Лідер Аргентини Хав'єр Мілей – перший у світі президент анархо-капіталіст

Багато засобів масової інформації сьогодні називають нещодавно обраного президента Аргентини Хав'єра Мілея ультраконсервативним, правим популістом чи правим лібертаріанцем.

Мілей в першу чергу ідентифікує себе як мінархіст, лібертаріанець, або класичний ліберал, а також теоретично дотримується анархо-капіталізму і палеолібертаріанства. Він виступає за мінімалістичний уряд.

Хав'єр Мілей вважає, що держава – ворог багатства, а кейнсіанська економіка – зло. Він перебуває в рішучій опозиції до соціалізму та комунізму, критикуючи їх як жорстокі системи, що породжують страждання та голод.

Він заявляє, що є лише дві системи: лібералізм чи комунізм, оскільки він вважає, що будь-яке проміжне рішення нестабільне і веде до комунізму.

Хав'єр Мілей є затятим прихильником економічного лібералізму та фінансового консерватизму, він належить до «австрійської» школи економічної думки і займає критичну позицію щодо кейнсіанської економіки.

Він черпає свою економічну філософію у широкого кола мислителів та економістів, від класичних діячів, таких як Адам Сміт, до сучасних теоретиків, таких як Мюррей Ротбард, Фрідріх фон Хайєк, Мілтон Фрідман, Гері Беккер та Хесус Уерта де Сото.

Мілей також висловлює особливе захоплення економічною політикою колишнього президента Аргентини Карлоса Менема та його міністра економіки Домінго Кавалло, називає їхню адміністрацію «економічно найуспішнішою в історії Аргентини».

(Менем після його обрання президентом Аргентини в 1989 році, прийняв Вашингтонський консенсус і відкинув традиційну політику перонізму.

Але всі десять наступних років країну переслідувало високе безробіття, викликане радикальними реформами Менема-Кавалло, і врешті-решт світові економічні кризи 1994 і 1997 років вкинули країну в депресію).

Мілей пропонує сьогодні радикальну реструктуризацію аргентинського уряду, виступаючи за скорочення міністерств з 24 до 8.

Примітно, що він закликав до ліквідації або злиття великих міністерств, таких як Міністерство освіти, Міністерство соціального розвитку та Міністерство охорони здоров'я. «Держава – це не рішення. Держава – це проблема», - каже Мілей.

Він формулює критичний погляд на роль держави в економічних питаннях, називаючи її «найбільшим ворогом багатства».

Мілей обіцяє вирішити економічні проблеми Аргентини через значне скорочення державних витрат та застосування радикального економічного шоку, спрямованого на вирішення таких проблем, як інфляція.

Мілей критикує Центральний банк Аргентини, назвавши його одним із найбільших злодіїв в історії людства. Він каже: "Центральні банки діляться на чотири категорії: погані, як Федеральна резервна система, дуже погані, як у Латинській Америці, страшенно погані і Центральний банк Аргентини".

Він виступає за остаточний демонтаж Центрального банку, щоб дозволити громадянам вільно обирати свою грошову систему. Він також є прихильником доларизованої економіки як заходу протидії постійним проблемам інфляції в країні.

Мілей підтримує приватизацію державних підприємств та дерегулювання економіки з боку державних органів.

Він також заявив про свій намір або закрити, приватизувати чи переглянути Національну раду з наукових та технічних досліджень.

Ось такий він, новообраний президент Аргентини-Хав'єр Мілей.

Вперше у світі президентом країни став економіст, який дотримується вкрай правих економічних переконань (правіше нікуди) і дуже цікаво буде подивитися, по-перше, чи виконуватиме він свої передвиборчі обіцянки; і по-друге, чи досягне він успіху на цьому шляху.

За першим пунктом на нього чекає сильний опір бюрократичного класу. Тому що лібертаріанські реформи Мілея — це просто життєвий вирок цьому класу, він має зникнути.

Його попередники, якими він захоплюється - Карлос Менем та Домінго Кавалло у 80-ті та 90-ті роки минулого століття якраз зіткнулися з таким опором. За другим пунктом також є сумніви, що його теорія буде успішною.

Коли говорять про те, що капіталізм за ефективності перевершує соціалізм і наводять практичні приклади, то реальну історію завжди трохи (а іноді й значно) підчищають.

У теоретиків лібертаріанської економічної філософії та «австрійської» школи економіки, згідно з їхньою теорією, завжди діють якісь ідеальні суб'єкти, які, як правило, не мають ні національності, ні віросповідання (або його відсутності), ні інших культурних відмінностей.

На думку «австрійців», якщо усунути державні органи від ухвалення рішень у економічних питаннях, то це позначиться лише позитивним чином для розвитку цієї економіки. Але практично ніяка держава ніколи не допускала реалізації такого порядку речей.

Зіткнувшись, наприклад з Великою депресією в 30-ті роки уряди у світі зрозуміли, що на самому ринку не завжди вистачає внутрішньо вбудованих механізмів для подолання депресивних та дефляційних процесів, накопичених у ній, що призводило до величезного безробіття, коли маси народу залишалися без їжі.

Депресія в капіталізмі laissez-faire сама нікуди не поділася усі 30-ті роки минулого століття. Тому і з'явилося кейнсіанство-теоретичний конструкт і зовнішня урядова практика, звернена до економіки країни, як фактор стимуляції попиту, для виведення економіки з депресії, з метою підвищення, зокрема, трудової зайнятості.

Кейнсіанство і Друга світова війна покінчили з Великою депресією, яку ринок сам собою в рамках laissez-faire ніяк не міг відрегулювати.

Через 80 років під час кризи 2008 року, тодішній керівник ФРС США Бен Бернанке, знову ж таки застосував кейнсіанські методи управління. Він казав, що готовий розкидати гроші з гелікоптерів, щоб не допустити депресійних процесів в економіці.

Лауреат Нобелівської премії з економіки Пол Кругман писав тоді, що щоб відповідальні економісти не говорили у спокійні часи про свої економічні погляди, під час масштабної економічної кризи, вони завжди починають стимулювати попит кейнсіанськими методами, щоб економіка не впала в депресію, дефляцію та безробіття.

Вони пам'ятали, чим це закінчилося в Німеччині в 30-і роки минулого століття: економічна криза 1929 року, після кризи спочатку дикі безробіття, як наслідок безробіття - прихід Гітлера до влади, логічний результат цього - Друга світова війна.

У 90-ті в Росії відбулося те саме: розвал СРСР 1991 року, гайдарівська шокова лібералізація, що призвела до безробіття та зубожіння широких народних мас, і як реакція на це – прихід Путіна до влади. Логічний результат приходу Путіна до влади – війна в Україні, з ймовірністю її переходу у світову війну.

Висока інфляція, низькі зарплати щодо цін на продукти, звичайно ж, погано для країни, але повномасштабна війна, Друга світова чи така, як в Україні, ще гірша. Тому що на додачу до інфляції та низьких зарплат, які чомусь не зникають, на голови трудящих ще падають і бомби, і ракети.

У лібертаріанців теоретично все прекрасно, ось тільки реальному житті це мало ставиться. У теоріях від Адама Сміта до Фрідріха фон Хайєка в економіці діють безликі суб'єкти, що переслідують лише економічні інтереси. Проте люди не лише економічні суб'єкти. Вони також суб'єкти тієї чи іншої релігійної конфесії (або атеїсти) та політичні суб'єкти.

Ті життєві факти, які не потрапляють у лібертаріанські теорії, говорять про те, що в залежності від релігії країни, розвиненості її культури, тобто часу протікання цивілізаційних процесів у ній (як стара ця культура), вкрай залежить і успіх тих чи інших, лібертаріанських економічних реформ

На думку німецького економіста кінця 19-го століття Густава фон Шмоллера по-різному населення реагуватиме на економічні стимули, якщо це відбуватиметься у країнах з різними культурами виробництва, та різними етичними системами.

У цьому відношенні крайній інтерес представляє його дискусія з представником «австрійської» школи економіки Карлом Менгером під назвою «суперечка про методи».

У нас зараз прийнято розглядати тільки новомодні економічні теорії (що більшість економістів говорять по телевізору, то й правда). Але будь-яка новомодна теорія економіки вкорінена в економічній традиції.

За лібертаріанцями в економіці стоїть «австрійська» школа, що зародилася в другій половині 19 століття, а за нею стоять мислителі 18 століття Адам Сміт і Бернард де Мандевіль. Так що «суперечка про методи», що розгорнулася в 19 столітті, між Шмоллером і Менгером, як і раніше, носить актуальний характер.

У чому мораль аргентинської історії президента Мілея, що почалася, але ще не закінчена? Мораль у тому, що в нас теж уже 30 років борються із соціалізмом в економіці. В результаті в країні розвалена галузь машинобудування, ми не можемо самі виробляти озброєння (а колись могли і в чималих обсягах), і ходимо світом із простягнутою рукою.

Натомість маємо величезну кількість напівпорожніх торгових молів, які продають західні та китайські товари, у колишніх виробничих приміщеннях; та олігархів-космополітів, які переважно живуть за межами нашої країни, і женуть туди ж продукцію низьких переділів із колишніх державних українських підприємств, які сьогодні належать їм, але які свого часу збудували соціалісти.

Хіба таке мріялося на початку 90-х, коли руйнували старий економічний уклад? І як ми намагаємось це змінити? А просто тим, що хочемо приватизувати держпідприємства, які ще не приватизовані. Ми розраховуємо, що нові олігархи будуть кращими? Чи може економічну теорію варто поміняти?

Розподілене знання, розсіяне в економіці, на думку представника «австрійської» школи економіки-Фрідріха фон Хайєка, найкраще збирається і переробляється на місці підприємцями, які більш адекватно відображають економічні виклики, ніж керівники якихось планових органів на самому верху, які не можуть це знання отримати через те, що вони від нього віддалені.

Саме в цьому на думку Хайєка сила вільних економік на кшталт laissez-faire. Але відсутність необхідної культури та трудової етики у підприємця такої економіки призводить до того, що вони цю інформацію використовують виключно собі на користь, а суспільство нічого не отримує натомість.

Крім того, вони використовують переважно короткі схеми збагачення: торгівлю та хижацьке використання виробничих активів, якими вони володіють у результаті приватизації соціалістичної власності.

Нові технологічні тренди їх не спричиняють, оскільки там високі ризики, і навіть у разі успіху високі терміни окупності. І головне, здебільшого вони не пов'язують долю своїх сімей з Україною.

І це факт, так відбувається всі 30 років української незалежності, коли технології в Україні примітивізовано досі.

Можливо, аргентинці готові ще пограти в лібертаріанство, хоча, якби вони погортали економічні новини 30-річної давності, часів Карлоса Менема, то вони б зрозуміли, до чого всі ці нинішні лібертаріанські економічні реформи приведуть за Хав'єра Мілея (його майбутнього тому не позаздриш).

Ми ж, перебуваючи у стані війни з Росією, повинні бути не романтиками-лібертаріанцями в економіці, а тверезими реалістами.

Ми повинні розуміти, що наш шлях — це шлях Південної Кореї з її промисловою політикою, і ручним управлінням державних чиновників великими приватними капіталістичними формуваннями на користь усього суспільства, а не лише на користь олігархату та його клієтели, які зарозуміло і зневажливо ставляться до народу України.

Поза існування протестантської трудової етики (етики, описаної німецьким соціологом Максом Вебером), всі експерименти з економічним лібералізмом/лібертаріанством приречені на крах.

Тому якщо ми хочемо хоча б просто вижити, то нам потрібно зайнятися перевіреними в економічній історії справами. Тим, що свого часу робили всі розвинені країни від США до Південної Кореї, а саме промисловою політикою в стилі Олександра Гамільтона/Фрідріха Ліста.