Перші ідеологи української реформи охорони здоров'я часто апелювали до Абсолюту особистої керованості здоров'ям. Мовляв, не сидіть на холодному, бігайте марафони, харчуйтеся правильно – будете здорові та щасливі.
У просторі такої ідеології здоров'я «продається» як дуже прогнозований результат, справедлива нагорода за «добру поведінку».
Хвороба ж подається як доля неусвідомлених, недисциплінованих, маргінальних індивідів. Логічне слідство відмови робити зарядку та вести здоровий спосіб життя (ЗОЖ).
Скрін з особистого сайту Уляни Супрун.
Така система координат і сьогодні характерна для людей віком близько 30-35, з гарною (часто європейською) освітою, управлінським бекграундом та амбіціями (вірю, часто щирими) заподіяти добро суспільству.
Проблема в тому, що їхній особистий досвід щодо медицини часто буває обмежений приємними профоглядами в приватних клініках, де гарно подають каву та всіляко підтримують проактивність та усвідомленість у плані здоров'я.
Саме в цьому середовищі соціально просунутих та активних стали модними теми управління віком та біохакінгу. (Звичайно ж, я зараз описую медіанний тренд серед високомотивованих менеджерів державного управління останніх років, а не характеризую буквально кожен випадок.)
Далі обмеженість особистого досвіду множиться на професійно вироблену схильність у всьому бачити «не проблеми, а завдання», причому завдання безпосередньо (!) особистого плану.
Саме тому у дискурсі про охорону здоров'я з'явилася формула: сума безлічі особистих рішень про здоровий спосіб життя дорівнює економії витрат на медицину. Це було і залишається лейтмотивом у багатьох реформаторів.
-
Не враховуються генетичні детермінанти розвитку багатьох хронічних захворювань (немає знань про це).
-
Виноситься за дужки стохастичний, випадковий характер величезної кількості впливів на організм людини – серед яких ДАЛЕКО не тільки особиста поведінка, а й забруднення повітря, якість продуктів харчування, безпека будівельних матеріалів, і так далі (це дуже складно, а ми воу-пташки і хочемо простих та легких для комунікацій із суспільством рішень).
-
І найголовніше, абсолютно ігнорується простий логічний факт. Сьогоднішні пацієнти України вже живуть з тим багажем впливів, які вони вже набули: у радянському минулому, у 90-ті, у періоди недоїдання та низки соціальних потрясінь, внаслідок розірваності медичної допомоги за ковидної пандемії і зараз під час війни.
-
Цей багаж впливів діяв і діє не лише на рівні особистих рішень, а й на рівні зовнішніх для людей факторів та дуже обмеженого вибору (і фінансового, і інфраструктурного) щодо медобслуговування. Неможливо порівняти у цьому можливості реформаторів – киян чи львів'ян – та мешканців українського села. І це умовна «машина на ходу», де найближчі за часом події ВЖЕ зумовлені.
У цій логіці все одно залишається простір для особистих рішень, але «коридор» управління ймовірностями вже дуже вузький. І основний акцент треба ставити якраз на ресурси та маневреність системи охорони здоров'я моніторингу хронічних захворювань і якомога більш ранньому виявленні та лікуванні ускладнень.
А не на тому, що якщо людина з гіпертензією та діабетом сьогодні почне робити зарядку і відмовиться від куріння, то завтра вона гарантовано уникне інфаркту, а охорона здоров'я – зайвих витрат. Це – велика заміна та маніпуляція.
Тут буде доречним посилання на мою статтю про цукровий діабет в Україні.
І тому, коли я говорю в ефірах про модифікованість факторів ризику, то передусім маю на увазі два акценти:
1) відповідальність держави: правила, контроль, побудова соціальних контекстів для прийняття здоровіших рішень людьми,
2) управління майбутнім популяційним здоров'ям. Те, що ми отримаємо в країні з хронічними неінфекційними захворюваннями через 10, 20, 30 років. З тими, хто сьогодні ще не захворів, хто ще не встиг реалізувати генетичні передумови, хто ще дитина чи підліток. Держава визначає це сьогодні рішеннями сьогоднішнього дня.
Насправді ми бачимо, що охорона здоров'я до сьогодні отруєна наративами, закладеними за зорі реформи. У соціальних мережах на сторінках центральних органів державного управління постійно публікуються «поради пацієнтам» рівня газетки «Будь здоровий» на розкладці біля метро.
При цьому особистісний та професійний рівень пишучих та контролюючих, як і їх рівень емпатії, викликає тремтіння. Так, у публікації Національної служби здоров'я України «Як запобігти раку простати» українським чоловікам порадили: «Більше насолоджуйтесь життям» - і це наприкінці другого року повномасштабної війни.
Я не применшую роль особистого вибору – у жодному разі. Але давайте не подавати це як єдиний чи навіть головний важіль управління популяційним здоров'ям, спихаючи при цьому – знову і знову! – провину та відповідальність за глобальні помилки та прорахунки системи на «маленького українця».
Там, де контекст, що прямо посилює тягар хронічних захворювань, не усвідомлений і ніким некерований – ні історично, ні зараз. Де немає нормального дорослого суспільного договору між людьми та системою охорони здоров'я.