Однією з головних причин української несуб’єктності після тридцяти років незалежності є пізнє формування національної самосвідомості українців. Дев’ятнадцяте століття було витрачене нами лише для того, аби виокремитись як етнос, тоді як у Європі у ті часи активно відбувалося становлення національних держав. Ідея власної держави на відміну від поляків, чехів, фінів та інших народів не була чітко та вчасно артикульована навіть на початку ХХ століття. В результаті пізнього та млявого старту ми потрапили під вплив великого східноєвропейського цивілізаційного «стартапу», лідером якого була амбітна Росія. Розпад СРСР також створив для нас несприятливу кон’юнктуру, під впливом якої не маючи історії самостійного існування ми опинилися під впливом потужного проекту під назвою Європейський Союз. І так далі.
Якщо порівнювати українців з італійцями, або навіть французами, то подібні пояснення є цілком життєздатними. Але якщо такі пояснення спробувати співставити з нашими аргументами в історичній суперечці з сучасною Росією – хто від кого з’явився і кому належить культурна спадщина Києва та Русі – то аргумент про детерміноване вищими силами пізнє національне визрівання не витримує критики. Факт пізнього визрівання, безумовно, заперечити неможливо, але так само неможливо проігнорувати запитання – чому всі дозрівали вчасно, а ми ні? І зовсім незручною буде контр-теза – росіяни не просто продемонстрували швидкі темпи психічного дорослішання, а навіть стали за цей час імперською нацією. Все це дозволяє зробити невтішний висновок про те, що українці є вічними дітьми Європи – народом, який хоче отримувати від життя лише приємне і уникати неприємного.
Ретроспективний погляд на незалежність розкриває розуміння українцями самостійного буття, яке можна порівняти з розумінням свободи сільським підлітком, котрий прагне вирватися для безтурботного життя в місто під прикриттям здобуття освіти для реалізації дитячого розуміння свободи за кошти батьків. Очевидно, що допоки батьки фінансуватимуть таку свободу, доти підліток буде нею насолоджуватися. Далі настає розв’язка: або переосмислення свободи, або смерть.
Українці чомусь вважали, що незалежність складається лише з приємних складових, як то заробляння грошей та їх витрачання на себе. Все інше: захист країни, суди, правоохоронні органи, охорона здоров’я, формування зовнішньої та внутрішньої політики тощо мають виконувати дорослі. Або воно звідкись має братися. Головне заробляти гроші: бджоли, «сі шарп», кругляк, бурштин, ковбасні цеха, металопрокат тощо. В результаті – ми не можемо пояснити ні собі ні комусь: що таке незалежний суд, від кого він незалежний, чому незалежний і що з цією суддівською незалежністю тепер робити. Безліч категорій, таких як ідеологія чи духовність на думку українців взагалі є артефактами життя.
Отже, ми дуже довго насолоджувалися свободою, допоки не постало запитання – хто заплатить за свободу? Постало це запитання, тому що почало танути, а місцями взагалі зникло матеріальне забезпечення безтурботного існування. Це розуміють усі, хто здатен розуміти, але на цьому розумінні об’єднавчі процеси різних груп завершуються. Більша частина політичного істеблішменту вважає, що свобода в її українському дитячому розумінні є цінністю і всі зусилля мають бути спрямовані на пошуки нових матеріальних джерел для «вільного» і безтурботного проїдання природних ресурсів. Тому що це і свобода – проїдання даного нам природою. Звідси походять намагання запровадження так званого ринку землі, ідеї передачі у концесію об’єктів критичної інфраструктури і навіть здачі в оренду охорони здоров’я. Звідси витікають установки про неможливість набуття ядерного статусу та висміюються спроби актуалізувати ідею українського автопрому, виробництва власних смартфонів чи телевізорів. Тому не треба дивуватися відсутності патронного заводу після семи років війни, не треба дивуватися тупим китайським саморізам в «Епіцентрі» та переконаності у ефективності дипломатичних методів для звільнення окупованих територій.
Табір, який розуміє державну незалежність на рівні підліткової уяви про свободу є абсолютно безперспективним. Ці люди запрограмовані бути дітьми і шукатимуть можливостей видурити грошей на свої потреби до кінця своїх днів.
У зародковому стані перебуває малочисельний протилежний табір, представники якого дозріли до необхідності прийняття установки на дорослість й відмовились розширювати уяву про «кормову базу», перетворюючи на ресурси споживачів комунальних послуг та важкохворих громадян країни. Незалежність має означати суб’єктність та повноцінну самостійність, а свобода – передбачати відповідальність. Все це називається простим словом «суверенітет». Суверенітет – це покладання на власну волю і прагнення матеріальної та нематеріальної самодостатності у житті.
Апелювати до виборців з подібними питаннями абсолютно безперспективна затія з кількох причин. По-перше, тому що це виглядатиме дивно після тридцяти років незалежності. Виникає питання – а що ми всі робили три десятиліття? По-друге, населенню не потрібні патронні заводи. А ще виборцям не потрібна робота протягом десяти-двадцяти років на становлення власного автопрому за зарплату 200 доларів на місяць, з одним вихідним на тиждень та відпусткою 10 днів на рік. А саме так здобувається своє і зберігаються природні ресурси та відкриваються перспективи для наступних поколінь. По-третє, переосмислення свободи відбувається не народом і не на виборах. Такі речі як дорослішання вирішуються елітою і реалізуються у час «Ч». Тому з подібними тезами можна лише апелювати до дуже невеликої кількості політично стурбованого населення, яке складає «нуль цілих нуль десятих».
Переосмислення свободи – це зовсім не філософські дискусії інтелектуалів чи духовні практики ідеалістів. Мова іде про вольову установку на «все роблю сам» та «живу на своє». «Джавеліни» свої, саморізи для монтажу металоконструкцій свої, гіпсокартон також свій, а не польський чи німецький. Немає жодних заборон на стратегічні плани. Тимчасовість може бути тільки на реальність, а «нереалістичні» плани мають набути статусу постійних. Виробництво ядерної зброї неможливо зараз – не питання, але плани на ядерний статус мають бути постійним. Реально виготовляти реактивні снаряди – це тимчасово, плани на балістичні ракети – це постійно. Так відбувається справжнє дорослішання. Тому перше, що потрібно зробити досягнути спільного розуміння дорослості у дуже невеликій когорті громадян. А далі ця невелика група має з’явитися у відповідальний для країни період.
Однак за простотою рішення про дорослість приховується безліч ще простіших проблем. Наприклад, однією з важливих складових самодостатності – власна промисловість – сприймається нами дуже скептично. Цікаво, що скептиками кораблебудування виступають вихідці з індустріальних регіонів. Навіть більше – у деіндустріалізації вони звинувачують пинзеників та драчів. Також дуже широкий спектр поглядів серед претендентів на дорослішання щодо таких питань як глобалізація, економічні свободи, фіскальна політика, відкритість національного ринку тощо. І це ми говоримо про деідеологізовані речі. Але дорослішання передбачає здатність до компромісу, насамперед, в ідеологічних питаннях. Й тут ми підходимо до більш важких проблем.
Справа у тому, що український інфантилізм це не лише відставання у розвитку, це проблема зведених братів і сестер, і ми не просто вічні діти Європи, ми зведені діти. В українській мові є дуже влучне слово – «зведенюки». Зведенюки – це чужі один одному діти, котрі вимушено проживають в одній хаті з причини повторного шлюбу їх овдовілих батьків і постійно між собою конфліктують. Якщо до 1991 року Україна була провінцією, то станом на 2021 рік вона нагадує сиротинець організований США, Європою та Росією, у якому давно вимерли вітчими і мачухи, але залишились зведені брати і сестри, які з’ясовують між собою взаємини.
Звичайно, мова іде про дві різні ідентичності проукраїнських громадян, незначна частина яких нарешті вирішила подорослішати. Це громадяни з українською ідентичністю та російсько-українською/україно-російською ідентичностями, які намагаються знайти спільні точки дотику. Дуже специфічне уявлення про політичну націю біідентичних громадян ставить хрест на конструкті політичної нації як способу спорідненості двох ідентичностей, одна з яких метафорично сповідує концепт Фукуями про кінець історії, відмовляючись від історичного наративу та пов’язаних з ним героями. Полум’я суперечки додатково роздмухується спробами громадян з подвійною ідентичністю досягнути визнання у моноідентичних.
Тому на даному історичному відрізку нам слід визнати наявність у країні двох різних проукраїнських ідентичностей, які можуть об’єднатися лише ідеєю дорослішання та здобуття реального суверенітету під простеньким гаслом: «все робимо самі» та «живемо на своє». Для «нуль цілих нуль десятих» цього гасла є абсолютно достатньо.
Українцям доведеться платити за в'їзд до Євросоюзу з 1 січня
Українцям не приходить тисяча від Зеленського: які причини та що робити
МВФ спрогнозував, коли закінчиться війна в Україні
Маск назвав Шольца "некомпетентним дурнем" після теракту у Німеччині
Вольова установка на дорослішання одразу вирішує вигадану проблему інклюзивності, яка походить з інфантильної уяви про ствердження власної ідентичності за рахунок включення її до іншою. В проект дорослішання (набуття реального суверенітету) включаються всі, хто покладається на власну волю. Усвідомлення дорослості та самодостатності підвищує самооцінку всіх учасників проекту. У суперпозиції тут опиняються якраз біідентичні вихідці з індустріальних регіонів, оскільки економічна складова, наукоцентричність, технічна грамотність тощо є ключовими у реалізації принципу «живемо на своє». Дуже гарна нагода для самоствердження своєї ідентичності і зарахування її до нормальності, однак знову ж таки – для себе. Але для цього спочатку потрібно прийняти установку на власний автопром, або хоча б на власні цвяхи та саморізи, не кажучи уже про усвідомлення провини за деіндустріалізацію країни, яку насправді провели єфремови з тигипками.
Це задача для еліт. Для електорату потрібні інші повідомлення. Один з українських ідеологів Тарас Стецьків пропонує ідею сильної держави, яка має забезпечити справедливість, безпеку добробут. Ідея, звичайно, потребує розшифрування та конкретизації, але є цілком зрозуміла для мас в контексті дорослішання.
Прихильники проросійського та прорадянського проектів підлягають соціальній утилізації шляхом виведення їх лідерів з політики різними правовими методами та використання ворогів української незалежності у якості соціального компосту. Здатність цивілізовано та рішуче розправлятись з внутрішніми ворогами також є ознакою дорослості та суб’єктності.
З оцінкою поточної політичної ситуації Тарасом Стецьковим та дискусії навколо ідеї сильної держави можна познайомитись тут
Також пропонуємо переглянути інтерв’ю паном Тарасом в рамках «Правого клубу» у якому аналізуються причини української несуб’єктності.