У попередньому тексті про інший Донбас ми згадували європейських представників краю, які заклали фундамент його бурхливого економічного розвитку. Сьогодні ж на вас чекає не менш цікава тема, в рамках якої ми спробуємо окреслити межі українського національного руху на Донбасі. Як не дивно, але Донбас свого часу був не менш українським регіоном, у буквальному сенсі цього слова, ніж славнозвісний П’ємонт України – Галичина.

Так, підтвердженням цього факту є дані Всеросійського перепису населення 1897 року. В добу імперій, одним з яскравих маркерів національної ідентичності було віросповідання та мова спілкування. Відповідно, в рамках вищезгаданого перепису проводилось і опитування за критерієм рідної мови, згідно з яким визначалась національна ідентичність. На Донбасі (Маріупольський, Бахмутський, Слов’яносербський, Старобільський уїзди та м. Слов’янськ) за результатами перепису, українською (малоруською) розмовляло більше 60% населення (майже 711 тис. чол.). Натомість, частка російськомовних (великоросів за переписом) складала всього 24% від загальної кількості населення.

Український національний рух на Донбасі в ХХ столітті – явище багатогранне, різностороннє та досить неоднозначне. Як, власне, і в будь-якому іншому регіоні України. Представники українського національного руху Донбасу – дуже різні люди, серед яких митці, мовознавці, літератори, поети, військові, громадські діячі. Не всі з них на сто відсотків достойні особистості, у кожного своє історія, свої погляди на життя, свої досягнення, свої невдачі. Своя слава і своя ганьба.

Метою нашого тексту є демонстрація того, що Донбас є таким самим повноцінним українським регіоном, як і будь-яка інша частина нашої держави. Життя та діяльність тих особистостей, про які нижче піде мова є прекрасним доказом цього факту. Попри неоднозначність деяких з них, їх всіх об’єднує чітка само ідентифікація себе як частини української нації.

Торські митці слова та зброї

Місто Слов’янськ подарувало нам яскравих представників українського національного руху у дорадянський період, про деяких з них хочеться поговорити детальніше.

Розпочнемо з Михайла Миколайовича Петренка, який народився у Слов’янську у 1817 році. Відомий поет школи романтиків, серед робіт якого найвизначнішим є вірш, який згодом став народною та напевне найбільш знаною піснею в Україні – «Дивлюсь я на небо, тай думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю?» Михайло Петренко не просто творив свою поезію на Донбасі українською мовою, а й оспівував нею свій край, зокрема один з віршів присвяти своєму рідному Слов’янську.

Цікаво, що на Донбасі писався і один із найбільших словників української мови, автором якого був Борис Грінченко, що вчителював в одній із народних шкіл, заснованих Христиною Данилівною Алчевською. Значна кількість та активна діяльність народних українських шкіл під началом Алчевської, також яскраве підтвердження мовної ситуації на Донбасі в дореволюційний період.

Ведучи мову про Христину Данилівну, варто згадати і про всю їх славну родину, чиє ім’я пов’язано не стільки зі Слов’янськом, скільки з Донбасом вцілому. Чоловіка Христини Алчевської, Олексія Кириловича Алчевського поправу вважають засновником найбільшого після Луганська міста області, яке й названо на його честь – Алчевськ. Так, Олексієм Кириловичем було засновано там Алчевський металургійний завод, що й став початком заснування міста. Детальніше про Олексія Кириловича ви можете ознайомитись в нашій статті – «Українець, який нам потрібен» http://nastupna.com/history/alchevsky

Не менш цікавими для нас є й військові представники українського руху Слов’янська, серед яких особливо вирізняються Анатазій Гонта, Олександр Іванович Болдирів та Петро Олександрович Нечаїв.  

Анатазій Гонта (справжнє ім’я – Бітюков Опанас Полікарпович) народився у 1895 році у місті Слов’янськ. Гонта брав активну участь в Першій Світовій Війні у складі 3-го гренадерського Перновського полку, де й здобув найперший військовий досвід та отримав звання прапорщика за бойові заслуги. Крім того, Анатазій Гонта був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та Георгіївською зброю.

1 серпня 1915 року Гонта був важко поранений та потрапив у полон, з якого утік 8 березня 1916 року та повернувся назад до полку. Останнім званням Гонти у російській армії було звання підпоручика. З початку української революції, як і багато інших військових російської армії, перейшов на сторону Української Народної Республіки.У 1919-1920 рр. служив в українській кінноті, а з 15 січня 1921 року у званні підполковника став командиром 1-го кінного полку імені Максима Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР.

Іншим вельми цікавим військовим персонажем та уродженцем Слов’янська був підполковник армії УНР Олександр Іванович Болдирів, який народився у 1892 році. Олександр Іванович також служив у російській армії, де дослужився до звання штабс-капітана.

Популярні новини зараз

Чекаємо на Трампа: Зеленський сказав, коли Україна може закінчити війну

США оприлюднили секретні дані про вбивства Путіна

Висунули дві жорсткі умови: поляки знову розпочали страйк на кордоні з Україною

В Україні можуть заборонити "небажані" дзвінки на мобільний: про що йдеться

Показати ще

З 15 березня 1918 р. Болдирів стає командиром Запорізького автопанцерного дивізіону, а згодом командиром Запорізького полку імені Яна Кармелюка. Крім того, Олександр Іванович Болдирів був учасником славнозвісного Першого Зимового походу. У 1921 році став командиром 8-го Запорізького куреня імені Івана Богуна 3-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

Цікаво, що під час Другої Світової Війни, а саме у липні 1943 року Болдирів вступив добровольцем до 14-ї дивізії військ СС «Галичина», у складі якої воював проти Радянської армії. З 1945 року мешкав у еміграції в Західній Німеччині.

Ще однією цікавою військовою особистістю у званні підполковника Армії УНР є Петро Олександрович Нечаїв, який народився у Слов’янську в 1864 році. Військову службу розпочав у 1882 році, а станом на 1910 рік був капітаном 63-го піхотного Углицького полку. Напередодні Першої Світової Війни пішов у відставку але вже 1914 року був знову мобілізований до армії з призначенням на посаду командира 125-ї Курської дружини. Останнім званням Петра Олександровича у російській армії було звання підполковника.

Службу в українській армії розпочав з 1920 року, де спочатку служив у старшинській сотні 6-ї запасної бригади Армії УНР. Потім Нечаїв став начальником мобілізаційного відділу штабу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР, пізніше – начальником мобілізаційного відділу штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.

Крім того, ще одним представником українського руху у Торі був літературознавець, літературний критик та викладач Володимир Дмитрович Коряк, справжнім ім’ям якого було – Волько Давидович Блюмштейн (єврей за походженням). Народився Коряк у сім’ї купців в 1889 році. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету, звідки його виключили за участь в есерівському гурткові і відправили у заслання. Після Лютневої революції 1917 року повернувся в Україну, де мешкав у сьогоднішньому Вовчанську Харківської області і працював у місцевій «Просвіті» та був редактором журналу «Світло». Автор твору «Українська державність і нова роля «Просвіт».

Цікаво, що з 1917 року Коряк став членом УПСР, а з 1920 року – член КП(б)У. 30 вересня 1937 року його виключено з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не бажав роззброїтися проти Радянської влади». 1 жовтня Коряка було заарештовано органами НКВД, а вже 21 грудня відбувся суд під час якого його було засуджено до найвищої міри покарання за контрреволюційну діяльність. Розстріляний відразу на наступний день разом із письменниками Філянським Миколою Григоровичем, Диким Антіном Васильовичем та Галушкою Денисом Онисимовичем.  На прикладі Коряка показово простежується терор радянської влади, спрямований проти «буржуазних націоналістів», «куркулів» та «ворогів народу».

Тож історія українського Слов’янська почалась задовго до ганебної втечі Гіркіна-Стрєлкова від української армії.

Бахмутський фронт

Одним із визначних громадських діячів Донбасу став поет та педагог родом із Торської Олексіївки (Октяберське, Добропільського району Донецької області) Микола Федорович Чернявський. Микола Федорович закінчив Катеринославську Духовну Семінарію, а з 1889 року учителював у Бахмутській духовній школі. Саме з цього часу його подальша діяльність пов’язана з містом Бахмут.

Так, у 1898 році Микола Федорович видав першу надруковану художню книгу на Донбасі – збірку «Донецькі сонети», які майже повністю присвячені рідному краю поета. Цікаво, що «Донецькі сонети» були також повністю написані українською мовою, а сам автор доклав не мало зусиль для її розвитку на Донбасі.

В 1937 році Миколу Федоровича заарештувала радянська влада за звинуваченням «український буржуазний націоналізм», а в 1938 році у Херсоні його було розстріляно органами НКВС. 

Широку плеяду донбаських діячів складали українські військові, серед яких особливо варто відзначити братів Шаповалів, а саме Микиту, Миколу та Артема Юхимовичів, які народились у селі Сріблянка Артемівсього району Донецької області. Народились брати у сім’ї сільського наймита, відставного унтер-офіцера Юхима Олексійовича Шаповала.  

Микита Юхимович Шаповал був політичним і громадським діячем, публіцистом, соціологом та поетом. З 1901 року член РУПу (Революційна українська партія) і співредактор журналу «Українська Хата», потім став одним із організаторів і лідерів УПСР і членом її центрального комітету, головою Всеукраїнської Лісової Спілки, членом Центральної і Малої Рад, міністром пошти і телеграфу в уряді Винниченка, співавтором Четвертого Універсалу, комісаром Київського повіту, генеральним секретарем, згодом головою Українського національного союзу, міністром земельних справ в уряді В. Чехівського за Директорії УНР.

Пізніше, у еміграції, став секретарем дипломатичної місії УНР у Будапешті, потім у Празі, де, користуючись підтримкою Томаса Масарика, розвинув жваву громадсько-політичну і культурну діяльність. Там Микита Юхимович був головою Українського Громадського Комітету, співтворцем українських шкіл у Празі, Української Господарської Академії в Подєбрадах, Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, головою Українського Соціалістичного Інституту в Празі, видавцем і редактором місячника «Нова Україна». З середини серпня 1922 року очолив філіал Ліги Націй у Каліші. Послужний список Микити Юхимовича вражає. Помер він у Ржевницях біля Праги де і похований.

У своїй праці «Велика революція і українська визвольна програма»(Прага, 1927. С.305-315) Микита Шаповал пророче зазначив:

«Ще минуть роки, ще розвіються ілюзії, ще розкриються очі бідних, замріяних робітників і селян, що не бачучи того «лєнінізму» на практиці сліпо захищають оту форму будучого свого рабства…»

Микола Юхимович Шаповал, чий портрет є ілюстрацією цієї статті, закінчив філологічний факультет Київського університету. Був військовим генерал-хорунжим та громадським і політичним діячем. В 1910 році Микола після закінчення Чугуївського юнкерського піхотного училища отримав офіцерське звання підпоручика.

Під час Першої Світової Війни Микола Юхимович був поранений у Східній Пруссії і потрапив у німецький полон. У таборі Раштат заснував культурно-освітнє товариство «Запорізька Січ», а в м. Біла на Підляшші організував Українську Громаду. Крім того, він став співорганізатором Союзу Визволення України у Відні.

Наприкінці 1917-го року Микола Юхимович став командиром 18-ого Стародубського полку української армії, який брав участь у боях з військами М. Муравйова, захищаючи Київ від наступу військ більшовиків. Також став одним з організаторів 1-ї Дивізії Синьожупанників, а саме, був командиром І Запорізького полку ім. Т. Шевченка. У 1919 році став командиром 7-ї піхотної кадрової дивізії і Подільської групи Армії УНР, згодом 16-го загону, перейменованого на 3-тю Залізну дивізію. Пізніше Микола Юхимович став начальником Юнацької Школи у Кам’янці.

Належав до УПСР і був головою осередку УПСР у Франції. 1929-1948 рр. став головою Української Громади у Франції (Громада Шаповала). Під час німецької окупації Франції зазнала гонінь і українська діаспора. Німці планово мордували українців, щоб вони погодилися воювати проти радянських порядків в Україні. Микола Шаповал відмовився очолити військовий підрозділ. За цей сміливий вчинок був кинутий до концтабору, з якого був звільнений після залишення німцями Франції в 1944 році. Микола Юхимович був також редактором видань «Вісник Української Громади у Франції» та «Українська Воля» в Парижі. Похований у французькому Сошо.

Їх брат, Артем Юхимович Шаповал був полковником армії УНР, який загинув у боротьбі з більшовиками біля міста Вінниця.

В українському русі на Донбасі брав участь ще один представник єврейського походження. У 1897 році у Бахмуті в єврейській міщанській родині народився Атнабунт Захар Ілліч – козак 4-ї Київської дивізії Армії УНР та Герой Другого Зимового походу. Захар закінчив єврейське училище, а потім працював молодшим писарем та робітником заводу. В графі партійність вказав – «петлюрівська партія». В Армії УНР із 1919 року, де служив у 2-й сотні 47-го куреня 6-ї Січової дивізії. Розстріляний більшовиками 1921 року під Базаром.

«Донбаський Шевченко»

В рамках даного тексту не можна не згадати «донбаського Шевченка», письменника, поета-лірика, який написав одні з найкращих римованих рядочків про Україну – вірш «Любіть Україну». Звісно, що мова йде про Володимира Миколайовича Сосюру, який народився у 1898 році у місті Дебальцеве, що й досі героїчно утримується українськими військовими.

Володимир Миколайович Сосюра народився у сім’ї Миколи Володимировича Сюсюри, який протягом свого часу змінив багато професій, серед яких і традиційна для Донбасу – шахтарська. Мати поета – Антоніна Дмитрівна Локотош колишня робітниця Луганського патронного заводу. Типова донбаська родина. У 1909-1911 роках і сам Володимир Миколайович працював на содовому заводі міста Верхнього (нині у складі Лисичанська) в бондарському цеху.

Попри неоднозначну біографію та політичні погляди, зокрема і лояльність до радянської влади, перехід до лав Червоної армії з лав армії УНР та сталінської премії, якої удостоївся поет, його вклад в розвиток української культури не можна оминути увагою. Поезія Володимира Миколайовича поєднує любов до рідного краю – Донеччини, та України загалом.

«Донеччино моя! Я б хтів співать про тебе,

Аж поки тихий зір, мій зір погасне в млі!..

І долі кращої мені в житті не треба,

І щастя більшого не треба на землі».

Дисидентський опір радянщині

Не менш драматична доля спіткала і українських громадських діячів Донбасу в міжвоєнний та повоєнний період, які в умовах тоталітарного режиму наважились протистояти радянській системі. Ми згадаємо лише декілька прізвищ із великої плеяди громадських діячів Донбасу того періоду, зокрема Григорія Микитовича Баглюка, Олексу Івановича Тихого, Миколу Даниловича Руденка та Івана Михайловича Дзюбу. Кожна трагічна історія їхнього життя, нагадує нам про велику ціну свободи та незалежності України, яку ми платимо і сьогодні.

Першим про кого хочеться згадати є український письменник Григорій Микитович Баглюк, який народився 1904 року у місті Брянка Луганської області. З 1915 року, залишивши початкову школу, подався працювати на шахту, а у 1922 році закінчив Лисичанське гірничотехнічне училище та з цього часу починає писати вірші про життя шахтарів Донбасу.

Двічі був засуджений радянською владою за «антирадянську діяльність». У сталінських таборах Баглюк брав активну участь у голодуванні проти жорстких умов ув’язнення, відокремлення«кримінальників» від політичних в’язнів та боротьбі за громадянські права політв’язнів. У грудні 1937 року у Воркуту, де відбував покарання Баглюк, прилетіла трійка Верховного Суду СРСР, яка засудила його до розстрілу за те, що він відбуваючи покарання систематично займався контрреволюційною агітацією. Нескорений.

Другим яскравим представником Донбасу цього періоду є Олекса Іванович Тихий, який народився у 1927 році в хуторі Їжівка, біля м. Дружківки Донецької області. Олексій Іванович Тихий був українським дисидентом, патріотом і правозахисником, педагогом, мовознавцем та членом-засновником Української гельсінської групи. У своїх публіцистичних творах, найвідомішими з яких були «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» та «Думи про рідний Донецький край», виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині. Все про Олексія Івановича скаже уривок з його праці:

«1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як «советский человек», і, передусім, як українець, я – «громадянин світу», не як безбатченко-космополіт, а як українець… Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови…

2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.»

У 1948 році Тихий вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі. У лютому 1956 року заарештований за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. У 1977 році був втретє засуджений за правозахисну та громадську діяльність. 21 липня 1977 Тихому оголошено вирок: 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Помер Тихий 1984 року у тюремній лікарні міста Пєрмь.

Далі мова піде про українського письменника, філософа, громадського діяча, засновника Української Гельсінської Групи та Героя України – Миколу Даниловича Руденка, який народився 1920 року в селі Юр’ївка Лугутинського району Луганської області. У 1975 році заарештований за «антирадянську пропаганду». 5 лютого 1977 р. заарештований вдруге разом з О. Тихим. Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР.

Не менш відомим є й український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент, Герой України, академік НАНУ, другий Міністр культури України, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка та співзасновник Народного Руху України Іван Михайлович Дзюба, який народився у 1931 році в с. Миколаївка Волноваського району Донецької області. В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» – «за ідеологічні помилки», а згодом і з роботи у видавництві «Молодь». У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. У 1973 році Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Варто пригадати і інших активних діячів українського національного руху на Донбасі, таких як Микола Леонтович (працював у Красноарміську), Степан Васильченко (учителював в Джержинську), Спиридон Черкасенко (працював в Юзівці), Сава Захарович Божко, Юрій (В’ячеслав) Лукич Чорний Діденко, Павло Андрійович Байдебура, Костоправ Георгій Антонович (етнічний грек Маріуполя, репресований радянським режимом), Василь Захарченко, Василь Іванович Голобородько, Вадим Володимирович Оліфіренко, Іван Олексійович Світличний, Михайло Степанович Гришко, Анатолій Борисович Солов’яненко, Василь Стус, Микола Трублаїні та багато інших.

На зорі незалежності України на Донбасі вирували демонстрації влаштовані Шахтарськими страйкомами та Народним Рухом України, що згодом втілилось у більше як 80% голосів на Всеукраїнському референдумі 1991 року на підтримку Акту про проголошення незалежності України. Це і стало кульмінацією українського національного руху на Донбасі.

Як ви могли переконатися з усіх трьох частин статті «Інший Донбас», всі апеляції до «особливості» Донбасу в плані його культурних (чи-то антикультурних) зв’язків з «русским миром», його особливих неукраїнських ментальних особливостей не мають під собою глибокого історичного ґрунту. Донбаський край всю свою історію розвивався в тому ж культурному середовищі, що і вся Україна.

Донбас має європейську промислову традицію, українську культурно-гуманітарну традицію. І навіть в час радянської окупації, яка суттєво вплинула на Донбас, його розвиток, його демографічний склад, українська думка, українська ідентичність лишалась стрижнем культурного життя Донбасу.

Сьогодні українська альтернатива радянським реаліям є шляхом порятунку Донбасу від історичного, економічного та соціального краху. Українська європейська історія Донбасу має стати натхненням в новітній боротьбі за майбутнє краю.