Френсіс Фукуяма: Що таке корупція?

Багато в чому корупція стає визначальною характеристикою ХХІ століття — так само, як ХХ століття характеризувалося великою ідеологічною боротьбою між демократією, фашизмом і комунізмом. Нині більшість країн світу визнають леґітимність демократії і принаймні створюють видимість проведення виборів на конкурентній основі. Що реально відрізняє одну політичну систему від іншої, то це міра, наскільки правлячі еліти прагнуть скористатися своєю владою на службу загальним інтересам суспільства чи просто збагачуючи себе, своїх друзів і членів їх сімей. Від Росії та Венесуели до Афганістану та Ніґерії — всі країни проводять вибори, які з певним рівнем демократичної леґітимності продукують їм лідерів. З Норвегією, Японією чи Великою Британією їх різнить не так демократія, як якість уряду, яка, своєю чергою, залежить великою мірою від рівня корупції.

Корупція шкодить життю у різний спосіб. З економічного погляду вона забирає ресурси від їх найбільш продуктивного використання, діючи як реґресивний податок, що підтримує спосіб життя еліт за рахунок всіх інших. Найкращих і найталановитіших корупція спонукає витрачати свій час на ігри з системою, а не на інновації чи створення нового багатства. З політичного погляду корупція підриває леґітимність політичних систем, даючи елітам альтернативні до справжнього демократичного вибору способи утримання влади. Коли люди сприймають авторитарні уряди як ефективніші, ніж корумповані демократичні, то це шкодить перспективам демократії, підриває реальність демократичного вибору.

Проте явище, якому дали назву «корупція», містить в собі широкий спектр поведінки, економічні та політичні наслідки якої сильно різняться. Вражає те, що попри всі академічні зусилля у вивченні корупції досі нема загальновживаної термінології для розрізнення різних форм корупції. Перш ніж взятися за корупцію, ми потребуватимемо певної концептуальної ясності щодо того, що це таке і як це співвідноситься з більш широкою проблемою доброго уряду.

1. Корупція як сучасний феномен

Корупція може існувати в багатьох контекстах — від хабарництва в спортивній організації до крадіжки секретаркою офісних ресурсів. Тут я збираюся зосередитися на політичній корупції, яка стосується зловживання службовим становищем задля особистої вигоди (Див. Johnston 2005, р. 11).

Передусім треба зауважити, що корупція є сучасним феноменом. Самі терміни «громадський» і «приватний» існували не завжди. У середньовічній Європі практично всі режими були тим, що Макс Вебер означає як «патримоніальний», тобто політична влада вважалась різновидом приватної власності, яку можна було передавати у спадок нащадкам як частину їхнього родового маєтку. У династичні часи король міг віддати як весільний подарунок цілу провінцію з усіма її мешканцями сину або дочці, бо вважав свій домен приватним володінням. В такій ситуації безсенсовно говорити про суспільну корупцію.

В ХVI і ХVII століттях поступово виникла концепція, за якою правителі не просто володіли своїми доменами, але були хранителями ширшого суспільного інтересу. Такі теоретики, як Гуґо Ґроцій, Жан Боден, Томас Гоббс і Самуель фон Пуфендорф, почали доводити, що правитель міг бути законним сувереном не за правом власності, а завдяки певного роду соціальному контрактові, за яким він захищав публічні інтереси — насамперед загальний інтерес щодо миру та безпеки. Саме розуміння існування потенційного конфлікту між публічними і приватними інтересами виникло з появою сучасних європейських держав. В  цьому плані Китай випереджає Європу майже на 1 800 років, бувши однією з ранніх цивілізацій, що розробила концепцію імперсональної держави як охоронця колективного публічного інтересу.

Сьогодні жоден правитель не посміє публічно стверджувати, що він «володіє» територією, якою править; навіть традиційні монархи — як ті, що є в арабському світі, — заявляють, що вони служать широкому публічному інтересові. Отже, ми маємо справу з феноменом, якому політологи дали назву «нео-патрімоніалізм»: політичні лідери вдають, що є сучасними служителями загального блага в політичних системах з такими сучасними атрибутами, як парламенти, міністри і бюрократія. Але реальність така, що еліти йдуть в політику отримувати ренту чи ресурси і збагачувати себе та свої сім’ї за рахунок всіх інших,

Сучасна держава, яка прагне сприяти суспільному добробуту і ставиться до своїх громадян безособово, є утвореням не тільки недавнім, а й важкодосяжним і внутрішньо крихким. Причиною цього є людська природа. Люди є соціальні істоти, але щодо сім’ї та друзів їхня соціальність набуває доволі специфічних форм фаворитизму.

Вимога ставитись до людей на імперсональній основі або найняти незнайомця, який має більше кваліфікації, ніж родич чи друг, не є природною для людських істот. Сучасні політичні системи створюють стимули і пробують соціалізувати людей в різні форми поведінки. Але оскільки фаворитизм щодо друзів та сім’ї є природним інстинктом, то існує постійна небезпека рецидиву — те, що я в іншому місці (Fukuyama 2011) означив як «репатріомоніалізація».

Часто люди, що живуть в багатих розвинених країнах, дивляться зверхньо на пронизані системною корупцією країни — так, ніби це девіантні випадки. Але річ у тому, що донедавна, буквально кілька століть тому, практично не було сучасних некорумпованих держав. Перехід від патріомоніального чи нео-патріомоніального стану до сучасного імперсонального — це важкий та історично непростий процес, з багатьох поглядів набагато складніший, ніж перехід від авторитарної політичної системи до демократичної.

Але навіть якщо протягом більшої частини людської історії більшість країн були патріомоніальними чи нео-патріомоніальними, між ними все ж були великі відмінності в плані якості управління. Тому нам треба вказати на певні тонкі відмінності між типами і рівнями корупції.

2. Tипи корупції

Існує два окремі явища, пов’язані з корупцією, і вони не ідентичні. Перше — це  створення і отримання ренти, друге — це патронат або клієнтелізм.

Формально рента в економіці визначається як різниця між витратами на забезпечення виробництва товару або послуг і його ціною. Одним з найважливіших джерел ренти є дефіцитність: рента на природні ресурси існує тому, що ціна продажу нафти набагато перевищує витрати на видобуток її з землі.

Рента також може бути створена урядами штучно. Багато з найбільш звичних форм корупції обертається навколо здатності уряду створювати штучний дефіцит, використовуючи ліцензування або реґулювання. Запровадження тарифів на імпорт обмежує імпорт і породжує ренту для уряду; одна з найпоширеніших форм корупції у всьому світі є на митницях, де митник може взяти хабар за зменшення обов’язкового мита або за прискорення процесу розмитнення — щоб імпортер вчасно отримав свої товари.

Легкість, з якою уряди можуть створювати ренту за рахунок повноважень на оподаткування чи реґулювання, змусила багатьох економістів загалом засудити ренту як спотворення ефективного розподілу ресурсів на ринках і розглядати створення ренти та її розподіл практично як синонім корупції. Здатність уряду ґенерувати ренту означає, що багато амбітних людей як спосіб досягнення заможності виберуть радше політику, а не підприємництво чи приватний сектор.

Але хоч рентою можна зловживати, її усе ж можна використовувати цілком леґітимно, що ускладнює всяке всеохопне її денонсування. Найочевидніший тип «доброї» ренти — патент чи копірайт, за допомогою якого уряд надає творцю ідеї або творчої роботи виняткове право на будь-які доходи, що можуть виникнути протягом якогось визначеного періоду часу. Економісти Муста Хан [Mushtaq Khan] і Джомо Кваме Сундарам [Jomo Kwame Sundaram] (2000) вказують на те, що багато урядів Азії сприяли індустріалізації, дозволивши привілейованим фірмам ґенерувати надприбутки — за умови, що вони будуть вкладені назад новими інвестиціями. Хоч це й відкрило двері масштабній корупції та зловживанням, але це також працювало як засіб стимулювання швидкого зростання зі швидкістю, можливо, вищою, ніж за умови продукування їх самими лиш ринковими силами.

Всі державні реґуляторні функції створюють штучні дефіцити, а отже, ренти. Ми можемо сперечатися щодо відповідного рівня реґулювання, але людей, що хотіли б цілком відмовитись від цих функцій, небагато. Створення і розподіл ренти урядами великою мірою переплітається з корупцією, але не є тим самим явищем.

Другим явищем, яке часто ототожнюється з корупцією, є патронаж або клієнтелізм. Патронаж передбачає відносини, що охоплюють взаємний обмін послугами між двома людьми різного статусу і влади, коли, зазвичай, клієнтові надається протекція в обмін на його лояльність і політичну підтримку. Протекція, надана клієнтові, має бути благом, яке можна індивідуально привласнити, — як-от влаштування на роботу в поштовому відділенні, різдвяна індичка чи пропуск з в’язниці для родича, — а не чимось корисним для суспільства (Eisenstadt and Roniger 1984). Патронаж іноді відрізняють від клієнтелізму масштабом; звикло патронаж — це стосунки одного з одним, між патронами і клієнтами, вони існують у всіх режимах, і в авторитарних, і в демократичних, тимчасом як клієнтелізм містить у собі обмін між патронами і клієнтами великомасштабним протегуванням, часто — вимагаючи ієрархії посередників (Див. Scott 1972). Тобто клієнтелізм існує переважно в демократичних країнах, де треба мобілізувати велику кількість виборців (Piattoni 2001, с. 4–7).

Клієнтелізм вважається злом і відхиленням від доброї демократичної практики з кількох поглядів. Вважається, що в сучасній демократії громадяни мають голосувати на підставі обіцянок політиків щодо широкої публічної політики або «програмної» аґенди. Тобто такі вибори мають відображати думки широкого загалу про те, що добре для всієї політичної спільноти, а не тільки те, що добре для одного окремого виборця.

Звичайно, в розвинених демократіях виборці голосують, виходячи зі своїх власних інтересів; програми, орієнтовані на одну групу громадян, є все-таки правомірними в термінах широких принципів справедливості чи загального блага. Разом з тим цільові програми мусять застосовуватися безсторонньо не до окремих осіб, а до широких класів людей. Цільові переваги для окремих осіб є поганими з погляду соціальної справедливості. У клієнтелістських системах редистрибутивні програми на підтримку всіх бідних, наприклад, в остаточному підсумку помагають тільки тим бідним, що підтримують певного політика. Це послаблює підтримку ефективної універсальної політики і зберігає існуючу соціальну нерівність.

А проте, є підстави вважати, що клієнтелізм фактично є ранньою формою демократичної залученості. В Сполучених Штатах та інших країнах він був способом мобілізації бідних виборців, заохочуючи їх таким робом до участі в демократичній політичній системі. Порівняно з програмним голосуванням це було квазіоптимально, але поки політики все ще почувалися до обов’язку надавати деякі пільги в обмін на політичну підтримку, це забезпечувало певний рівень відповідальності. Цією стороною клієнтелізм досить сильно відрізняється від більш деструктивної форми корупції, за якої політик просто краде з державної скарбниці на користь своєї сім’ї — без жодних зобов’язань надати навзамін послуги для людей. Проблема клієнтелізму в тому, що зазвичай він не обмежується механізмом отриманням голосів, а переростає в розкрадання.
Остання концептуальна відмінність, яку треба зазначити, є відмінність між корупцією і низьким рівнем державної спроможності.

В розвинутих спільнотах «боротьба з корупцією і належне врядування» стали часто повторюваними гаслами, і деякі люди сприймають добре управління і відсутність корупції як еквіваленти. Насправді вони дуже різні: бюрократія з бездоганною репутацією разом з тим може бути некомпетентною чи неефективною у виконуваній роботі, тимчасом як корумпована може надавати добрі послуги. (Класичним випадком був французький міністр закордонних справ Талейран: дуже корумпована особа, але дуже талановитий дипломат, який допоміг винеґоціювати вреґулювання на Віденському конґресі). Крім низького рівня корупції, добре управління вимагає спроможності держави, тобто людських, матеріальних і організаційних ресурсів, необхідних урядам, щоб ефективно і розумно використовувати свої мандати. Це пов’язано з умінням і знанням держслужбовців й достатністю наданих їм автономії та повноважень для виконання їхніх завдань.

Корупція, звичайно, підриває спроможність держави (наприклад, замінюючи кваліфікованих чиновників на політпатронажно призначених); тож високофахові бюрократи менше схильні до хабарництва і злодійства. Тому у всьому світі зазвичай є тенденція до кореляції між низьким рівнем корупції і високою спроможністю держави. Але щоб дістати добре врядування, треба зробити набагато більше, ніж просто побороти корупцію.

Різниця між корупцією і низьким рівнем спроможності держави дає нам змогу краще зрозуміти відмінності між наслідками корупції в країнах всього світу. Згідно зі світовими індикаторами управління (Governance Indicators) Інституту Світового банку за 2014 рік, у категорії боротьби з корупцією Китай займає 47-му позицію, залишаючись позаду Гани і якраз випереджаючи Румунію (World Bank 2014). З іншого ж боку, Китай має великі державні спроможності. В категорії ефективності державного управління він перебуває на 66-й позиції, в той час коли Румунія є 55-та, а Гана — 44-та (World Bank 2014). Це підтверджує поширену думку про те, що китайський уряд має чималі спроможності досягти поставленої мети, незважаючи на очевидні прояви тотальної корупції. Важливим є також передбачуваність і масштаби корупції; якщо власники бізнесу сподіваються платити 10% від вартості угоди у вигляді хабарів, вони можуть розглядати це як свого роду податок, який є менш шкідливим для інвестицій, аніж 75-відсотковий чи довільно змінний з року в рік рівень хабарництва.

3. Подолання корупції

Перше покоління антикорупційних заходів, ухвалених в середині 1990-х років фінансовими інституціями розвитку, містило амбітні зусилля, спрямовані на капітальний ремонт систем держслужби в напрямку за Вебером: стимулювання посадових осіб збільшенням дисперсії зарплати і встановлення формальних критеріїв набору та службового просування. Ці заходи мали невеликий ефект; проблема полягає в очікуваннях, що корумповані уряди мали самі пантрувати дотримання ними ж правил й імплементувати бюрократичні системи, які розроблялись протягом тривалого періоду часу в багатих країнах з дуже різними історіями. Пізніші зусилля фокусувалися на боротьбі з корупцією через транспарентність і підзвітність — тобто на підвищенні контролю за поведінкою аґента і створенні позитивних і неґативних стимулів для кращої відповідності цілям установи. Це набуло різних форм: встановлені в класах камери, які б ґарантувати прихід вчителів на роботу; ухвалення бюджету за участю громадян, яким дали прямий голос в бюджетних рішеннях; і веб-сайти, де громадяни можуть повідомляти про чиновників-хабарників. Оскільки урядам не можна довіряти пантрування самих себе, громадянське суспільство часто мобілізовувалось і брало на себе функції сторожового пса, вимагаючи підзвітності. Такі механізми, як антикорупційні комісії та спеціальні прокурори, якщо їм надати достатньо автономії, як-от в Інднезії та Румунії, — також показали певну успішність.

Ці пізніші спроби, однак, також не всюди мали однаково успішний результат (Див., наприклад, Kolstad and Wiig 2009; Mauro 2002). Самі по собі ініціативи з транспарентності не ґарантують змін в поведінці уряду. Наприклад, в країнах, де клієнтелізм організовується за етнічною ознакою, спів-етнічні часто толерують лідерів-злодіїв. А деінде громадяни можуть обурюватися новинами про корупцію, при тім не знаючи, які конкретно політики чи чиновники відповідальні за це. В інших випадках успіхи в покаранні окремих політиків є недостатніми, щоб змінити нормативну базу, за якої практично всі представники політичного класу сподіваються отримати прибуток від своєї посади. І, врешті-решт, антикорупційні кампанії можуть зашкодити, порушивши неформальні домовленості та особисті відносини, що лежать в основі інвестицій і торгівлі: без формальних прав власності й дотримання виконання контрактів системою незалежних судів отой парадоксальний короткостроковий ефект переслідування корумпованих чиновників може стримати притік нових інвестицій і тим самим зменшити зростання економіки.

В основі індиферентного успіху дотеперішніх заходів транспарентності та підзвітності у боротьбі з корупцією лежить одна істина. Джерело корупції є глибоко політичне. Без політичної стратегії будь-яке рішення на подолання цієї проблеми приречене на провал. Корупція в різних її формах — патронаж, клієнтелізм, пошук ренти і відверта крадіжка — працює на благо наявних у політичній системі стейкхолдерів, які загалом є дуже потужними гравцями.

Читання їм лекцій про користь доброго врядування чи створення формальних систем, призначених для роботи в сучасних політичних системах, не чіпатиме їхні стимули, тому матиме малий трансформаційний ефект. Ось чому самі по собі ініціативи з транспарентності часто не спрацьовують. Громадяни можуть бути обурені новинами про корупцію, але якщо немає механізмів колективних дій для того, щоб відбулись зміни, вони не відбудуться. Саме існування демократичної політичної системи не дає жодної ґарантії, що гнів громадян буде трансформовано в дію; для витіснення з влади вкорінених у неї стейкхолдерів вони потребують лідерства і стратегії. Щоб це здійснити, не досить — майже завжди — зовнішнього тиску у формі позики обумовленості, технічної допомоги чи морального тиску. Антикорупційні комісії і спеціальні прокурори, які добились успіху, посадивши за ґрати корумпованих чиновників, зробили це тільки тому, що мають серйозну політичну підтримку знизу від громадян.

4. Американський досвід

Політичний характер корупції та обов’язкову політичну природу процесу реформ можна проілюструвати на досвіді Сполучених Штатів у ХІХ столітті (як я це описав — див. Fukuyama 2014, розділи 9–11). В той період американські політики не сильно відрізнялися від політиків в сучасних демократичних країнах, що розвиваються, таких як Індія, Бразилія та Індонезія. Від 1820-х років Штати починають розширювати виборче право на залученість всіх білих чоловіків, що суттєво збільшило електоральну базу і поставило перед політиками виклик мобілізації бідних і погано освічених виборців. Рішенням, яке дало себе знати після президентських виборів 1828 року, що привели до влади Ендрю Джексона, було створення великої клієнтурної системи. Обрані політики призначили своїх прихильників на пости в бюрократії або винагороджували їх індивідуальними винагородами, як-от різдвяна індичка або пляшка бурбону. Ця система, відома як система розподілу державних посад за послуги або система патронажу, характеризує американський уряд протягом наступного століття від найвищих федеральних відомств і аж до місцевих поштмейстерів у кожному американському місті чи містечку. Так само, як інші клієнтурні системи, патронаж призвів до вражаючих рівнів корупції, особливо в таких містах, як Нью-Йорк, Бостон і Чикаґо, де поколіннями правили політикани, зрощені з партійними машинами.

Ця система почала змінюватися щойно в 1880-х роках — внаслідок економічного розвитку. Нові технології, такі як залізниця, перетворювали країну з переважно аграрного суспільства на міське індустріальне. В середовищах бізнес-лідерів і нового, тільки-но посталого громадянського суспільства зростала потреба іншої, сучаснішої форми правління, яка б віддавала перевагу чеснотам і знанням, а не політичним зв’язкам. Після вбивства в 1881 році новообраного президента Джеймса А. Ґарфілда, яке скоїв потенційний претендент, збентежений Конґрес ухвалив закон Пендлтона. Відповідно до цього закону вперше було створено Комісію США з питань держслужби і встановлено принцип, за яким державні посадові особи мають обиратись на підставі чеснот. Проте збільшенню кількості класифікованих (тобто обраних на підставі чеснот) посадових осіб чинили сильний опір, і аж до закінчення Першої світової війни ця практика не стала широко розповсюдженою. Окремі муніципальні політиканські машини, такі як Тамані-Гол в Нью-Йорку, не були повністю демонтовані аж до середини ХХ століття. Американський досвід висвітлює низку особливих рис — і корупції, і реформування корумпованих систем. Перше: причини, які привели до створення клієнтурної системи, були суто політичними. Політики дістали свої посади завдяки своїй здатності розподіляти патронаж; вони не мали жодного стимулу голосувати за щось таке, як Закон Пендлтона, який би забрав ці привілеї. Єдиною причиною його ухваленння була трагічна екзогенна подія — вбивство Ґарфілда, — яка мобілізувала громадську думку на підтримку більш сучасної урядової системи.

По-друге, реформа системи була так само політичною. Ера проґресивізму стала свідком появи великої коаліції реформ, утвореної з бізнес-лідерів, міських реформаторів, фермерів і звичайних громадян, які були донесхочу ситі чинною системою патронажу. Це вимагало сильного керівництва від таких політиків, як Теодор Рузвельт, який сам був головою Комісії США з питань державної служби. Це також вимагало чіткої, спрямованої на створення сучасного уряду програми реформ, яку сформулювали такі інтелектуали, як Френк Ґуднов, Дорман Ітон і Вудро Вільсон. І, нарешті, реформа йшла паралельно з економічним розвитком країни. Індустріалізація в США створила такі нові соціальні групи, як лідери бізнесу, що потребували ефективних державних послуг, широкий і краще освічений середній клас, який міг мобілізуватися на реформи, і низова організація груп громадянського суспільства.

Висновок

Американський досвід є свідченням того, як можна досягти проґресу в боротьбі з корупцією в сучасних суспільствах, що страждають від неї. Реформа — це завжди питання політики, що потребує формування широкої коаліції груп, які виступають проти чинної системи корумпованих політиків. Низова активність на користь реформ може виникнути спонтанно, але без доброго лідерства і організації такі настрої не буде трансформовано в реальні зміни. Реформа також має соціально-економічну основу: часто економічне зростання продукує нові класи і групи, які хочуть іншої, сучаснішої політики.

Америка вказує на ще одну особливість зусиль в боротьбі з корупцією. Контроль корупції був дуже сильно зв’язаний із зусиллями, спрямованими на зростання спроможності держави. Період появи індустріальної економіки характеризується також величезним підвищенням рівня освіти, особливо вищої освіти, яке продукувало цілком новий клас фахівців, що працювали і в приватному бізнесі, і в уряді. Однією з перших держустанов, які модернізовано наприкінці XIX століття, було Міністерство сільського господарства США, яке скористало з покоління професійних агрономів, навчених на численні земельні ґранти в університетах, що виникали по всій території Сполучених Штатів. Міністерство, своєю чергою, було результатом далекоглядного закону Моррілла 1862 року, який шукав шляхів підвищення продуктивності сільського господарства за рахунок (серед іншого) вищої освіти.

Реформувати стару бюрократію на основі патронажу було б неможливо без доступу до людського капіталу, репрезентованого всім цим поколінням чиновників з університетською освітою. Кожне важливе реформаторське зусилля, спрямоване на створення сучасних державних бюрократій, — в Німеччині, Великобританії, Франції, Японії та інших країнах — супроводжувалося паралельними зусиллями на модернізацію системи вищої освіти в такий спосіб, що це несло користь державному управлінню. Нині інституції фінансування розвитку фокусуються на допомозі в наданні загальної початкової і середньої освіти і переважно відмовилися від підтримки елітної освіти. Причини цього зрозумілі, але вони не відповідають історичному досвіду модернізації держави в тих країнах, які стали багатими в більш ранні епохи.

Цей загальний огляд історичних зусиль у побудові сучасних некорумпованих адміністрацій допускає, що цей процес буде розширюватися і його характеристикою буде довготривала політична боротьба. На щастя, наявність сучасної бюрократії не є необхідною умовою економічного розвитку. На ранніх стадіях економічного зростання жодна з сьогоднішніх багатих країн не мала ідеально чесного, некорумпованого уряду — ні Британія, ні Сполучені Штати в ХІХ столітті, ні Китай сьогодні. Корупція і слабке державне управління — перешкода для економічного зростання, але економічне зростання може відбутися також і в суспільствах з поганим управлінням, і з часом воно продукуватиме соціальні умови і ресурси, які уможливлять здійснення урядової реформи. Можливо, це песимістичний висновок, враховуючи той факт, що в сучасному світі держави-рантьє і клептократичні уряди є джерелом міжнародного конфлікту і нестабільності. Але це також і реалістична оцінка, зроблена на підставі історичних даних.

Eisenstadt, S. N. and Roniger, L. 1984. Patrons, Clients and Friends: Interpersonal Relations and the Structure of Trust in Society. Cambridge: Cambridge University Press.

Fukuyama, F. 2011. The Origins of Political Order: From Prehuman Times to the French Revolution. New York: Farrar, Straus and Giroux.

Fukuyama, F. 2014. Political Order and Political Decay: From the Industrial Revolution to the Globalisation of Democracy. New York: Farrar, Straus and Giroux.

Johnston, M. 2005. Syndromes of Corruption. Cambridge: Cambridge University Press. Khan, M. H. and Jomo, K. S. 2000. Rents, Rent-Seeking and Economic Development: Theory and Evidence in Asia. Cambridge: Cambridge University Press.

Kolstad, I. and Wiig, A. 2009. Is Transparency the Key to Reducing Corruption in Resource-Rich Countries? World Development, 37(3), pp. 521–32.

Mauro, P. 2002. The Persistence of Corruption and Slow Economic Growth. Washington DC: International Monetary Fund. Working Paper No. 02/213.

Piattoni, S. 2001. Clientelism, Interests and Democratic Representation: The European Experience in Historical and Comparative Perspective. Cambridge: Cambridge University Press.

Scott, J. 1972. Comparative Political Corruption. Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall. World Bank. 2014. Worldwide Governance Indicators.

Francis Fukuyama is a Senior Fellow at Stanford University and Director of its Center on Democracy, Development and the Rule of Law. His book, The End of History and the Last Man (Free Press 1992), has appeared in more than 20 foreign editions. More recently, he is the author of Political Order and Political Decay: From the Industrial Revolution to the Globalisation of Democracy (Profile Books 2014).

Джерело: What is Corruption?, переклад zbruc.eu