Християнство здобувши офіційне визнання на початку IV століття і швидко зайнявши панівні позиції серед всіх релігійних культів Римської імперії, ще протягом декількох століть було передовсім релігією міського населення.

Причин цього безліч, виокремити можливо насамперед дві:

По-перше, культурно імперія була неймовірно строкатою, навіть сучасними інформаційними технологіями монокультурності вкрай тяжко досягти, в давні ж часи це було взагалі неможливо, як от баски - один з багатьох народів що зовсім не піддалися романізації за весь час перебування в складі імперії, там де римська культура мала вплив відбувався культурний синкретизм - поява галло-римської культури, бритто-римської та інших.

По-друге, поза межами міста християнство зіткнулося з «живими культами природи» що цілком задовільняли світогляд селянства, розпочався процес «християнізації» всіляких духів\божків та приурочених їм священнодійств, яскравий приклад цього наше свято Івана Купала що після «християнізації» стало бути присвячене Івану Хрестителю, але подібні процеси потребували тривалого часу.

З падінням Риму на заході церква опинилася в край тяжкій ситуації та ворожому середовищі, народи що протягом 406-409 років прорвали рейнський кордон сповідували язичництво або єресь аріанства. Наприклад, в Королівстві вандалів та аланів в північній Африці церква опинилася в ситуації в порівнянні з котрою період римських гонінь виглядав як забави. Константинополь майже дивом вистоявши 626 року під час одночасної облоги міста аварами та арабами, був більше не здатний надати жодної підтримки римському єпископу. Становище вимагало від церкви в Римі максимальних зусиль задля самозбереження та що важливіше - задля спасіння людських душ, жодним чином не потрібно ідеалізувати церкву як інститут що складається зі звичайних смертних людей, але трансцендентне було основою світогляду людини фактично до початку ХХ століття і в період Середньовіччя служителі церкви з максимальною самовіддачею та смиренністю відносилися до власного покликання.

До Х століття вся вища церковна ієрархія західної церкви складалася з нащадків давніх сенаторських сімей Риму, тому римська культура і ментальність безпосередньо впливали на розвиток церкви, та філософії латинського християнства в період Середньовіччя. Важливо розуміти, в давньоримському суспільстві часів республіки інтереси колективу цілковито домінували над індивідом, в згуртованості, дисципліні та наполегливості полягав успіх римлян, саме тому Ганнібал не наважився рушити на Рим після різанини під Канами, він би зустрів тотальний збройний супротив від усіх жителів міста. Ще більш яскравим прикладом давньоримської ментальності був консул Тіт Манлій Торквіт що стратив власного сина за порушення наказу, хоча останній здобув тріумфальну перемогу, дана суспільна організація і призвела до грандіозного розвитку юриспрунденції, як наслідок на римському праві базуються правові системи багатьох сучасних держав світу. Після визнання Римом християнства низка богословів розглядали одночасність появи Ісуса та правління першого імператора Октавіана Августа як промисел Божий задля поширення одкровення серед народів. Падіння «вічного міста» та нашестя варварів осмислювалося як кара Господня або знамення наближення Апокаліпсису. Опинившись під владою різноманітних варварських королів римські церковні ієрархи сконцентрували зусилля на збереженні керованості церковних інституцій та згуртованості серед мирян, давні римські чесноти колективізму було переосмислено в контексті нових умов існування християнської пастви, в котрій індивід став розглядатися як сукупність соціальних відносин, через унормування котрих можливо виховати благочестиву персону та спасти її душу.

Саме міцність церкви дозволила їй в період Темних віків VII-X століття спочатку зберегти тліючі залишки, а з часом роздмухати нове вогнище західної цивілізації. В суспільній думці існує низка упереджень щодо церкви в період Середньовіччя в цілому, одне з котрих полягає в тому що церква разом зі світськими елітами жадібно збагачувалася експлуатуючи решту населення. Дійсність полягає в наступному, багатство церкви зростало в силу того що клір був носієм всієї тодішньої науки, церковні землі були місцем розвитку сільськогосподарських навиків та селекції нових сортів агрокультур, це дозволяло бартером оплачувати робочу силу для будівництва, зокрема підтримки в належному стані оборонних мурів і як наслідок міста резиденції єпископів були найбільшими за чисельністю населення протягом всього часу Темних століть. Колапс європейської торгівлі спричинений арабським вторгненням VII ст., не просто призвів до переорієнтації всієї західної економіки на сільське господарство, а й нівелював будь-які стимули виробляти надлишки сільськогосподарської продукції що неможливо було продати або належно зберегти, це призвело до поступового занепаду сільськогосподарських знань та навиків серед населення. Селяни вирощували необхідний мінімум задля власного споживання та забезпечення феодала, котрий хоч і вживав більше м’яса, але ціною цього була необхідність проливати власну кров – раннє середньовіччя це період постійної експансії в західну Європу норманів, арабів, слов’ян та всіляких кочівників зі сходу, і належне харчування було необхідним для підтримки фізичного стану воїнства. Феодалізм взагалі досить швидко призвів до такої роздробленості земельних наділів що основна частина рицарства разом зі звичайними селянами в понеділок їли капусту, у вівторок капусту з капустою, а по святам капусту з буряком та хлібом, тогочасний набір продуктів харчування був обмежений - на початку ІХ століття головною насолодою імператора Карла Великого були звичайні яблука. До того ж розвиток феодальних відносин деформував інститути центральної влади, єдине що залишалося королям звертаючись до васалів нагадувати про клятву вірності і саме церква погрозами анафеми, або апеляцією про порядок трьох станів як людського покликання та обов’язку, підтримувала цілісність європейського суспільства в протистоянні варварству.

Відповіддю на критику церкви як винуватця технологічного занепаду є порівняння Пантеону всіх богів в Римі збудованого в ІІ столітті та Реймського собору зведеного протягом ХІІІ століття.

Римський Пантеон ІІ ст. н.е.

Популярні новини зараз

Росія зіткнулася з дефіцитом товарів народного споживання - експерт

Пенсіонерам почнуть доплачувати до 1000 гривень щомісяця: як оформити допомогу

Абоненти "Київстар" та Vodafone масово біжать до lifecell: у чому причина

"Київстар" змінює тарифи для пенсіонерів: що потрібно знати в грудні

Показати ще

Реймський собор ХІІІ ст. н.е.

В період «золотої доби» імперії весь античний геній не здатен був звести цілком закритий купол, велика вага призводила до його обвалення, тому задля зменшення ваги купола залишали отвір, що одночасно символізував окулюс - обитель богів. Подібна задача була вперше вирішена лише з декількох спроб в VI столітті при будівництві храму Святої Софії в Константинополі. Грандіозна складність Реймського та інших готичних соборів є демонстрацією розвитку науки навіть в найскладніші часи для Європи, що дало свої плоди одразу після появи достатньої кількості ресурсів для втілення грандіозних проектів.

Зусилля римської курії зробили церкву архітектором західноєвропейського середньовічного суспільства трьох станів (перший молиться, другий воює, третій працює), а її всеосяжний вплив дозволив зломити супротив язичництва та ранньохристиянської єресі протягом VII-ІХ століть. В кінці ХІ століття західна Європа остаточно переходить від захисту до експансії, але будь-яке розширення знань про оточуючий світ одразу провокує злам людського світогляду і ХІ-ХІV століття були часом змін з довготривалими наслідками для всієї західної цивілізації.

В 1085 році військо Альфонсо VI короля Кастилії та Леону відвойовує Толедо – колишню столицю королівства вестготівю. Місто вже з кінця Х століття було важливим науковим центром де європейці осягали знання не доступні в той час в християнському світі. В Толедо проживала й чисельна група арабомовних християн, таким чином склалося унікальне багатомовне середовище сприятливе для перекладацької діяльності, де середньовічні християнські мислителі вперше повноцінно познайомилися з античним надбанням Аристотеля, що вкрай цінувалося в мусульманському світі і за попередні століття було збагачено ісламською філософією. Арістотелізм відобразився в усій подальшій середньовічній філософії та християнській теології західної Європи, і ще більше спонукав західноєвропейських мислителів до дослідження оточуючого матеріального світу, якщо до цього в західному та східному християнських суспільствах в розвитку науки був паритет, то починаючи з ХІ століття захід починає випереджати. Знайомство з надбанням Аристотеля стало й початком майбутньої європейської зачарованості античною думкою.

Після вдалого Першого хрестового походу 1096-1099 рр., єдиним успіхом хрестоносців і одночасно жалюгідною ганьбою було захоплення Константинополя в 1204 році, а тим часом держави хрестоносців в Святій землі поступово згасали. Сутність всіх подальших палких намагань європейського рицарства відвоювати Святу землю та щоразу все більш катастрофічних поразок, криється в подіях що розгорталися довкола другого стану (рицарства) в Європі. В 1176 році в битві під Леньяно ополчення Ломбардської ліги громить військо імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбаросси, помазаник Божий та гарант правосуддя на землі в супроводі двох архієпископів отримав особисту поразку від звичайних бунтівників. В 1302 році в «битві золотих шпор» при Куртре фламандські повстанці розгромили рицарство короля Франції, загинув головнокомандувач та ще низка високорідних французьких аристократів, повстанці пограбували тіла вбитих 700 рицарів знявши з них шпори. Для рицарства в усьому його різноманітті подібні поразки від «простолюдинів» були не просто особистою ганьбою, а крахом всього їх світогляду. Другий стан століттями виховувався як гарант безпеки та правосуддя на землі, справою їх життя була війна в ім’я Господа, всі перемоги та поразки вони сприймали не лише в контексті власної відваги, майстерності та військової тактики, а насамперед як Божого благословення чи кари. Тому військові експедиції проти мусульман та язичників ставали не лише способом збагачення, демонстрації власного статусу й положення, а й жагою спокути особистих гріхів. До того ж в західній Європі вже певний час посилювалися процеси що прямісінько на очах другого стану руйнували весь «встановлений Богом» порядок буття.

Перші зміни в середньовічному суспільстві розпочалися ще в Х столітті з відродженням торгівлі. Ісламський світ змінювався, після завоювань VII ст. поступово відбувається перерозподіл сфер впливу на захоплених територіях, з часом смак еліт до розкоші почав переважати першочергово захоплені багатства і з’являється усвідомлення існування переваг економічної співпраці з представниками інших віросповідань. На півночі Європи фламандські майстри ще з часів Римської імперії славилися своїми високоякісними тканинами з овечої шерсті, а представники народу фризів в часи середньовіччя були відомі своєю сміливістю й настирливістю в морській торгівлі та мандрах (до речі, саме фризи першими з західноєвропейських народів в VIII столітті встановили контакти з норманами і таким чином додали зацікавленості останнім щодо просторів на заході), тому вікінги ще не встигли втихомиритися як фризи вже розпочали торгівлю фламандськими тканинами в водах північних морів, навіть вироби фламандців були спершу відомі як «фризькі плащі». Торгівля спонукала європейську економіку до розвитку, що в свою чергу завжди провокує зростання соціальної нерівності і як не дивно, розшарування в рівні доходів першочергово розпочалося в середовищі третього стану. В ранньому середньовіччі панувала ідея «справедливої ціни» - націнка сприймалася ганебним явищем, в середовищі церковного кліру побутував вираз «в раю нема місця для торгівців». Торгівля ставала справою найбільш ризикових людей, частіше це були вихідці з сільської місцевості, втікачі від феодала котрим було нічого втрачати й вони мандрували просторами Європи в пошуках заробітку або відвертої авантюри. Ризикова справа лишила життя багатьох, але щасливцям почала приносити достаток.

Торгівля в свою чергу стимулювала розвиток виробництва що зосереджувалося передовсім в містах, а економічне зростання міст призвело до притоку туди сільських жителів в пошуках кращої долі, в такій ситуації майстри почали об’єднуватися в цехи задля недопущення конкуренції та закріплення сільської місцевості довкола міста в ринок збуту власної продукції, та джерело постачання дешевої сировини і продуктів харчування. Цехи стали першою формою самоорганізації населення в добу Середньовіччя, вони спонукали розвиток міського самоврядування, відчуваючи власний вплив та нові можливості цехи й міські магістратури починають боротися за розширення власних прав, при цьому метою було не здобуття нових свобод, а передовсім правове оформлення й захист вже сформованих доходів та відносин. Ріст добробуту тодішнього європейця жодним чином не відвертав його від церкви, відбувається не лише збільшення сум індивідуальних пожертв, цехи щедро фінансують будівництво церков, міста починають змагатися в будівництві величних соборів та їх оздобленні, як наслідок й церковні ієрархи почали менш критично ставитися до торгівлі.

Зворотною стороною економічного розвитку стало загострення відчуття соціальної несправедливості. Протягом VII-X століть коли було закладено основи середньовічного суспільства, незважаючи на приналежність до того чи іншого стану рівень життя 99% населення був однаковий, всі мали подібний одяг, однаковий побутовий комфорт та раціон харчування. Лише представники найвищої церковної та світської влади жили в дещо ошатних умовах, але більшість європейців не бачили цього протягом всього життя та й побачивши сприймали лише як підтвердження Божого благословення. Починаючи з ХІ століття людина спостерігає нерівність в умовах життя та зазнає утисків від представників свого ж соціального стану, наприклад коли отримує заборону на ведення якогось виробництва, вплив та положення особистого багатства все більше превалює над покликанням та обов’язком – цілковитий дисонанс між встановленим порядком та дійсністю. Другий стан поступово втрачає власний вплив та положення, значна частина третього стану експлуатуються людьми тотожного їм соціального статусу, безліч представників низового духівництва критикують збагачення і ця критика розповсюджується серед представників всіх станів – середньовічний світогляд починає давати тріщини, розгубленість наростає, психологічний тиск серед представників аристократії стає взагалі нищівний

Вже в ХІІ столітті виникає запит на благочестивий аскетичний спосіб життя та більш індивідуальні духовні практики відокремлені від церковної ієрархії, в Брабанті виникає рух бегінок та бегардів, в Аквітанії поширюється релігійний рух вальденсів, апогеєм стало розповсюдження гностичної єресі богомільства що виникло в Х ст. на території Болгарії, а до ХІІІ ст. перетворилося на релігійно-духовну епідемію західної Європи під назвою катаризму, або альбігойства. Папа Римський Інокентій ІІІ був змушений оголосити хрестовий похід проти альбігойців та створити інститут інквізиції для боротьби проти єресі, важливими його рішеннями було утвердження орденів Францисканців та Домініканців, як необхідність спрямувати в прийнятному руслі нові віяння та запити суспільства. Римська церква при всіх її недоліках чудово усвідомлювала рівень раціонального мислення люду та низового духівництва, неконтрольоване проникнення містицизму та різноманітних духовник практик в широкі маси одразу провокувало жахливі крайнощі – людина починала трактувати всі свої дії божественною волею, навіть вбивство, або як альбігойці доводити себе та близьких до голодної смерті.

Контакти християнства з ісламом на Піренейському півострові призвели не лише до повернення на захід античного надбання, а й проникнення вже суто ісламської філософії та культури в християнський світ, наприклад філософії аверроїзму що була інтерпретацією Аристотеля андалуським мислителем Ібн Рушдом. Аверроїзм проник до Паризького університету, проти нього боровся Тома Аквінський, і до кінця ХІІІ століття вчення було засуджено, хоча його вплив помітний у XVI-XVII столітті в філософії Джордано Бруно та Піко де Мірандоли. Якщо ісламській філософії в науковому житті церква мала змогу протистояти, то культура вільно піддавалися новим віянням із аль-Андалусу.

Арабська поезія з Піренеїв значною мірою сформувала творчість трубадурів – поетів-музикантів Провансу котрі в ХІ-ХІІІ ст. впливали на соціально-політичне та релігійне життя суспільства на півдні Франції, під впливом лірики трубадурів в подальшому формувалася поезія та музика багатьох регіонів західної Європи. Творчість трубадурів писалася розмовною мовою Аквітанії і таким чином заклала передумови літературної кодифікації розмовних мов інших народів Європи, саме лірика трубадурів надихала Данте. Трубадури є творцями феномену куртуазного кохання, витоки котрого прослідковуються в арабській любовній ліриці, сформованій під впливом ісламської аскетично-містичної практики суфізму, що оспівувала цнотливе містичне кохання. Головним мотивом куртуазної лірики було поклоніння заміжній дамі вищого соціального положення, що робило її недоступною, а прагнення любові до неї нескінченним, таким чином метою куртуазного кохання було не заволодіння дамою котрій поклонялися, а постійне безперервне самовдосконалення мужчини. Жаданою персоною була саме заміжня дама, а не юна леді, тому що згідно уявлень вона знаходилася на значно вищому рівні інтелектуального, культурного та духовного розвитку.

Феномен містичної любові сформував цілу культуру куртуазності як системи поведінки аристократії та рицарства, де знаки чемності та люб’язності були доведені до абсолюту можливої витонченості. На фоні поступової втрати соціального впливу куртуазна етика стала демонстрацією приналежності до аристократії, але чим більше руйнувалися звичні форми суспільної організації тим більше другий стан намагався прикрасити власне життя. Рицарські турніри із заходів для вивчення військової майстерності в мирний час, під впливом куртуазності перетворилися на спортивні дійства в театральних декораціях, чемність та люб’язність перетворювалися в абсурд із довготривалих змагань рицарів хто кого більш витончено вшанує дозволивши першим пройти в двері, а демонстрація жіночої занепокоєності чи жалоби ставала фарсом багатомісячної ізоляції в покоях, оздоблених тканинами регламентованих кольорів і в демонстративній позі тіла згідно рівня збентеженості. Найгіршим наслідком занурення аристократії в ілюзорний світ стало прагнення демонстрації сили, відваги та честі згідно куртуазної етики всупереч суворої необхідності військової справи, в 1396 році в битві при Нікополі головнокомандувач хрестоносців граф Філіп д’Артуа бажаючи лаврів переможця розпочав наступ на військо османів нехтуючи розвідкою, тактикою та не дочекавшись союзників. Як наслідок чергова катастрофічна поразка хрестоносців й беззаперечне панування османів на Балканах протягом багатьох століть.

Відображенням культурних змін в період Високого середньовіччя ХІ-ХІІІ століть є відхід від суто релігійної тематики в театрі, біблійні мотиви споглядає бідний люд що не здатен самостійно замовляти театралізовані дійства, аристократи ж прагнуть бачити історії про величних полководців античності, життя античних філософів та ще один цікавий сюжет – життя пастухів. Ці сюжети демонструють ідеалістичні уявлення середньовічної аристократії про античність та з ким вони прагнули ототожнити себе – з величними постатями «золотих часів минулого». В епоху Нового часу ці уявлення ляжуть в основу масового сприйняття Середньовіччя як періоду занепаду і романтизації Античності, що продовжується понині. Сюжет про пастухів є надбанням роздумів античних філософів про достойну людини працю, а аристократи в період високого середньовіччя остаточно ідеалізували життя пастухів як позбавлене турбот та вимог оточуючого суспільства – жага цілковитої свободи та спокою, як протилежна крайність психологічної напруги.

XIV-XV століття деякі історики називають Пізнім середньовіччям, інші – епохою Відродження, але всі люди однаково зачаровано споглядають шедеври образотворчого мистецтва цього періоду. Тривалий час уявлення про Середньовіччя як добу занепаду давало змогу стверджувати що з початком Темних віків відбулася деградація образотворчої майстерності, прикладом чого вважалися середньовічні ікони. Щодо цього, як і сьогодні часто вважають, «примітивного» мистецтва точилися запеклі дискусії ще з римських часів, частина богословів вважала вшанування ікон язичницьким ідолопоклонством і в VIII ст. у Візантії спалахнув рух іконоборства. Після рішень Сьомого Вселенського собору 787 року та ще низки диспутів, церква констатувала що людина поклоняється та служить лише Богу, а ікони вона шанує як зображення Сина Божого та святих. Ікони, мозаїки та фрески в християнських храмах в добу Середньовіччя слугували насамперед інструментом донесення відповідних сенсів до неосвіченої більшості пастви, це був спосіб спонукати людину до роздумів та більш глибоких релігійних переживань. Сучасна людина поглянувши на середньовічну ікону сприймає це як занепад, в мистецтві що асоціюється з «Відродженням» ми вже хоча б спостерігаємо перспективу – зображення набуває широти простору, погляд прямує в далечину.

Фреска «Таємна Вечеря» Леонардо да Вінчі, кінець XV ст.

Техніка зображення перспективи відома ще з V ст. до н.е. коли використовувалася в декораціях древньогрецького театру, ми споглядаємо перспективу в розписах інтер’єрів будинків Помпей і от з настанням Середньовіччя вона зникає в образотворчому мистецтві. Епоха Відродження констатується як перехід від середньовічної філософії теоцентризму – Бог як вищий абсолют та досконалість, котрому людина прагне наслідувати та уподібнитися, до філософії антропоцентризму – людина є центром Всесвіту, вершиною світобудови. Світогляд сучасної західної особистості сформований філософією людиноцентризму, все обертається довкола неї, а вона спостерігає цей світ, і така особа інтерпретує поведінку та мотивацію людини минулого крізь власну призму світогляду. Сприйняття середньовічної ікони кардинально змінюється коли ми намагаємося поглянути на неї крізь світогляд людини середньовіччя, в якому світ обертається не довкола неї і вона є спостерігачем, а на людину спрямований чийсь погляд.

Фреска «Деісус» ХІІІ ст. в соборі Святої Софії, Стамбул

На іконах ми спостерігаємо зворотну перспективу, в християнських храмах згідно мистецького задуму людина мислиться всередині художнього простору, тобто зображення споглядає на неї. Християнство спрямовувало погляд людини на саму себе, на власну поведінку та взаємодію з іншими людьми, на важливості благочестивого життя та самовихованні чеснот, загострювало увагу на дійсній реальності. Але коли дійсність почала змінюватися всупереч «встановленого Богом» порядку, а психологічна напруга наростати то людина розпочала поступову втечу в ілюзорність. В XIV столітті сучасники Джотто про його творчість відгукувалися як про дивовижну ілюзію, пряма перспектива сприймалася як забава у відображенні людської фантазії, але поступове занурення в ці фантазії та розвиток майстерності в їх відображенні, зробило мистецтво втіленням зміни парадигми людського мислення й світосприйняття.

Культура західної Європи XIV-XV століть демонструє секуляризацію мистецтва, що є відображенням трансформації світогляду тодішнього європейського суспільства, витоки даного феномену криються в наростанні духовної та світоглядної кризи починаючи з ХІ-ХІІ століття. Природа цього явища була типовою для всієї історії людства, першочергово в середовищі невеликої групи осіб відбувається руйнація старого світогляду по причині зміни картини світу і поступово усвідомлення нової дійсності шириться серед суспільства, дисонанс між загальноприйнятими нормами та дійсними формами взаємодії зі світом викликають психологічну напругу. Творчість та мистецтво в багатстві його різноманіття завжди найбільш яскраво відображало суспільне несвідоме і починаючи з лірики трубадурів, котра вже творилася загальнодоступною розмовною мовою, захоплення ілюзіями шириться серед все більшої кількості населення та поступово охоплює образотворче мистецтво, котре завжди здійснювало найбільш вражаючий ефект на людину.

Тома Аквінський боровся з аввероїзмом, але в його ідеях була й схожість з осудженою ним філософією – теорія «двоїстої істини», що була сформована під впливом надбання Аристотеля. Згідно даної теорії існує істина розуму та істина одкровення, розум пізнаючи закономірності світу творить об’єктивне наукове знання, але воно не здатне бути всеосяжним. Боже одкровення пізнає теологія в котрої інші методи ніж у науки, але так як світ є задумом та творінням Бога, то між теологією і наукою лише часткова відмінність в предметі пізнання, якщо ж існує протиріччя між наукою та теологією, то твердження теології слід вважати «надрозумним», або шукати недоліки в науковому припущенні. Вільям Оккам крокує далі і стверджує цілковиту прірву між теологією та наукою, наука більше не «служниця теології», теологія ж не піддається раціоналізації та доведенні аксіоматично, а базується цілковито на силі віри. В 1431-1449 рр. на Апеннінах проходив Флорентійський собор, метою скликання котрого було подолання розколу між православною та католицькою церквами, і ухвалення унії. Візантійський філософ неоплатонік Плетон (псевдонім в честь Платона) будучи там присутній констатував фундаментальну причину догматичних розбіжностей між греками та латинянами – невідомість на Заході філософії Платона та сконцентрованість латинян лише на ідеях Аристотеля. Подібний західний світогляд був готовий із захопленням сприймати будь-яку філософію де людський розум превалює над оточуючим світом і в силу нерозуміння контексту формування філософії пізньої античності, в епоху так званого Відродження західний світ почав жадібно поглинати найхимерніші концепти інтелектуальної гордині.

З плином часу західна людина ще більш палко увірувала в «істину розуму», прийняла за девіз бритву Оккама: «Різноманіття не слід допускати без необхідності!», і озброївшись науковим інструментарієм почала майструвати «прокрустові ложа» - ідеології в котрі вона намагається втиснути світ, фактично в утопічні фантазії що починалися з лірики куртуазної любові.

Віктор Коренівський в соціальних мережах

https://www.facebook.com/profile.php?id=100001774568706

https://t.me/history_ideas