Сергій Дацюк: Як зараз відбувається вибір шляху України?

Замість зубоскальства я спробував серйозно поставитися до слів Іво Бобула, що Україна іде кудись не туди, і він збирається іти в президенти, щоб змінити шлях України. Він же щиро вважає, що потрібно: 1) зупинитись; 2) зібрати команду, зробити політичну програму; 3) на основі політичної програми створити політичну платформу; 4) перемогти на виборах; і зрештою 5) реалізувати політичну програму на основі платформи.

Що не так? Ніби ж усе гаразд. Решта кандидатів в Президенти теж так діють.

Насправді, тут усе не так.

Вибір шляху України вже давно не відбувається в політиці. Оскільки в політиці відбувається вже реалізація в тій чи іншій мірі складних стратегій, які на різних рівнях глибини розуміння випрацьовуються тими чи іншими частинами правлячого класу, які в свою чергу представляються конкуруючими кандидатами в президенти.

Проблема України в тому, що більшість президентських програм не сягають потрібного рівня глибини.

Про основні стратегічні моменти цієї глибини потрібно власне говорити.

Перша проблема, яка власне вже давно обговорюється гуманітарними експертами, – це історична схема буття України: геополітична субдомінантність призводить до використання України як ресурсу домінантом, а зміна геополітичної орієнтації і зміна домінанта призводить до руїни країни. Ця історична схема буття диктується власним геополітичним статусом України.

Хартленд Маккіндера – це концепт, всередині якого діють оточуючі Україну цивілізації Євразії – Європа, Росія, мусульманський світ і навіть Китай. Щоб в принципі мати можливість Україні бути суб’єктом, потрібно запропонувати інший концепт, який би переграв концепт «хартленда» стратегічно.

Протягом останніх років замість концепту «хартланду» був запропонований концепт «самостійного фронтиру». Фронтирне буття – принципово інакше, ніж буття хартленду, воно породжує інші принципи життєдіяльності, культури, політики, економіки і соціальних відносин.

На цьому рівні мали би працювати з десяток інститутів в Україні, бо нам потрібно було б сформувати цивілізаційні засади фронтирної культури, політики, економіки і соціальності. Якщо на це не спрямована робота цих десятка інститутів, то ми будемо рухатися в фарватері концепту Маккіндера, і світова гра за Україну-хартленд продовжуватиметься без участі України.

Це критично важливо. В одній з останніх робіт я говорив про необхідність випереджуючого інноваційного розвитку фронтиру. До подібного висновку давно дійшли США, які поставляють в Ізраїль найсучаснішу зброю з тих самих причин: фронтирна країна може вижити, лише будучи найбільш інноваційною серед усіх сусідів.

Але є ще один важливий момент. Світ перебуває в світовій кризі. Конкуренція цивілізацій за традиційні ресурси зайшла в глухий кут. Єдиної позиції, з якої можлива хоча б координація людства, немає – ні ООН, ні Давос, ні Більдерберзький клуб цю позицію не тримають. Отже так сталося, для того, щоб вижити, Україні потрібно зайти на рівень інноваційного творення єдиного людства.

Тобто інноваційність є критичною умовою існування України як самостійного фронтиру. Лише це дає можливість вижити нам як окремішній цивілізації. Інакше потрібно чесно визнати – ніякої України не буде. Це звичайно трагічно, але принаймні чесно.

Отже найголовніший вибір України – вибір масштабної мотивації. Тут без героя-політика не обійтися. Хтось же має переконати цих впертих українців здійснювати власні інновації, а не контрпродуктивні чужі реформи. Тобто це такий рівень політики, якого у нас ніколи не було, ну хіба що Ющенко на першому Майдані намагався його імітувати. Це така політика, яка здатна створювати та поширювати нові ідеали. В цьому разі – ідеал інновацій.

В інтелектуальному ж плані вибір шляху України відбувається у вузьких колах серед гуманітарних теоретиків, експертів стратегування, академічних гуманітарних дослідників – поза політикою. Лише там є можливість зробити геополітичний вибір України концептуально. Якщо там його не зроблено, то одразу ніби нічого й не відбудеться. Але Україна неодмінно буде в цьому разі зруйнованою – критичні умови, які не опановані власним мисленням, діятимуть на боці тих, хто їх мисленням опанував.

І тут дуже простий вибір: відважимося на інновації цивілізаційного рівня -збережемося, не відважимося – як країна зруйнуємося. Хоча при цьому олігархічні баронства, підприємства олігархів, безліч самодостатніх громад можуть зберегтися. Тобто не буде якоїсь фатальної трагедії. Буде трагедія локальна. Причому фрагментація фронтиру – усім на шкоду. Але наші сусіди цього поки що не розуміють.

Друга проблема, яка власне стала дуже актуальною останній час, це реконструкція та ускладнення ідентичності на фоні руйнування держави та виокремлення олігархічних корпорацій як провідної сили сучасної системи управління ідентичністю, зокрема через тотальні маніпуляції ЗМІ завдяки установленню порядку денного, пропаганди та реклами.

Коли ціна зв’язки територія-нація-держава була вища за життя окремого громадянина і вище за інтереси крупних корпорацій, ця зв’язка трималася. Коли життя окремого громадянина та інтереси крупних корпорацій стали вищими за територію-націю-державу, зв’язка зруйнувалася.

Ми можемо звичайно ще дуже довго робити вигляд, що це не так. Ми можемо навіть, як в Росії, за рахунок пропаганди, контролю порядку денного та корпоративної реклами стимулювати архаїчні ідентичності, які утримують цю зв’язку, але це вже буде контрпродуктивно.

Нині усі традиційні змісти ідентичностей стали умовними – мовно-культурні, релігійні, територіальні, інституційні, психологічні. Ідентичності відриваються від традиційних жорстких підвалин, перестають бути ієрархічними і все більше оформляються у вигляді складних динамічних моделей з мережевою топологією. Держави та корпорації намагаються спрощувати ці моделі за рахунок великих ресурсів та використовувати спрощені моделі для експансії власної політики.

Нам Росія ціною наших жертв зробила великий подарунок – відколола від України індустріальний анклав і зруйнувала його. Але ми не можемо скористатися цим подарунком, за який ми заплатили свої жертви, бо суспільна свідомість у нас забетонована архаїчними ідентичностями, перспективи в яких немає взагалі.

Виграти війну з Росією можливо, перш за все, за рахунок більш складної ідентичності. Але що тоді робити з усіма цими совками, соціалістами, націоналістами, імперіалістами, які до смерті триматимуться за свої архаїчні ідентичності? Тут же порочне коло – ми не можемо відважитися на інновації, поки не позбудемося архаїзаторів, а власне архаїзаторів не зможемо позбутися, допоки не зануримо їх у світ інновацій.

Випрацювання складних ідентичностей за межами архаїки нації, держави та території це надзвичайно складне завдання. І його неможливо виконати в політиці. Політики потім можуть скористатися змістами нових складних ідентичностей, але вони неспроможні їх самостійно випрацювати.

Отже, в другу чергу, змістовний вибір України відбувається на рівні концептуальних уявлень самих підходів до ідентичності. Це рівень дуже небагатьох гуманітарних мислителів у вузьких колах клубної роботи – поза політикою. Чи є в Україні політики, які здатні це зрозуміти, переосмислити і спробувати просунути ці нові ідентичності? Адже для виборів найкраще використовувати наявні ідентичності. Власне про це ми дізнаємося дуже швидко, бо в гіршому разі лишилося часу дуже мало.

Третя проблема, що постає зі світової кризи, яка вже значно змінила світ, причому ці зміни постійно прискорюються. Це проблема нових моделей співвідношення держави, корпорацій та громад, фрагментація традиційних держав, зміна людської суті в технологічному, генно-інженерному та психологічному плані.

Лише цивілізації здатні надалі вести конкурентну боротьбу за право здійснювати передсингулярні прориви. Про збалансований розвиток можна вже забути, в найближчий час його не буде.

Україна жодного разу в своїй історії не творила власну модель співжиття з цивілізаційного рівня, жодного разу не розглядала свою Конституцію як інструмент цивілізаційної роботи. Усі конституції України (минулі і нинішні) були компіляціями з інших конституцій чи, менше того, розподілом повноважень між різними владами та впливами.

Потрібно сказати, що і США та Франція, творячи свого часу свої конституції, перебували в стані екзистенційного вибору – руйнація або інновація. У України зараз схожа ситуація – ми перед загрозою загибелі та забуття або напередодні радикальних інновацій.

Тому вихід з цієї ситуації – інноваційна Конституція, яка би визнавала складні ідентичності, багатомовність, право на індивідуальне та колективне самовизначення поза державою, розподілене громадянство, криптовалюту, цифрове право, включно з правами штучного інтелекту стаціонарних машин та автономних роботів, публічні ресурси та форми їх громадського контролю супроти держави та корпорацій і т.д.

Але ви уявляєте собі, який лемент здіймуть різні люди та структури, які тримаються за архаїчні ідентичності, якщо таке дійсно запропонувати? Чи ви можете собі уявити, щоб це обговорювалося в політиці, чи не дай Бог ввійшло у порядок денний олігархічних ЗМІ?

Отже третій важливий вибір України – добровільний і ентузіастичний вибір ситуації прориву для цілої країни як право політичного лідера користуватися терпінням, довірою та підтримкою громади в процесі інноваційних перетворень на рівні цивілізаційних засад України.

І, зверніть увагу, якщо з цими ідеями вийти на президентські вибори, то навряд чи набереш більшість голосів. Отже ці ідеї потрібно готувати на час після виборів. Щоб українці це підтримали, їх декілька років потрібно переконувати, втягувати в дискусії, пояснювати і надавати нові знання. Але це ж в принципі неможливо на олігархічному телебаченні, бо олігархам зручніше здирничати і владарювати через корупцію серед малокомпетентного населення.

Цивілізаційні моделі в сучасному світі занадто складні для розробки їх політиками. А політика взагалі не для цього існує. Водночас принаймні досвідчені політики знають про існування цивілізаційного рівня змін і спроможні організувати процес їх розробки.

Люди, які за своєю професією далекі від політики, сприймають публічний простір як такий, де власне і відбувається прийняття рішень про шлях України. Зрозуміло, що в публічному просторі для обивателів політичні програми представляються як повсякденний наратив, але стратегічні рішення приймаються в іншому місці.

Масштабні рішення приймаються на цивілізаційному рівні щодо мислительних установок та мотиваційних настанов, а на стратегічному рівні щодо ідей та способів конкуренції з іншими цивілізаціями. Нікому туди доступ не закритий. Ценз один – бути спроможним зрозуміти цей рівень, мати відповідний цивілізаційний масштаб мислення та бути спроможним діяти стратегічно.

Але це ще не все. Є четверте, яке поглинатиме основну увагу, – оперативне майбутнє економіки, політики, культури та соціальності, яке власне і складає основу політики. На цьому рівні мають бути задіяні безліч експертів з економіки, політики, культури та соціальних відносин. А щоб ці експерти діяли ініціативно та активно, вони повинні мати довіру до мотивацій та інтелектуального рівня політичного лідера.

Інакше кажучи, політичний лідер цивілізаційного рівня зі стратегічними компетенціями має ставити завдання експертам на розробку та обслуговування оперативного простору політики. Саме на цьому рівні відбуватиметься політика. Саме до цього рівня має бути прикута увага ЗМІ. Саме на цьому рівні має бути задіяна основна маса експертів. Але не на цьому рівні має відбуватися прийняття рішень про шлях України.

Зараз відбувається не конкуренція політичних програм, а конкуренція цивілізаційних моделей для України. Політики, які не зможуть вийти на цей рівень, навіть якщо переможуть на виборах, зруйнують Україну.

Тобто зараз більша частина політиків України на рівень прийняття цивілізаційних та стратегічних рішень щодо України не потрапляють. І не те, щоб їх хтось обмежував чи забороняв їм це робити. Вони не проходять ценз мислення, ценз амбіцій, ценз рівня викликів, ценз масштабу.

Можна критикувати олігархів, можна критикувати корупцію, можна пропонувати підходи до того, як закінчити війну. Але при цьому десь потрібно вести більш масштабну роботу, бо доля України вже мало залежить від таких дрібних проблем, як олігархи, корупція та війна.

Щоб потрапити на рівень прийняття таких рішень щодо України, потрібно: 1) завоювати таке право концептуально, зайнявши суб’єктну позицію щодо зовнішніх домінантів США, Росії та Європи; 2) відібрати право на субдомінантну позицію у олігархів в контексті внутрішніх умов прийняття рішень, зокрема права на формування ідентичності та порядку денного; 3) просунути установки на інноваційність як солідарну позицію української громади; 4) відважитися на інноваційну Конституцію, яка би випереджала час хоча би років на 100; 5) мобілізувати власним прикладом та харизмою експертів та спеціалістів на досягнення горизонтів оперативного майбутнього.

Це означає, що шлях України можна розглядати не тільки як одноактний вибір чи як процес усталеного вибору. Шлях України в турбулентній (швидкозмінній) ситуації стає залежним від гри на різних рівнях; 1) солідарна гра за людство, якого немає, але яке потрібно створити; 2) конкурентна гра між сильними цивілізаціями світу за право на свою цивілізацію; 3) конкурентна гра з олігархами за право приймати стратегічні рішення щодо країни; 4) солідарна гра з громадою за мотивації та інновації граничного рівня; 5) солідарна гра з мислителями-концептуалістами та правниками-експертами за Конституцію як можливості для розвитку країни-суспільства на багато років вперед; 6) солідарна гра з експертами за позитивне оперативне майбутнє.

Для цього потрібні політики-гравці на багатьох дошках.

Іво Бобул відчуває, що Україна іде не туди і що шлях потрібно змінювати. І це правильне відчуття. Але щоб змінити шлях країни, відчуття не досить.

І наявність фінансів чи влади це не головні умови перетворень для України.

Головні умови перетворень для України – інтелектуалізм, відвага, схильність до інновацій, здатність подолання архаїки, вміння визнавати помилки і вчитися на них, командна жертовна робота, готовність до солідарних дій.

Джерело: Українська правда