Перед викликом демократичної революції

Україна проходить тестове випробування на здатність до здійснення революції в складних умовах:

1. Ця революція є не національно-демократичною, а ліберально-демократичною, тобто коли на перший план виходять ліберально-демократичні цілі, які не тільки не всі націоналісти підтримують, але які навіть не всі громадяни підтримують.

2. Ця революція відбувається в ситуації війни, на тлі розчарування новою післяреволюційною владою та на тлі соціальної депресії.

3. Ця революція відбувається в ситуації шаленої маніпуляції суспільною свідомістю з боку олігархічних ЗМІ та безпрецедентної брехні в політичній сфері, у якій влада намагається втопити самих революціонерів.

4. Ця революція відбувається на тлі неглибокого усвідомлення масштабних стратегічних цілей самими революціонерами, на тлі їх ілюзій, що можна вирішити щось через прийняття якихось законів чи якісь інституційні зміни.

Бруд революцій

Є чотири головні змісти революції, про які здебільшого говорять: 1) як в своїх досягненнях революція втілює нові смисли та перспективи; 2) скільки крові пролито і кого покарано; 3) хто це все профінансував; 4) хто за цим стояв, які примітивні, індивідуальні чи корпоративні цілі переслідував і чи зміг прийти до влади на тлі революції. Отже це чотири аспекти революції – смисли, помста, гроші та вигода небагатьох.

Якщо крові пролито дуже багато, чи якщо кров нетривалої революції спричинила кров тривалої війни, то питання фінансування революції ніби затінюються і відходять на другий план.

Українську громаду мало цікавили питання, хто фінансував Майдан-2013-2014 років, оскільки питання про загиблих на майдані, а потім вже у війні, завжди були більш важливими. Але з моменту контрреволюції це дуже зацікавило українську громаду.

Якщо післяреволюційна влада ефективно втілює нові смисли та досягає нових перспектив, то питання, хто і як рвався до влади і на які жертви (свої чи чужі) йшов, відходить на другий план.

Українську громаду мало цікавили питання, як представники нинішньої влади домовлялися з українськими олігархами чи співробітничали з Росією, допоки ці представники намагалися переслідувати цілі революції. З моменту контрреволюції та за відсутності перемог у війні ці питання актуалізувалися.

Революція завжди має свій бруд – кров, гроші, маніпулятивну вигоду. І цей бруд завжди згадують і виносять на перший план всі контрреволюціонери та недалекі критики революцій.

Але бруд – це побічний продукт революцій. Головний продукт революцій це її нові смисли та перспективи.

Саме тому під час революції таким важливим є інтелектуальне розуміння смислів та перспектив. Саме тому революція це не бунт і не стояння на Майдані, а це масштабні стратегічні програми революціонерів, які втілюються.

Якщо контрреволюційна влада переходить до радикальної реакції, вона неодмінно користається брудом революції, замовчуючи питання про смисли та перспективи.

З точки зору влади, революціонери завжди діють на боці ворога. Влада завжди боїться помсти під час революції. Влада завжди боїться викриття своїх маніпуляцій.

Тому під час революції не можна вірити жодному слову нелегітимної влади і не можна сподіватися на жодну владну інституцію.

Стагнація

Україна ввійшла в процес стагнації.

Україна як держава нездатна завершити війну.

Президент та Уряд імітують реформи, гальмують боротьбу з корупцією.

Правлячий клас подолати політичну кризу неспроможний.

Нелегітимний Президент в принципі не може виконувати ані конституційних, ані просто лідерських функцій.

Нелегітимний Парламент зосереджується на другорядному і не здатен приймати які-небудь позитивні та перспективні рішення.

Нелегітимна влада не здатна здійснювати правосуддя.

Україна постійно втрачає нормальні відносини з сусідніми країнами, проти українського правлячого класу налаштовані всі його колишні союзники.

Українська громада стає заручником втрати міжнародної підтримки на тлі війни, що продовжується.

Немає жодної політичної сили, яка здатна вивести країну з цього процесу.

Парламентської коаліції немає вже більше, ніж півтора року.

Значної кількості міністрів просто немає, є В.О.

Голова НБУ недієвий.

Генпрокурор не має ані легітимності, ані найменшої довіри.

Між різними правовими відомствами йде протистояння.

Україна на межі хаосу.

Громада стомилася від революцій.

Водночас консолідація суспільства поза політизацією неможлива.

Дострокові президентські та парламентські перевибори лишаються єдиним виходом.

Дефіцит нових лідерів

Наявні політичні та громадські лідери з ситуацією не справляються.

Водночас фейковий порядок денний у ЗМІ, відсторонення від телебачення змістовних активістів та цензура не дозволяють появі дійсного порядку денного, в якому тільки і могла б проявитися комунікація нових лідерів.

Соціальні мережі самі по собі не здатні компенсувати відсутність телевізійного формату комунікації для громадських активістів.

Поява нових лідерів можлива в трьох різних процесах:

1) побудова опозиційними політичними силами відносин з новими громадськими організаціями, що спрямовані на стратегічні та дієві зусилля в руслі дій опозиції;

2) відступництво від владних політичних сил окремих груп, що створюють нові політичні сили для опозиційної діяльності (зрада зраднику не є зрадою);

3) незалежна громадська ініціатива в процесах війни та революції, яка творить нових змістовних лідерів зі стратегічною компетенцією, що призводить до утворення незалежних громадсько-політичних сил для приходу в Парламент.

Нові громадсько-політичні сили потрібні для конкуренції з наявними політичними силами в Парламенті.

Нові громадсько-політичні сили потрібні для пришвидшення процесу революції, коли стагнація стане вкрай небезпечною.

Якщо правлячий клас не погодиться на дострокові перевибори, тоді революція це єдиний шанс виходу з ситуації стагнації.

Якщо ж спробувати обійтись без перевиборів і без революції, тоді потрібно готуватися жити в ситуації стагнації і широкомасштабної еміграції.

Бо історія не знає випадків, коли б нелегітимна влада ставала раптом легітимною.

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП

Подписывайтесь на  канал «Хвилі» в Телеграм, страницу «Хвилі» в Facebook