Тені 1942: замітки про Слов'янсько-Краматорську операцію

«Стратегія - це система підпор» [1]

фон Мольтке

Зараз загальний напрямок запеклих боїв між українськими та російськими військами на Східному театрі військових дій дедалі виразніше спрямовується до тих географічних форм, які склалися у запропонованій зоні напередодні Барвінківсько-Лозівської наступальної операції РСЧА (січень 1942 р.). Зокрема, побіжний картографічний аналіз виявляє помітну схожість українсько-російського фронту з німецько-радянським безпосередньо на просторі між Андріївкою та Бахмутом; деякі відмінності полягають у контролі над Балаклією, зонами на захід і на південь від Ізюму, а також окремими секторами на схід від Бахмута. Ці обставини дозволяють використовувати досвід 80-річної давності для аналізу перспектив битви за Північнодонбаську агломерацію.

Концепція операції. У середині грудня 1941 р. Ставка Верховного Головнокомандування ЗС СРСР розпорядилася підготувати наступальну операцію, ключові цілі якої полягали у здійсненні розгрому німецької групи армій «Південь» та визволенні Донбасу. Більше того, згідно з офіційною радянською історією Другої світової війни, планувався вихід на межі Дніпра в його нижній течії [2] . Вже 24 грудня, головнокомандувач Південно-Західного напрямку маршал Семен Тимошенко затвердив проект відповідної операції: війська Південного та Південно-Західного фронтів мали прорвати німецьку лінію оборони між Балаклією та Нирковим, після чого, розвиваючи наступ у загальному напрямку на Павлоград, вийти в тил. -таганрозького угруповання німців і відрізати їй можливі шляхи відступу на захід [3]. У результаті притиснутий до Азовського моря противник опинявся перед перспективою оточення і знищення [4] .

План операції . Нанесення головного удару було покладено на війська Південного фронту (командувач генерал-лейтенант Родіон Малиновський) – за задумом радянських стратегів підрозділу 57-ї та 37-ї армій за підтримки резервних 1-го та 5-го кавалерійських корпусів мали на меті прорив до згаданого Павлограда. ; перед сусідньою 12-ою армією стояло завдання завдати допоміжного удару на Дзержинськ (Торецьк), тоді як 18-а та 56-а армії забезпечували прикриття ростівського напрямку; 9-а армія становила резерв головного командування Південно-Західного спрямування [5]. Сили Південно-Західного фронту (командувач генерал-лейтенант Федір Костенко), представлені 38-ю та 6-ю арміями, а також 6-м кавалерійським корпусом, мали наступати на Богодухів і Красноград, чим убезпечити війська Південного фронту від можливих німецьких контратак з північного заходу [6] .

Перший фазис операції . Наступальна операція РСЧА почалася 18 січня 1942 р. У наступні чотири дні ударній групі радянських військ вдалося прорвати німецький фронт між Балаклією та Слов'янськом. Так, до кінця 21 січня 57-а армія під командуванням генерал-лейтенанта Дмитра Рябишева змогла заглибитись на 23 км і, вийшовши на лінію Велика Камишеваха – Базаліївка – Морозівка ​​– Маяки – Райгородок, створити умови для введення в зону прориву 1-го кавалерій генерал-майора Феофана Пархоменка, а також 5-го кавалерійського корпусу генерал-майора Андрія Гречка [7]. Крім того, з'єднання 6-ї армії генерал-майора Авксентія Городянського також змогли прорвати ворожу оборону та створити плацдарм на західному березі Сіверського Дінця, просунувшись до ранку 22 січня на 20/30 км до лінії Лозовенька – Волвенкове – Протопопівка – Петрівське – Грушуваха; подібний успіх дозволив ввести у бій частини 6-го кавалерійського корпусу генерал-майора Олександра Бичковського [8] . Тим не менше, до 21–22 січня командування РСЧА зіткнулося з характерною проблемою, яка стане причиною Харківської катастрофи травня 1942 р. – військам 38-ї армії генерал-майора Олексія Маслова та 37-ї армії генерал-майора Антона Лопатіна, а також окремим підрозділам 6-ї та 57-ї армій не вдалося вибити німців з Балаклії та Слов'янська.

Другий фазис операції . Як уявлялося командуванню Південно-Західним напрямом, несприятливу оперативну обстановку могли виправити сміливі дії 1-го та 5-го кавалерійських корпусів, оскільки 22 січня вони розпочали рейд у тил Північнодонбаського укріпленого району – до Костянтинівки та Червоноармійського (Покровськ). Важливо відзначити, що їхні дії гарантувалися настанням 6-го кавалерійського корпусу та 6-ї армії – першому формуванню наказувалося продовжувати просування у напрямку лінії Верхня Берека – Олексіївка з метою виходу до тилу балаклійської групи противника; друге формування мало перейти до захоплення Лозової [9]. Відповідно, до 23 січня червоній кавалерії вдалося зайняти Барвінкове (корпус генерал-майора Андрія Гречка) та розпочати бої за станцію Лихачове (корпус генерал-майора Олександра Бичковського) [10] . Проте цього ж дня командування Південно-Західним напрямом припустилося чергової помилки – 9-у резервну армію генерал-майора Федора Харитонова було вирішено розгорнути на ділянці Брусівка – Дубрівка (фронт у 30 км) для проведення оточення Краматорсько-Артемівського (Бахмутського) угруповання німців [ 11] . Резервні сили були кинуті на штурм укріплених позицій Північнодонбаської агломерації, хоча потенційно вони могли бути використані в районах прориву 1-го та 5-го кавалерійських корпусів.

Третій фаза операції . З 24 січня на тлі продовження наступу дедалі виразніше почала виявлятися загальна оперативна нерезультативність дій радянських військ. Хоча 27 січня з'єднання 6-ї армії захопили Лозову, проте поступ 6-го кавалерійського корпусу зупинився в районі Верхній Бішкін – Верхня Берека – Сиваш. До 28 січня 1-й кавалерійський корпус, що мав завдання вийти в тил Артемівського (Бахмутського) угруповання німців, був зупинений на рубежі Явленське - Михайлівка, в той час як 5-й кавалерійський корпус, що проривався до Червоноармійського (Покровськ), наштовхнувся на неподолання. у секторі Мар'ївка – Ново-Гришинський – Кам'янка [12]. Що ж до 9-ї армії, то вона, розпочавши 30 січня безрезультатні атаки в районі Черкаське – Билбасівка – Райгородок, незабаром була змушена перейти до оборонних дій. До 31 січня настання військ РСЧА завершилося - масштабний за своїми цілями радянський прорив до Азовського моря розвинувся лише до виступу між Балаклією, Лозовою та Слов'янською глибиною в 90 км та фронтом до 110 км [13] .

Попереднє виведення.Розвиток та результати Барвінківсько-Лозівської операції підтверджують правомірність судження фельдмаршала Хельмута фон Мольтке, який визначав стратегію як систему підпор. Згідно з цим універсальним для всіх рівнів війни принципом, Балаклія і Слов'янськ можуть бути розглянуті як дві центральні німецькі оборонні опори, прорив між якими став для військ РККА зануренням у «оперативну безформність». Сутність останньої гранично проста: реалізуючи охоплені маневри радянські кавалерійські корпуси та піхотні з'єднання не змогли вивести супротивника з рівноваги, але лише посилювали власне становище. Дуже красномовно підтверджує цю думку післявоєнна цитата маршала Андрія Гречка: «…наступальна операція армій правого крила Південного фронту, хоч і мала успіх, проте не дала очікуваних результатів» [14]. Фактично, концентрування сил на тилових рубежах оборони, як, наприклад, навколо Північнодонбаського укріпленого району [15] , не тільки посилило здатність німців до опору, але також дозволило їм розхитати найважливішу підпірку наступальної операції противника - порушити систему постачання військ Червоної армії. Пов'язано це з тим, що продовження спроб реалізації оточення в умовах засніженої степової місцевості незмінно призводило підрозділи РСЧА до розтягування ліній власних комунікацій, що зазнавали ще й нальотів Luftwaffe [16] .

Практичний аспект операції . Слід зазначити, що перший інтерес до розглянутої наступальної операції виник ще у квітні цього року, коли обговорювалася гіпотеза про плани російського командування реалізувати ізюмсько-курахівський маневр охоплення [17]. Цей план, що передбачав прорив у тилові райони українських сил на Донбасі, був охарактеризований як незрозумілий – і справді, у ході квітнево-травневих боїв, замість рейду на кшталт 1-го та 5-го кавалерійських корпусів, війська Росії змогли досягти лише незначного 20/ 30-кілометрового просування на південь і на захід від Ізюма, причому подібні результати цілком можна порівняти з підсумками першої фази Барвінківсько-Лозівської операції. Надалі неспроможність згаданого задуму виявилася після перенесення росіянами головних зусиль на Попаснянсько-Сєвєродонецьке напрям, що у свою чергу вже до початку липня призвело до створення такої лінії фронту на просторі між Андріївкою та Бахмутом, яка наближається до форм 18-22 січня. ,

У перші п'ять днів Барвінківсько-Лозівської операції підрозділи 57-ї армії змогли зайняти населені пункти Довгенське, Богородичне, Гола Долина, Адамівка та Сидорове, проте у Маяків та Райгородка частини генерал-лейтенанта Дмитра Рябишева було зупинено. Не найкраща ситуація склалася на ділянці 37-ї армії: з'єднання генерал-майора Антона Лопатіна розвинули незначний успіх і захопили Яму (Північ), однак у Миколаївки та Рай-Олександрівки вони зустріли непереборний опір.

По суті, радянський наступ перекинувся на добре організовану німецьку оборону, основу якої становили укріплені пункти (die Stützpunkte). Опис цих ключових елементів дефензиви Німеччини залишив генерал-майор Максиміліан Фреттер-Піко – напередодні Барвінківсько-Лозівської операції, у листопаді-грудні 1941 р., він командував 97-ю єгерською дивізією (входила до складу IV армійського корпусу), що вела успішні оборонні оборонні боєприпаси. районі Бахмута (Артемівська). За спогадами генерал-майора, метод німецької оборони полягав у перетворенні кожного населеного пункту на укріплений пункт із підготовленими польовими позиціями, лініями зв'язку, мінними полями та легкою польовою гаубицею для відображення можливої ​​танкової атаки [18]. Крім того, в умовах відсутності дивізії резервів з частин тилового забезпечення були сформовані т.зв. «Джережні сили» (die Alarmeinheiten) – у разі ворожого прориву їм наказувалося перейти від оборони своїх місць квартирування до контратак. Завдяки проведенню всіх вищезгаданих заходів у німецьких тилових районах було створено організовану зону оборони [19] , гарантовану ще й підтримкою артилерії.

Принагідно слід відзначити роль танкових з'єднань у подібній оборонній системі: розділені на спеціальні групи (die Stoßgruppen), вони виконували роль «пожежних команд», які зосереджувалися в тилових районах (безпосередньо в зонах стратегічно важливих пунктів) і, подібно до згаданих вище «чергових сил» , Використовувалися німецьким командуванням для ліквідації радянських проривів [20] . Яскравою ілюстрацією такого вживання Panzerwaffe можуть служити дії ударної групи генерала-від-кавалерії Еберхарда фон Макензена: з 28 січня 1942 р. її танкові та піхотні з'єднання почали поступово витісняти виснажені радянські війська з південних районів Барвінківського виступу (Петропавлівка).

Таким чином, вся німецька оборонна система Донбасу будувалася навколо принципу Гельмута фон Мольтке – її статичними підпорами стали укріплені пункти, тоді як функцію динамічних підпор виконали піхотні «чергові сили» та танкові «пожежні команди». Ефективне використання двох типів опор дозволило Німеччині стримати наступальний порив СРСР.

Досвід січневих боїв 1942 р. надає необхідну основу для аналізу битви, що нині розвивається, за Північнодонбаську агломерацію. Слід одразу відзначити певну подібність дій російських і радянських військ: невдалі спроби підрозділів РФ просунутися з півночі до Слов'янська (Долина – Богородичне – Тетянівка – Пришиб) ідентичні напрямам атак окремих підрозділів 57-ї армії; наступальні зусилля росіян, спрямовані до Слов'янська зі сходу та південного сходу (Північний – Івано-Даріївка – Бологорівка), повністю співвідносні з напрямком руху 37-ї армії. Тим не менш, у південних секторах Північнодонбаської агломерації німецький фронт був висунутий значно на схід, ніж український, і, відповідно, дії з'єднань Росії на просторі між Бахмутом і Торецьким створюють зовсім інші умови для українських військ, що обороняються, ніж ті, в яких знаходилися німці 80 років тому. Ця обставина, однак, не підриває порівняльно-історичної перспективи аналізу, але лише зобов'язує брати до уваги особливості нинішнього українсько-російського фронту.

Ґрунтуючись на принципах німецької оборони, стає допустимим розглянути Північнодонбаську агломерацію як систему реляційних опорних пунктів. Її ключовими вузлами оборони є такі міста як Слов'янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка та Бахмут – вони формують собою своєрідну трапецію чи, висловлюючись фігурально, «донбаську ковадло». Кожен вузол оборони реально чи потенційно взаємопов'язаний із меншими пунктами-сателітами, що у своє чергу дозволяє вивести властивість реляційності. Сама площа трапеції є внутрішня оборонна зона, у той час як її зовнішньою оборонною зоною є Північно-Соледарський виступ, простір між Торецьком і Бахмутом, а також місцевість на північ від Слов'янська.

Зазначимо, що функція зовнішньої оборонної зони як зони опору полягає у вимотуванні ворога та уповільненні його просування до певного вузлового пункту. Слід додати, що її залишення є необхідним і виправданим, коли створюється реальна загроза підрозділам, що обороняються. Яскравий приклад – обстановка, що склалася до 24 січня 1942 р. на північних підступах до Слов'янська: неминуче оточення та відсутність можливості провести контратаки змусили німців евакуювати гарнізони сіл Банківського, Богородичного, Голої Долини та Адамівки – у Хрестищі, а села Сидорове у Маяки [2] . Аналогічна ситуація намітилася до 26 липня 2022 р. на південних підступах до Бахмута: українські війська залишили свої позиції в районі Новолуганської та Вуглегірської ТЕС, щоб не опинитися в оточенні.

Навпаки, функція внутрішньої оборонної зони як зони загородження полягає у забезпеченні цілісності «донбаської ковадла». Відповідно до ідеї реляційності, якщо сили, що обороняються в ній, втрачають контроль над пунктами-сателітами, створюється обмежена або дійсна загроза оточення та знищення певного вузла опору з відповідними наслідками для всього Північнодонбаського укріпленого району. Подібна ситуація сталася з німецькими підрозділами в Лозовій, хоча її не можна назвати частиною масштабнішої оборонної системи: 26 січня 1942 р. радянські війська розпочали штурм цієї станції, перейшовши до захоплення прилеглих до неї Царедарівки, Панютіно, Катеринівки та Домахи. Наступного дня Лозова та її околиці були повністю очищені від німецьких сил [22] .

Власне, загальний характер наступальних дій російських військ на Донбасі є розвиток вищеописаного радянського методу обходу опорних пунктів з подальшим створенням умов для їх оточення та захоплення [23] . У червні 2022 р. т.зв. «тактика малих котлів» застосовувалася під час бою за Донбаський виступ; нині, у серпні, на думку військових та аналітиків України, командування Росії намагається реалізувати її у Бахмута. У цьому сенсі логічні спроби росіян просунутися до Соледара, захоплення якого відкриває шлях у внутрішню зону агломерації, що обороняється, і створює деякі умови для подальшого відсікання її від зовнішньої оборонної зони - ймовірно місто, поряд з Бахмутом, є центром застосування російських військових зусиль (der Schwerpunkt) , Яким свого часу була Попасна.

Показово, що 80 років тому загрозу таких дій усвідомлювали німецькі офіцери, і, зокрема, згаданий Максиміліан Фреттер-Піко. Описуючи бої своєї дивізії в районі Бахмута, він наголошує на необхідності проведення найрішучіших контратакуючих заходів у внутрішній оборонній зоні за умови прориву в неї ворога. Дане повчання зберігає свою актуальність у дні нинішньої битви за Північний Донбас, оскільки за наявності сприятливих умов запобігання оточенню вузлового пункту [24] , яким зараз і є Бахмут, дозволяє українським силам не лише зберегти нормальне функціонування цієї оперативної опори, а й сприяє підтримці цілісності. Північнодонбаського укріпленого району.

Цікаво згадати про ще один 80-річний епізод, пов'язаний з обороною Балаклеї та обґрунтовуючий «контратакуючий аспект» ідеї Максиміліана Фреттер-Піко. До 22-23 січня 1942 р. радянським підрозділам вдалося вибити німецькі війська з прилеглих до неї опорних пунктів, майже довершити справу оточення міста та зав'язати у ньому вуличні бої. Тим не менш, розуміючи важливість утримання такої підпори, німці зняли з харківського напрямку значні сили і використали їх для проведення контратак, які дозволили перекинути з'єднання РСЧА [25]. Цей випадок, з одного боку, підтверджує необхідність приділити пильну увагу стану пунктів-сателітів, а з іншого – ілюструє важливість адекватної оцінки значущості того чи іншого вузла оборони для ухвалення рішення про його імперативне утримання в умовах оточення та подальше проведення деблокуючих контрнаступальних дій.

Підводячи підсумоквсього вищесказаного, можна зробити висновок, що характер протистояння на Донбасі наближається до форм січня 1942 р. Неможливо не відзначити уявного прогресу командування Росії у справі ламання української оборони: усвідомивши сутність «малокілометрової війни», воно синтезувало відомий з 1914–1918 рр. метод масованого артилерійського придушення супротивника з тактикою малих казанів. Проте українські війська зуміли вибити першу опору російської наступальної операції через майстерне застосування американських систем реактивного залпового вогню, спрямованих у тому числі проти ворожих артилерійських складів. Без можливості широко використовувати артилерію захоплення пунктів-сателітів та вузлів оборони перетворюється на досить сумнівне підприємство — саме це визнавав маршал Андрій Гречко.[26] . Як результат, настала ерозія другої опори, оскільки без належної вогневої підтримки реалізація тактики малих котлів дійшла до стану «оперативної безформності». Понад місяць після закінчення Лисичанської операції росіяни не можуть досягти виразних результатів у районі Північнодонбаської агломерації, задовольняючись деякими тактичними успіхами у Бахмута. За збереження такого стану речей на армію Росії очікують серії виснажливих боїв, які в кращому разі, перефразовуючи маршала Андрія Гречка, матимуть успіх, але не дадуть очікуваних результатів.

Що ж до української сторони, то в битві за Північний Донбас вона безперечно зможе зберегти свою оперативну стійкість [27]– цьому благоволить, головним чином, раціонально-вивірений стиль ведення війни, на якому ґрунтуються дії командування України. Успішна Лисичанська оборонна операція і продумана реакція зміну Росією способу застосування своїх військ є аргументами на користь наведеного твердження. Проте, в умовах насторожуючої переорієнтації московських стратегів на Південний театр військових дій, перед командуванням України постає складне завдання щодо адекватного перерозподілу власних військ та матеріальних ресурсів, здатного гарантувати загальну стабільність херсонського, запорізького, донбаського та харківського напрямів. Послаблення українських опор на Східному театрі військових дій на користь інших ділянок фронту може мати негативний ефект для оборони укріпленого Сєвєродонбаського району. Більш того, не слід виключати, що центрування Росією сил на південному (особливо запорізькому) напрямку орієнтоване, зокрема, і на примус України до таких дій. Подібна демонстративна комбінація, що підкріплюється штурмовими акціями в районах Авдіївки та Пісок, цілком відповідає логіці наступальних дій 1914–1918 рр., яка з квітневих боїв у Ізюму 2022 р. задає тон усій війні. Якщо дозволите, йдеться про корекцію думки Карла фон Клаузевиця: стратегія – це використання перспективи бою з метою війни яка з квітневих боїв у Ізюму 2022 задає тон всій війні. Якщо дозволите, йдеться про корекцію думки Карла фон Клаузевиця: стратегія – це використання перспективи бою з метою війни яка з квітневих боїв у Ізюму 2022 задає тон всій війні. Якщо дозволите, йдеться про корекцію думки Карла фон Клаузевиця: стратегія – це використання перспективи бою з метою війни[28] .

Також слід висловити надію на те, що властивість реляційності опорних пунктів, яка виводилася виключно з німецького досвіду січня 1942 р. і осмислювалася в рамках принципу Хельмута фон Мольтке, практично буде використана українськими командирами в їх боротьбі за Північний Донбас. Всупереч поширеній думці, постулат прусського фельдмаршала не є абстрактним судженням, але є відправною точкою у справі військового планування.