорічно може постачатись 22 млн.т. нафти. Вже з 2013р. щорічно, по цьому трубопроводі доставляється 12 млрд.куб.м. природного газу в Китай. Тобто трубопровід з М’янми став частиною стратегії Китаю по диверсифікації імпорту газу і нафти.

Завдяки цьому проекту, М’янма має перспективу стати мостом, що з’єднуватиме Китай з країнами Перської затоки. А це означає, що Китай може вирішити проблему Малаккської протоки і значно здешевити і скоротити маршрут постачання нафти і газу до у Піднебесну.

І ось тут Мянму, в якій після 70-тих рр. 20 ст. стало відносно спокійно, неждано-негадано, починають потрясати внутрішні вибухи. Газопроводи ще не почав працювали, а вже у 2012 р. відбувся один з самих великих за останні десятки років конфліктів між рохінджа і урядовими військами Мянми. Неспокійно в 2014, 2015, в 2016 знову вибух. Тепер в 2017 році ще раз.

Але цього разу було замало просто конфлікту. Потрібний резонанс, картинка. Що і забезпечили медія-ресурси.

Медійний та офіційний резонанс

І мас-медія постарались. За ним соціальні сітки. Офіційні реакції. І пішло-поїхало.

Перше що кинулось в очі. Маса жахливих відео та фото. Розтерзані тіла, сцени насильств, гори трупів. Просто жахіття.

Проте, коли починаєш вивчати фото, вимальовується дивна картина. Більшість з них не мають відношення до цих подій. Труп закривавленої жінки з дітьми виявляється сценою з художнього фільму. Біжучий палаючий рохінджа, виявляється тібетцем, який здійснив акт самоспалення.

Мотоцикліст-буддист, який їздить по рукам дітей мусульман, виявляється вчителем бойових мистецтв — індусом.

Буддистські монахи, на фоні трупів мусульман, виявляються монахами з Тібету, котрі помагали китайцям з наслідками землетрусу в Китаї. І т.д.

Ось деякі фото:

Вчитель бойових мистецтв з Індії і його учні

Тібетські монахи допомагають під час наслідків землетрусу в Китаї

Тобто в хід пішли фейкові фотографії, з бажанням посилити ефект про звірства буддистів і армії М’янми.

Якщо кого цікавить даю посилання на деякі статті про фото-фейки

https://yvision.kz/post/777501

https://yvision.kz/post/777479?utm_source=fb&utm_medium=banner&utm_campaign=SocialShare

Проте потрібно зауважити, що з місця подій у М’янмі, практично немає фотографій. Уряд М’янми закрив в’їзд для журналістів та міжнародних організацій. Тому оцінити яка ситуація є станом на сьогодні, об’єктивно дуже складно.

Для чого це робиться, очевидно. Спроба розігнати міжетнічний та міжрелігійний конфлікт. Дестабілізувати цей регіон раз. Очевидно, що знайдеться не одна сотня, а може й тисяча мусульман, котрі поїдуть у М’янму з думкою про джихад. І зроблять катастрофу. І ось тоді дійсно буддисти і мусульмани почнуть вирізати одне одного цілими поселеннями. А два, це зробити картинку, яка покаже, яка М’янма не стабільна і який непевний шлях постачання ресурсів у Піднебесну таким шляхом.

Хто почав розганяти медійну хвилю?

Один з перших: канал Аль-Джазіра. Щоб ви розуміли що таке Аль-Джазіра, так це найбільша у світі телемережа арабською мовою. Ретранслюється також англійською. Штаб квартира знаходиться в місті Дохар, Катар. Саме в Катарі, в тому Катарі, що зараз обкладений зі всіх сторін арабським світом, тому Катарі, якому висувають ультиматуми за підтримку терористичних угруповань, переховувань на своїй території бойовиків, ситуативному союзнику Росії та Ірану. А одна з основних вимог до Катару зі сторони членів анти катарської коаліції, це закриття Аль-Джазіри. Але ми ще повернемось до цього.

Основні мітинги в підтримку рохінджа пройшли в Росії, Індонезії, Казахстані. В Індонезії зрозуміло, це поряд. А де ОАЄ, Саудівська Аравія і інші? Чи тільки в Росії залишились самі вірні одновірці? Також до цього повернемось.

Одним з найперших хто підтримав рохінджа, це президент Туреччини Реджип Ердоган. Він назвав події у Мянмі «геноцидом під маскою демократії».

ООН висловив глибоку стурбованність.

Великобританія скликала термінове засідання РБ ООН для обговорення ситуації в Мянмі.

Всі інші країни, в тому числі ісламські, висловили своє занепокоєння та глибоку стурбованість).

Звідки ростуть ноги?

Тепер основне питання, кому це вигідно і хто стоїть за всім цим?

Найголовніше що хочу зауважити, що шум, що почався навколо М’янми — це частина геополітичної гри, кожен з гравців якої, шукає свою вигоду в цьому. Доля мусульман, по суті, їх усіх найменше хвилює, навіть часто і їхніх одновірців. Є надія, що теперішній широкий резонанс хоча б посприяє позитивному вирішенню ситуації в Мянмі з рохінджа. Хоча віриться у це мало.

Повернемось до геополітичних гравців:

Китай.

Сусід М’янми. Вважає М’янму сферою свої інтересів. У сфері добування і транспортування енергоресурсів дуже зав’язаний на М’янмі. Негативно реагує на контакти М’янми з США, Індією.

З Китаєм цікава ситуація. Всі можливі засідання РБ ООН по М’янмі, всі пропозиції чи резолюції Китай блокує, на пару з Росією. Для чого він це робить? Китай категорично не хоче присутності у М’янмі своїх конкурентів з регіону. Цікаво, як Китай буде вести себе на наступному засіданні РБ ООН присвяченому М’янмі. Очевидно, що Китай це той, хто найменше зацікавлений у дестабілізації цього регіону з тих причин, що ми описували вище. Окрім того в будівництво трубопроводів, в будівництво нових газових родовищ інвестовані китайські кошти. Тобто навряд чи Китай причетний до дестабілізації.

Джерело: Site.ua