На першому місці сьогодні стоїть питання появи в Україні нового етносу, здатного не тільки забезпечити свій суверенітет, але й добробут свого природнього ландшафту.
Ми живемо в цікавий та динамічний час загибелі старого світу.
В основу теорії Адама Сміта, що визначила обличчя епохи капіталізму, був покладений соціально-економічний детермінізм.
Сміт, а за ним і Маркс, вважав, що немає ніякої різниці між народами, що населяли землю. Відповідно, капіталізм визнавався єдино правильною та природньою моделлю життя.
Основоположник національної політекономії Ф.Ліст критикував теорію Сміта лише за те, що вона не враховувала історичних умов існування кожної нації. Однак, він теж приймав схему, за якою всі без винятку народи проходять один і той же шлях від первісного існування до високорозвинутого суспільства.
Тому класична теорія політекономії виходить з того, що існує якась загальна об’єктивна схема суспільного розвитку, й усі народи світу мусять цю схему пройти. Але вже в другій половині ХХ ст. на основі емпіричних даних та статистики було виявлено, що світ розвивається з точністю до навпаки: молоді динамічні народи зростають швидше, ніж старі традиційні. І чим древнішим був той чи інший етнос – тим менше він надавався до якого-небудь цивілізаційного прогресу.
Внаслідок цього виникло питання про зміну уявлень щодо самої мети соціально-економічного прогресу – замість єдиної та спільної для всіх глобальної «супернації» було визнано, що кожен народ має свою унікальну візію ідеального суспільства.
А це вибило фундамент з-під ніг традиційної політекономії, чим позбавило сучасний вчений світ цілісного розуміння напрямку розвитку людської цивілізації…
Кожен народ має свої унікальні потреби та можливості, тому результат його прогресу буде також унікальним, навіть якщо мета буде одна.
Загалом цю мету можна сформулювати як досягнення певного стану динамічної рівноваги – гармонії з оточуючим середовищем, в якому даний етнос, з одного боку, максимально реалізує свій потенціал, а з іншого – досягає максимуму задоволення.
В основі мотивації капіталізму лежить приріст приватного капіталу (грошей, майна, особистих талантів, виключних здібностей тощо). Згаданий вище гармонійний стан передбачає рівноважну фіксацію основних параметрів життя, в силу чого модель ринкової демократії не можна вважати метою розвитку людства. Гармонійні суспільства керуються не конкуренцією з метою отримання якомога більшого прибутку, а імперативами гармонії інтересів: між членами суспільства, між окремими країнами, між людиною та природою тощо.
Якщо виходити з матеріальних потреб більшості народів світу, то наявний рівень розвитку наук та технологій робить можливим створення для них гармонійного суспільства вже сьогодні. І головною причиною, чому гармонійне суспільство ще не стало домінуючою моделлю, є якраз прагнення капіталізму до тотальної економічної експансії.
Відповідно, на сьогодні є актуальним перехід від капіталістичної епохи до епохи гармонізації.
Путін залишив регіони РФ без захисту заради двох міст, - глава РНБО Коваленко
Українцям не приходить тисяча від Зеленського: які причини та що робити
Українцям загрожують штрафи за валюту: хто може втратити 20% заощаджень
Банки України посилять контроль: клієнтам доведеться розкрити джерела доходів
Далеко не всі з тих, що жили в минулих епохах, були здатними жити в епохах наступних. З переходом до кожного нового історичного щабля розвитку вимоги до пересічного обивателя ріко зростають, внаслідок чого виникає історична «шийка пляшки». Частина суспільства, що не здатна прийняти нові правила гри, виступає в ролі соціальної реакції й ліквідовується в ході наступної боротьби за виживання. Натомість, досконаліші індивіди отримують можливість створити якісно нове суспільство, в якому їх таланти мають змогу реалізуватися в повній мірі.
Таким чином, даний народ (чи етнос) робить історичний ривок, однак це не означає що кожен представник цього народу має шанс потрапити в наступну епоху.
«Відсікання» найбільш примітивних індивідів в історії відбувалося за всіма можливими сценаріями, однак, завжди було однією з об′єктивно необхідних сторін розвитку цивілізації: якщо виникає нове суспільство, то мусить сформуватися нова раса людей, для якої це суспільство буде історичним оптимумом. Без цього жоден соціально-економічний прогрес був би неможливий.
Досконаліші індивіди відрізняються від примітивніших своєю здатністю створювати досконаліші спільноти. Тобто жити за такими правилами гри, які є генетично недосяжними для примітивнішого загалу. Завдяки цьому досконаліші індивіди отримують конкурентні переваги.
З іншого боку, якщо правила гри для всіх однакові, то завжди перемагають примітивніші індивіди. Достатньо уявити собі стадо горил і стадо людей. Якщо люди будуть жити так, як живуть горили – вони не матимуть жодного шансу у внутрішній конкуренції. Адже в цьому випадку будь-яка горила за будь-якими параметрами переважатиме будь-яку людину. Однак, якщо люди створять своє суспільство, з поділом праці, суспільною відповідальністю та соціальними структурами, що вимагають усвідомлення складних абстрактних моделей, – то в такій спільноті вже горила не матиме жодного шансу.
У міжвидовій ж боротьбі невелика група соціалізованих людей, завдяки вищому рівню організації, буде спроможною знищити мільйонні стада горил.
Кожне суспільство живе за правилами гри, які може адаптувати найменш досконалий його член. В інакшому випадку цей член не вписуватиметься в суспільне життя й мусітиме бути нейтралізованим.
Однак, очевидно, що людина досконала не може жити за правилами людини примітивної. Це наочно проявляється в студентських гуртожитках чи солдатських казармах (класика – «Собаче серце»).
Виконання досконалою людиною примітивних стереотипів поведінки, з одного боку, позбавляє її всякої можливості виявити свої таланти, скористатися перевагами раціоналізації праці чи добитися якого-небудь прогресу.
Основним постулатом примітивних індивідів є сакральне: «Працювати треба, а не філософствувати», тоді як людину розумну, що керується правилом: «Одна розумна ідея вартує тисяч років дурної праці», їхня бурхлива активність вражає надмірністю зайвих рухів, безглуздих умовностей та непохитною ієрархією, згідно якої дупа сестри нареченої принца вартує незрівняно більше, ніж усі досягнення мистецтва.
З іншого боку – така людина завжди буде дефективним маргіналом в середовищі суб′єктів, для яких примітивне існування відображатиме життєвий оптимум.
Вищий рівень існування передбачає вищий рівень потреб та складніші стереотипи поведінки, які вимагають певних витрат енергії, але видаються безглуздими тим, хто їх не розуміє. Достатньо згадати важке дитинство Бетховена чи Шевченка, щоб зрозуміти, наскільки нестерпним може бути співіснування людини розумної та людини примітивної навіть в тому випадку, коли остання прагне для першої тільки добра.
Кожна людина намагається жити оптимально з точки зору своїх генетичних здібностей. Очевидно, що людина досконала і людина примітивна однаково прагнутимуть влаштувати своє життя за тими стереотипами, які вони здатні виконувати.
Але різниця між досконалим та примітивним індивідом якраз і полягає в складності ментальних структур, які кожен з них здатен адаптувати у своє повсякденне життя. Намагання підпорядкувати життя примітивного індивіда досконалим нормам поведінки матиме на нього приблизно такий самий ефект, як виховання зразкового солдата з хронічного «аватара» в сучасній українській армії.
Окрім усього іншого, усвідомлення своєї примітивності є для примітивного суб′єкта не менш болючим, ніж його вплив на свого досконалішого конкурента.
Тому саме прагнення досконалої людини жити своїм життям означатиме таке навантаження на людину примітивну, якого остання не зможе винести.
Відповідно, у співіснуванні різних за своїм рівнем індивідів об’єктивно закладається перманентний конфлікт, напруженість якого зростає пропорційно до різниці між ними. Намагання уникнути цього конфлікту через збільшення соціальної дистанції (ідея толерантності) призводить до гіперспоживання та примітивізації соціальних стосунків. Навіть у найбагатших країнах світу сьогодні вже не вистачає грошей, щоб компенсувати негативи «мультикультурності». Тому це не може розглядатися як прийнятна альтернатива.
Якщо існує можливість зменшити суспільні витрати та соціальну дистанцію (при збереженні існуючого рівня задоволення життям) за рахунок створення суспільства з більш-менш однаковим за своїм рівнем людей – то ця можливість неминуче надаватиме конкурентні переваги тим, хто нею вирішить скористатися.
За тих самих продуктивності праці, природних ресурсів та інтенсивності робочого дня суспільство, сформоване з ментально близьких людей, матиме значно більші конкурентні можливості та задоволеність від життя.
Тому перехід до епохи гармонізації ставить на порядок денний заміну парадигми глобальних капіталістичних імперій на мережу рівноправних суспільств, кожне з яких надаватиме можливість оптимального існування для певної групи людей. А це означає фундаментальне та радикальне переформатування політичної карти світу, з чим напевне не будуть згодні більшість сучасних громадян.
Зрозуміло, що виділення якоїсь групи досконаліших індивідів в якесь нове політичне утворення на території, скажімо, сучасної України, викличе, з одного боку, обвинувачення в сепаратизмі, а з іншого боку – позбавлятиме примітивніший загал можливостей паразитувати на талантах найбільш продуктивних людей.
Фінальна стадія епохи ринкової демократії передбачає визнання всіх людей не тільки рівноправними, але й однаково цінними.
Актуальний «цивілізований» світ все більше загрузає в тотальній політкоректності, коли суб′єкти, генетично нездатні відрізнити закон від свавілля, мають можливість користуватися всіма привілеями громадянина цивілізованого суспільства, створеного кращими представниками людства за своїм образом та подобою.
В межах однієї спільноти діють загальнообов′язкові для всіх правила та закони гуманізму, тому співіснування «аристократів» з «дегенератами» одночасно і обмежує перших у свободі розвитку, і перекладає на їхні плечі вирішення проблем, породжених останніми. В силу чого весь позитивний потенціал «аристократів» використовується на утримання «дегенератів» від будь-якої суспільно важливої активності.
«Цивілізовані» країни входять в стан застою, що неминуче означає деградацію, а в перспективі – занепад і розпад.
Однак, якщо найбільш примітивні індивіди сьогодні мають право жити так, як вони вважають за потрібне, то таким самим правом мусять користуватися і найбільш досконалі люди.
Немає жодного виправдання тому, що кращі люди позбавляються можливостей для творчого розвитку, однак, для того, щоб цю можливість отримати, їм необхідно позбавитися умовностей актуальних спільнот. З цієї точки зору створення «аристократами» нових суспільств є основною можливістю розвитку для людства в цілому.
Тому природній процес відокремлення досконаліших людей від примітивніших («зерна від полови»), оскільки він відображає історичну необхідність, неминуче наростатиме.
Суть епохи гармонізації якраз і полягає в тому, що кожен має право жити так, як хоче. І найпершою можливістю реалізувати це право є створення суспільства згідно своїх ідеалів.
Формування нових спільнот починається з створення поселень, в яких люди живуть разом тому, що їм це приємно.
В Україні наразі можна виділити два нові типи поселень:
1. Екопоселення.
2. Елітні містечка.
Концептуальним недоліком екопоселень є їхнє фундаментальне несприйняття досягнень цивілізації (або, принаймні, відсутність цілісних візій ефективної адаптації цих досягнень). Оскільки основним фактором прогресу цивілізації є зростання продуктивності праці, безвідносно до того, в якому напрямку використовуються його результати, то перехід до існування з опорою на переважно фізичний труд та примітивні технології може бути оцінений лише як крок назад.
В силу цього екопоселення не можуть бути ані самодостатніми (незалежними, самостійними і суверенними), ані забезпечити прийнятну якість життя.
Незважаючи, скажімо, на всі переваги «здорового способу життя» та «природніх цінностей» банальний перелом ноги краще лікуватиметься не травами чи духами предків, а апаратом Ілізарова, на який в екопоселенні навряд чи вдасться заробити достатньо грошей.
Тому екопоселення можна розглядати лише як маргінальну форму втечі людей зі специфічною ментальністю від цивілізації (щось на зразок модерних старовірів), або як різновид відпочинку на природі.
Елітні містечка, побудовані з використанням останніх досягнень наук та технологій, тим не менше хибують відсутністю основного моменту – власної економічної бази.
Саме спільне господарство, що, з одного боку, дає можливість задовольняти матеріальні потреби спільноти, а з іншого, вимагає координації спільних зусиль та вироблення загальноприйнятих алгоритмів поведінки, в елітних містечках є цілком відсутнім.
Жителі елітних містечок живуть з того, що вони отримали в матірному суспільстві, тобто контактуючи з представниками широкого загалу. З цієї точки зору між жителями елітних містечок та широким загалом не може бути занадто великих ментальних розбіжностей (в інакшому випадку їхня взаємодія була б неможливою).
Основою для формування елітних містечок є майнове розшарування, що можливе лише в капіталістичному суспільстві. В силу цього, стосунки між жителями елітних містечок є, як правило, недостатньо близькими для створення цілісної спільноти.
В епоху гармонізації питання особистого матеріального вивищення стають неактуальними, оскільки в середовищі ментально близьких людей немає потреби демонструвати свою «крутизну», а також не передбачається достатніх ресурсів для цього.
Гармонізація передбачає турботу про кожного члена спільноти, як про самого себе, що фундаментально суперечить капіталістичним ідеалам соціальної конкуренції. Суспільство, побудоване на філософії гармонізації, навряд чи зможе толерувати надмірні апетити навіть найвизначніших своїх членів. Тому елітні містечка не мають також історичної перспективи.
Тим не менше, історична необхідність формування «аристократами» нових спільнот стає все більш актуальною, тому проблема їхнього територіально-соціального виокремлення змушує шукати оптимальні форми організації.
Модель поселення майбутнього мусить:
— забезпечувати громаді самостійне, а за необхідності – цілком автономне існування;
— створювати можливості для всебічної індивідуальної самореалізації.
З усіх історичних моделей найбільш придатною для цього видається модель кібуцу.
У свідомості пересічного українця слово «кібуц» асоціюється, з одного боку, з євреями, а з іншого – з колгоспом.
Перша асоціація так само справедлива, як, скажімо, поєднання танка з англійцями чи космічної ракети з німцями. В сенсі моделі людського поселення кібуц відкрив шлях до нових форм соціального життя й став уже загальнолюдським надбанням.
Якщо ж порівнювати кібуц з колгоспом – то тут існує більше відмінностей, ніж спільних рис. Сама філософія кібуцу – не господарська одиниця, а поселення вільних людей, об’єднаних спільними ментальними цінностями та ідеями. Соціальні стосунки між жителями кібуцу самі по собі є однією з основних цінностей. Так само, як і можливість жити в оптимальному для себе суспільстві.
Історичною особливістю кібуцу є його функція освоєння територій в умовах несприятливого і дуже несприятливого оточення.
Тому кібуц створює оптимальну для його мешканців реальність, будучи при цьому живою соціальною лабораторією нових форм спільноти.
Всі інші сторони життя кібуцу підпорядковані забезпеченню названих вище завдань. Відповідно, класичний кібуц становить собою більш-менш автономне поселення, самодостатнє з точки зору господарювання, самозахисту, соціального життя та культурного розвитку. Високий рівень мотивації та лояльності жителів кібуцу зумовлений саме тим, що тільки в його межах вони можуть жити тим життям, до якого прагнуть.
Адаптація кібуцами передових технологій зумовлена як генетичними здібностями їх мешканців, так і необхідністю забезпечення згаданих вище функцій.
В конкретних умовах сучасної України практична реалізація ідеї кібуцу, очевидно, матиме свої особливості. Українцям, напевно, імпонуватимуть свої специфічні моменти, і немає жодної підстави не будувати своє життя згідно своїх ідеалів. Адже спроможність творити нове напряму визначається здатністю зберігати суть ідеї за якнайширшої творчості в питаннях практичної реалізації, щоб створити оптимум саме для конкретної історичної ситуації.
Одним з головних факторів, що впливає на продуктивність праці, є її раціональна організація, коли кожен займається своєю справою, і кожен робить саме те, що вміє найкраще. Досконалість поділу праці, з одного боку, визначає ефективність господарювання, а з іншого, обмежується ментальною сумісністю членів спільноти – достатньо одного психічно нестійкого чи ментально чужорідного суб′єкта, щоб вся струнка система суспільної організації стала неефективною.
Ментальна сумісність жителів ізраїльських кібуців виникала природним чином: туди їхали лише найбільш мотивовані та свідомі євреї, так би мовити, за покликом серця. Більшість з них жили в достатньо комфортних умовах і тому не мали насущної необхідності кудись мігрувати. Це були громадяни найцивілізованіших на той час країн світу, і, здебільшого, не найменш освічені.
Територіально кібуци були віддалені від матірної території й становили собою зовсім інший світ, що вимагало від репатріантів здатності приймати свідомі та виважені рішення.
Ті, що засновували кібуци, прибували вже сформованими общинами. Крім усього іншого, бути євреєм в Європі в часи формування кібуців означало, в першу чергу, бути іудеєм та поділяти певні ментальні цінності. Таким чином єврейство означало природню відстороненість від матірних суспільств та єдність у своїх спільнотах.
В сучасній Україні не існує ні якого-небудь критерію ментальної досконалості, ані загальноприйнятої системи цінностей, яка б вказувала, в якому напрямі ці критерії слід шукати. Більшість представників сучасної української еліти з точки зору загальнолюдських цінностей становлять собою класичний тип «дегенерата». Поняття «щирий українець» має більше анекдотичне забарвлення, ніж може служити яким-небудь критерієм відбору. Мало того, при формуванні нових спільнот національне, етнічне чи навіть расове походження завжди відігравали другорядну роль. Адже в суспільствах, що зароджуються, не існує ні національних традицій, ні усталених стереотипів мислення, ні загальноприйнятих норм поведінки, ані навіть надійного репресивного апарату, зате є лише ідеї.
В силу чого основну роль при відборі в такі спільноти відіграє здатність тієї чи іншої людини сприймати складні ментальні конструкції та свідомо, спираючись на власну волю, робити їх основою власного життя.
З точки зору ментально-етнічної єдності, сучасна українська нація, власне, нацією не є. Це швидше броунівський пул, базовий розчин, з якого повинні викристалізуватися нові спільноти.
Тому процес «злагодження» «аристократичних» спільнот в Україні мусить опиратися на свідомий провід. Можливості для такого проводу створені останніми досягненнями таких наук, як соціоніка та генетика. Можна сказати, що саме бурхливий розвиток цих наук в останні десятиліття відкрив шлях до створення нового українського етносу.
Формування спільнот майбутнього вимагає відбору найкращих, що за визначенням не можуть бути наявними в занадто великих кількостях. Поява таких спільнот неминуче викличе антагонізм з боку широкого загалу, що залишатиметься за бортом. Це загальний історичний закон. І нічого нового в цьому немає.
По-перше, поява якихось громад, що живуть за своїми законами, вносить деструкцію в усталені стереотипи стосовно добра і зла. Широкий загал, як правило, не розуміє цінностей, якими живуть «аристократи», а тому сприймає їх як щось чужорідне, висміює та всіляко опирається поширенню нових ідей.
По-друге, всяка територія, на якій розміщується якась спільнота, сприймається цією спільнотою як свій ареал, на якому діють правила, оптимальні з точки зору членів даної спільноти. Тому її представники відчувають себе господарями цієї території, навіть, якщо вони не є її формальними власниками. Питання корисності цієї території для даної спільноти, чи навіть здатності останньої якимось чином цю територію використовувати, відіграє при цьому другорядну роль.
Тим більше, що домінуючим ідеалом сучасного українського селянства в галузі сільського господарства є «прихватизувати» та здати в оренду побільше землі, й жити, лузаючи насіння на призьбі, подібно до аборигенів Сполучених Штатів.
В цій ситуації відокремлення якоїсь частини ареалу та її вихід з-під контролю даної громади неминуче породжує конфлікт. Особливо з боку тих, хто займає в цій громаді верхні шаблі ієрархії.
На початках цей конфлікт може бути не занадто відчутним в силу обмежених можливостей нової спільноти та необхідності її підпорядкування правилам гри традиційної громади.
Однак, по мірі прогресу й зростання різниці між новою та традиційними спільнотами, конфлікт неминуче загострюватиметься, оскільки представники традиційної спільноти інтуїтивно відчуватимуть негативну для себе динаміку та, відповідно, загрозу своєму типу існування.
Одна справа – паразитувати на «обов′язках держави» та подачках капіталістичних орендарів, і зовсім інша – боротися за виживання з динамічними конкурентами в умовах, коли держава не здатна до виконання жодних зобов′язань, а капіталісти не бажають витрачати зайві гроші на аборигенів.
Основним лозунгом, як правило, тоді стає «відновлення справедливості», за якої і найбільш, і найменш працюючі мусять отримувати однаково.
Соціальна справедливість, однак, є конструктивною в межах однорідних спільнот, але жодним чином не є виправданою стосовно людей, стосунки з якими приносять тільки збиток.
З іншого боку, існує також суч.укр. «еліта», рівень мислення якої не виходить за межі примітивних індивідів, але при цьому опирається на суспільний вплив і значні ресурси.
Це ставить на порядок денний проблему самозахисту. Оскільки людські та матеріальні ресурси кібуцу, як правило, в момент зародження конфлікту є дуже обмеженими, ефективна оборона повинна забезпечуватися перевагою в якості організації. Тому кібуц з самого початку є приреченим на використання найсучасніших технологій – як технічних, так і соціальних чи військових.
При всьому цьому, ідея поселень майбутнього не несе жодного негативу, принаймні, з точки зору актуальних соціальних філософій.
Викупити, скажімо, село, яке давно вимерло лише тому, що на прекрасній землі аборигени не могли дати собі ради, створити на цій територій процвітаючу спільноту та показати приклад всім бажаючим, як можна жити в ІІІ тисячолітті – це, швидше, подвиг Прометея.
Проблема, однак, в тому, що більшість сучасних українців генетично нездатні скористатися цим прикладом і тому готові боротися до кінця проти всього, що ставить під сумнів їхні культи та ареали.
Але якщо поклонятися цим культам – всяка ідея буде мертвонародженою…
Антагонізм творців майбутнього та аборигенів не є чимось невідворотнім. В багатьох випадках можливе мирне співіснуваня та навіть взаємовигідний симбіоз з наступною асиміляцією. Однак, потрібно виходити з древньої істини, що всяка ідея лише тоді чогось вартує, якщо має змогу себе захистити.
Процеси в сьогоднішній Україні не піддаються інтелектуальному контролю, і вже в найближчому майбутньому нас можуть чекати голодні банди та махновські республіки…
Лозунгом сьогодення в Україні є децентралізація, що чинною владою зображається мало як не сучасне звільнення від кріпацтва й відповідно реалізується. Насправді ж процеси розпаду української державності так само об′єктивні, як танення весняного снігу, тому намагання правлячої кліки взяти їх під свій контроль є спробою потрапити в останній вагон потяга, що вже покинув станцію.
Загальний історичний закон гласить, що реальна досконалість тієї чи іншої соціально-економічної системи не може виходити за межі генетично детермінованих потенцій тих людей, які її створюють.
Традиції політичної державності в її сучасному розумінні для сучасного українського загалу є так само заскладними, як і демократичні норми – для чорношкірого населення Південно-Африканської республіки. Намагання штучним чином притягнути суч. укр. населення до європейських стандартів шляхом прийняття законів, які мало хто в Україні здатен виконати, насаджування відповідних міфів та легенд показало себе контрпродуктивним. Успадкована від СРСР «українська соборна самостійна держава» існувала лише як атавізм без реального наповнення у вигляді історичної необхідності. Щось на зразок правил придворного етикету в середовищі білої еміграції, де великі княжни заробляли на життя проституцією та доглядом за стариками.
Тому всі процеси в незалежній Україні відбуваються в напрямі узгодження потенцій системоутворюючої більшості та рівня досконалості суспільної моделі. В силу чого розпад державних структур в Україні до рівня хуторів є так само об′єктивним, як і розвал старої хати, в якої прогнив каркас.
В результаті децентралізації в Україні сформуються общини, лише 20% з яких будуть здатними до більш-менш самодостатнього процвітання, тоді як решта 80% відчутно деградують з усіма наслідками для оточуючих…
Даний сценарій може видатись комусь фантастичним, однак чи зміг би пересічний житель Російської імперії зразка 1913 року повірити в те, що буде в його країні в році 1922, скажімо?
«Сподівайся на краще, але готуйся до гіршого»…
Українські «аристократи», чи, принаймні, ті з них, що залишаться жити в Україні, мусять бути готовими до боротьби за виживання і в найгірших умовах. Інакше – гріш їм ціна…
Кібуц, в тому вигляді, в якому ми його зараз розглядаємо, є моделлю суспільства майбутнього. Під цю модель відбираються його мешканці, формується відповідна їхньому вподобанню соціально-господарська та культурна структура й визначається, таким чином, історична перспектива.
Епоха гармонізації – це поєднання найсучасніших технологій з гармонією людини та навколишнього середовища. В такій моделі існування технології не суперечать ні біологічній природі людини, ні завданням збереженням здорового довкілля, ані загальному духовному вдосконаленню.
Філософія гармонізації передбачає, окрім усього іншого, обмеження споживання людини її природніми потребами.
Відповідно, з усіх досягнень цивілізації береться лише те, що дає змогу людині досягнути найвищого рівня задоволення без шкоди для оточуючих та природнього середовища. Такими досягненнями є, скажімо, концепція житла з нульовими витратами енергії. В поєднанні з перевагами комбінування та кооперації на основі досконалих соціальних зав’язків це дозволяє радикально підвищити рівень комфортності житла за мінімальних витрат.
Взаємодія поселення майбутнього та природнього ландшафту мусить будуватися на основі екологічної самодостатності – забезпечення біологічного балансу споживання та відтворення природніх ресурсів.
Домінуюча ж в ринково-демократичній Україні філософія сільського господарства базується на протилежних постулатах.
Перший постулат проголошує необмеженість людських потреб. Оскільки в основі капіталізму лежить прибуток на капітал (розширене виробництво) – зупинка цього процесу загрожує колапсом капіталістичній економіці.
Розширення капіталістичного виробництва є можливим лише при постійному зростанні попиту, тому теза про необмеженість людських потреб є так само життєво важливою для капіталізму, як теза про існування духовних цінностей для основних світових релігій.
Будь-які ідеї стосовно нульового росту чи обмеження споживання сировини при зростанні цінності національного продукту в межах капіталістичної моделі є безглуздими, оскільки заперечують саму суть капіталізму. Прагнення впровадити такі моделі неминуче приводять до необхідності системних змін, в ході яких стає зрозуміло, що позбутися основних вад капіталізму легше через перехід до іншої моделі існування, ніж через вдосконалення існуючої.
Інший постулат капіталізму – це теза про необмеженість природніх ресурсів.
Капіталізм розглядає будь-яку річ як товар, що може бути ефективно реалізований з метою отримання прибутку. В цій системі цінностей земля є продуктивним ресурсом, і її цінність визначається розміром врожаю, який вона може принести.
Відповідно, філософія капіталізму щодо землі (як, втім, і щодо усього іншого) виходить з отримання максимуму прибутку.
Однак, в глобальній біосистемі земля є однією з основ існування живої природи. Базовим елементом, з якого починається ланцюг життя.
Особливо важливим з цієї точки зору є гумус – родючий шар, нагромаджений за мільйони років біологічного кругообігу.
Будь-який врожай забирає певну частину гумусу пропорційно до своєї вегетації – й таким чином виснажує його запас.
З іншого боку, вмираючи, цей врожай перетворюється на перегній і стає основою для збагачення гумусу. Принаймні, так це відбувається в умовах дикої природи. Однак, в умовах капіталістичного сільського господарства, основана частина врожаю відчужується й реалізовується поза межами біологічного кругообігу. А це означає постійну ерозію ґрунтів. Причому інтенсивність цієї ерозії зростає пропорційно зростанню врожаю й жодним чином не може бути компенсованою застосуванням яких-небудь добрив.
Генетично модифіковані рослини, скажімо, здатні приносити неймовірні врожаї, але ніяк не відвертають загрозу виснаження ґрунтів, навпаки – її наближують.
Вже сьогодні людство споживає більше природніх ресурсів, ніж Земля є здатною відтворити. Невідворотнє за даних методів господарювання виснаження родючого шару ґрунтів в доволі близький перспективі загрожує екологічним колапсом. Падіння родючості певних територій на фоні зростання цін на їжу змусить до більш інтенсивного використання територій, що залишилися, що, в свою чергу, призведе до їхнього прискореного виснаження, необхідності більш інтенсивного використання територій, що залишилися і т.д.
Даний сценарій виглядає занадто драматичним, однак, якщо взяти до уваги, що дві тисячі років тому не було пустелі Сахари, а сьогодні вона займає територію, співмірну з територією Європи; і будь-які спроби обмежити її зростання розбиваються об неконтрольовану господарську діяльність тих же народів, які від цього найбільше страждають, то проблема виглядатиме не дуже перебільшеною.
Двісті років тому територія Гаїті була на 90% вкрита лісами. Сьогодні 90% території цієї країни більше нагадують місячний пейзаж, ніж райські кущі.
Якщо взяти сучасну Україну, то її «рекордом» є найбільша у світі розораність. При цьому більша частина української ріллі належить до невідновлюваних земель. На них немає ні повноводних річок, що приносять кубічні кілометри мулу, ані значних лісових насаджень з позитивним балансом грунтоутворення.
В сучасній Україні основним видом культур стали найбільш рентабельні й, відповідно, найбільш виснажливі для родючих ґрунтів: соняшник, кукурудза, ріпак. За останні 100 років рівень еродованості ґрунтів в Україні досяг критичних величин, а за останні 10 років цей процес відчутно прискорився. Сьогодні було б розумнішим не популяризувати легенди про 20 чи 35% світових чорноземів, а частіше проводити дослідження стану того, що залишилося. Результати цих досліджень, швидше за все, змушуватимуть знижувати кадастрові оцінки чи не щороку.
За такого господарювання Україна ризикує перетворитися на найбільшу в Європі пустелю вже у видимій перспективі.
І головне в цій проблемі – те, що вона не може бути вирішена на основі філософії капіталізму. Капіталізм передбачає пріоритетне право власника на реалізацію своєї бізнесової ідеї, і якщо, скажімо, вирощування соняшнику в Україні призведе до спустошення української землі, то з точки зору бізнесу це жодним чином на успішність проекту не вплине. Адже капіталіст, що придбав цей ресурс чи право на його використання, отримав великий прибуток на вкладений капітал і зможе вкласти цей прибуток в якісь інші сфери (в розчистку лісів Амазонії, наприклад), залишивши українцям можливість самим розбиратися зі своїми проблемами.
Проблема України в тому, що більшість її сучасного населення так чи інакше приймає правила гри, які загрожують катастрофою самому середовищу його існування. За великим рахунком це населення генетично нездатне відігравати роль ефективного власника, а правильніше кажучи – розумного господаря підконтрольних йому територій.
Навіть українські ліси в пошуках бурштину вже знищують громадяни Китаю…
Генотип, що лежить в основі сучасного українця, був сформований в лісовій зоні. В ті часи там практикувалося вирубне землеробство, коли розчищена від лісу земля використовувалася для посівів протягом 4-5 років, а після її виснаження громада переселялася на нову територію.
На місці колишніх полів виростав новий ліс, родючий шар відновлювався, й тому таке землеробство не було занадто шкідливим з екологічної точки зору.
Інший тип тодішнього землеробства – на алювіальних грунтах – теж не міг принести якоїсь шкоди біосистемі, оскільки запаси й родючість наносної землі не залежать від її використання. При виснаженні алювіальних грунтів річкові води приносять новий намул, при надмірному нагромадженні – змивають гумус в море…
Тому в генах сучасних українців не закладене табу на експлуатацію природнього середовща, так само, як в генах звірів немає страху перед радіацією.
Однак, за традиціями українського (чи вже пост-радянського?) землеробства на території сучасної України який-небудь тривалий час, тобто – без шкоди для навколишнього середовища, може жити лише кілька мільйонів населення.
Усі інші або емігрують звідси в пошуках легшого хліба, або вимруть після того, як виснажать свої чорноземи.
Прибутки від цього виснаження у вигляді солідних банківських рахунків в провідних країнах світу жодним чином не полегшать «тяжкої долі» українського аборигена.
Візію «зернової супердержави», що «годує півсвіту», можна сприймати лише як марення совкового релікта про світову корону після втрати своєї голови та інших важливих членів тіла…
Тому питання, яким чином актуальне населення України буде усунене зі своєї території – чи агресивними сусідами, чи негативною демографією, чи внаслідок спустошення й непридатності до життя найродючіших в минулому земель – це питання наразі виглядає другорядним.
На першому місці сьогодні стоїть питання появи в Україні нового етносу, здатного не тільки забезпечити свій суверенітет, але й добробут свого природнього ландшафту.
Формування поселень майбутнього – це перший крок до такого етносу. Очевидно, що шлях цей буде нелегким і тривалим, в боротьбі за виживання переможуть лише найдосконаліші й загартується нова нація, з висот якої наше теперішнє існування виглядатиме чимось на зразок первіснообщинного ладу.
Не факт, що цей етнос взагалі з′явиться, а тим більше – виживе. Вирішальну роль у цьому процесі відіграє наявність критичної маси генетично досконаліших людей.
І навіть якщо такі люди є – це зовсім не означає, що вони будуть згодними порвати з традиційними культами й протиставитися масам…
В усякому випадку, однак, першим кроком до майбутнього сьогодні є готовність «аристократів» боротися за право на достойне життя через свої моделі суспільного існування.