Епоха глупака: чому мудрість українського народу є перебільшенням

В епоху радикальних змін, у перехідні періоди різко збільшується число різноманітних аферистів, авантюристів, пройдисвітів, дурнів, котрі потрапляють у владні структури, відтак починають адаптувати зовнішнє середовище до своїх потреб. Чимало саме таких людей живе поруч нас, багато хто з них обіймав і продовжує обіймати відповідальні посади, творити політику.

Дурні й глупаки гірші від ворогів. Розумний, сильний ворог — це честь, це подарунок долі. З розумним ліпше згубити, ніж з дурнем знайти…

У широкому сенсі дурень – це людина, яка не може логічно пояснити чи обгрунтувати своєї думки чи дії. «Дурень – розумово обмежена, тупа людина», – читаємо у «Словнику української мови».

Дурнів в усі часи не бракувало. Боротися з ними було дуже непросто. Тим паче, що Біблія застерігає: той, хто скаже на брата свого «дурний», підпадає геєні огненній.

«З дурнем складніше. Він суспільний продукт… – резюмував знаменитий італійський письменник і вчений Умберто Еко в своєму романі «Маятник Фуко». – На дурнів великий попит, особливо у світському товаристві… Дурний – найпідступніший з усіх типів. Дурня впізнають з першого погляду… Дуже складно розпізнати глупака. Глупак може навіть одержати Нобелівську премію… Глупота оточує нас зусебіч… Вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися».

Попри біблійну засторогу, 1494 року у швейцарському місті Базелі побачила світ сатирична поема німецького вченого Себастіяна Бранта «Корабель дурнів», в якій він зумів спорядити й відіслати судно з дурнями з усього світу в країну Наррагонію-Дурляндію.

Згодом з’являється «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, «Оперування дурнів» Ганса Сакса, «Закляття дурнів» і «Луг дурнів» Томаса Мурнера… 1962 року побачив світ «Корабель блазнів» Кетрін Елен Портер. Воювали з дурнями і Григорій Сковорода та Іван Котляревський…

Вже нині, знаючи про існування цього різновиду гомо сапієнса, науковці в усіх складних технологіях і конструкціях обов’язково ставлять запобіжну систему – «захист від дурнів».

Коли в обивателя глупота дрімає на рівні підсвідомості, то це нікого не страшить. Дурень і невіглас у побуті – це півбіди: спілкування з ним коштує лише зіпсованого настрою. Проблеми починаються тоді, коли ніким і нічим не стримувана агресивна дурість виявляється у вчинках людей, котрі можуть впливати на хід історії.

Дурнів не меншає. Сучасних. Вітчизняних. Попри інтернет, смартфони, ком’ютери, мобілки. Дурням не потрібна правда, котра їм не до вподоби. Тож постає питання: що робити з натовпом невігласів, людей не думаючих, не мислячих, безапеляційних, які завжди щиро переконані, що у всьому мають рацію.

Про те, що «український народ мудрий і у всьому розбереться», постійно наголошують у школах й вишах, люблять апелювати до мудрості народу політики, президенти. Тим часом саме поняття «народ» — звичайнісінька фікція. Народ – це насамперед біологічна популяція. Причому популяція неоднорідна – гетерогенна (гомогенними, однорідними бувають лише мікроби). Це вкрай диференційована маса: за вподобаннями політичними, культурними, економічними. Вона дуже легко піддається цілеспрямованій інформаційній обробці. Саме тому народ у своїй більшості неспроможний обрати найдостойніших і найкращих з багатомільйонного загалу.

Народ упереваж проти реформ, які зачіпають його інтереси. Йому приємніне чути прості популістські пропозиції та розв’язки. Непопулярні реферми народ сприймає вкрай неохоче. Народ може цілком щиро аплодувати Рабіновичу, Добкіну, Бойкові, Ахметову і Ко, забуваючи про їхню причетність до того, що сталося в державі, на Донбасі зокрема. Народ звикло підтримує тих, хто заперечує очевидні речі, неприємні для усвідомлення. «Мудрий народ» логікою не обтяжений, він зорієнтований впереваж на чиюсь харизму; обирає очільників, керуючись незбагненними порухами душі й серця. І це при тому, що історією неодноразово доведено: коли точно не знаєш, до чого прагнеш, то неминуче опиняєшся в лайні, куди потрапити начебто й не бажав. Чи можна серйозні проблеми обговорювати з тими, хто некомпетентний у питанні і хто не ухвалює остаточнне рішення?

«Не треба забувати, що більшість, народня маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої волі і думки» (Михайло Туган-Барановський).

«Філософію нерівності» Микола Бердяєв написав влітку 1918 року. Є в ній такі рядки-застереження: «Якщо порушена істинна ієрархія і винищена істинна аристократія, то з’являються хибні ієрархії і виникає хибна аристократія. Панування черні творить свою вибрану меншість, свій відбір кращих і сильніших у хамстві — найперших хамів, князів та магнатів хамського королівства».

Хто опинився у ВР після Майдану? Лише лінивий не писав про спраглих осідлати бюджетні фінансові потоки, привести в дію нові корупційні схеми…

Найперше, що сталося після падіння СССР, це падіння моралі. «За соціалізму в Бога не вірили, але була колективістська мораль, продиктована соціалістичною ідеєю. Люди відчували якусь відповідальність перед оточенням, суспільством, навіть перед ідеєю. І коли оголосили, що все це нісенітниця, що основне – інтереси особистості, то з цього прямий наслідок – егоїзм» (Микола Амосов).

До Верховної Ради, на жаль, потрапляють не найкращі. Українські парламентарі (левова їх частка) не бояться жодних скандалів. Вони демонструють надзвичайно низьку побутову й політичну культуру. Вони не політики. Вони політикани. Вони не відчувають відповідальності перед своїми виборцями, перед народом, перед державою.

Політично-підприємницька кар’єра багатьох народних обранців базується впереваж на аморальності й брехні, розкраданні суспільного добра, використанні адміністративного ресурсу та сімейних зв’язків. Депутатський мандат виконує роль заборола від кримінальної відповідальності та сприяє лобіюванню власних бізнес-інтересів.

Про оспівану ЗМІ участь народних обранців і високопосадовців у різноманітних скандальних аферах і оборудках – банківських, бурштинових, діамантових, митних, залізничних, автодорожних, медичних, військових тощо годі й казати.

«Совок» – квінтесенція «совєтської людини» – нікуди не щез. Чому новітні швондери і шарікови так ненавидять культуру? Поясненя просте: тому що культура не підносить їх, як усіх нормальних людей, а принижує, дає відчути свою нікчемність. Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: «Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при «національній моделі» держава обов’язково буде антиукраїнською». Совєтський елемент зберігся. Яскраве цьому підтвердження – Верховна Рада, в якій депутати впереваж керуються не розумом, а емоціями, тваринними інстинктами. Вони голосують за продовження дії закону про особливе самоврядування ОРДЛО і водночас провалюють закон про деокупацію частини територій Луганської та Донецької областей, не наважуються визнати Росію країною-агресором.

Сон розуму і справді породжує чудовиськ – нині, під час російсько-української війни, стрімко зросли статки українських бізнесменів від політики, олігархічні клани зусебіч обсіли державні інституції, частина народних обранців керується винятково власними інтересами…

«Коли першими людьми в країні стають останні, все робиться криво, фальшиво і жахливо» (Фрідріх Ніцше). Мав рацію знаменитий філософ. Навіть вирази облич парламентаріїв частенько позначені незнищенним тавром ломброзіанської дегенеративності. Зигмунд Фройд відпочиває. Куди дивився виборець? Дехто з нардепів дивовижним чином схожий (совпадєніє?) на сумнозвісного Євно Фішелевича Азефа, одного з лідерів партії есерів й водночас секретного агента-провокатора царської охранки, про якого Алєксандр Спиридович, генерал-майор Окремого корпусу жандармів, у своїх мемуарах писав: «Азеф — це безпринципний і корисливий егоїст, який працював на користь іноді уряду, а іноді революції; зраджуючи то одній, то іншій стороні, залежно від моменту та особистої користі».

Але це так. Між іншим. Микола Княжицький в espreso.tv прецікаво написав про Яценюка, Турчинова, Парубія, Авакова і Мартиненка: «Вони і були основною рушійною силою Майдану. Яценюк був його обличчям, Турчинов – стратегом, Парубій – оборонцем, Аваков – тактиком і Мартиненко – фінансистом (роль Пашинського чомусь забута. – О.Р.). Або: «Порошенко при владі став для Росії компромісною фігурою і «Віденська змова» – не була лише домовленістю між Фірташем, Льовочкіним і Порошенком. Це була домовленість між Росією і Порошенком. І вже не перша. Кожен український президент приходив до влади завдяки підтримці Росії, а згодом, відчувши себе керівником незалежної держави, зраджував цій підтримці».

Такі одкровення не можуть не розчулювати. Одначе. Який нині рейтинг команди Майдану і людей з найближчого оточення гаранта? Так отож.

Арсен Яценюк пішов у демісію ну зовсім не з гордо піднятою головою, швейцарська та українська Феміда псує настрій Миколі Мартиненку, Віталій Кличко постійно в епіцентрі столичних скандалів і жартів «95-го кварталу», над Аваковим постійно висить дамоклів меч відставки, Турчинов чогось очікує та вичікує, спікеру парламенту теж непереливки…

Багато запитань до людей Порошенка. Приміром, до Гелетея, який бронив державу в ранзі міністра оборони; є питання до сірих кардиналів Медведчука й Льовочкіна, до Луценка, який далеко не в легітимний спосіб опинився в кріслі Генпрокурора, до фіскала Насірова, до втеклого Онищенка, до Розенблата, до Кононенка і Грановського… Та й до самого президента з його багатоликим бізнесом чимало запитань…

Як живуть нардепи, прокурори і судді в корумпованій, обкраденій державі не писав хіба що лінивий. Криза довіри до влади величезна.

Репрезентувати націю, на думку Дмитра Донцова, видатного публіциста, громадсько-політичного діяча й теоретика українського націоналізму, має не «трудова інтелігенція», не «кляса хліборобів», не монопартія, лише окрема верства «луччих людей».

На жаль, еліту – «лучших» людей, для яких власні інтереси ніколи не були пріоритетнішими за долю держави, в Україні упродовж століть формували свинопаси (за Донцовим, пасивні люди, які дбають виключно про свої інтереси і ставлять їх вище за потреби держави). Частка свинопасів в Україні завжди домінувала.

Олександр Довженко у своїх щоденниках занотував: «У чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша один до одного непошана, відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі… У нас абсолютно нема правильного проектування себе в історії. У нас не державна, не національна і не народна політика.У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує в нас як щось індивідуалістичне, анархічне…».

Як знати, може, в цих болючих думках і справді криється відповідь на питання, чому українці ніяк не можуть обрати достойного проводу.

Хтось «фільтрує базар» наших владоможців? Хтось з телеглядачів уважно слухає запрошених у студію учасників різноманітних шоу? Я, приміром, ніяк не можу зрозуміти навіщо і для кого вони призначені. Ці шоу. Ці «харди». В яких беруть участь червоненки, гелетеї, рабиновичі, шуфричі, мураєви, германи…

Сумно стає, коли дізнаєшся від високопосадовця, що «Іловайськ – найбільша поразка в інформаційній війні з Росією», коли чуєш від політдостойника, що у нас немає війни з Росією, що «у нас є учасник конфлікту і російські війська, словами кидатись не можна…». Такі «перли» не поодинокі. Цитувати їх можна безконечно. На жаль.

Хто носій влади в Україні? Політики й політологи стверджують, що народ. Однак видатний історик Василь Ключевский дотримувався іншої думки: «Народна воля – не джерело влади, а зброя; народ не переносить, а створює владу з готового матеріалу (особистості, класи); він не носій, а споживач влади Коли щезає уряд, влада не повертається до народу, а перестає існувати і його треба знову створювати Але маючи потребу у владі, народ може не вміти створити її. Як він може бути джерелом того, чого не творить, коли потрібно?».

Нині український «мудрий народ» опинився на маргінесі світового історичного поступу. Не лише через недолугу політику владоможців-корупціонерів. Саме їх «мудрий народ» наділив найширшими правами й повноваженнями, вкотре продемонструвавши брак державницького мислення. «Мудрий народ» уже чверть століття ведеться на брехливі обіцянки авантурників від політики (навіть Революція Гідності не навчила українців розважливості у прийнятті доленосних рішень), через діяння яких Україна мало-помалу втрачає суверенність, суб’єктність і незалежність. «Мудрий народ» досі не наважиться вистрибнути з СНГ. «Мудрий народ» у своїй більшості проти запровадження віз з РФ (у вересні 52% українських громадян висловилися проти запровадження візового режиму з Росією – опитування Центру Разумкова), «мудрий народ» не вимагає денонсування Договору про дружбу й співробітництво з московитами й воліє підтримувати дипломатичні стосунки з Московією (у вересні 55% українських громадян виступили проти розриву дипломатичних відносин з РФ – опитування Центру Разумкова).

«Еліта з’являється у відповідь на відповідний запит суспільства. Не держави. На жаль, тільки недорозвинене суспільство може терпляче слухати абсурдні прозріння Зоряна Шкіряка і подібних йому балакучих «радників» (Семен Глузман, дисидент, психіатр).

Україні конче потрібні чесні політики, непідкупні бюрократи, нові автори оригінальних ідей, втілення яких докорінно змінить державу на краще. Але. Число людей з гіпертрофованими амбіціями, спраглих позмагатися у перегонах за президентську булаву в Україні все не зменшується, і байдуже, що рейтинги їхні нульові. Не викликають особливого захоплення й персони, котрі в соціологічних опитуваннях вважаються найімовірнішими кандидатами у Президенти. А декого з них, кажуть, вже й «женили», не порадившись з народом. А навіщо? «Піпл схаває»…

500 літ тому в Європі почалася Реформація. Минулого року 17 тисяч українських чиновників стали мільйонерами. А тепер пофантазуймо. Зрозумівши, що в небезпечній гонитві за статками можуть втратити Українську державу і свій бізнес в ній, «батьки» вітчизняного капіталізму взялися утверджувати за прикладом Мартіна Лютера культ чесної праці. Бо усвідомили, що відтепер стали відповідальними за Україну, що сама історія покликала їх на роль еліти, аристократії…

Боже, позбав Українську державу, її народ, її парламент, оточення президента від дурнів і глупаків, адже вони гірші від ворогів!

Замість післямови

«Правильно називати – означає правильно розуміти», – слушно радили древні. Геніальний Рене Декарт наголошував: «Правильно визначайте значення слова і позбавите світ половини його облудних уявлень».

Так ось. У законопроекті «Про реінтеграцію…» Росія лише формально названа агресором. Де-юре вона агресором не визнана. «Закон України про оборону» в дію не введено. Це означає, що в нас немає обставин, передбачених ст. 1 цього Закону котрий, своєю чергою, ґрунтується на Пункті «д» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Визначення агресії». А там чітко зазначено, що «засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, мають кваліфікуватися як акти агресіі». Незалежно від того, чи мало місце формальне оголошення війни, чи ні.

Відтак ігнорування подій, що, відповідно до міжнародного й національного права, мають ознаки збройної агресії та визначають війну на Сході як громадянську.

За умов воєнного стану (а вони в Україні існують об’єктивно) Конституція не змінюється — «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану» (Стаття 157 Конституції України — Розділ XIII. ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ — http://www.president.gov.ua/ua/documents/constitution/konstituciya-ukrayini-rozdil-xiii). Внесенням зміни до Конституції ми дозволяємо Путіну стверджувати, що у нас внутрішній конфлікт, громадянська війна, а не зовнішня агресія Росії.

Тим часом очільник «Народного фронту» Арсеній Яценюк на з’їзді НФ 11 листопада 2017 року звернувся до БПП і особисто до президента України з пропозицією змінити Конституцію.

Є питання?