Особливість наших днів

Ми живемо в дуже цікавий час. Можна навіть сказати – час неповторний і видатний. Особливість нашого часу, яка, під тягарем повсякденних турбот має тенденцію до витіснення зі свідомості – зміна історичної ери.

В українському інформпросторі кожен другий – філософ. Кожен третій – філософ з фундаментальними універсальними знаннями. Тому будь-яка згадка про перехід до якоїсь нової епохи (суті, системи, ери й т.п.) відразу ж викликає бурхливу реакцію мас типу: «Так-так, я давно вже про це кажу!»

І з цим доводиться жити...

Перехід до нової ери – це навернення на праведний, правильний шлях. В сенсі відповідності свого життя природнім законам і об’єктивним принципам Всесвіту. Це дозволяє відчутно, якісно збільшити свій рівень життя та розширити історичні перспективи.

Якщо хоча б одна країна в цьому світі живе праведно й правильно, то нова ера або вже наступила, або в ній немає жодної необхідності. Відповідно, питання про те, наскільки праведно живе сучасна Україна, Америка, Росія чи, скажімо, Індонезія, кожен мусить вирішити для себе сам. Якщо вважає, що все правильно, й нічого особливо змінювати не потрібно – тема нової ери для нього неактуальна, і його думки з цього приводу, щонайменше, не цікаві.

Кожна нова ера – це не коли все людство в цілому раптом починає жити однаково по-новому, такого взагалі не буває; нова ера – це коли виникає хоча б одна спільнота людей, що, по-перше, пропонує якісно новий спосіб життя, а по-друге – має історичну перспективу.

Якісно досконаліше життя надає вирішальні конкурентні переваги, тому інші люди й народи або переймають нові традиції, або відходять на маргінес. Отже, хто перший знайде правильний шлях – той і стане класиком ери.

Очевидно, що для того, щоб почати жити по-новому, потрібно цілком і фундаментально відмовитися від життя старого. Яке, по-перше, має свої принади, свою налагоджену модель життєзабезпечення, соціальних стосунків, свій рівень життя й т.п., а по-друге, зовсім не хоче, щоб хтось виходив з-під його контролю. Більше того: усталена система всякий альтернативний світогляд оголошує ворожим та неприйнятним, адже домінуюче становище тих, що живуть і правлять в цьому світі, спонукає їх до менторства й диктаторства, монополії на трактування істини й заперечення інакомислія, як і у всі інші часи.

Відповідно, ті люди, що створять першу спільноту майбутньої ери, мусять бути, з одного боку, вкрай незадоволеними реаліями життя ери старої, а з іншого – володіти видатними духовними, моральними та енергетичними якостями, щоб відкинути ці реалії й протиставити їм щось набагато досконаліше.

Таких людей завжди було мало, в сучасному світі – їх взагалі одиниці. В «нормальних» суспільствах вони, в кращому випадку, мають статус диваків, «ботанів» та відлюдьків, а переважно стають маргіналами та ізгоями.

В багатьох випадках для цих людей істина є безумовною цінністю, розум – найвидатнішою якістю. Однак істина – це дихотомічна протилежність політкоректності, а розум – прямий виклик і образа для всякого роду сірості. Духовна сила й моральна стійкість – відкрите приниження всякої немочі й підлоти.

В актуальному світі, як і всякому іншому, сірі, немічні й не надто моральні суб’єкти становлять абсолютну більшість населення всякої країни. Однак відмінність сучасного світу від, скажімо, античності чи середньовіччя в тому, що тепер всі люди користуються однаковими політичними правами, тому вплив на суспільні правила гри не залежить від інтелекту чи порядності особи, ані навіть від її суспільно корисного внеску. Навпаки: чим менше людина успішна в якій-небудь позитивній діяльності – тим більше вона вимагає «справедливості» й тим більше їй сьогодні виділяють з суспільного доходу.

Відповідно, ті, хто завжди був чисельною більшістю, кого завжди рахували «масами», сьогодні став більшістю «подавляючою» та єдино правильною.

І як би не мудрували «розумники», яких би нових чудес не винаходили – вони завжди мусітимуть задовольняти в першу чергу інтереси не свої, а цієї більшості, що не лише твердо закріпила за собою провідну й спрямовуючу роль в актуальній цивілізації, але й отримала відчутні репродуктивні переваги, тому весь час зростає чисельно абсолютно та відносно...

Занепад старої ери – це колапс цивілізації, побудованої на парадигмі цєї ери. Занепад кожної цивілізації завжди має одну й ту ж причину: невідповідність «людського фактора» вимогам системної організації. В популярній свідомості дана проблема відома як «мавпа з гранатою».

Завжди одна й та ж історія: найрозумніші та найсильніші духом створюють нову суспільну модель, що поступово наповнюється «людським фактором», зростає й розвивається, дає можливість скористатися плодами свого розвитку кожному громадянину; аж доки найменш розумні та найслабші духом не отримають в ній рівні права, стануть «подавляючою» більшістю та не виживуть найрозумніших і найактивніших.

Очевидно, що якщо до керма, скажімо, лайнера поставити невігласа, то доля цього лайнера буде швидкою й непривабливою. З країною буде все те саме, лише трошки довше, й набагато менше людей зауважать взаємозв’язок між невігласом біля керма та системним крахом.

Основна проблема мавпи з гранатою: до головного суб’єкта неможливо донести критично важливу інформацію. Мавпа стрибатиме, кривлятиметься й тішитиметься з перестрашених облич людей навколо неї, тицятиме гранатою в усі боки й тягатиме за всі кінці, аж доки закономірний наслідок її дій не припинить цей балаган рішуче й незворотньо.

Найбільш безглузде, що може зробити людина біля мавпи з гранатою – це триматися поблизу неї й намагатися їй щось пояснити.

Найбільш безглузде, що може зробити розумна людина в країні, де править «подавляюча» більшість – намагтися донести до цієї більшості неправедність актуальної політики.

В Древньому Римі людей, що не платили податків, не мали цивільних обов’язків та жили здебільшого за рахунок державних подачок, називали «пролетарями» (від слова «пролес» – «потомство», адже вважалося, що від «пролетарів» жодної користі, крім потомства, бути не може). Ми живемо в світі, де «пролетарі» перемогли остаточно, й диктатура пролетаріату стала повсякденною реальністю.

Віковічна й непереборна ненависть «пролетаря» до всякого більш спроможного, незважаючи на свою незбагненність, має цілком раціональну природу: її причиною є природній потяг кожної живої істоти до еволюційного успіху, що в людському суспільстві сублімується в соціальне визнання.

Для людини (мавпи, крокодила) не так важливо, чи має вона достатньо їжі й одягу, як те, яке соціальне становище вона займає в межах своєї спільноти. Проблема «пролетаря» в тому, що він програє всім, хто хоч до чогось здатен, у всіх більш-менш організованих соціальних системах. Ця проблема – генетична, отже – об’єктивна.

Відповідно, в «пролетаря» немає іншого шляху до еволюційного успіху, ніж регулярно «відбирати й ділити», принагідно винищуючи ненависних «експлуататорів».

Коли в 1917 році в Петрограді до іменитих професорів, лікарів й академіків стали навідуватися озброєні «таваріщі» з суворими візажами та мужеподібні істоти в тужурках, більшість інтелігенції вважала, що це – тимчасові ексцеси, що скоро все стане на свої місця, адже жодна країна не може існувати без розумних людей. Виявилося, що може...

Виявилося, що місце для найбільш розумних, талановитих та активних цілком може знайтися на «філософських пароплавах», в підвалах, застінках і лісопилках, а країна може опуститися в саме пекло – й нічого особливого з нею не станеться. Навпаки: весь народ скопом дружно співатиме: «Я такой другой страны не знаю, где так вольно дышит человек» і самозречено кохатиме «великого вождя».

В 1917 році «пролетарі» здобули владу «в окремо взятій країні». Сьогодні вони остаточно підкоряють собі весь світ.

Якщо хтось ще не зрозумів: сучасна цивілізація вступила в фазу «комунізму».

Підтверджень цьому більше, ніж достатньо, і їхній вал зростає з кожним днем. Тому якщо хтось, слідкуючи за світовими новинами, відстоює думку, що живе в світі, де усім править капітал чи, принаймні, розум і тверезий глузд – його вже ні в чому не переконаєш. Його право – жити в своєму світі, своїй ері й своїх уявленнях...

Цар Соломон визначив однією з чотирьох причин занепаду народів «ситого дурня». Механізм тут простий: суспільство розвивається доти, доки в нього є якась мета. Мета кожного – не бути дурнем, бо дурень голодний. Відповідно, кожен докладає всіх можливих зусиль, інтелекту й фантазії, щоб не опинитися в дурнях.

«Комунізм», тобто лад, в якому «пролетарі» стають повноправними громадянами й усувається всяка дискримінація за ознакою раси, статі чи суспільної користі, це – фінальна фаза будь-якого життєвого циклу будь-якої цивілізації, оскільки пропадає сенс і фактор всякого розвитку. Після «комунізму» настає колапс, дотична цивілізація занепадає, а її місце займають нові, перспективні, з якісно новим способом життя й природніми ціннісними фундаментами.

Таким чином забезпечується тяглість історії.

Сучасний колапс цивілізації зачепить людство в цілому, тому нова якість життя Homo sapiens може виникнути лише на основі фундаментального переосмислення самих основ існування.

А це означає, як вже сказано, перехід до нової ери – нового способу життя.

Щоб зрозуміти важливість цього моменту, потрібно зауважити, що в усій трьохсоттисячолітній з лишком історії людства було лише три такі ери. Й для кожної ери був властивими свій тип людини й своя модель соціального існування:

1. Ера соціалізації: «троглодити» – клан «альфа-самця» – 330-70 тис. років до нашої ери.
2. Ера розселення: «аборигени» – плем’я – 70-10 тис. років до н.е.
3. Ера матеріального нагромадження: «цивіли» – цивілізоване суспільство – 10 тис. років до н.е. – наш час.

Ми сьогодні живемо в фіналі ери матеріального нагромадження, оптимальною моделлю соціального існування в якій є цивілізоване суспільство. Цивілізоване супільство побудоване на формальному юридичному законі, відповідно, кожен його член трактується як громадянин, тобто – індивід, наділений об’єктивними правами.

В цивілізованих стосунках враховуються лише формалізовані якості людини, її особисті риси не мають жодного значення. Якими б «бездушними» не видавалися ці стосунки (dura lex sed lex), вони є гігантським кроком вперед не лише порівняно з свавіллям «альфа-самця», що було основним системоутворюючим фактором в еру соціалізації, але й з племінним ритуалами, що правили світом в еру розселення.

Основна перевага цивілізованого формального закону – він уможливлює формування соціальних систем на рівні етносу в цілому. Систем цілісних і несуперечних, а відтак – стабільних і ефективних, завдяки чому свого часу відкрилися неозорі перспективи для розвитку науки, культури й матеріального рівня життя.

Сьогодні ці перспективи, за великим рахунком, вже вичерпані, а в багатьох випадках – перейдені й доведені цим до абсурду. Основною причиною цього є невідповідність наявного рівня системної організації актуальному рівню розвитку наук і технологій.

В сучасному світі менше 10% представників біологічного виду Homo sapiens генетично спроможні осягнути новітні технології, не кажучи вже про те, щоб ними ефективно оволодіти. Цивілізовані суспільства стали загальновизнаним стандартом, але гени «троглодитів» та «аборигенів» нікуди не щезли, тому саме по собі запровадження формального юридичного закону мало впливає на життєві реалії.

Племена аборигенів Північної Америки до того, як стикнутися з європейцями, вели традиційний та цілком відповідний їхньому еволюційному розвитку спосіб життя. Щороку вони відкопували «топірці війни» і йшли набігом на сусіднє плем’я, чим вирішувалися питання природніх ресурсів, еволюції генофонду та формування міжплемінних стосунків на новий сезон полювання.

Коли потяг до міжусобиці вичерпувався, «топірці війни» знову закопувалися до наступної весни, й надалі племена жили в мирі й гармонії.

Збій в цій гармонії настав тоді, коли європейці стали постачати індіанцям вогнепальну зброю, якої самі індіанці виробляти не могли, але дуже охоче нею оволодівали. Вирішальну перевагу в міжусобицях отримали не найрозумніші й навіть не найрозважливіші, а найбільш агресивні й безжальні...

Серед цивілізованих країн, в силу радикально вищого рівня системної організації, тривалість і розмах періодів «вияснення стосунків» також радикально зросли. Війни стали тридцятилітніми й навіть столітніми, спірні території й ресурси вимірювалися десятками й сотнями тисяч квадратних кілометрів, а жертви війни досягли мільйонів.

Нам видається дивним, що цивілізовані народи, які вірили в Христа чи Магомета, були здатними до безжального братовбивства через якісь прифронтові суперечки. Однак проблема полягає в тому, що кращий світ не може пробитися до життя, не усунувши з нього світ гірший...

Очевидно, що подібні форми еволюційної конкуренції могли бути ефективними й справляти позитивний вплив на людство лише тоді, коли можливості озброєнь не виходили за межі поля бою.

В ХХ столітті ці можливості зазнали кардинальних змін. Найбільше на сьогодні протистояння між майбутнім та минулим було вирішене не доблестю на полі бою, а валом техніки, авіацією та ядерними бомбами, що ніяк не обмежуються лініями фронтів.

Однак ті, що створили ядерну зброю та космічні кораблі, мислили зовсім інакше, ніж ті, що отримали можливість цим скористатися...

Базова ідея ери матеріального нагромадження – антропоцентризм.

Парадигма актуальної ери побудована на аксіомі, що кожен представник виду Homo sapiens – «вінець природи», істота мисляча, свідома й відповідальна, отже, наділена від народження «невідчужуваними» правами. В сучасному світі дана аксіома виродилася в гуманізм – ідею про те, що всяка людська потреба й забаганка всякого Homo sapiens є самодостатньою цінністю, а весь навколишній світ існує лише для того, щоб ці потреби й забаганки сумлінно задовольняти.

З точки зору рівня сучасних знань дана аксіома виглядає, щонайменше, надуманою.

Мало того, що нічого природнього чи об’єктивного в ній немає, вона є цілком штучною конструкцією, отже може бути чинною лише в межах створеного людиною середовища. Мало того: навіть в межах цього середовща вона наразі має тенденцію виявляти більше своїх контрапродуктивних, ніж корисних сторін. Мало того – ставлячи в залежність об’єктивний хід історії та трактування істини від індивідуальних обмежень окремих суб’єктів, вона блокує всякий прогрес.

Однак найбільша проблема антропоцентризму сьогодні – заперечення всяких перспектив для людства.

Антропоцентризм вимагає поважати кожну людину однаково й ставитися до її точки зору не менш уважно, ніж до точки зору будь-якої іншої людини. Очевидно, що такий імператив діє на користь, насамперед, сірої та немічної чисельної більшості, що формується з генетичних «троглодитів» та «примкнувших к ним» «аборигенів» і «цивілів».

Раніше ми зауважили, що кожна нова ера чи історична епоха починається з першого суспільства, яке виходить за межі ери актуальної й автоматично протиставляється цим усталеній реальності. Тобто: всяка нова якість народжується з розлому старої, відокремлення «мух від котлет», досконалого від примітивного. Для старого світу – це остаточний крах і втрата всяких перспектив, для людства – єдиний шлях до порятунку.

В нашому світі зброя, що може знищити всю людську цивілізацію, опиняється в руках все більш сірих і все менш розумово обдарованих особистостей, яких зростаючі сірі маси уповноважують на вирішення проблем глобального масштабу. Проблема «мавпи з гранатою» загострюється до рівня невідворотньої катастрофи.

І навіть найбільш розвинуті й потужні держави світу вже надійно засіли в ментальних акваріумах ери матеріального нагромадження, й немає жодної надії, що вони зможуть звідти вибратися.

А відтак: суперечності загострюватимуться, рівень політики падатиме, конфлікти наростатимуть, капець наближатиметься...

Тому єдина надія людства – це спільнота нової ери, що в основу своєї життєдіяльності покладе всесвітні принципи й тим відкриє людству шлях для формування єдиного несуперечного цілого в глобальному масштабі.

Людям, здатним мислити такими принципами, назвемо їх «універсалами», наразі, як виглядає, бракує одного: виходу за межі умовностей актуального світу й розуміння того, що в цьому світі їхня місія вже завершена, жодне їхнє зусилля не принесе користі, а лише шкоду, всі жертви будуть марними, а зволікання лише продовжуватиме агонію.

Якою б розумною, чесною, самовідданою не була людина – загальний результат її життєдіяльності визначається тим, яку користь з цієї життєдіяльності отримає її соціальне середовище. Вірніше, як це середовище використає все, що дасть йому ця людина.

Безглуздо вести мову про якесь повноцінне життя на маргінесі, будучи рабом невігласів. А відтак: якщо хтось хоче принести людству користь згідно свого розуміння – він мусить знайти для себе ту спільноту, що мислить і життєдіє так, як він. Якщо ж такої спільноти наразі не існує, а у випадку «універсалів» це саме та ситуація, то її слід створити.

З нуля чи з мінуса, в пустелі чи на Марсі – не має значення. Має значення лише присутність середовища, яке створюватиме особливо сприятливі умови для самореалізації та репродукції найбільш досконалих людей.

Щоб створити соціальне середовище за своїм образом та подобою – потрібно знайти своїх «братів по розуму» та сформувати в них інтегральне розуміння спільної історичної долі й унікальної всесвітньої місії. А далі – самодостатнє суспільство з власною парадигмою, цінностями та ідеалами. Адже лише з цього починається людина як суб’єкт історії.

Отримавши можливість виявити свої найкращі риси, творці суспільства майбутнього нададуть її також усім іншим.

Тому назвемо майбутню еру ерою самореалізації людини.