Foreign Affairs: Заходу потрібна нова стратегія в Україні

Через трохи більше року війна в Україні обернулася для України набагато краще, ніж багато хто пророкував. Спроба Росії підкорити собі сусіда зазнала невдачі. Україна залишається незалежною, суверенною, що функціонує демократією, утримуючи приблизно 85 відсотків території, яку вона контролювала до вторгнення Росії у 2014 році. Водночас важко бути оптимістом щодо того, куди рухається війна. Людські та економічні втрати, і без того величезні, зростатимуть, оскільки і Москва, і Київ готуються до наступних кроків на полі бою. Чисельна перевага російських збройних сил, ймовірно, дає їм можливість протистояти вищим оперативним навичкам та моральному духу України, а також її доступу до підтримки Заходу. Відповідно, найвірогіднішим результатом конфлікту є не повна перемога України,

На цьому тлі зі зрозумілих причин лунають заклики до дипломатичного припинення конфлікту. Але оскільки Москва та Київ обіцяють продовжувати боротьбу, умови для врегулювання шляхом переговорів ще не дозріли. Росія, схоже, сповнена рішучості окупувати більшу частину Донбасу. Україна, схоже, готує штурм, щоб зламати сухопутний міст між Донбасом та Кримом, розчищаючи шлях, як часто стверджує президент України Володимир Зеленський, для повного вигнання російських військ та відновлення своєї територіальної цілісності.

Заходу потрібен підхід, який визнає ці реалії, не жертвуючи своїми засадами. Найкращий шлях уперед — це послідовна двоєдина стратегія, спрямована на те, щоб спочатку зміцнити військовий потенціал України, а потім, коли сезон бойових дій закінчиться наприкінці цього року, вивести Москву та Київ із поля бою за стіл переговорів. Заходу слід розпочати з негайного прискорення потоку зброї в Україну та збільшення їхньої кількості та якості. Мета має полягати в тому, щоб зміцнити обороноздатність України, зробивши її майбутній наступ якомога успішнішим, завдавши важких втрат Росії, позбавивши Москву військових варіантів та посиливши її готовність розглядати дипломатичне врегулювання. На той час, коли очікуваний український наступ завершиться, Київ може також перейнятися ідеєю врегулювання шляхом переговорів,

Другий напрямок стратегії Заходу має полягати в тому, щоб наприкінці цього року подати план щодо посередництва у припиненні вогню та подальшому мирному процесі, спрямованому на остаточне припинення конфлікту. Цей дипломатичний гамбіт може провалитися. Навіть якщо Росія та Україна продовжать зазнавати значних втрат, одна з них або обидві можуть надати перевагу продовженню боротьби. Але в міру того, як витрати на війну зростають і перспектива військового глухого кута стає все більш очевидною, варто наполягати на міцному перемир'ї, яке могло б запобігти поновленню конфлікту і, що ще краще, підготувати ґрунт для міцного миру.

ВІЙНА, ЯКА НЕ КІНЧИТЬСЯ

На даний момент дипломатичне вирішення конфлікту є недосяжним. Президент Росії Володимир Путін, ймовірно, побоюється, що якщо він припинить бойові дії зараз, росіяни звинуватить його в розв'язанні дорогої і марної війни. Зрештою, російські сили не контролюють повністю жодну з чотирьох областей, які Москва в односторонньому порядку анексувала у вересні минулого року, НАТО став більшим і сильнішим, а Україна як ніколи відчужена від Росії. Путін, здається, вважає, що час на його боці, розраховуючи, що він зможе пережити економічні санкції, які не змогли задушити російську економіку, та зберегти народну підтримку війни, яку, за опитуваннями Левада-центру, понад 70 відсотків росіян ще підтримують. Путін сумнівається у стійкості України та її західних прихильників, очікуючи, що їхня рішучість ослабне. І він напевно розраховує, що коли його новобранці вступлять у бій, Росія зможе розширити свої територіальні придбання, що дозволить йому заявити, що він значно розширив кордони Росії, коли бойові дії припиняться.

Україна також не налаштована на врегулювання. Керівництво країни та громадськість зі зрозумілих причин прагнуть відновити контроль над усією територією, окупованою Росією з 2014 року, включаючи Крим. Українці також хочуть покласти на Москву відповідальність за військові злочини російських військ та змусити її сплатити величезні витрати на відновлення країни. Крім того, Київ має вагомі підстави сумніватися в тому, що Путіну можна довіряти у дотриманні мирної угоди. Таким чином, замість того, щоб чекати від Заходу дипломатичного втручання, українські лідери просять про додаткову військову та економічну допомогу. Сполучені Штати та Європа надали значні розвідувальні дані, навчання та обладнання, але вони утримуються від надання військових систем із ще більшими можливостями,

Хоча Вашингтон має рацію, уважно стежачи за ризиком ескалації, його побоювання перебільшені. Західна політика застрягла між цілями запобігання катастрофічному провалу (коли недостатньо озброєна Україна поглинається Росією) та катастрофічного успіху (коли надмірно озброєна Україна веде до ескалації загнаного в кут Путіна). Але важко зрозуміти, що Росія виграє від ескалації. Розширення війни за рахунок нападу на члена НАТО було б не на користь Росії, оскільки країні і так досить важко воювати з Україною поодинці, а її сили виснажені після року війни. Не може й використання ядерної зброї. Ядерна атака, швидше за все, спонукає НАТО безпосередньо вступити у війну та знищити російські позиції по всій Україні. Це також може відштовхнути Китай та Індію, обидві з яких застерегли Росію від застосування ядерної зброї.

Але малоймовірність застосування ядерної зброї — не єдина причина, через яку Заходу слід скидати з рахунків позицію Росії. Поступка ядерному шантажу також послужить сигналом для інших країн про те, що такі погрози працюють, відсунувши на задній план програму нерозповсюдження та послабивши стримування. Китай, наприклад, може дійти висновку, що ядерні загрози можуть перешкодити Сполученим Штатам стати на захист Тайваню у разі нападу Китаю.

Таким чином, Заходу настав час перестати стримувати себе і почати постачати Україну танками, ракетами великої дальності та іншою зброєю, необхідною для того, щоб у найближчі місяці повернути собі контроль над більшою частиною своєї території. Європейські країни почали постачання танків "Леопард", а США зобов'язалися поставити 31 танк "Абрамс", надходження яких заплановано на осінь. Але обидві сторони Атлантики мають збільшити обсяги та темпи постачання. Більше танків підвищить здатність українських військ пробивати оборонні рубежі Росії на півдні України. Ракети великої дальності, а саме армійський тактичний ракетний комплекс, або ATACMS, який Сполучені Штати поки відмовляються надати, дозволить Україні завдати удару по російських позиціях, командних пунктах і складах боєприпасів у глибині контрольованої Росією території. підготувавши ґрунт для успішнішого українського наступу. Американські військові також мають розпочати навчання українських пілотів польотам на F-16. Навчання вимагатиме часу, але його початок зараз дозволить Сполученим Штатам поставити передові літаки, коли пілоти будуть готові, надіславши сигнал Росії про те, що здатність України вести війну перебуває на висхідній траєкторії.

Тим не менш, незважаючи на всю користь більшої західної військової допомоги, це навряд чи змінить фундаментальну реальність того, що ця війна рухається до безвиході. Звичайно, можливо, наступний наступ України виявиться приголомшливо успішним і дозволить країні повернути собі всю окуповану територію, включаючи Крим, що призведе до повної поразки Росії. Але такий результат є малоймовірним. Навіть якщо Захід посилить свою військову допомогу, Україна все одно не зможе перемогти російські сили. У неї закінчуються солдати та боєприпаси, а її економіка продовжує погіршуватися. Російські війська окопалися, і новобранці прямують на фронт.

Більше того, якщо військовий стан Москви стане хитким, цілком можливо, що Китай постачатиме зброю Росії, чи то безпосередньо, чи через треті країни. Президент Китаю Сі Цзіньпін зробив велику довгострокову ставку на Путіна і не сидітиме склавши руки, коли Росія зазнає вирішальної поразки. Візит Сі до Москви у березні переконливо свідчить, що він подвоює ставку на партнерство з Путіним, а не відмовляється від нього. Сі міг би також вважати, що ризики надання військової допомоги Росії невеликі. Зрештою, його країна вже відокремлюється від Заходу, а політиці США щодо Китаю, схоже, судилося стати жорсткішою незалежно від того, наскільки Пекін підтримує Москву.

Нарощування військової допомоги Україні, хоч це й допоможе українським силам просунутися на полі бою, мало що обіцяє надати Києву можливість повністю відновити територіальну цілісність. Пізніше цього року на новій лінії зіткнення, ймовірно, виникне тупикова ситуація. Коли це станеться, виникне питання: що далі?

ПІСЛЯ ПАТА

Більше того сенсу мало. Навіть з погляду України було б нерозумно наполегливо добиватися повної військової перемоги, яка може виявитися пірровою. Українські сили вже втратили понад 100 000 людей і втратили багатьох зі своїх найкращих бійців. Українська економіка скоротилася приблизно на 30%, рівень бідності зашкалює, а Росія продовжує бомбардувати критично важливу інфраструктуру країни. Близько восьми мільйонів українців залишили країну, ще мільйони стали вимушеними переселенцями. Україна не повинна ризикувати самознищенням у гонитві за недосяжними цілями.

Після закінчення цього сезону бойових дій у Сполучених Штатів та Європи також буде вагома причина відмовитися від оголошеної ними політики підтримки України «стільки, скільки потрібно», як заявив президент США Джо Байден. Збереження існування України як суверенної та безпечної демократії є пріоритетом, але досягнення цієї мети не вимагає від країни відновлення повного контролю над Кримом та Донбасом у найближчому майбутньому. Заходу також не слід турбуватися про те, що прагнення припинення вогню до того, як Київ поверне собі всю свою територію, призведе до краху, заснованого на правилах міжнародного порядку. Українська стійкість і рішучість Заходу вже дали відсіч спробам Росії підпорядкувати собі Україну, завдали Москві вирішальної стратегічної поразки та продемонстрували іншим потенційним ревізіоністам, що прагнення територіального завоювання може бути дорогим і прикрим підприємством. Так, дуже важливо звести до мінімуму досягнення Росії та продемонструвати, що агресія не окупається, але цю мету необхідно порівняти з іншими пріоритетами.

Реальність така, що продовження широкомасштабної підтримки Києва пов'язане з ширшими стратегічними ризиками. Війна підриває військову готовність Заходу та виснажує його запаси зброї; оборонно-промислова база не встигає за витратами України на техніку та боєприпаси. Країни НАТО не можуть скидати з рахунків можливість прямих бойових дій з Росією, і США повинні готуватися до потенційних військових дій в Азії (щоб стримати чи відреагувати на будь-який крок Китаю проти Тайваню) та на Близькому Сході (проти Ірану чи терористичних мереж).

Війна також лягає важким тягарем на світову економіку. Це порушило ланцюжки поставок, сприяючи високій інфляції та нестачі енергії та продовольства. За оцінками Організації економічного співробітництва та розвитку, війна скоротить світову економіку на 2,8 трильйона доларів у 2023 році. Від Франції до Єгипту та Перу економічний примус викликає політичні заворушення. Війна також поляризує міжнародну систему. Оскільки геополітичне суперництво між західними демократіями і китайсько-російською коаліцією віщує повернення біполярний світ, більша частина решти земної кулі сидить осторонь, віддаючи перевагу неприєднанню заманювання в пастку в нову еру суперництва між Сходом і Заходом.

На цьому тлі ні Україна, ні її прихильники в НАТО не можуть сприймати єдність Заходу як таке, що само собою зрозуміле. Рішучість Америки має вирішальне значення для стійкості Європи, але Вашингтон стикається з зростанням політичного тиску, що вимагає скоротити витрати, відновити боєздатність США і наростити свої можливості в Азії. Тепер коли республіканці контролюють Палату представників, адміністрації Байдена буде складніше отримати значні пакети допомоги для України. І політика щодо України може суттєво змінитись, якщо республіканці виграють Білий дім на виборах 2024 року. Настав час підготувати план Б.

НАБЛИЖЕННЯ "ТАК"

Зважаючи на ймовірну траєкторію війни, Сполученим Штатам та їхнім партнерам необхідно почати формулювати дипломатичний ендшпіль уже зараз. Навіть коли члени НАТО нарощують військову допомогу на підтримку майбутнього наступу України, Вашингтону слід розпочати консультації зі своїми європейськими союзниками та з Києвом з дипломатичної ініціативи, яка буде запущена пізніше цього року.

За такого підходу прихильники України на Заході запропонували б припинення вогню, оскільки майбутній наступ України досягає своєї межі. В ідеалі і Україна, і Росія відвели б свої війська та важке озброєння від нової лінії зіткнення, фактично створивши демілітаризовану зону. Нейтральна організація - або ООН, або Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) - направить спостерігачів для контролю та забезпечення дотримання режиму припинення вогню та виведення військ. Захід повинен звернутися до інших впливових країн, включаючи Китай та Індію, з проханням підтримати пропозицію щодо припинення вогню. Це ускладнило б дипломатію, але отримання підтримки з боку Пекіна та Нью-Делі посилило б тиск на Кремль. Якщо Китай відмовиться підтримати припинення вогню,

За умови, що припинення вогню відбудеться, мають бути мирні переговори. Такі переговори мають відбуватися за двома паралельними напрямами. На одному шляху будуть прямі переговори між Україною та Росією за сприяння міжнародних посередників щодо умов миру. На другому шляху союзники по НАТО мають розпочати стратегічний діалог з Росією з питань контролю над озброєннями та ширшою архітектурою європейської безпеки. Спроби Путіна зруйнувати порядок забезпечення безпеки, що склався після Холодної війни, призвели до зворотних результатів і призвели до зміцнення НАТО. Але ця реальність лише збільшує необхідність для НАТО та Росії розпочати конструктивний діалог, щоб запобігти новим перегонам озброєнь, відновити контакти між військовими та вирішити інші питання, що викликають загальне занепокоєння, включаючи поширення ядерної зброї. Переговори у форматі «2 плюс 4», які допомогли покласти край Холодній війні, є хорошим прецедентом для такого підходу. Східна та Західна Німеччина вели переговори про об'єднання безпосередньо, тоді як Сполучені Штати, Великобританія, Франція та Радянський Союз вели переговори про ширшу архітектуру безпеки після закінчення Холодної війни.

За умови, що цього літа Україна досягне успіхів на полі бою, цілком імовірно, що Путін визнає план припинення вогню та мир порятунком репутації. Щоб зробити цей підхід ще більш привабливим, Захід міг би також запропонувати деякі обмежені послаблення санкцій в обмін на готовність Росії дотримуватись припинення вогню, погодитися на демілітаризовану зону та змістовно брати участь у мирних переговорах. Звичайно, цілком можливо, що Путін відкине припинення вогню або прийме його лише з метою відновлення своїх збройних сил та подальшого завоювання України. Але мало що буде втрачено під час перевірки готовності Москви до компромісу. Незалежно від відповіді Росії, Захід продовжить постачати Україні зброю, необхідну для самозахисту у довгостроковій перспективі і зробити те щоб будь-яка пауза в бойових діях не пішла Росії на користь. А якби Росія відмовилася від припинення вогню (або прийняла його, а потім порушила), її непримиренність посилила б її дипломатичну ізоляцію, зміцнила режим санкцій і посилила підтримку України в США та Європі.

Інший ймовірний результат полягає в тому, що Росія погодилася б на припинення вогню, щоб привласнити собі територіальні придбання, але насправді не має наміру вести сумлінні переговори для забезпечення міцного мирного врегулювання. Імовірно, Україна піде на такі переговори, зажадавши своїх головних пріоритетів: відновлення своїх кордонів 1991 року, значних репарацій та відповідальності за військові злочини. Але оскільки Путін, безперечно, негайно відхилив би ці вимоги, виник би тривалий дипломатичний безвихідь, який фактично породив новий заморожений конфлікт. В ідеалі припинення вогню має зберегтися, що призведе до статус-кво, подібного до того, що переважає на Корейському півострові, який залишався значною мірою стабільним без офіційного мирного пакту протягом 70 років. Кіпр був розділений, але стабільний протягом десятиліть. Це не ідеальний результат, але кращий, ніж високоінтенсивна війна, що триває роками.

ПЕРЕКОНАННЯ КИЇВА

Переконати Київ погодитися із припиненням вогню та невизначеними дипломатичними зусиллями може бути не менш складно, ніж змусити Москву зробити це. Багато українців сприймуть цю пропозицію як зраду та побоюються, що лінії припинення вогню просто стануть новими де-факто межами. Зеленському доведеться різко згорнути свої військові цілі після обіцянки перемоги з перших місяців війни — непросте завдання навіть найталановитіших політиків.

Але Київ, зрештою, може знайти в цьому плані багато цікавого. Незважаючи на те, що закінчення бойових дій заморозить нову лінію зіткнення між Росією та Україною, Київ не будуть просити чи чинити на нього тиск, щоб він відмовився від мети повернути собі всі свої землі, включаючи Крим та Донбас. Швидше, план полягає у тому, щоб відстрочити визначення статусу землі та людей, які все ще перебувають під російською окупацією. Київ відмовиться від спроби повернути собі ці території силою зараз — гамбіту, який, безумовно, обійдеться дорого, але, швидше за все, зазнає невдачі, натомість погодившись із тим, що для відновлення територіальної цілісності необхідно дочекатися дипломатичного прориву. Прорив, у свою чергу, може бути можливий лише після виходу Путіна з влади. А поки що західні уряди могли обіцяти повністю зняти санкції з Росії та нормалізувати відносини з нею лише в тому випадку, якщо Москва підпише прийнятну для Києва мирну угоду.

Таким чином, у цій формулі стратегічний прагматизм узгоджується з політичним принципом. Мир в Україні не може бути заручником військових цілей, які, хоч би якими морально виправданими вони були, ймовірно, недосяжні. Водночас, Захід не повинен винагороджувати російську агресію, змушуючи Україну назавжди змиритися зі втратою території силою. Рішенням є закінчення війни з відстрочкою остаточного розпорядження землею, яка все ще перебуває під російською окупацією.

Навіть якщо буде досягнуто припинення вогню і розпочнеться дипломатичний процес, країни НАТО повинні продовжувати озброювати Україну, усуваючи будь-які сумніви Києва у тому, що дотримання дипломатичної дорожньої карти означатиме припинення військової підтримки. Крім того, Сполучені Штати можуть дати зрозуміти Києву, що, якщо Путін порушить угоду про припинення вогню, у той час як Україна його дотримується, Вашингтон ще більше посилить потік зброї та скасує обмеження на здатність України завдавати ударів по військових позиціях на території Росії, яких завдаються удари по Україні. Якщо Путін відмовиться від явної нагоди покласти край війні, західні уряди знову завоюють громадську прихильність за надання такої додаткової підтримки Україні.

Як ще один стимул для України Захід має запропонувати їй формалізований пакт про безпеку. Хоча малоймовірно, що НАТО запропонує членство Україні — консенсус усередині альянсу поки що недосяжний — частина членів НАТО, зокрема Сполучені Штати, можуть укласти з Україною угоду про безпеку, яка обіцяє їй адекватні засоби самооборони. Цей пакт безпеки, хоч він і не є залізною гарантією безпеки, може нагадувати оборонні відносини Ізраїлю зі Сполученими Штатами або відносини Фінляндії та Швеції з НАТО до того, як вони вирішили приєднатися до альянсу. Пакт може також включати положення, аналогічне статті 4 договору НАТО, яка закликає до консультацій, коли будь-яка сторона вважає, що її територіальна цілісність, політична незалежність чи безпека перебувають під загрозою.

Поряд із цим пактом про безпеку ЄС має розробити довгостроковий пакт про економічну підтримку та запропонувати графік вступу до ЄС, який гарантує Україні, що вона перебуває на шляху до повної інтеграції до Євросоюзу. У кращому разі на українців чекають важкі дні; членство в ЄС дало б їм світло наприкінці тунелю, на який вони так заслуговують.

Навіть із цими спокусами Україна все ще може відмовитися від заклику до припинення вогню. Якщо це так, навряд це буде перший випадок в історії, коли партнер, який залежить від підтримки США, відмовився від примусу до скорочення своїх цілей. Але якщо Київ і чинив опір, політична реальність така, що підтримка України не може бути стійкою у Сполучених Штатах та Європі, особливо якщо Росія погодиться на припинення вогню. Україна не мала б іншого вибору, окрім як приєднатися до політики, яка дала б їй економічну та військову підтримку, необхідну для забезпечення безпеки території, що знаходиться під її контролем, — переважної більшості країни, — одночасно знявши з порядку денного звільнення силою тих територій, які все ще знаходилися під російською окупацією. Більше того,

ВИХІД

Понад рік Захід дозволяв Україні визначати успіх та ставити перед Заходом цілі війни. Ця політика, незалежно від того, чи мала вона сенс на початку війни, тепер вичерпала себе. Це нерозумно, бо цілі України суперечать іншим інтересам Заходу. І це нестійко, тому що витрати на війну зростають, а західна громадськість та їхні уряди втомлюються від постійної підтримки. інших пріоритетів США.

Хороша новина полягає в тому, що є можливий вихід із цього глухого кута. Захід має зробити більше зараз, щоб допомогти Україні захистити себе та просунутися на полі бою, забезпечивши їй найкращу можливу позицію за столом переговорів наприкінці цього року. Тим часом Вашингтону слід встановити дипломатичний курс, який забезпечить безпеку та життєздатність України у межах її фактичних кордонів, працюючи над відновленням територіальної цілісності країни у довгостроковій перспективі. Цей підхід може бути надто багатим для деяких і недостатнім для інших. Але на відміну від альтернатив, він має ту перевагу, що бажане поєднується з тим, що можна здійснити.

Річард Хаас — президент Ради з міжнародних відносин та автор книги «Світ: короткий вступ»

Чарльз Купчан – старший науковий співробітник аналітичного центру Council on Foreign Relations, професор міжнародних відносин Джорджтаунського університету

Джерело: Foreign Affairs

---------------------------------------------------------------------------

Рекомендуємо по темі бесіду Юрія Романенка та Миколи Фельдмана з Олексієм Арестовичем та філософом Сергієм Дацюком, де розглядалися тези, підняті у статті Хааса та Купчана.