Якщо оминути вічно галасливий квартал Масакін-Ханано, повернути трохи ліворуч за гуртожитком та виїхати довжелезною прямою дорогою через квартал Тарик Аль-Баб на схід – то вже за 20 хвилин можна опинитися у мальовничому Аз-Зарзурі – північно-східному передмісті величного Алеппо. Тут можна побачити сотні охайно прибраних господарств, тисячі гектарів оливкових дерев та де-не-де фешенебельні кількаповерхові будинки, які належать місцевим заможним родинам. Сотні людей щороку традиційно прямують цією дорогою на північ та схід – до своїх земельних наділів. Як кажуть сирійці – «ми йдемо на землю» (араб.: «Аль-Ард» — Авт.), маючи на увазі, що вони йдуть збирати багатий врожай: оливки, інжир та гранат. Ті, хто живуть трохи далі на схід – у районі компактного Маррана та розкиданого по усій околиці містечка Аль-Барляхійя – вирушають ще далі – убік турецького кордону. Не має значення, яка мета подорожі – якщо ви покидаєте Алеппо та прямуєте на північний схід – ви так чи інакше потрапите до непоказного, сіруватого міста, яке на тлі невисоких пагорбів, рідких дерев та кострубатих кущів здається оазою посеред пустелі. Це – місто Аль-Баб.

До війни Аль-Баб нічим екстраординарним не відрізнявся. Він був неначе блідою тінню свого давно забутого величного минулого – часів, коли тут правили халіфи. Окрім своєї назви, яка лишилася місту у спадок від героїчного ранньо-арабського Середньовіччя, Аль-Баб ніколи не був ареною кривавих боїв, надто – великих регіональних армій. Хоча місто й не вважалося серед сирійців «глухим селом», але воно завжди губилося в тіні свого більшого сусіда – поважного Алеппо – торгівельного хабу всього регіону. В Аль-Бабі проживало від 80 до 150 тисяч людей. За розмірами, він дорівнює сьогоднішній Оболоні в Києві. Побудований римлянами під своєю оригінальною назвою «Батная», цей населений пункт одразу ж став допоміжним транзитним шляхом для торговців з Алеппо до турецького кордону та східних пустельних регіонів Сирії. Його значення не змінилося й коли до міста вдерлися війська арабського халіфа Умара ібн Хаттаба у 7 столітті. Навіть більше – логістична цінність міста була лише закріплена в його новій назві – «Аль-Баб», що в перекладі з арабської мови означає «Брама». Аль-Баб став брамою до містечка Бзаа за 10 кілометрів на схід. Саме там розташовувалася священна для шиїтів гробниця імама Акиля ібн Абі Табіба. Власне, й саме місто було населене переважно шиїтами-ісмаїлітами, а в його північних околицях, за деякими даними, навіть розташовувався один з опорних пунктів секти «асасинів» — професійних вбивць, які наводили жах на всю Європу та Близький Схід.

У мирний час, до Аль-Баба часто їхали торговці або заробітчани. Звідти було легко потрапити до прикордонних із Туреччиною територій. Найбільш ласими маршрутами були ті, які пролягали через Аазаз до відомого на весь регіон прикордонного пункту «Баб Аль-Гауа» на сирійсько-турецькому кордоні. Також Аль-Баб був такою собі «прикордонною заставою» між сирійськими арабськими землями та східними курдськими територіями. Ринок Аль-Баба – «Сук Аль-Баб» — був відомий серед сирійських ділків. Тут разом на одній вулиці розташовувалися магазини розкішних тканин, небачених у туристичних місцях смаколиків, іноземних б/у машин та курдських, арабських і турецьких національних музичних інструментів.

Коли почалася війна у середині 2011 року, Аль-Баб неначе спав. Місцеві мешканці, як і жителі сусіднього Алеппо – не помітили хаосу та розбрату, який панував на заході та півдні країни. Хвиля війни докотилася до Аль-Баба пізніше – аж у 2012 році. Далі – всі події розвивалися настільки стрімко, що здавалося, це був чийсь добре спланований маневр. Так чи інакше, саме сьогодні, а не тисячу років тому, Аль-Баб продемонстрував свою цінність на практиці. Саме під час війни в Сирії 2011-2017 років це невелике місто стало ареною боротьби між великим державами регіону та місцевими релігійно-етнічними угрупованнями. Як так сталося, і чого прагнуть сторони конфлікту у битві за місто?

Падіння Аль-Баба

Коли Сирією прокотилася хвиля масових протестів навесні 2011 року, провінція Алеппо перебувала в якомусь анабіозі. Майже увесь 2011 рік пройшов для мешканців другого за величиною міста в країні у відносному спокої. Мало хто знає, що у червні 2011 року саме в місті Аль-Баб пройшла масштабна проурядова демонстрація, учасники якої засуджували антиурядові угруповання, які розгорнули війну проти центральної влади в інших регіонах країни. Після Аль-Баба, подібні акції відбулися й в інших містах провінції Алеппо – Аазазі, Дейр-Хафірі, Арані, Атарібі та Джараблусі.

Втім, війна наздогнала й цей регіон вже на початку 2012 року, коли в решті Сирії вирувала масштабна війна між сирійськими військами та силами антиурядових угруповань, об`єднаних під прапором «Вільної Сирійської Армії». 20 квітня 2012 року, тобто через рік після початку протестів, кілька сотень людей вийшли на центральну площу Аль-Баба, виголошуючи антиурядові гасла та кидаючи каміння в поліцію. Мітинг швидко переріс у сутички. З обох сторін почали стріляти. Точних даних, скільки людей загинуло – й досі немає. За оцінками різних джерел, цифра коливається від 12 до 25 осіб. Протягом наступного місяця у місті сформувалися 15 (!) антиурядових угруповань різного ідеологічного спрямування – від радикальних ісламістів до прихильників світської форми правління. Вони також об’єдналися під брендом «Вільна Сирійська Армія» та розгорнули партизанську війну проти урядових сил. До липня вони здійснили кілька атак на військові та поліцейські об’єкти в місті. Датою остаточного захоплення антиурядовими силами міста Аль-Баб вважається 18 липня 2012 року. Втім, я схильний вважати, що це сталося 29 липня, коли останні сирійські війська були змушені покинути свою базу на південних околицях міста та відступити убік Алеппо.

Швидкість, з якою розвивалися події, була надзвичайною. Навіть міжнародні оглядачі відзначали, що події в провінції Алеппо розвиваються дуже стрімко, порівняно з іншими регіонами. Зважаючи на те, що цілий рік в провінції Алеппо не було жодних сутичок та спроб силою захопити владу на місцях, раптове захоплення міста Аль-Баб було несподіванкою для всіх. Контроль над цією «брамою» дав можливість бойовикам захопити всі населені пункти на північному сході та сході Алеппо. Останнім впав Джараблус на кордоні з Туреччиною. Серед основних ударних угруповань, які брали участь в боях з сирійськими військами, включаючи бій за Аль-Баб, були терористична організація «Фронт Аль-Нусра», ісламістський рух «Нур Ед-Дін аль-Зангі», ісламістський рух «Ахрар Аль-Шям», ісламський альянс «Аджнад Аль-Шям», про-турецькі «Бригади Султана Мурада» та ще кілька десятків невеликих антиурядових угруповань. Всі ці угруповання діяли під прапором «Вільної Сирійської Армії», хоча самі себе так не називали. Кампанія в Алеппо стала найбільш успішною військовою акцією антиурядових сил у Сирії. Кульмінацією стала Перша битва за Алеппо липня-серпня 2012 року, внаслідок якої бойовики захопили східні квартали міста та майже витіснили сирійські війська з півночі та півдня.

Перелом

Все змінилося у 2013 році. Масштабний кривавий конфлікт між радикальними ісламістами та колишніми військовими всередині опозиційного уряду руху призвів до фактичного припинення існування «Вільної Сирійської Армії». Бренд живе й донині, але на місцях він більше ніколи не був представлений. Джихадисти розвалили коаліцію зсередини, а все її керівництво евакуювали до Туреччини, Саудівської Аравії або Катару.

Конфлікт послабив обидві сторони. І цим скористалися терористи «Ісламської держави», які у 2013 році перетнули іракський кордон та почали завоювання Сирії з провінції Дейр-аз-Зор. Вже у червні, вони були біля стін міста Аль-Баб в провінції Алеппо. Битва за нього між терористами та бойовиками інших ісламістських угруповань тривала аж до середини листопада, поки останні не зазнали поразки та не були змушені відступити до Алеппо, як колись це робила сирійська армія.

Час «X» прийшов у 2016 році, коли Аль-Баб став центром уваги з боку міжнародних ЗМІ як стратегічне місто, за яке розпочали боротьбу основні регіональні гравці на Близькому Сході та місцеві сили в самій Сирії. Спробуємо розібратися, які ж інтереси мають сторони конфлікту в цій наступальній операції.

Операція «Щит Євфрату»

Популярні новини зараз

Битва двох найобок: чому українці повертаються на окуповані території

"Гра проти своїх": у Раді різко відреагували на ідею розформування ТЦК

В Україні посилили правила броні від мобілізації: зарплата 20000 гривень і не тільки

Путін скоригував умови припинення війни з Україною

Показати ще

Турецька армія вторглася на територію північної Сирії 24 серпня 2016 року. Своєю кінцевою метою Анкара визначила «зачистку прикордонних із Сирією територій від терористичних організацій». Під «терористичними організаціями», турки, звісно, мали на увазі не лише «Ісламську державу», а й сирійських курдів. Саме через останніх й була організована вся ця військова кампанія. А місто Аль-Баб – стало ключовою ланкою для успішної реалізації поставленого завдання.

Мал. 1 Загальна ситуація навколо міста Аль-Баб станом на січень 2017 року

Причиною, яка підштовхнула турецьке керівництво до вторгнення в Сирію, стала військова кампанія сирійських курдів на північному сході Сирії. У середині серпня курди звільнили від терористів «Ісламської держави» місто Манбідж. Таким чином, вони не лише розширили зону свого впливу, що дратувало Анкару, але й порушили негласну домовленість із турками – перетнули річку Євфрат та зайшли на територію, яку Анкара вважала зоною виключно свого впливу, дарма що там заправляли терористи «ІД». Більше того, точки кипіння ситуація досягла, коли курди, не дочекавшись завершення всіх військових операцій в Манбіджі, оголосили, що наступною їх ціллю буде місто Аль-Баб.

Саме через Аль-Баб пролягав шлях від західних до східних курдських земель на півночі Сирії. Саме це місто могло стати «брамою» між одним великим регіоном курдів з центром в місті Афрін на північному заході Сирії та іншим регіоном у провінції Аль-Хасака на сході. З`єднання двох величезних угруповань курдів в єдиний автономний організм прямо біля кордонів Туреччини було для Анкари нічним жахом. Відтак, вони ухвалили остаточне рішення – захопити місто першими та не дозволити курдам з`єднатися. Боротьба з «Ісламською державою», з якою в Туреччини протягом 2016 року різко погіршилися відносини після серії терактів угруповання в Анкарі та Стамбулі, стала благородною, але другорядною ціллю.

Російсько-турецька «велика угода»

Вторгнення турецьких військ не могло відбутися без попередньої згоди Москви. І Росія таку згоду дала. В обмін на це – Туреччина зобов’язалася не заважати сирійським військам під час фінальної фази битви за Алеппо, яка тоді якраз розгорталася. По суті своїй, Росія «злила» Туреччині сирійських курдів, а Туреччина «злила» Росії та Сирії бойовиків в Алеппо. Пізніше, саме ця кулуарна домовленість складатиме фундамент для політики нормалізації відносин між Анкарою та Москвою.

Для Кремля створення великої автономії курдів на півночі Сирії також не було вигідним. По-перше, курди все ще були головними союзниками США і отримували від них чималу допомогу. По-друге, курди все ще залишалися в опозиції до сирійської влади Башара Асада, хоча й не були радикально налаштовані до неї. По-третє, можливість «нейтралізувати» Туреччину та забрати її з прозахідного табору було надзвичайно важливим для захисту інтересів РФ у регіоні та цементування їх позиції та впливу в Сирії. Альянс з Туреччиною відкривав шлях до розв’язання сирійського конфлікту саме через регіональну угоду – без залучення «зайвих» гравців. А оскільки Туреччина була єдиним союзником НАТО, через якого Захід міг впливати на ситуацію в Сирії, нормалізація стосунків між Анкарою та Москвою автоматично зменшила вплив США на конфлікт. По-четверте, створення курдської автономії вздовж усього турецького кордону загрожувало подальшій дестабілізації ситуації в усьому регіоні, а в цьому не були зацікавлені ані Росія, ані Туреччина, ані США, ані Сирія, ані Іран.

Практичну підтримку турецьким силам російська сторона надала у січні 2017 року, коли були здійснені перші спільні турецько-російські авіаудари по позиціях терористів «Ісламської держави». З того часу російські ВПС активно підтримували сили альянсу «Щит Євфрату». До того ж, Москва надала Туреччині всі розвідувальні дані щодо позицій бойовиків та їх укріплених пунктів довкола міста.

Нафтові ляльководи

Коли турецька армія пішла на відкрите вторгнення до північної Сирії, в Ер-Ріяді вже тоді панувало роздратування. Справа в тому, що Саудівська Аравія чудово знала про наміри Анкари захопити частину північної Сирії для стримування курдів. Туреччина та Саудівське королівство багато років тісно співпрацюють по Сирії. Але коли Росія перехопила дипломатичну ініціативу у кінці липня 2016 року, Саудівська Аравія неначе залишилася на узбіччі.

Мал. 2 Військова ситуація навколо міста Аль-Баб на півночі провінції Алеппо станом на 8 листопада 2016 року

Ще у лютому 2016 року, Саудівська Аравія та Туреччина будували плани спільної наземної операції на півночі Сирії. Ер-Ріяд навіть перекинув десятки бойових літаків на авіабазу «Інджирлик». А міністр закордонних справ Саудівської Аравії Адель Аль-Джубейр на повному серйозні пропонував президенту Реджепу Таїпу Ердогану спільно атакувати північні регіони Сирії. Для нафтового королівства це означало б посилення свого впливу на ситуацію «на місцях» та закріплення своїх переговорних позицій по Сирії. Для Туреччини – знищення курдів, чого вона так сильно прагнула. Під час потенційного турецько-саудівського вторгнення, останні опиралися б на обмежений військовий контингент, найманців з інших країн (це класичний спосіб ведення війни з боку Ер-Ріяда) та місцевих антиурядових угруповань, які отримують фінансову та збройну допомогу від королівства.

Втім, все пішло не по плану. Офіційна Анкара тоді не була готова до інтервенції. Чимало генералів виступали проти втручання Туреччини у конфлікт – через побоювання, що це затягне їх у війну, з якої вони не скоро вилізуть. Крім того, серед вищого військового керівництва Туреччини існували підозри щодо Саудівської Аравії, ставлення до якої в ісламському світі було далеко неоднозначним. До того ж, тоді ситуація з курдами не була такою критичною, а терористи «Ісламської держави» ще не розсварилися з турками та їх союзниками остаточно. Таким чином, Анкара поступово спустила ідею вторгнення на гальма та «відморозилася» від пропозицій Ер-Ріяда.

У серпні вже все було інакше – як всередині Туреччини, так і в регіоні цілому. До того моменту, Саудівська Аравія встигла розсваритися з Єгиптом та Ліваном, припинила фінансування одразу кількох груп за їх провал в Алеппо у липні 2016 року, прибрала свої літаки з авіабази «Інджирлик» та потрапила під шквал критики у зв’язку з війною в Ємені. Щоправда, ключовим фактором, який зумовив «ігнор» королівства з боку Ердогана під час планування операції «Щит Євфрату», була Росія. Кремль на той час вже розпочав процес розвороту своєї зовнішньої політики убік Анкари. І саме позиція Москви була вирішальною, адже вона виступала категорично проти присутності саудівських військ на території Сирії. По-перше, це могло викликати соціальний вибух, адже саудитів у Сирії ненавиділи так само сильно, як і терористів «Ісламської держави», якщо не більше. По-друге, проти цього виступав офіційний Дамаск, при чому погрожував атакувати турецьку армію, якщо вона зайде до Сирії разом із саудівськими силами. По-третє, не всі антиурядові угруповання, які діяли на півночі Сирії, погодилися б на такого «партнера». Наприклад, про-турецькі «Бригади Султана Мурада» вважали саудівців «єретиками» та «придатком Османської імперії». А це означає, що у випадку саудівсько-турецького вторгнення, ця група автоматично б відпала і не брала би участі в операціях, а це – понад 1300 досвідчених бійців.

У таких умовах, Саудівська Аравія була фактично відсунута на другий план. І єдиним варіантом, який залишався їм – діяти через свої угруповання, які беруть участь в операції «Щит Євфрату», щоб зберегти бодай-якусь, опосередковану, присутність на території Сирії. Серед таких угруповань були наступні:

  • «Ліва Ахрар Сурійя» («Вільні люди Сирії»)
  • «Файлак Аш-Шям» («Легіон Леванту»)
  • «Харакат Нур Ед-Дін Аль-Зангі» (ісламський рух «Нур Ед-Дін Аль-Зангі»)
  • «Вільна армія Ідліба»
  • «Харакат Ахрар Аш-Шям» («Ісламський рух вільних людей Леванту»)
  • «Джейш Ас-Сунна» («Сунітська армія»)
  • «Сирійський революційний фронт»

Сирійські яструби

У цій ситуації єдиним, хто був невдоволений таким розвитком подій, був офіційний Дамаск. Президент Сирії Башар Асад та його соратники не приховували від своїх російських колег, що вторгнення Туреччини – є вкрай неприйнятним і фактично легітимізує антиурядові угруповання, які воюють разом із турками проти «Ісламської держави» та курдів. Сирія вела свою гру, і вона не завжди корелювалася із побажаннями російських колег. Для Дамаска – вторгнення Туреччини було кричущим порушенням їхнього суверенітету, відродженням часів, коли Османська імперія пригнічувала арабів у цьому регіоні. Емоційності додавало й те, що турецька армія воює разом із ісламістськими угрупованнями, які Сирія вважає терористичними організаціями. Та й загалом – закріплення впливу Туреччини на північ Сирії – не входило у плани Дамаска. Там це розцінили як фактичний «поділ Сирії» на зони впливу.

Іншим моментом, який віддаляє Дамаск та Москву у питанні ставлення до операції «Щит Євфрату», є відносини із курдами. Останнім часом, сирійська влада та курди пішли на певне зближення. Ще під час битви за Алеппо у листопаді-грудні 2016 року, вони разом воювали проти бойовиків ісламістської коаліції «Армія завоювання». Сирійські курди справедливо вважають президента Сирії та його уряд більш договороспроможною стороною, аніж радикальних сунітських екстремістів, більшість з яких – декларують релігійну нетерпимість до курдів, християн та шиїтів. Зі свого боку, сирійський уряд вже давно усвідомив, що без курдів мир у Сирії аж ніяк не можливий. А тому, вже зараз необхідно шукати точки дотику, щоб у майбутньому домовитися без крові.

У Москві це також розуміють, але, як вже писалося вище, відносини із Туреччиною виявилися пріоритетнішими, принаймні – зараз. Втім, Росія не перешкоджала відвертій співпраці сирійської армії із курдами в Алеппо, у його північних районах та під час битви за Аль-Баб. Це дратувало Анкару, яка вимагала розірвати всі зв’язки з курдським рухом.

Радикальна до турків позиція Дамаска зумовила його не зовсім «слухняну поведінку» під час усіх наступних подій – починаючи від дотримання російсько-турецького перемир’я, завершуючи битвою за Аль-Баб, в якій урядові війська не поспішали допомагати турецьким військам, а подекуди – прямо саботували всі їхні зусилля, блокуючи траси, гальмуючи наступ на півдні та здійснюючи спільні із курдами захоплення територій західніше міста.

Битва за Аль-Баб

Аль-Баб став масштабною іміджевою та військовою поразкою для Туреччини. Друга за величиною армія НАТО, за підтримки тисяч бійців антиурядових угруповань та авіації, за 3 місяці так і не спромоглися взяти під контроль місто розміром з Оболонь. Через неможливість прорвати оборонні укріплення терористів «Ісламської держави», Анкара була змушена перекинути в Сирію  новітні танки «Леопард», артилерійські установки М-52 та Т-155, а також близько тисячі елітних бійців спецпризначення. Терористи «Ісламської держави» активно використовували мережу підземних тунелів, смертників у броньованих автомобілях, елітні підрозділи «інгимасі», розтяжки та інші елементи «герильї», зовсім незнайомі турецьким військовослужбовцями, які давно не мали справжнього бойового досвіду. За рівнем пафосу, висвітлення у ЗМІ та настроям турецького військового керівництва, операція «Щит Євфрату» іноді нагадувала американських військових у відомому фільмі «Падіння чорного яструба». За останніми зведеними даними, Туреччина втратила у боях за це місто понад 80 військовослужбовців, від 40 до 50 танків (в тому числі новітні «Леопарди»), кілька десятків бронемашин та один БПЛА. Кількість вбитих бойовиків-союзників Анкари сягнула близько тисячі осіб.

Мал. 3 Турецький танк М60 «Сабра», який став одним з основних ударних танків у битві за Аль-Баб

Зі свого боку, сирійська армія кілька разів відмовлялася консультувати турецькі війська з приводу особливостей «тунельної війни» та протидії смертникам на автомобілях. Сирія та Іран були проти будь-якої співпраці з Туреччиною, навіть у питанні боротьби з «Ісламською державою». Це, в свою чергу, також загальмувало наступ турків та їх союзників на Аль-Баб. Ситуацію змінило втручання Росії. Після довгих та складних переговорів у трикутнику Іран-Росія-Туреччина, Москві вдалося вмовити сирійські війська «підстрахувати» турецькі сили та допомогти їм взяти Аль-Баб.

Мал. 4 «Командувач елітних підрозділів «Тигрів» Збройних сил Сирії, генерал-майор Сугейль Аль-Хасан»

Із великим небажанням, але вище військове керівництво Сирії таки розпочало свій східно-алеппський наступ 15 січня 2017 року. Протягом місяця, урядові війська звільнили від терористів «ІД» 46 населених пунктів та впритул підійшли до південних околиць міста Аль-Баб, перекривши основні траси, які поєднували місто з рештою провінції Алеппо. Це дозволило турецьким військам атакувати місто із заходу та сходу і зайняти частину західних кварталів Аз-Замзам на початку лютого. Проте, і тут офіційний Дамаск вирішив показати свою відкриту незгоду із російсько-турецьким альянсом – Генштаб ЗС САР призначив командувачем операції під Аль-Бабом генерал-майора Сугейля Аль-Хасана – командувача елітних підрозділів «Тигрів», одного з найбільших «яструбів» серед сирійського генералітету. За деякими даними, саме він вирішив призупинити наступ на південний Аль-Баб 12 лютого –у відповідь на захоплення турецькими військами південного в`їзду до міста, який перекрив урядовим силам шлях всередину. Через це, повіне захоплення турками Аль-Баба ускладнилося, а вулична війна затягнулася. Сирійська армія стояла та дивилася, як її вороги вбивають один одного. 14 лютого сирійські війська розпочали наступ далі на схід провінції Алеппо. Не зумівши дістатися південного Аль-Баба першими, вони вирішили перекрити турецькій армії шлях на південний схід до міста Ракка та курдських земель, про що голосно заявляв напередодні президент Ердоган.

Битва інтересів

Якщо підсумувати, то в Аль-Бабі перетнулися інтереси одразу кількох регіональних та локальних гравців. А тому, їх інтереси доцільно розділити на два рівні – міжнародний та місцевий.

Мал. 5 Мапа результатів наступальної операції сирійських військ на сході провінції Алеппо під містом Аль-Баб, фіолетовим – території, захоплені силами Асада протягом січня-лютого 2017

На міжнародному рівні за Аль-Баб воюють Туреччина, Росія, Іран та нафтові монархії. Для Анкари основним завданням є недопущення об’єднання двох великих курдських анклавів та закріплення свого контролю на півночі Сирії. Для Москви Аль-Баб – це розмінна монета, товар, який вона обміняла на Алеппо, пом’якшення політики Ердогана стосовно сирійської влади та нормалізацію відносин. Для нафтових монархій Аль-Баб – це можливість підвести лояльні їм сунітські ісламістські угруповання ближче до центральної Сирії та легітимізувати їх як «борців з тероризмом» з подальшою участю у міжнародних переговорах. Іран у цій ситуації є адвокатом сирійського уряду. Для Тегерана розширення зони впливу Туреччини в Сирії є загрозою його інтересам в цій країні. Іран підштовхував сирійський генералітет захопити Аль-Баб швидше за турецькі війська. Президент Сирії Башар Асад був проти, усвідомлюючи, що його війська зараз не можуть воювати і з силами «ІД», і з альянсом «Щит Євфрату».

Місцевий рівень – набагато цікавіший. Він є головним джерелом «чорних лебедів» у Сирії, адже дуже часто, як показала практика, саме локальні гравці можуть змінити ситуацію. До того ж, місцевий рівень зіткнення інтересів – той, на який майже ніхто не звертає увагу, особливо – в Україні, коли аналізують процеси на Близькому Сході. На місцях основними сторонами в битві за Аль-Баб є сирійська армія (генерали), антиурядові угруповання та курди.

Сирійський генералітет не має ілюзій щодо присутності турецьких сил на території Сирії. Вони зроблять усе, щоб перекрити їм шлях далі на південь вниз по річці Євфрат. Сирійські курди, усвідомлюючи свою неспроможність взяти Аль-Баб, будуть вичікувати та будувати оборону навколо міста Манбідж. Адже саме його президент Ердоган визначив як наступну ціль операції «Щит Євфрату». У цьому контексті курди та сирійські війська не приховують – протидіятимуть туркам, якщо вони намагатимуться захопити більше території на півночі країни.

Серед місцевих антиурядових угруповань, які беруть участь в операції Туреччини, не всім подобається бути маріонетками в руках Ердогана. Найбільш радикальні ісламістські рухи – «Ахрар Аш-Шям», «Файлак Аш-Шям» та «Армія моджахедів» — уже неодноразово заявляли, що «підуть звільняти Алеппо» після битви за Аль-Баб. Це суперечило офіційній політиці Анкари, якій щоразу доводилося спростовувати такі емоційні висловлювання та заспокоювати своїх союзників.

Мал.6 «Наступ сирійських військ на схід провінції Алеппо для перекриття турецьким силам шляху на місто Ракка»

Крім того, участь деяких антиурядових формувань в операції «Щит Євфрату» породжувало суперечки між ними та іншими бойовиками, які цю операцію охрестили «невірною» та «єретичною». Проти вторгнення турецьких сил виступила терористична організація «Фронт Аль-Нусра» та кілька десятків антиурядових груп, які після Алеппо вважали, що Ердоган «злив їх». Все це призвело до розколу антиурядового руху на прихильників та противників союзу з Туреччиною. Врешті-решт, 20 січня 2017 року спалахнула так звана «Третя громадянська війна джихадистів». Два блоки бойовиків зіткнулися у кривавій боротьбі за вплив та владу в провінціях Ідліб, Хама та Алеппо. Жертвами цих боїв нині вже стали понад 400 ісламістів з обох боків. Така міжусобна війна призвела до деморалізації ісламістів та погіршення якості боїв за Аль-Баб. Деякі угруповання цілими загонами відмовлялися воювати або взагалі – забирали турецькі гроші та тікали в провінцію Ідліб.

Нині, битва за Аль-Баб майже завершена. Захоплення турецькими військами міста – питання часу. Терористи все ще можуть завдати їм значних втрат перед тим, як остаточно згинути у цій фортеці. Для бойовиків сил «ІД» Аль-Баб – це такий собі «форт Аламо». Вони прагнуть завдати якомога більше шкоди ворогу, піти у підпілля, і яв якийсь момент знову вдарити у найбільш вразливий для ворожих сил момент, як це було із Пальмірою у грудні 2016 року. Сирійська армія, ймовірно, встигне за цей час захопити схід провінції Алеппо, зокрема – 32 кілометри східніше Аль-Баба, необхідні для перекриття турецьким силам шляху на Ракку. Курди лише допоможуть урядовим військам, адже теж зацікавлені не пустити їх далі на південь. Попри войовничу риторику Ердогана та його генералів, навряд чи Туреччина піде на прорив до Ракки через іншу ділянку кордону. Зважаючи на чудову «демонстрацію» своїх можливостей під Аль-Бабом, турки фізично не зможуть прорватися через землі курдів на південь до Ракки та ще й захопити це місто, воюючи одразу з сирійськими військами, курдами та терористами «Ісламської держави». До того ж, антиурядові формування з числа ісламістів вже зараз відмовляються гинути за амбіції Ердогана у безперспективних боях з курдськими силами. Найімовірніше, якщо вона на це зважиться, Туреччина може вдарити по місту Манбідж та відкинути курдів за річку Євфрат. Проте це, як і всі інші варіанти – доволі сумнівний сценарій.