26 років Незалежності та п’ять головних позитивних змін в Україні після Євромайдану

24 серпня минає 26 років незалежності України. 26 років – це вік молодої, дорослої, самостійної людини, яка вже чітко зробила свій вибір і знає чого прагне. Те саме зараз можна сказати про нашу державу. Після понад двадцяти років невизначеності, український народ, нарешті, остаточно зробив свій зовнішньополітичний вибір – це курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

У цій статті ми маємо нагоду коротко згадати про історичні події, які передували утворенню незалежної України, проаналізувати, які успіхи має наша держава за період незалежності та спрогнозувати, що чекає Україну в найближчому майбутньому. Особливий акцент у цій статті робиться на історичні події минулого для того, щоб пригадати, як боролися українці за незалежність і чому попередні спроби побудувати власну державу зазнавали поразки.

Маю сказати, що ми своєрідна нація. Особливо цікавим є наш менталітет, який має свої переваги та недоліки. Українці завжди були дуже волелюбним нардом. Багато сучасних українців, так само як і їхні прапрадіди і далекі покоління – запорізькі козаки, готові зі зброєю в руках, до останнього боротися за свою незалежність проти тих, хто на неї посягає. Однак, як неодноразово відзначали історики, є в нашому менталітеті і той суттєвий недолік, що у складний час нам важко об’єднатися, знайти компроміс щодо політичних та ідеологічних розбіжностей. Нетерпимість до відмінностей, різних думок один одного і зараз відзначається соціологами, як небезпека для держави. Про це нещодавно написала І,Бекешкіна з фонду «Демократичні ініціативи». Саме цією слабкістю завжди користувалися наші вороги. І так само, невизначеність із тим, хто є нашим ворогом, а хто – союзником України не раз заважала нашій державі стати незалежною.

Після розпаду Київської Русі українські землі опинялися під владою таких держав як Польща, Литва, Московія та Османська імперії.

Першим, хто мав шанс вибороти незалежність України був гетьман Богдан Хмельницький. В результаті підписання Зборівського мирного договору 28 серпня 1649 року Польща визнавала територію козацької України в трьох воєводствах: Київському, Чернігівському і Брацлавському. Місто Чигирин ставало столицею гетьмана, унія в населених українцями польських землях повинна була бути ліквідованою, а у всіх урядових установах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств повинні були служити православні священики. Однак, Польща особливо не намагалася реалізувати умови договору, війна продовжувалася, через два роки козаки зазнали поразки під Берестечком, а через декілька місяців після цього між урядом Речі Посполитої та гетьманом Хмельницьким було підписано Білоцерківський договір, згідно з яким територія, підвладна Хмельницькому обмежувалася лише Київським воєводством. А вже у березні 1654 року між Хмельницьким та Росією було підписано сумнозвісний Переяславський договір, з приводу значення якого вчені досі сперечаються.

Згідно з Переяславським договором Україна визнавала протекторат московського царя. Одночасно цар давав гарантію щодо збереження державних прав України та широку автономію українських земель. Між гетьманським та царським урядом було укладено, скажімо так, воєнно-політичний союз України та Московії. Але так вийшло, що саме Переяславський договір став початком російських претензій на українські землі. Московське царство постійно втручалося у внутрішні справи козацької держави, нав’язувала своїх гетьманів та свої умови, дуже обмежуючи права та свободу козаків.

Згодом Богдан Михайлович Хмельницький зрозумів свою помилку й організував антипольську коаліцію зі Швецією, Семигородом, Молдавією та Валахією. Союз Хмельницького зі Швецією був направлений на ліквідацію Речі Посполитої як держави та створення Великого князівства Руського в межах території України та Білорусі під владою козацького гетьмана. Після того, як антипольська коаліція Хмельницького була організована, Московія розпочала війну проти Швеції. Однак, ця спроба українського визволення виявилася запізнілою. Сам Богдан Михайлович багато хворів і помер 27 липня 1657 року.

Після смерті Хмельницького почались часи, які історики називають «Руїна». Тоді козацькою Україною правило по три гетьмани – один хотів бути у союзі з Польщею, воюючи проти Москви, інший навпаки був під Москвою, вважаючи, що «православний цар» кращий за ворожих, не православних ляхів, третій визнавав протекторат турецького султана. Особливо хотілося б згадати про велику перемогу гетьмана Івана Виговського над московським військом у битві під Конотопом, яка відбулась у червні 1659 року. Тоді український гетьман у союзі із Кримським ханством здобув впевнену перемогу над московітами, за даними історичних джерел цар був настілки наляканий, що готувався тікати з Москви. Однак, закріпити успіх завадив несподіваний напад козаків Івана Сірка на Крим, який стався через те, що частина козаків були не задоволені тим, що татари беруть ясир.

Також козаки час від часу влаштовували братовбивчі міжусобиці через боротьбу за владу, що заважало об’єднатися перед більш серйозною загрозою, яку вони не могли визначити, через вказані розбіжності. Близько 30 років – з моменту смерті Хмельницького і до початку гетьманства Мазепи 1687 року між українськими гетьманами тривала громадянська війна, Україна розділилася на Правобережну та Лівобережну. Мазепа майже все своє гетьманство віддано служив цареві Петру І, а козаків змушували брати участь у російських походах на невигідних умовах та використовували для різних будівельних робіт, під час яких загинули тисячі з них. Попри те Іван Степанович Мазепа таки дбав про розвиток української культури, освіти й будував церкви. Лише під кінець свого гетьманства старий гетьман наважився піти проти царя і у 1708 році між ним та швецьким королем Карлом ХІІ було підписано союзний договір.

Договір був досить цікавим та вигідним для козацької держави. Як згадував пізніше Пилип Орлик, згідно з договором Україна і землі, до неї прилучені, мали бути вільними й незалежними; шведський король зобов’язувався оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, міг вислати туди негайно помічні війська, коли виникне така потреба, усе завойоване на Московією, що колись належало українському народові, мало бути повернене; Мазепа мав бути українським гетьманом довічно; після його смерті Генеральна Рада мала обрати нового гетьмана; шведський король не мав права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства Українського. На виконання угоди та в інтересах безпеки шведського війська на території України на весь час війни шведам мали бути передані міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава. Однак, втілити ці плани у життя так і не вдалося. 27 червня 1709 року у Полтавській битві шведсько-козацькі війська були переможені Московським царством. Після цього російський гніт на українських землях ще більше посилювався, ще сильніше утискалася права та свобода козаків.

Наступний шанс здобути незалежність Україна мала під час революції 1917-1921 років, однак і тоді в першу чергу через зовнішньополітичну невизначеність, ідеологічні розбіжності та громадянські протистояння наша держава зазнала поразки та втратила незалежність. Відбувалося майже те саме, що й в козацькі часи – одні державні діячі бачили Україну у союзі із «православною та братньою» Росією, інші хотіли союзу із Німеччиною, чи Польщею, а хтось взагалі був анархістом, виступав лише за власні інтереси і був проти будь-якої державності. Як результат – Україна на 70 років стала частиною Радянського Союзу. Лише 24 серпня 1991 року, після розпаду СРСР Україна, нарешті, одержала державну незалежність.

Але це був лише початок шляху, що за ці 26 років виявився досить складним. Наша держава пережила дві революції, тиранічний режим, не раз змінювався зовнішньополітичний курс України, а зараз на Сході триває війна проти російського агресора, який до останнього робить усе можливе, щоб не випустити нашу країну зі своїх «братніх обіймів».

Однією із головних проблем України за ці більш, ніж 20 років незалежності було знову те, що влада ніяк не могла визначитися з вектором розвитку: тримати курс на євроінтеграцію, чи на зближення з Росією та створеним нею Митного Союзу. І треба сказати, що не лише ті люди, які були при владі не могли визначитися із зовнішньополітичним курсом країни, простим українцям також було складно зробити цей вибір. Лише агресія путінської Росії проти України допомогла українцям, здається остаточно, визначитися із вектором розвитку держави.

У листопаді 2013 року проросійський президент Янукович під тиском Путіна відмовився від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, а тодішній прем’єр-міністр М. Азаров проголосив курс на зближення із Митним Союзом. Хто знає, якою була б зараз ситуація в Україні, якби Янукович тоді підписав Угоду про асоціацію з ЄС і не було б наказу розігнати декілька сотень студентів на Майдані 31 листопада 2013 року. Можливо, не сталося б ні війни на Сході, ні російської анексії Криму. Але як казав Леонід Кравчук «маємо те, що маємо». Наступного дня після розгону студентів на Майдан вийшло більше, ніж мільйон українців, а в кінці зими Янукович ганебно втік з країни. Після цього й почалась російсько-українська війна, яка триває й досі. Внаслідок цієї війни, наша держава втратила близько 8% території – Крим та частину Донбасу. Війна триватиме невизначено довго. Її кінець поки що більше залежить від волі Росії відпустити Україну, ніж від військових потуг нашої країни. Проте кінець війні буде і, здається, ні за яких умов вибір нашої держави рухатися в бік євроінтеграції та західних цінностей вже не зміниться.

На користь сталості цього вибору маємо назвати п’ять головних позитивних змін, які на нашу думку, відбулися в Україні після Євромайдану:

1. Україна отримала безвізовий режим, було підписано та ратифіковано Угоду про асоціацію з ЄС;

2. Україна стала принаймні де-юре незалежною від російського газу;

3. Українське народ у своїй більшості чітко визначився з вибором на користь європейської та євроатлантичної інтеграції;

4. Відбувається реформування та модернізація Збройних Сил, збільшується їхня чисельність та оборонний бюджет країни;

5. Відбувся процес декомунізації, який треба було б провести ще як мінімум, після Помаранчевої революції, однак тоді у політичного керівництва не було на це волі та й настрої частини населення не дозволяли це зробити, адже жителі Донбасу та Криму, у своїй більшості завжди позитивно ставилися до Росії.

Можна було б назвати й інші позитивні зрушення після Майдану, наприклад, ту ж децентралізацію управління територіями, але вище названі 5 змін, на нашу думку, є найбільш важливими.

Звісно, поки далеко не все вийшло так, як хотілося під час Майдану. Досі актуальними залишаються проблеми корумпованих судів, вибіркового правосуддя, корупції у владі, тіньового бізнесу, впливу олігархів на умови існування держави. В Україні, на жаль, ще не сформувалася справжня політична еліта. Схоже, що в Україні зараз триває так званий «перехідний період» від мафіозно-олігархічної системи, з елементами тиранії часів Януковича, до демократії. Точніше про сучасну політичну модель України сказав політичний журналіст Віталій Портніков, який назвав нашу нинішню країну «олігархічною державою з народною ініціативою» та спрогнозував, що далі слід чекати «послаблення олігархічної держави і тріумфу популістської держави, тобто народ має перемогти». На нашу думку, із паном Портніковим цілком можна погодитись. Олігархічна система повинна припинити своє існування, хоча зрозуміло, що швидко цього не станеться. А популізмом ще схоже доведеться якийсь час похворіти, з огляду на високу популярність тих політичних сил, які займаються лише демагогією. Та для України зараз головне за жодних обставин не змінювати курсу зовнішньої політики, курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, зміцнювати свою незалежність від стратегічного ворога – Росії. Інші «хвороби зростання» можна пережити.