Маргарет Тетчер, представляти яку не потрібно, якось помітила, що Європу створила історія, а США філософи.

Так воно й було. Плеяда діячів американської революції, що виросли на філософії англійських мислителів 17 століття та діячів французького Просвітництва, вирішили будувати на місці колишніх британських колоній у Північній Америці щось нове, чого ніколи раніше не було - суспільство, засноване на правах і свободах. Це був унікальний в історії філософський експеримент, і таким він залишається й досі. Американська Конституція та загальний підхід до держави та громадянина там проявляється у найчистішому вигляді. І заслуговує на нашу увагу, особливо зараз, коли Україна, як і раніше, шукає себе і свій шлях у майбутнє.

Минулого разу ми говорили про корпоративізм як спосіб організації суспільства та його конкретну форму — фашизм, де все в державі, все в державі і нічого немає поза державою, унітарною та соціальною.

Але є й інший спосіб жити та процвітати. Це, узагальнено, ліберальна демократія. Яка ґрунтується на протилежному корпоративізмі принципі — поділ особистості, суспільства та держави.

Американська Конституція говорить виключно про права громадянина і нічого про його обов'язки. Відповідно до неї лише держава несе обов'язки перед громадянами. Ті ж йому нічим не зобов'язані.

Як завжди, коли використовуєш російську чи українську мову, доводиться залазити до етимології та семантики. Слова, які ми традиційно використовуємо, «держава» та «держава» спочатку і донедавна буквально означали особисте володіння. Господарство у першому значенні. У феодальних відносинах монарх чи аристократ буквально володів селами, містами та країнами, з людьми та худобою, це були їхні особисті володіння. Тому жодних громадян та націй там бути не могло за визначенням, а лише піддані. У принципі також власність господаря-государя. Як казав веселий цар Іван Васильович, усі холопи мої, кого хочу, того караю, кого хочу, милую. Прав у тебе в такій системі не було і бути не могло, а лише обов'язки щодо вищого начальства, яке і було цією державою.

Але американські революціонери вирішили, що такий стан справ їх більше не влаштовував і влаштував суспільство, засноване виключно на особистих правах і свободах. Зрозуміло, що на той історичний момент громадянами та взагалі дієздатними людьми вважалися лише білі чоловіки, які володіють власністю, але в системі спочатку було закладено достатньо гнучкості, щоб не костеніти на першій версії.

Дев'ята поправка до Конституції США особливо наголошує на тому, що існують й інші права, крім тих, які прямо в ній згадані, і навіть якщо вони не названі, це не означає, що вони можуть бути обмежені. Що не заборонено – дозволено. "Перерахування в Конституції певних прав не повинно тлумачитися як заперечення або зменшення інших прав, що зберігаються за людьми".

Тому вся історія США — постійне розширення прав груп, які до того їх не мали — не мають власності, небілих, жінок, сексуальних меншин тощо. Чи не обов'язків, а прав.

Американська юриспруденція виходить саме із прав особистості, а не інтересів держави.

Якось мені образно сказав канадський адвокат, що канадська «Хартія прав», еквівалент американського «Білля про права», є тією найтоншою дамбою, яка захищає особу від моря необмеженого свавілля з боку всемогутньої держави та її представників.

Конституція захищає громадянина від зазіхань самої держави, з його монополією на насильство та машиною репресій. І аж ніяк не регулює відносини людей між собою.

Це має сенс, якщо виходити з того, що людина і суспільство завжди жили та живуть за принципами, які не потрібно оформляти законодавчо. Скоріше, це моральні імперативи — не вбив, не бреши, не кради, шануй батьків тощо. Думаю, що в жодній Конституції у світі не написано, що вбивати і красти погано і тому заборонено. Адже це і козі зрозуміло. А ось те, що держава зобов'язана себе обмежувати заради дотримання прав людини — це завжди необхідно декларувати. Інакше можна отримати чудовий фашистський режим тотального піклування та контролю.

Популярні новини зараз

Кличко відповів, чи буде повна евакуація у разі блекауту

Німеччина передала Україні новий пакет військової допомоги: у Берліні повідомили подробиці

Укренерго запровадило по всій Україні аварійні відключення світла

Українцям показали свіжий курс долара та євро у банках та на "чорному ринку"

Показати ще

Стривай, постривай, ви скажете, як це у людини немає зобов'язань? А як же закони, податки, мобілізація та правила дорожнього руху, якщо все так чудово?

Тут, бачите, і криється принципова різниця між корпоративізмом та лібералізмом. У ліберальній системі людина живе над державі, а суспільстві. І відносини особистості та суспільства будуються на засадах взаєморозуміння та взаємовигоди.

У принципі, ти можеш жити в пустелі, в тайзі, в горах, і бути абсолютно незалежним від суспільства, якщо тобі так хочеться бути абсолютно вільною людиною. Але недарма ж одиночний висновок сьогодні вважається надто жорстоким покаранням. Бо людина — громадська істота і їй одному нудно.

А щоб жити в суспільстві людині доводиться зважати на її засади і порядки, хоч би якими вони були. Або докладати зусиль, щоб їх змінити.

Що створює потенційний конфлікт між суспільством загалом та індивідом зокрема. Для вирішення цього конфлікту, для підтримки розумного балансу між суспільними інтересами та правами особистості існує держава в ролі арбітра.

За великим рахунком, вся американська юриспруденція зводиться до дискусії про те, що є особистісним правом, а що є суспільним благом, і що в кожному конкретному випадку має більше значення.

Основних прав насправді дуже мало, і десяти не набереться, а всі юридичні, соціальні та політичні міркування будуються на них. Так, наприклад, нещодавнє рішення Верховного Суду США про відміну прецеденту Роу проти Уейда має більш значні наслідки, що просто передача рішень про легальність абортів на рівень окремих штатів. Справа в тому, що кожне рішення Верховного Суду не є особистою думкою суддів про існування взагалі, а ґрунтується на інтерпретації того, що підпадає під визначення одного з основних прав. В даному випадку право на аборт було засноване на концепції right to privacy – право, що дуже широко трактується, на недоторканність приватного життя. Тобто, твоє особисте життя, в розумних, зрозуміло, рамках, нікого не вагається. Як сказав тато нинішнього канадського прем'єра Трюдо ще у 1970-х, державі немає справи до того,

А тут Верховний Суд каже, що немає права на недоторканність приватного життя, і нехай з цим розбирається уряд кожного окремо взятого штату. Але на основі цієї ідеї права на недоторканність приватного життя були легалізовані не тільки одностатеві шлюби, а й міжрасові. І ось питання, що тут важливіше, особисті права чи суспільне благо, як воно розуміється там і зараз.

З одного боку, таке ретроградне тлумачення прав начебто свідчить про недоробленість незалежних судів. З іншого боку, тільки в системі, де йдеться виключно про права, такі незалежні суди можливі.

Ми знаємо, що, скажімо, у футболі арбітр може помилятися чи навіть підсуджувати, але в принципі це єдиний спосіб мати нейтрального наскільки можна посередника. Чим і є ліберальна держава?

Гарний історичний приклад. У стародавніх Афінах була пряма і обов'язкова демократія, там кожен громадянин хоча б раз у життя мав обіймати якусь державну посаду. І громадяни щодо один одного були рівні. Але громадський лад все одно порушувався і його треба було підтримувати. Часи були прості, і порушників зазвичай лупили палицею по балді на місці. Але не може один рівний у правах громадянин дубасити іншого рівного в правах громадянина. І тоді хитрі афіняни вигадали такий фінт — вони почали наймати варварів-скіфів як поліцейських, таким чином передаючи монополію на насильство третій, незалежній стороні. Що нікому не було прикро. Поліцейський варвар-скіф є держава.

Повторюся. Якщо основний конфлікт корпоративного суспільства - хто, кому, чого і скільки зобов'язаний, то основний конфлікт вільного суспільства - визначити, де закінчуються права особистості та починаються суспільні інтереси. І обов'язок держави полягає у тому, щоб не дати одному придушити інше. Як не дивно.

І знову про специфіку російської та української мов — проблема у розумінні концепцій упирається у семантику. Те, що в англійській називається citizenship (citizen) і civic (civilian), тобто громадянство (громадянин) та цивільний (тобто не представник держави чи армії), у нас, як правило, визначається одним терміном цивільний. Звідси плутанина у відповідальності.

Як громадянин, я не маю обов'язків перед державою. Як член суспільства - несу відповідальність перед ним тією ж мірою, як і воно несе відповідальність переді мною. Для того, щоб бути членом суспільства, формальне громадянство взагалі не потрібне, воно чисте для відносин із державою, для права обирати та бути обраним до державних органів законодавства та управління. А так, якщо ти живеш без конфліктів із сусідами, вносиш свій внесок до громадського фонду через податки, і влаштовуєш новорічні пиятики із сусідами, то формальне громадянство тут не до чого. До терористичних атак 11 вересня, 2001, багато моїх знайомих у Канаді, які прибули тут з різних країн, навіть не турбувалися про набуття канадського громадянства, воно їм у побуті було зовсім ні до чого.

Те, що права можуть бути у всіх, навіть зрадників та дурнів, налаштовує багатьох проти ліберального підходу. Ну, як це, дозволяти будь-кому говорити будь-що?

Ні! Будь-яке право відразу обмежується правом інших. Класичний приклад – кричати «Пожежа!» у переповненому театрі, коли жодної пожежі немає. Це ніяка свобода слова.

Свобода слова – це можливість висловлювати свою думку без побоювання, що держава тобі закриє рота. Свободи і права завжди, нагадаю, лише стосовно держави. Але якщо ти звинувачуєш конкретну людину в конкретному злочині, то це не думка, а звинувачення, які потрібно доводити, або мати неприємні наслідки.

Ми всі скаржимося на цензуру Фейсбуку, але це приватна компанія, на яку обмеження, призначені для держави, не поширюються. Фейсбук не неупереджений арбітр, а приватний бізнес, має інші повноваження та завдання. Так само, як і в особистому житті, ми не зобов'язані слухати тих, хто нам не подобається.

І ворожу пропаганду не захищено свободою слова. І спроба повалення уряду не підпадає під волю зборів.

З іншого боку, багато речей, які вважаються правами, такими часто не є. Обмеження швидкості на шосе не впливає на твої основні права. Це незручність. Оскільки ми делегували певні функції державі та її представникам, то від нас очікується мінімальний рівень кооперації. Але не більше. Недаремно ж при арешті зобов'язані попередити, що арештований має право мовчати і не відповідати на запитання. Знову, зауважимо, право.

Я начебто повторюю одне й теж, але мені здається це необхідним, оскільки жоден українець, якого чи про якого я знаю, не розуміє повністю саму концепцію прав та свобод. Їм усім здається, що будь-які права завжди надаються і, отже, можуть забиратися. Але як зауважив американський комік-мудрець Джордж Карлін, якщо права можуть відбиратися, це зовсім ніякі не права.

Тому американська «Декларація незалежності», мабуть, і каже: «Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всі люди створені рівними, що їх Творець наділив їх певними невід'ємними правами, серед яких є Життя, Свобода та прагнення Щастя». Тобто права у людини є спочатку і за визначенням, і обмежувати їх, а тим більше позбавляти може лише той, хто їх дав — творець цієї людини. І ніхто більше. А тим більше держава та уряд.

Слід зазначити, що у канадському варіанті «прагнення щастя» замінюється на «належне управління». Тому у нас трохи різні товариства з Америкою.

Також важливо зауважити, що одні й ті самі поняття та дії можуть виходити й абсолютно різних основних концепцій. У корпоративній державі, де є держава, будь-який злочин є злочином проти держави. За фактом злочин вчиняється проти конкретної особистості, але якщо всі ми частина держави, значить і злочин проти нього теж. А у правовій концепції злочин всього проти прав — права на життя, права на власність, права на особисту недоторканність. Хоча і там, і тут йдеться про вбивство, крадіжку, насильство, але погляд на них різний. І різний підхід.

Мої приклади крутяться навколо судів не випадково. У системі, заснованої на правах завжди доводиться розбиратися, що таке ці права у кожному даному випадку і як вони застосовні у кожному конкретному слуханні справи. Тому американські судові процеси бувають довгими, аргументи неймовірно складними, і купа формальностей, яких необхідно дотримуватися, інакше, не дай Боже, порушиш чиїсь права і програєш з технічних причин. Але така ціна наявності прав та свобод.

Яка приходить з усвідомленням того, що права та свободи вимагають відповідно влаштованого суспільства, з неминучими конфліктами та елементами хаосу, складними взаємини та постійною конкуренцією, де звичний нам зручний дуалізм сприйняття речей не працює. Свобода – це складно, дорого і часто незрозуміло чи навіть неприємно. Тому що права, щоб залишатися такими, мають бути досить універсальні, всім, навіть поганих і безглуздих. Щоправда, не для тих, хто свідомо підриває суспільство за допомогою насильства чи пособництва ворогам. Бо в таких випадках людина з власної волі відмовляється грати за загальними правилами, тож вона, таким чином, сама і забиває на свої права. Не хоче – не треба.

І, звичайно, все закінчується мовоспачем. І ми також не пропустимо такої можливості. Чи зобов'язана людина говорити мовою держави. Ні. Це мова держави — ось нехай вона нею і говорить. Але в інтересах суспільного блага його слід вчити та популяризувати, оскільки знання мови судів та державних установ дуже корисне в практичному плані. Хоча, якщо в суді людині відмовлять у можливості слухати і говорити мовою, яку вона знає, то чи буде такий процес правовим взагалі? Отож і воно. Або глухі та німі, їм як бути?

Звичайно, можна до нескінченності займатися казуїстикою та вигадувати, як обійти подібні конфлікти з універсальністю прав, але тоді це вже й не має рації. А так, хитрі правила під кожний випадок. І, як мені здається, в цьому й полягає проблема зі створенням правового суспільства в Україні. Який, на жаль, там з'явиться ще не скоро.

А може, я й помиляюся.