Бути людьми – не просто ключова умова української перемоги, а питання виживання України і українців

В новорічну ніч 2023 року всі українці без перебільшення – в Україні, за кордоном, на окупованих територіях – припали до екранів слухати новорічну промову нашого Президента Володимира Зеленського. Більшість з нас плакали. Президент говорив про те, що важко слухати без сліз. І здавалося, що ми єдині як ніколи…

Не пройшло й двох тижнів, як єднання похилилося як та червона калина. Багато хто з нас не помітив як прийняв участь в російській інформаційно-психологічній спеціальній операції (ІПСО). Навіть в серії ІПСО. Типова маячня російської пропаганди про те, як, нібито, українці викладають слова на снігу трупами російських солдат, легко зайшла в український інфопростір. Глумління над тупістю їх пропаганди перетворилось на розлюднення, коли навіть нібито адекватні люди, експерти в своїх галузях, весело репостили все нові і нові меми з трупів.

Потім пішла важка артилерія. Російські інфоцигани, які досі популярні в українському сегменті youtube, почали кампанію по залякуванню українців новим наступом з Білорусі. На жаль, ми продовжуємо більше довіряти іноземним псевдо експертам, які на Заході є ніким, більше ніж своїм людям, які неодноразово довели свій професіоналізм. І ворог цим користується. І не тільки ворог. Але в них нічого не вийшло б, не зреагуй ми на це.

І вишенької на торті став хейт Олексія Арестовича минулими вихідними. Його обмовка в ефірі спричинила небувалий вал хейту. Там і обмовки як такої не було. Та субота була дуже важкою. Вранці обстріляли Київ ракетами, потім обстріл Дніпра… Так вийшло, що того дня я був занурений в інформаційний простір. Цю версію (про те, що ракету збило наше ППО і вона впала на будинок) я особисто чув/читав через годину після трагедії.

Наша проблема в тому, що не витримуючи навантаження війни, ми починаємо кидатися на своїх. Я чув думку, що український срач – це типу така в нас демократія і що це краще ніж як в Росії, де всі в унісон вірять в царя і не має ніякого плюралізму. Це було б прекрасно, якби не було так небезпечно. Бо це технологія розколу українського суспільства, яка діє приблизно чотириста років. Не хочу далеко занурюватися у 17..19 століття. Просто історія падіння гетьмана Скоропадського.

Після того як німці, на чиїх багнетах трималася українська держава 1918 року, пішли з України, гетьман Скоропадський не зміг організувати спротив та програв боротьбу за Київ Петлюрі. Який, в свою чергу, нацарювався 42 дні, відступивши під навалою більшовиків.

А тепер уявіть що було б, якби Петлюра і Скоропадський порозумілися. Наші діди і прадіди народились би сто років тому вже в незалежній Україні. Не було б розкуркулення і Голодомору. Конфігурація сил в тогочасній Європі могла б бути такою, що друга світова війна якщо б відбулася, то була б не такою кривавою. Не було б таких страшних жертв і розділення українців по різних державах. Скоріш за все не було б Холокосту, бо євреї з Європи знайшли б прихисток в Україні… Вся історія Європи могла б піти іншим шляхом.

Зрозумійте, українці! На нас зараз лежить величезна відповідальність. І не тільки за себе. А й за мільйони інших людей і навіть народи. Мені трохи моторошно навіть уявити, що буде, якщо ми не припинимо срачі і нападки один на одного. Тому що більшовицька навала знову нам загрожує. Тільки це вже внуки і правнуки тих більшовиків сторічної давності. Від нас і від нашої перемоги залежить безпека в Європі, а, можливо, і в цілому світі, без перебільшення.

Наша перемога – це сума дій кожного по її наближенню. Це все – участь в бойових діях, робота в тилу, підтримка бізнесу, донати, підтримка близьких і рідних тощо. Але ще це й регулярна перевірка себе на предмет того, чи не призведуть мої дії – від лайків і репостів до гучних заяв – до розколу українського суспільства.

Під час війни дуже важко опановувати свої думки і емоції. Не витягують як прості люди, так і відомі лідери думок аж до популярних банкірів та мерів великих міст. Ми не можемо вплинути на них, вони не реагують на коментарі в соціальних мережах. Але ми можемо не реагувати на будь-які дії, що ведуть до розколу нас як суспільства. Просто припинити споживати хейт.

Багато хто з українців почуває себе ніяково через те, що не перейшов на українську. Авжеж, лідери думок и та популярні бізнесмени попереходили і хайпують на цьому. Я перейшов на українську тридцять років тому. Так що мені, медаль? Але я не припинив розмовляти руською, бо вона одна з двох моїх рідних мов і нею розмовляли і розмовляють купа людей. І це люди свої, наші. Також українці. Мова окупанта? Ні, це окупанти говорять однією з моїх рідних мов. І ніхто, тим більше окупанти, не буде визначати якою мовою мені спілкуватися. Таких людей мільони. Перейшов на українську? Прекрасно. Спілкуйся і розвивай її. Не перейшов? Нічого страшного, діти перейдуть, внуки перейдуть.

Найважливіше зараз для нас всіх – відстояти державу не втративши при цьому людяність.

Найголовніше для кожного окремо – щодня, хоча це важко, перевіряти себе на людяність через уважність. Уважність – одна з головних чеснот, якої бракує нам усім.

Мій добрий друг Юрій Романенко влучно назвав це явище хейту «чорноротим суспільством». Це дуже небезпечно. В книзі Приповістей Соломона написано

13:3 Хто пильнує уста свої, той береже душу свою; а хто губи свої розпускає, тому горе

В последней серии сериала Шерлок от BBC есть момент, когда Эвр Холмс, сестра Шерлока и Майкрофта, ставит Шерлоку условие. Чтобы иметь возможность помочь девочке, которая летит одна в падающем неуправляемом самолёте, где умерли все, включая пилотов, Шерлок должен убить кого-то одного – или Майкрофта, или Джона Ватсона. Выбрать семью или дружбу. Некоторое время Шерлок молчит и думает на фоне пререкательств Майкрофта и Джона. А потом произносит фразу, которая отражает то, что произошло с нами за эти дни:

– Пять минут! Всего пять минут понадобилось ей чтобы убить в нас людей!

Скільки часу знадобилося росіянам щоб похитнути наше єднання? Два тижні… Навіть, вибачте, не «два, максимум три…»

Ми згаяли декілька століть не реалізовуючи місію українського народу. Наша місія не в тому щоб бути уламком чи лаштунками імперії показуючи решті світу, як не треба жити. Наша місія – показати світові на що здатні вільні люди в усіх аспектах життя. Що дає воля, свобода, взаємопідтримка, сміливість, незламність, творчість та креативність. І як ними користуватись. Ми маємо стати однією з несучих конструкцій нового повоєнного світу. Але перш ніж довести щось світові потрібно довести це самим собі. Бо ми ще не перемогли. І переможемо тільки якщо втримаємо себе та свій стан свідомості на світлій стороні.

Геннадій Охрімчук – кращий друг, маркетолог, українець.