Під ялинку почався скандал довкола Ярослави Магучих. Гімнастка, виявляється, удома говорить російською — і понеслося…
Я скажу вам, співвітчизники, так: якби ви були менш конформними, менше брали під козирок після чергової дурнуватої ідеї влади, не бігли за свистком кожної ідіотської ініціативи, бо ж ви за ідеєю вільні люди, — тоді не довелося б виправдовуватися за те, що ви такі, які є. Адже люди зі зламаним хребтом у сукупності стають нацією зі зламаним хребтом.
Коли від вас вимагають завмирати о 9:00 на честь загиблих героїв — це не про пам’ять, а про контроль у дусі павловських собак. Бо ті, хто з ранку до вечора крадуть гроші та гублять героїв дією і бездіяльністю, думають не про пам’ять загиблих і скалічених, а про те, як би ще на годинку отримати доступ до розпилу бюджету. Бо, як влучно підмітив Vlad Sydorenko, сп@здити ПДВ в Україні — найвища цінність.
І коли вас змушують виконувати маячню в дусі армовіра, саме в цей момент ви легітимізуєте крадіжки та безвідповідальність, що привели Другу Українську Республіку до розбитого корита. Чим довше люди ламають списи через Булгакових, тим солодший відпочинок на Мальдівах. Ті, хто ламає списи, сидять у темряві та холоді по 18 годин, а патріоти з Київради їздять на «Porsche». Тому що ви їх не контролюєте. Нема часу. Його з’їв Воланд.
Ось тому й виявилося, що байки про народ вільних людей були лише прикриттям грабунку. Та найстрашніше — вільні люди легко ведуться на маячню, щоб потім із жахом усвідомити: держава легалізує й заохочує психологічний терор над дітьми, схвалює їхнє побиття у випадку відхилення від генеральної лінії партії. У зв’язку з цим хочу запитати: це вже СРСР чи ще СРСР? У найгірших його проявах.
Якщо ми проводимо декомунізацію, але на рівні повсякденності бачимо дедалі більше комуняцьких практик у формі примусу, тотального контролю, ідеологізації всіх сфер життя, то ми будуємо тоталітаризм, а не вільну країну. І щоразу, коли ви боїтеся сказати, що маєте права, коли вас у них обмежують, ви стаєте співучасниками цього ганьби. Я не здивуюся, якщо незабаром вимагатимуть, щоб під час оргазму пари кричали «Слава Україні!», і — а це вже не смішно — так і буде. Запустять вірусняк із псом Патроном, і замість солодострасних стогонів у хрущовках лунатиме сертифікований патріотизм.
У цій ситуації смішно вимагати від мертвого умовного Булгакова, Паустовського чи Бабеля, щоб вони протестували проти сталінського режиму, коли за умов значно м’якшого авторитаризму ви на вченій раді боїтеся сказати, що заборона цитування російськомовних джерел — це тупість і самокастрація, несумісна з рухом до розвитку й процвітання. Як ви можете щось вимагати від Булгакова, якщо сьогодні, тут і зараз, самі малодушні?
Заперечення реальності неминуче веде до удару об стіну. У цьому сенсі Друга Республіка вже мертва. Розплющений двигун влітає до салону, ламає кістки, кривава каша розлітається навсібіч, а з заднього сидіння чується передсмертний істеричний крик: «Чому не державною?»
Тож фінал 2025 року у нас цілком бодлерівський:
Моя весна была зловещим ураганом,
Пронзенным кое-где сверкающим лучом;
В саду разрушенном не быть плодам румяным -
В нем льет осенний дождь и не смолкает гром.
Парадокс блекауту: чому українці почали "палити" більше світла у темряві
Через два тижні стане обов’язковим: в Україні введуть нове правило
В Україні обмежили вік водіїв: кому заборонено сідати за кермо
Власників будинків в Україні можуть оштрафувати на велику суму
Душа исполнена осенних созерцаний;
Лопатой, граблями я, не жалея сил,
Спешу собрать земли размоченные ткани,
Где воды жадные изрыли ряд могил.
О новые цветы, невиданные грезы,
В земле размоченной и рыхлой, как песок,
Вам не дано впитать животворящий сок!
Все внятней Времени смертельные угрозы:
О горе! впившись в грудь, вливая в сердце мрак
Высасывая кровь, растет и крепнет Враг.