Про олігархічне майбутнє України

Станом на сьогодні в Україні цілком природнім чином склалася модель олігархату, що дає підстави багатьом експертам вважати цю модель єдино природньою для українців взагалі.

Це так само справедливо, як вважати модель казарменого соціалізму природньою для корейців, «Ісламську державу» природньою для арабів, а гомосексуалізм – для нідерландців.

«Якщо ви хочете мати те, чого ніколи не мали, вам доведеться робити те, чого ніколи не робили»

(Коко Шанель)

Кожна реально існуюча модель суспільства є відображенням двох основних історичних факторів: об’єктивного історичного процесу та, в межах викликів цього процесу, генетичних потенцій даного конкретного етносу на ці виклики відповідати.

З історичної точки зору, олігархат завжди встановлюється там, де матеріальні потужності суспільства переважають таланти широких мас населення. В цьому випадку виникає диспропорція між кількістю наявних матеріальних благ і здатністю окремих громадян його раціонально використовувати. Відповідно, частина цих благ присвоюється найбільш «крутими» індивідами через способи, які хоч і не відповідають ні вимогам закону, ані навіть уявленням про елементарну мораль чи справедливість, проте толеруються суспільством в силу об’єктивної відсутності ефективніших варіантів…

Завдяки присвоєним засобам «крутизна» отримує виключні важелі впливу на суспільство, внаслідок чого стає здатною змінювати правила гри під свої інтереси…

У свідомості пересічного українця олігарх асоціюється з бізнесменом (а бізнесмен – зі злодієм), тільки успішнішим за інших. Такі уявлення відображають, перш за все, обмежені генетичні потенції українців у сфері бізнесу, сенсу якого вони не розуміють і тому сприймають його як гонитву за матеріальними благами усіма доступними способами.

В політекономічному трактуванні олігарх і бізнесмен – це два полюси економічної діяльності, схожі між собою, як, скажімо, вовк і пес.

Суть бізнесу полягає в справі, «занятті» (business), до якого даний бізнесмен має певні таланти, відповідно, може провадити цю справу краще за інших, виявляти себе в ній, реалізуючи свої внутрішні потяги до творчості, заробляючи собі відповідний соціальний статус та гроші на життя.

З економічної точки зору, бізнесмен, реалізовуючи свої виключні таланти, створює суспільно продуктивну одиницю там, де її до того не було, і перетворює некорисні раніше речі в економічні ресурси.

Для справжнього бізнесмена бізнес – це шлях творчої самореалізації, тому гроші є не метою, а засобом. Тому бізнесмен доволі охоче ділиться цим засобом з іншими акторами суспільства: державою (податки), колегами (позики та інвестиції), неприбутковими та суспільно важливими організаціями (пожертви).

При такій системі цінностей формується бізнесове середовище, в якому природнім чином усталюється повага до всякого творчого імпульсу, взаємодопомога та прихильність до чесних правил гри.

Політикою бізнесмен цікавиться лише тоді, коли вона обмежує його свободу. Тому в суспільстві, де талановиті в бізнесі люди складають більшість, усталюються ідеали свободи, творчого індивідуалізму та вільного підприємництва…

Отже, бізнесмен годується своїм талантом і годує цим талантом суспільство.

Натомість, в олігарха жодних талантів до корисної діяльності не фіксується, або ці таланти є далеко меншими за його матеріальні статки.

Для олігарха метою є суспільний вплив, покликаний компенсувати його природню асоціальність (в основі цього лежить дефіцит позитивної енергії – «любові»).

Цей суспільний вплив може бути виміряний в грошах, може асоціюватися з владними повноваженнями, може втілюватися в які-небудь інші статусні критерії, як то – коштовні шуби, авта чи палаци.

Фундаментальна відмінність олігархічної жадоби від бізнесового потягу полягає в тому, що якщо бізнесмен хоче дати суспільству позитивну енергію у вигляді продукту своїх талантів і менше цікавиться впливом на суспільство, то олігарх – навпаки – прагне узурпувати якомога більше суспільного впливу з метою змінити систему цінностей суспільства на свою користь; при цьому власна суспільна корисність олігарха турбує менше всього («нормальний» олігарх взагалі вважає моральні норми та духовні цінності штучно вигаданими і сприймає їх вороже).

Олігарху потрібні гроші для того, щоб прийти до влади, а владу він конвертує у гроші, закручуючи таким чином пекельну спіраль, що з кожним витком стає для суспільства все коштовнішою.

Відповідно, свобода і демократія олігархом трактуються виключно як можливість контролювати життя інших членів суспільства…

Джерелом доходів олігарха є не продукт його справи, а олігархічна рента, яка знімається з усіх досяжних для нього матеріальних джерел усіма доступними способами («теми»).

Суть олігархічних «тем» і схем завжди в одному – фінансуванні суспільством потреб олігарха при формальному виконанні останнім бізнесових умов.

Скажімо, прибуток металургійних підприємств Р. Ахметова утворюється внаслідок різниці між собівартістю металу та ціною його продажу. Найбільш неякісний у світі український метал продається за найнижчими цінами, а ціна його виробництва є найнижчою у світі.

При цьому українське антрацитне вугілля, яке використовується в українській металургії є у світі найдорожчим. Приблизно так само є дорогим і газ, який Україна імпортує.

В будь-якій цивілізованій країні за таких умов від металургії давно б відмовились чи перевели б її на новітні технології з переважним використанням дешевої електроенергії, наприклад.

В Україні, однак, правила цивілізованих суспільств незастосовні в принципі. В першу чергу тому, що більшість електорату їх генетично нездатна засвоїти.

Тому в Україні виникла схема мільярдних дотувань вугільної промисловості (під впливом обурених шахтарів, які «проти олігархів»), з мотивів того, що без цих дотувань дана промисловість «не виживе», а без цієї промисловості «не виживе» українська металургія.

Формально, Ахметов «чесно» веде свій «бізнес» і навіть підтримує національного виробника, купуючи українське вугілля за встановленими державою цінами, що внаслідок дотування стають нижчими від собівартості. Фактично: металургійний «бізнес» Ахметова, до формування якого він приклав виключно кримінальні таланти, існує виключно за рахунок мільярдних дотацій на вугілля та газ (а також – залізничні послуги, податкові пільги, митні преференції і т.п.).

Те саме можна сказати і про зернову сферу…

Тільки в цьому випадку основним джерелом доходів олігархів є державні дотації, пільгові кредити і матеріальне постачання сільськогосподарських виробників, які завдяки цьому мають можливість продавати зернотрейдерам продукцію нижче собівартості, а зернотрейдери, в свою чергу, збувати цю продукцію з відповідним прибутком, що у фіналі залишається за межами українського економічного середовища.

І за ці дотації, пільгові кредити, субвенції та матеріальні подачки від держави найбільш активно борються, звичайно, «прості селяни», які, звичайно, теж «проти олігархів»…

Відповідно, в історичному сенсі бізнесмен створює нову корисність, відкриває для суспільства нові потенції, нові ресурси й горизонти, тоді як олігарх утилізує те, що погано лежить, і чому в даний конкретний момент суспільство не може знайти раціонального використання.

В силу цього олігархат є енергодефіцитною моделлю суспільства, тому виникає там, де внаслідок фазового переходу з’являються, вірніше – залишаються від попередньої фази – матеріальні цінності та потужності, непридатні для подальшого ефективного використання.

В Україні олігархат сформувався на основі «прихватизації» спадщини СРСР.

Станом на 2015 рік можливості цієї спадщини практично вичерпані, тому дефіцит матеріальних ресурсів покривається все більше за рахунок іноземного фінансування та зубожіння населення.

Оскільки зовнішні джерела фінансування української економіки практично вичерпані, розвал народного господарства й відповідне зубожіння населення будуть тривати до того часу, доки не встановиться баланс між споживанням населення та його продуктивністю.

Природня продуктивність моделі олігархату в сучасному світі доволі низька – десь на рівні кількох сотень доларів ВВП на душу населення на рік.

Обмежена продуктивність олігархату, особливо в умовах помірного клімату, встановлює ліміт на технологічні вдосконалення і витрати оборонного характеру на рівні нижчому, ніж потрібно для забезпечення національного суверенітету. Принаймні, за мірками європейських країн.

Тому олігархічна модель в Україні ОБ’ЄКТИВНО УНЕМОЖЛИВЛЮЄ існування незалежної української держави з більш-менш реальним наповненням.

Така постановка проблеми примушує перейнятися питанням: а чи існує якась РЕАЛЬНА альтернатива олігархату в Україні?

Відповідь на це питання залежить від кута зору на нього.

Якщо виходити з актуального складу української нації, то – однозначно «ні».

Всякє суспільство в історії є історичним оптимумом об’єктивних умов, з одного боку, і генетичних потенцій даного конкретного етносу з ефективного освоєння цих умов – з іншого боку.

Про генетичні потенції актуального населення сучасної України я вже писав.

Конституюючу більшість цього населення становлять люди, в принципі нездатні до осягнення засад сучасного цивілізованого суспільства, а тому – ефективно маніпульовані інформацією найбільш примітивного гатунку.

З іншого боку – ці люди є повноправними громадянами «європейської країни» і мають право висувати свої вимоги й навіть легітимізувати ці вимоги шляхом впливу на виборні законодавчі органи влади.

Ці вимоги – «нормальні» пенсії, зарплати, соцвиплати, допомоги, реструктуризація валютних кредитів тощо – є несумісними з виживанням все ще існуючої країни, однак, дана проблема ніяк не може хвилювати «народні маси» з тієї причини, що вони її просто нездатні зрозуміти.

Взагалі, «позиціонування» себе як «великої європейської нації» в країні з мінімальною зарплатою на рівні Замбії, з тенденцією до зниження – це проблема більше психіатрії, ніж політекономії, але вона дає уявлення про перспективи етносу…

На тему, чому сучасні українці в принципі нездатні жити, «як у Європі», можна знайти незліченну кількість аргументів, чого формат даного допису ніяк не дозволяє…

Дискутувати, апелюючи до логіки і «розвінчуючи» міфи сучасних українців – все одно, що лупити маківарі…

Тому дозволю собі обмежитися висновком: сучасний український етнос в його актуальному вимірі НЕ МОЖЕ бути основою для національної держави в умовах європейського клімату.

А стосовно того, на що ці люди «мають право», можна звернутися до історичного досвіду, скажімо, динозаврів, які теж, швидше за все, були переконані, що позбавлення їх засобів до проживання є річчю, неприйнятною в цивілізованому суспільстві.

Тому, з історичної точки зору, мешканці сучасної України становлять собою не етнос, а пул, тобто – еклектичне й несистемне нагромадження індивідів без спільної мети, моралі, ідеології чи релігії, обʹєднаних лише ситуативними інтересами. І якщо в цьому пулі ще існують якісь острівці етнічної соціалізації – ці острівці функціонують виключно як атавізми минулих епох, і тому їхня перспектива – поступова деградація до рівня фольклорних реліктів.

Ментальна різниця між окремими українцями сьогодні занадто велика, щоб вони були здатними до формування стійких етнічних структур.

Етнічний пул може або «розсмоктатися», перетворившись на племена аборигенів, або стати середовищем формування нового етносу.

Цей процес починається з кристалізації локальних спільнот на основі взаємної симпатії, спільності системи цінностей, природньої позитивності соціальних стосунків з поступовим переходом до формування постійних соціальних та економічних структур та висунення власних моральних і політичних ідеологій.

Оскільки ці процеси відбуваються об’єктивно і спонтанно, то в якийсь момент в межах етнічного пулу з’являється ціла низка кланових угруповань, між якими, по мірі їхнього зростання, загострюється конкуренція за життєвий простір.

В кінцевому результаті той клан, який оптимально відповідає вимогам освоєння даного етнічного ареалу в даний історичнй момент і володіє відповідною ідеологічною моделлю, отримує переваги над усіма іншими й підпорядковує їх своєму впливу, формуючи етнічне обличчя майбутньої нації.

Ті ж, хто не вписується в нову модель – щезають з горизонту…

Втім, в них завжди залишається можливість реалізувати свою власну модель суспільства в межах якогось іншого ареалу…

В резервації, наприклад…

Очевидно, що в цьому випадку легенди про Котигорошка, вишиванки та вареники перестають бути яким-небудь серйозним критерієм «нашості», і навіть генетичне походження втрачає свою сакральну суть, зате на перше місце виступає здатність до ефективного порядкування в межах доступного ареалу.

Відповідно, образ майбутньої української нації слід виводити з оптимальної моделі використання її етнічного ландшафту.

Ресурси етнічного ландшафту є завжди об’єктивним, однак їхня реальна цивілізаційна вартість визначається потенціями етносу.

З точки зору можливостей традиційного українства, територія сучасної України є виключно бідна в ресурсному відношенні: тут немає ні найбільших у світі покладів нафти, газу, алмазів і золота, ні тропічного клімату, в якому хлібні дерева ростуть без допомоги людини, ані груш на вербі.

Втім, подібна ситуація характерна зараз і для Південно-Африканської Республіки, де все є, за винятком хіба що нафти і груш на вербах.

Що ще раз свідчить, що природні багатства країни в наш час – це функція талантів її населення.

Свого часу на цей момент звертали увагу європейські мислителі.

Скажімо, А. Бебель ще в ХІХ ст. наголошував, що за раціонального використання природніх ресурсів тільки в європейській частині Російської імперії (яка тоді регулярно потерпала від голоду) могло б комфортно проживати до 500 млн. населення.

Прожекти на основі «що було б, якби воно було» є справою невдячною, але навіть приблизні проекції досягнень сучасних наук і технологій на адекватний і працьовитий народ в межах сучасної України дають нам уявлення про щонайменше 100-мільйонну націю при рівні комфорту сучасного Люксембургу чи Данії, скажімо…

Історичний оптимум – річ більше ідеальна, в реальності можна мати справу лише з певним наближенням до нього.

Оптимальна історична модель закладається на стадії формування етносу і, адаптуючи нові досягнення наук і технологій, постійно вдосконалюється в межах свого потенціалу, досягаючи максимуму реалізації в фазі етнічного розквіту. Найвищий рівень наближення до ідеалу епохи спостерігається лише в окремих націй в окремі моменти, як, скажімо, Рим часів Октавіана Августа, чи США другої половини ХХ ст.

Для України поняття історичного оптимуму важливе з точки зору розуміння напряму розвитку об’єктивних процесів і ймовірних перспектив.

Все, що потрапляє в русло історичного процесу, дає виграш більший, ніж витрати на нього, пропорційно до наближення до фарватеру цього процесу.

Все, що не відповідає цьому процесу, рано чи пізно гасне в силу негативної віддачі витрачених ресурсів.

Суть історичного моменту, в якому зараз знаходиться людство – в переході до нової історичної епохи з новим типом оптимальної суспільної моделі.

Ця нова модель є вищим щаблем розвитку людської цивілізації й таким чином – запереченням домінуючої на сьогодні моделі капіталізму.

В силу чого глобальна системна криза «цивілізованих» країн стає не вигадкою «кремлівської пропаганди», а об’єктивною реальністю (яка зачіпає і сам «Кремль»).

Вийти з цієї кризи та перейти в майбутню епоху можна лише на основі нових принципів.

Очевидно, що нові принципи побудови суспільства не можуть бути ні усвідомлені, ані навіть толерантно сприйняті значною частиною актуального населення (в інакшому випадку вони б реалізувалися вже сьогодні).

Тому об’єктивно, що багато з тих, хто зараз вважається співгромадянами, невдовзі опиняться по той бік історії…

Однак, історичний вибір на сьогодні є не між тим, зуміють, чи не зуміють суч. українці створити суспільство загального добробуту, а між тим, хто може і хто не може потрапити в майбутнє суспільство.

Відповідно, альтернатива звучить наступним чином: «Зберегти народ, пожертвувавши майбутнім, чи пожертвувати народом заради майбутнього».

Свого часу подібна альтернатива стояла перед синами Ізраїлю, перед якими візія майбутнього з’явилася в образі Христа. Тодішні очільники нації вирішили, що краще пожертвувати однією людиною, ніж народом.

В принципі, іншого рішення вони прийняти і не могли: народ їх не для того ставив до влади, щоб вони ним жертвували.

З історичної точки зору цей вибір себе не виправдав: народ Ізраїля був фактично знищений всього через кількадесять літ після розп’яття Ісуса, а християнство стало цивілізаційним дороговказом для європейців в еру матеріального нагромадження…

Сьогодні в Україні, визнаючи генетичні вади олігархату, плутаються в альтернативах…

Одна позиція звучить наступним чином: «Що краще: багата Україна з олігархами при владі, чи бідна Україна з олігархами у в’язниці?»

Слабкість цієї позиції в тому, що жодна країна, в силу політекономічної суті олігархів, не може з олігархами стати багатою. І вже точно неможливо розбагатіти, якщо олігархи формують правлячу верству…

Є країни, які, за наявності окремих олігархів, зберігають якийсь час свою економічну потугу, створюючи хибне враження, що «олігархи є у всіх цивілізованих країнах».

Однак, це лише інерція соціально-економічних процесів, коли наслідки попереднього стану речей проявляють себе в наступних поколіннях. Актуальне багатство тих країн, де зараз заводяться олігархи, створювалося тоді, коли олігархів там не було…

У всякому випадку: коли країна хоче перейти від бідності до багатства – вона олігархів позбувається.

Інша позиція звучить як: «Олігархів потрібно перетворити на продуктивних бізнесменів через державні обмеження».

Прихильники цієї позиції ніяк не пояснюють, яким чином держава, що керується олігархами, може примусити останніх собі служити, якщо олігархи в принципі не можуть існувати не за рахунок держави…

Не кажучи вже про те, що для того, щоб бути продуктивним членом суспільства, потрібно мати таланти, якими пересічні олігархи не володіють…

І основне: хто буде платити за обслуговування існуючих маєтків олігархів, якщо останнім доведеться жити чесною працею?

Невже хтось вважає, що вони готові так просто позбутися своїх «межиріч», нажитих не те що «непосильною працею», але безнастанним ходінням по краю прірви серед безкінечних злочинів???

Прекрасно знаючи при цьому, що єдине, реально спроможне захистити від відповідальності за ці злочини, – їхні багатство та влада…

Щоб реалізувати ідеї і першої, і другої позиції, потрібно, щоб змінилася конституююча більшість. В інакшому випадку ця більшість завжди підтримає позицію олігархів, навіть якщо для неї самої це означатиме новий Голодомор.

Навіть якщо буде свято впевнена, що бореться проти олігархів…

Така вже її карма…

А оскільки саме суч. укр. конституююча більшість є опорою і натхненням для суч. укр. олігархів, то якісні зміни в ній призведуть до зникнення соціально-економічної бази олігархату…

Іншими словами: якщо усунути електорат, для якого олігархи є природнім оптимумом існування – то для чого тоді зберігати олігархів???

Сценарії «деолігархізації» України розглядаються, з одного боку, в контексті збереження капіталістичної моделі, з іншого боку – майже виключно в найбільш примітивних варіантах: «все забрать и поделить».

Обидві ці умови видаються безглуздими, якщо взяти до уваги, що, по-перше, для того, щоб Україна взагалі розвивалася, вона мусить вийти за межі капіталізму, а, по-друге, люди, які будуть здатні адаптувати нову суспільну модель, будуть на голову, щонайменше, розумнішими, ніж ті, що населяють дану територію зараз.

Якщо ідея «взять и поделить» видається дурною навіть для суч. укр. експертів, то що дає підстави вважати, що люди, які будуть здатні робити недосяжні для цих експертів речі, цієї ідеї триматимуться???

Загалом, можна зробити висновок, що альтернативи олігархату в Україні не існує, якщо ігнорувати процеси етнічних змін.

Однак, без етнічних змін в Україні так само не існує жодної можливості хоч трохи достойного майбутнього…

Якщо ж виходити з того, що український етнос прогресуватиме під впливом обʹєктивного історичного процесу – то тоді відповідно розвиватимуться і його уявлення про оптимальну модель суспільства…

І суч. укр. олігархи мають всі шанси стати першою жертвою цього прогресу…

Соцільно-політичні дискусії, що не враховують історичної необхідності етнічного переформатування в сучасній Україні, нагадують дебати російських інтелектуалів другої половини ХІХ ст. стосовно того, що буде, якщо мужику дати освіту.

Домінуючою думкою було, що Росії буде каюк…

Каюк Росії настав, хоч мужику освіту і не дали, зате мужик отримав освіту від Радянської влади, що дало можливість Радянській владі зміцнитися й створити супердержаву…

Відповідно, основний момент, що не дає сучасним корифеям суспільної думки в Україні вийти за межі баналізму – це припущення про незмінність стану речей в найближчій перспективі.

Що породжує ірраціональну, але тверду впевненість в тому, що все буде йти саме собою, і «все будет хорошо»…

Якщо ж виходити з того, що все це доволі швидко й кардинально зміниться, і якщо буде потрібно – всупереч усім європейським нормам і резолюціям ООН – то тоді горизонти для соціально-економічного конструювання радикально розширюються…