22 січня 2022 року між президентами Туреччини та Ірану відбулися перші за довгий час телефонні переговори. Вони стали логічним продовженням візиту міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу до Тегерана 15 листопада минулого року та зустрічі президентів двох країн на саміті Організації економічного співробітництва (ECO) в Туркменістані у тому ж місяці.
Власне, зустріч президентів Реджепа Таїпа Ердогана та Ібрагіма Раїсі в Ашхабаді була першою з часу обрання останнього на посаду влітку минулого року. Вона одразу дала свої плоди: лідери підписали рамковий меморандум про розширення двосторонньої співпраці, а Ердоган прийняв запрошення іранського колеги завітати до Тегерана вже у 2022 році.
Турецько-іранські взаємини мають довгу традицію, безперервно розвиваючись із часів Османської імперії та Персії до наших днів. Водночас сучасні взаємини Тегерана й Анкари пройшли декілька етапів зближення та похолодання, що переважно було пов’язано зі зміною стратегічних пріоритетів і регіональною геополітичною динамікою. Підтримка контактів між двома державами, а особливо їхня активізація в останні місяці свідчить про прагнення сторін до підтримки відносин та наміри продовжувати розвивати й поглиблювати їх у сферах, що становлять першочерговий інтерес для обох сторін.
У зв’язку із цим, ми вирішили зупинитися на цій темі детальніше, адже у нас не так часто звертаються до аналізу турецько-іранських відносин, не кажучи вже про регіональні процеси, які сьогодні докорінно змінюють баланс сил в Азії.
Турецько-іранська співпраця: економіка понад усе
На сучасному етапі пріоритетом турецько-іранських взаємин є торговельно-економічне співробітництво. За даними Інституту статистики Туреччини (TÜİK), обсяг двосторонньої торгівлі між країнами в 2021 році становив $ 3,4 млрд, що робить Тегеран 21-м найбільшим торговельним партнером Анкари.
При цьому, торговий баланс між країнами витриманий непогано. Іран експортує до Туреччини $ 2,5 млрд товарів, здебільшого мінеральну сировину (цинк, залізо, алюміній), азотні добрива, полімери та горіхи. Зі свого боку, Туреччина експортує на іранський ринок понад $ 2,5 млрд товарів, постачаючи широкий спектр продукції: від текстильних виробів та сільськогосподарських товарів до пластмас і електротехнічного обладнання.
За останні 3 роки турецько-іранська торгово-економічна співпраця зазнала деяких змін. До 2020 року торговельне сальдо лишалося від’ємним для Туреччини, і вийшло в плюс лише за останній час, переважно за рахунок зменшення іранського імпорту і загалом, обсягів двосторонньої торгівлі. У 2021 році товарообіг між країнами став рекордно низьким, і досягнув мінімуму 2000-х років.
Пікових показників турецько-іранська торгівля досягала лише у 2011 році - $ 21, 9 млрд, а після того почався поступовий спад, пов’язаний як з економічними негараздами, так і з західними санкціями.
Хоча головною причиною падіння торгівлі в 2020 році прийнято вважати пандемію Covid-19, пріоритетний вплив на турецько-іранські відносини мав санкційний тиск на Тегеран з боку США після того, як у 2018 році адміністрація Д. Трампа в односторонньому порядку вийшли з так званої “ядерної угоди” з Іраном.
Запровадження американських санкцій наприкінці 2018 року спровокувало падіння іранського експорту до Туреччини вдвічі – з $ 7 млрд (2018) до $ 3,6 млрд (2019). Ключовим аспектом стало обмеження на транспортування вуглеводнів, внаслідок чого в січні 2019 року порівняно з аналогічним періодом 2018 року прокачка сирої нафти з Ірану до Туреччини скоротилася майже вдвічі — з 22% до 12,5%. Водночас торгівля іншими групами товарів (текстиль, сільгосппродукція, обладнання, електротехніка тощо) фактично не постраждала, що й дозволило зберегти показники турецького експорту майже на тому ж рівні. Іншими словами, санкційний тиск США підірвав іранський експорт на турецький ринок, але не сильно вдарив по турецькому експорту в Іран.
Співробітництво в енергетичній сфері є одним із провідних напрямків турецько-іранських відносин. Підтвердженням цього є те, що до 2019 року найбільшою статтею іранського експорту до Туреччини залишався природний газ, що робило Тегеран одним із його провідних постачальників до країни. Закупівля природного газу в Ірану розпочалася ще на початку ХХ ст. після завершення будівництва газопроводу Тебриз-Анкара в 2001 році, що сприяло й зростанню товарообігу між країнами.
Попри зменшення обсягів торгівлі, Іран все одно лишався одним із провідних постачальників енергоносіїв до Туреччини. Наприклад, у 2015 році на Іран припадало 16% імпортного природного газу (2-ге місце після Росії – 56%) та 20% нафти (2-ге місце після Іраку – 41%).
Синоптики назвали дату первого снега в Украине
Доставят в ТЦК еще быстрее: в Украине изменили систему контроля за военнообязанными
Водителей освобождают от штрафов: в Украине массово отменяют наказание из-за одной формальности
Студенты и многодетные родители смогут получить отсрочку онлайн: детали от Минобороны
Розвиток енергетичної співпраця обумовлений наявністю відповідних взаємних інтересів у сторін. З одного боку, Іран зацікавлений у збереженні стабільних ринків постачання енергоносіїв, що залишаються однією з провідних статей експорту країни. Особливо після того, як їхнє постачання на зовнішні ринки ускладнилося після Ісламської революції 1979 року та загострення конфронтації з регіональними й глобальними акторами.
Водночас Туреччина, яка була зацікавлена в розвитку економічного співробітництва з Тегераном, традиційно виступала проти впровадження жорстких обмежень проти Ірану й здійснення економічного тиску на країну та не підтримала запровадження санкцій американською адміністрацією Д. Трампа після виходу Вашингтона з «ядерної угоди» у 2018 році.
З іншого боку, Туреччина, що залежна від імпорту нафти й газу, розглядає Ісламську Республіку як одного з альтернативних партнерів у своїй стратегії диверсифікації джерел постачання енергоносіїв, у тому числі зменшення енергетичної залежності від Росії, яку почала просувати Партія справедливості і розвитку (ПСР) після приходу до влади в 2002 році.
До запровадження санкцій Тегеран був головним постачальником сирої нафти до турецьких нафтопереробних підприємств, що обумовлювалося географічним фактором та нижчими транспортними витратами. Водночас для Туреччини Іран з його понад 80-мільйонним населенням є потенційно вагомим ринком збуту готової продукції, а також важливою державою в контексті розбудови регіональної інфраструктури.
Тим не менше, відносини Анкари й Тегерану в енергетичній сфері не позбавлені проблем.
Зокрема, можна згадати про періодичні випадки перебоїв із поставками газу з Ірану. Така ситуація склалася в першій половині 2020 року, коли з березня по червень імпорт іранського блакитного палива був повністю відсутнім внаслідок вибуху на газопроводі поблизу пропускного пункту “Гюрбулак” на сході Туреччини, імовірно в результаті терористичної атаки, здійсненої представниками Робітничої партії Курдистану.
Натомість 20 січня 2022 року було повідомлено про зупинку транспортування іранського природного газу на 10 днів через технічні причини, але постачання відновилося вже наступного дня, хоча й у обмежених обсягах.
Як наслідок, Анкара домовилася про додаткові поставки газу з Азербайджану. Ці епізоди свідчать про певну ненадійність Ірану як постачальника газу до Туреччини, що спонукає останню до переорієнтації на експорт енергоносіїв із інших джерел, наприклад із країн Каспійського моря (насамперед з Азербайджану) та Катару. Крім того, це може свідчити про потенційне бажання турецької сторони щодо перегляду умов імпорту блакитного палива з Ірану, контракт щодо чого завершується в 2026 році.
У галузі інфраструктури і транспорту, Анкара і Тегеран співпрацюють за кількома напрямками. По-перше, Іран розглядається турецькою стороною як один із транзитних шляхів до країн Центральної Азії. Це особливо важливо з огляду на те, що однією з важливих частин зовнішньої політики Туреччини є її пан-тюркістська складова, яку просуває президент Ердоган.
По-друге, враховуючи прагнення Туреччини закріпити за собою роль важливої транзитної країни для постачання енергоносіїв до Європи, Іран розглядає її як потенційні ворота до енергетичних ринків європейських держав.
По-третє, Іран і Туреччина є частиною більш широкого транспортно-логістичного коридору “Новий шовковий шлях”, який нині розвиває Китай. Так, у грудні 2021 року вперше за десятиліття по 6000-км маршруту Пакистан-Іран-Туреччина знову запустили вантажні потяги вагою у 22 тони. Відновлення залізничного вантажного маршруту між Ісламабадом, Тегераном і Анкарою суттєво зв’язує інфраструктуру двох держав. Позитивно на цю сферу турецько-іранської співпраці впливає і ситуація в Афганістані, принаймні у перспективі.
Зокрема, 10 грудня минулого року між Іраном та Афганістаном вперше за багато років відкрився залізничний маршрут “Хаф-Герат”, який дозволить Туреччині направляти свої товари на афганський ринок через Іран. На початку січня 2022 року Іран і Туреччина підписали спеціальний меморандум, яким поставили за мету досягти 1 мільйона тон щорічних залізничних вантажів, щоб стимулювати торгівлю і рух товарів у регіоні.
Водночас складними є взаємини Туреччини й Ірану в контексті проекту транспортного коридору «Північ-Південь», який був ініційований Росією та Індією з подальшим залученням Ірану та який має на меті з’єднати шляхи від Індійського океану й країн Перської затоки через Південний Кавказ і Центральну Азію з країнами Північної Європи. За проектом, коридор має проходити через Азербайджан та Грузію, але після Другої карабахської війни у жовтні-листопаді 2020 року Анкара почала просувати ідею альтернативного проекту, так званого “Зангезурського коридору” між Туреччиною, ексклавом Нахічевань і Азербайджаном через вірменську Сюнікську область (раніше цей маршрут підримувався зв’язком через Іран).
Цей шлях також повинен буде з’єднати Туреччину з країнами Центральної Азії, зміцнивши зв’язки між тюркськими країнами та одночасно підвищивши геополітичний вплив Анкари в регіоні. Тим не менше, дана ініціатива, що виглядає тим більш реальною в контексті потенційної нормалізації відносин між Анкарою й Єреваном, може завадити реалізації власне проекту коридору «Північ-Південь». Це не може не викликати невдоволення Тегерана як з точки зору боротьби двох держав за геополітичний вплив на Південному Кавказі, так і з огляду на потенційно недоотримані економічні дивіденди від здійснення торгівлі за рахунок розвитку міжрегіональної інфраструктури, що має з’єднати Іран із європейськими країнами та посилити його роль як транзитної країни для торгівлі між Індією і Європою.
Тому не дивно, що після спроби Азербайджану “пробити” цей коридор силою у липні 2021 року і заблокувати дорогу, яка з’єднує Єреван з Іраном, офіційний Тегеран відреагував дуже різко і навіть пішов на загострення відносин з офіційним Баку. Це було пов’язано передусім із занепокоєнням щодо надмірного посилення впливу Туреччини.
Разом із тим, між Анкарою й Тегераном розвиваються економічні відносини й у інших галузях. Зокрема, у 2018-2020 рр. іранці стали найбільшими інвесторами в сферу нерухомості в Туреччині, інвестувавши на суму понад $ 7 млрд. Це пов’язано з тим, що після введення американських санкцій громадяни Ірану прагнули убезпечити свій капітал шляхом інвестування за кордоном. Водночас це є важливим фінансовим вливанням для турецької економіки, де сектор нерухомості зазнав збитків через зменшення попиту, зокрема серед росіян, а економічна ситуація має негативні тенденції через низку чинників, у тому числі пандемію та специфічну фіскальну політику центрального уряду.
Після приходу до влади у США адміністрації Джозефа Байдена з’явилася надія на можливе повернення Вашингтона до “ядерної угоди” з Іраном і пом’якшення санкційного тиску. А це дає турецько-іранським стосункам можливість для пожвавлення двосторонньої економічної співпраці. Зокрема, про це було згадано й у рамках останнього візиту міністра закордонних справ Туреччини до Тегерана в листопаді 2021 року, під час якого було обговорено питання збільшення товарообігу, пожвавлення співпраці в сферах енергетики та захисту довкілля, а також окрему увагу присвячено безпековій ситуації на Близькому Сході й Південному Кавказі.
Політика, геополітика та ідеологія
Попри домінування економічних інтересів у відносинах двох сторін, турецько-іранський порядок денний значною мірою підпорядкований політичній динаміці на регіональному та міжнародному рівнях.
З одного боку, Анкара і Тегеран мають схожу позицію щодо Саудівської Аравії та її союзників на Близькому Сході — ОАЕ, Бахрейну, Єгипту. Відносини між Іраном і Саудівською Аравією залишаються прохолодними з часів Ісламської революції 1979 року, вчергове загострившись аж до розірвання дипломатичних контактів у 2016 році внаслідок страти в Ер-Ріяді впливового шиїтського проповідника Німра ан-Німра. Крім того, Іран займає протилежну від аравійських монархій позицію у війні в Ємені, і лишається головним противником Ізраїлю, який за останні 2 роки налагодив стосунки і співпрацю з низкою країн Перської затоки.
Натомість, Туреччина також займає конкурентну по відношенню до Саудівської Аравії позицію. Наприклад, у 2017 році Анкара не лише не підтримала блокаду Катару, але й пішла на зближення з офіційною Дохою, і допомогла емірату встояти в умовах повітряної, сухопутної і морської блокади з боку Саудівської Аравії, ОАЕ та Єгипту. Тобто наявність «спільного ворога» у вигляді Ер-Ріяда створило передумови для тіснішого співробітництва Анкари й Тегерана.
Іншою точкою дотику Анкари й Тегерана стала позиція щодо курдського питання, що яскраво проявилося під час референдуму в Іракському Курдистані у вересні 2017 році, під час якого обидві сторони засудили цей крок. Причинами цього є спільні побоювання щодо появи незалежної курдської держави на території Іраку або Сирії, що може дестабілізувати ситуацію й підживити сепаратизм у курдських провінціях Ірану чи Туреччини. Відтак, після 2017 року турецькі та іранські війська нерідко спільно обстрілювали позиції курдських бойовиків у прикордонних районах з Іраком.
Важливою у відносинах сторін є й підтримка внутрішньополітичного курсу держав.
Зокрема, Іран виступив із засудженням спроби військового перевороту в Туреччині в липні 2016 року, натомість Анкара висловила занепокоєння щодо протестів у Ірані, які розпочалися 28 грудня 2017 року. Це свідчить про існування взаєморозуміння між двома режимами, зокрема в контексті невтручання у внутрішні справи. Крім того, прихід до влади Партії справедливості і розвитку в Туреччині сприяв покращенню відносин із Іраном з огляду на поворот до більш проісламської політики на противагу світським засадам кемалізму, домінування якого в політиці Анкари сприймалося Тегераном як відхід від цінностей мусульманського світу під впливом Заходу.
Незважаючи на це, між Іраном і Туреччиною існують й протиріччя.
Зокрема, іранці насторожено ставляться до кроків Туреччини щодо нормалізації відносин із близькосхідними країнами – Саудівською Аравією, ОАЕ, Єгиптом, а особливо з Ізраїлем, що, поряд зі США, зображується як головний ворог у Ісламській Республіці. На противагу цьому Іран, який хоч і висловлює готовність до переговорів із Ер-Ріядом щодо можливого відновлення дипломатичних відносин, залишається далеким від повної нормалізації взаємин з арабськими країнами регіону.
Тобто за умови покращення відносин між Саудівською Аравією і Туреччиною та відсутності подібного прогресу з Іраном можливим є виникнення розбіжностей у позиціях Анкари й Тегерана щодо відносин із іншим близькосхідними державами. Крім того, Туреччина та Іран займають протилежні позиції у конфлікті в Сирії, і підтримують різні політичні сили в Лівані та Іраку.
До прикладу, попри спільне сприйняття “курдської загрози”, Іран все ж таки негативно поставився до військової операції, яку Туреччина розпочала на півночі Іракського Курдистану, оскільки в Тегерані побоювалися надмірного посилення впливу та військової присутності Анкари.
Крім того, для Ірану Туреччина в першу чергу була й залишається країною - членом НАТО. Звісно, за правління Р.Т. Ердогана відносини держави з НАТО та зі США стали більш прохолодними, особливо зважаючи на різницю політики щодо Сирії, активність у Східному Середземномор’ї та зближення з Росією, включаючи придбання систем ППО С-400. Усе це ілюструє зростаючу самостійність геополітичної стратегії Туреччини, яка більше не йде виключно у фарватері США й НАТО, натомість все більше схиляється до співпраці зі Сходом – Росією, Китаєм і, не виключено, з Іраном. Однак при цьому республіка все ще є головним південним флангом альянсу, що надає їй особливе становище на Близькому Сході – статус, який країна навряд захоче втрачати в найближчій перспективі. Тому актуальними можна вважати побоювання Тегерана щодо нового повороту Анкари в сторону Заходу, наслідком чого може стати одностороннє обмеження співпраці з Ісламською Республікою, у тому числі в економічній сфері.
Як вже згадувалося, між країнами також зростає конкуренція на Південному Кавказі. Ключовим питанням тут став Азербайджану, який є традиційним союзником Туреччини в регіоні та відносини з яким особливо посилилися напередодні та після 44-денного збройного конфлікту в Нагірному Карабаху в листопаді 2020 року. Приводом для роздратування Ірану в цьому контексті стало цитування під час військового параду в Баку 10 грудня 2020 року президентом Р.Т. Ердоганом вірша, у якому згадується про необхідність об’єднання етнічних азербайджанців, що проживають на обох берегах річки Аракс. Це було сприйнято іранською стороною як заклик у рамках пантюркської риторики Ердогана до сепаратизму в Ірані та приєднання Південного Азербайджану на північному-заході країни (територія компактного проживання етнічних азербайджанців в Ірані) до держави Азербайджан.
Також президент Ердоган просуває стратегію розбудову спільної ідентичності тюркського світу, у тому числі в рамках Організації тюркських держав (раніше – Тюркська рада). Це викликає стурбованість у Тегерані з огляду на загальне зростання турецького впливу на Південному Кавказі й у Центральній Азії, із якими Іран історично пов’язаний із часів Перської імперії та Великої гри (конкуренції за ці території з Росією), адже зростання активності Анкари в цих регіонах сприймається як сигнал про прагнення до витіснення з цих сфер впливу не лише Росії, а й інших гравців, у тому числі Ірану.
Останні штрихи до картини
Нині в двосторонніх відносинах Ірану та Туреччини спостерігається декілька важливих процесів:
-
Є тенденція до загострення політико-ідеологічної конкуренції між Іраном і Туреччиною, здебільшого через посилення розбіжностей щодо ключових регіональних питань: пантюркізм Анкари, конфлікт у Сирії, відносини Туреччини та США, нормалізація відносин Анкари з аравійськими монархіями та Ізраїлем;
-
Турецька економічна політика, спрямована на диверсифікацію, зменшує роль іранських енергетичних поставок, зокрема через розвиток Анкарою власної енергетичної стратегії і зменшення імпорту вуглеводнів, спроби замінити іранські поставки азербайджанськими та катарськими;
-
Південний Кавказ і Левант стають двома регіонами, де розбіжності Туреччини та Ірану поглиблюються останнім часом. Зокрема, вихід сирійського конфлікту у пост-воєнну фазу та політичний процес розвів обидві сторони по різні боки. Криза у Лівані дозволяє Туреччині посилювати свою роль на сунітську громаду, тоді як Іран консолідує вплив на шиїтів і не бажає втручання Анкари. Розширення Туреччиною зони проведення АТО на півночі Іраку неодмінно наступає на інтереси проіранських політичних груп в цій країні. А на Південному Кавказі загострення турецько-іранських стосунків було зумовлене результатами війни у Нагірному Карабаху в 2020 році;
-
Турецько-іранські двосторонні відносини продовжують базуватися на першочерговості саме економічної співпраці і торгівлі. Це ключова точка дотику між Тегераном і Анкарою, і від перспектив її розвитку залежатиме подальша стабільність цих стосунків. Очікується, що відповідна дорожня карта, що стане основою довгострокової стратегії розвитку турецько-іранського партнерства в різних галузях, буде підписана під час майбутнього візиту президента Ердогана до Тегерана, дата якого поки не є визначеною;
-
Потенційно перспективною другою точкою дотику, яка може “врятувати” ці відносини від подальшого загострення протиріч, є безпекова співпраця, особливо після виведення американських військ з Афганістану. Спільні гуманітарні та терористичні загрози, і необхідність стабілізувати Афганістан можуть зблизити Туреччину та Іран, якщо вони домовляться. Друга тема імовірного партнерства в галузі безпеки — це подальше поглиблення вже існуючої співпраці щодо протидії курдському сепаратизму.
Рекомендуємо інші матеріали за темою: