9 травня: жертовність в імя зла?

Молоду українську політичну націю просто розриває на шматки, коли до неї наближається 9 травня – свято «перемоги» добра над злом. Нині очевидно, що головною проблемою на шляху до громадянського порозуміння є неспроможність змиритися більшості українців з безсенсовістю жертв ІІ світової війни.

Жертви, насправді, завжди мають сенс. Однак цей сенс з’являється лише тоді, коли суспільству або навіть цивілізації вдається зробити вірні висновки. Індикатором або критерієм правильності висновків є покращення якості людського матеріалу. Це проявляється у любові і доброзичливості. Жертовність здійснена в ім’я добра не проявляється в озлобленості та руйнівній агресії індивіда або цілого соціуму до всього світу.

Жертовність – це складне явище. Воно походить з природної психологічної потреби людини. Жертовність живиться енергією природних інстинктів, головним з яких є інстинкт продовження роду і пов’язана з цим інстинктом жертва заради дитини.

Еволюція жертовності пройшла складний шлях від жертвопринесення до тих сучасних форм, які створили локальну європейську цивілізацію. Взагалі історія людства – це історія розвитку культури жертовності. Мабуть, не існувало і немає жодної цивілізації, створеної в обхід жертовності. В європейській культурі жертовність – це безпосередня добровільна безкорисна і непублічна дія людини, яка походить з природного бажання «віддати» з метою досягнення душевної рівноваги та морального задоволення. Тобто, жертвувати треба собою і своїм, матеріальним заради нематеріального без очікування подяки від Бога. Задоволення від дії отримується не від суспільного визнання, а від власного усвідомлення. Однак є одна проблема – «віддати» можна як заради добра, так і заради зла.

Російській «крєстьянін» жертвував заради царя, великої імперії і таких самих простих «крєстьян», аби жити у великій державі, яку б усі боялися. Тоді як шотландський селянин це робив заради свободи, яка йому була потрібна не для того щоб дуріти від неробства або отримувати задоволення від приниження людської гідності, а для того щоб у праці та навчанні пізнати себе та світ.

Сьогодні всі ми є свідками ціннісної «ломки» або, якщо висловлюватися більш науково, ціннісного абстинентного синдрому, сформованого в результаті отриманого задоволення від удаваної причетності до великого, досягнутої шляхом великих жертв. Психічні розлади та психологічний дискомфорт цієї «ломки» витікає з когнітивного дисонансу – внутрішнього психічного конфлікту, що виникає при зіткненні в свідомості індивіда суперечливих знань, ідей, переконань поведінкових установок стосовно деякого об’єкта чи явища, за якого з існування одного елемента виникає заперечення іншого.

Для того щоб стати політичною нацією різні народи у різні часи вирішували завдання різної складності. Видається, українцям доведеться вирішити завдання підвищеної складності, можливо, навіть, цивілізаційного рівня. Нам треба пояснити собі і світові, що жертовність – це не завжди духовність і не завжди добро. Нам треба пояснити, що зло було, є і буде. І воно існує для того аби карати інше зло. Добро – жертвує. Добро не карає зло. А якщо і карає, то за допомогою того ж зла. І якщо «простий» російський народ у 40-х роках минулого століття прийняв участь у розправі над злом, то це не означає, що він був добром.

Перемога добра над злом, нехай і не без допомоги іншого зла, у 1945 безперечно відбулася. Роль добра на той час у світі виконав «простий» американський народ. Роль переважної більшості українців, у ті часи, не можна порівняти із роллю американців. Ми були в таборі зла, яке карало інше зло. Ми несвідомо і безвольно виконували чужу волю. У такий спосіб ми несли покарання за недостатню жертовність в ім’я добра, незрілість і безсенсовість свого існування як нація.

Але перейти у парадигму звитяги, намаганням «примазатися» до добра, просто перенісши річницю відзначення перемоги добра над злом на 8 травня, не зробить нас політичною нацією і тим більше не зробить нас великими. Великими ми станемо тоді, коли пожертвуємо за ради добра. Така наша доля – або осягнути велике і відбутися як нація або піти у небуття разом з цивілізацією, яка заплуталася між добром і злом.

По мірі накопичення матеріальних ресурсів цивілізація втрачає здатність жертвувати, що призводить до її занепаду через втрату інтересу та мотивацій до життя звичайної людини. Важливо також розуміти, що особа, яка не усвідомила суті жертовності або уникає її – все одно буде жертвувати, але уже за ради зла, виконуючи чужу волю. Вона завжди залишатиметься ущербним заручником власної жалості, породженою безсенсовою жертовністю, у чому завжди боятиметься зізнатися. Людина, яка бодай на рівні відчуття відчуває, що її жертва була зроблена за ради добра ніколи не поводитиме себе злобно та агресивно.

Загалом питання не у 8 чи 9 травні, а у тому чи станемо ми людьми, чи залишимося людиноподібними мавпами, які обчіплюватимуть вулиці наших міст біл-бордами з надписами: «здолали Гітлера – здолаємо Путіна». Не долали ми Гітлера. І далеко нам ще до перемоги над Путіним.

Для неупередженого громадянина, здатного змінювати свої погляди під вагою аргументів народжених саморефлексією, питання «дня побєди» уже давно вирішено, тому що нормальна людина не хоче і не може залишатися в таборі зла для того аби виправдати жертву і тішити себе причетністю до удаваного великого.

Нам потрібна наша перемога, українська. Справжня перемога добра.

Изображение: unian.net