Чи потрібний націоналізм для цивілізаційного лідерства?

Одного осіннього дореволюційного вечора, виступаючи у одній з київських «кафешок» на Подолі, політолог Вадим Карасьов повідомив, що йому, російськокультурній людині, із сумом доводиться спостерігати як Росія, будуючи «митний союз» та намагаючись затягнути туди Україну, де-факто відвертається від Західної цивілізації і прямує у темряву московського середньовіччя. Навіть СРСР, на думку Вадима Юрійовича, був проєвропейським проектом, в основу якого покладені передові ідеї європейських мислителів одержимих ідеєю справедливого облаштування світу в умовах «антигуманного» капіталізму (думка Карасьова передана приблизно). Отже тоді, а це чотири роки тому, в рамках дискусії про європейську інтеграцію прозвучала тема цивілізаційного вибору. Важливо відзначити, що вона не була прив’язана до українізації, а тим більше до вирішення російського питання.

Тема українізації з паралельним вирішенням російського питання ініційована українським філософом Сергієм Дацюком, очікувано перейшла у цивілізаційну. Ця тема була від самого початку закладена в дискурс українізації. І більшість з тих, хто відреагував і прийняв участь у дискусії (статтями або коментарями), на жаль цього або не помітили, або не сприйняли таку ідею як серйозну й відверто не «потрапляли у ноти» своїми текстами.

Якщо спробувати коротко окреслити представлену ідею – то нам запропоновано цивіліаційне іншування (релігійним чи науковим чином сформовані мотивації, моральні настанови, мислительні установки), а не національне іншування (розрізнення мов та культурних норм). Іншими словами національна ідентичність має поступитись цивілізаційній ідентичності.

Ідея цивілізаційного іншування продиктована необхідністю творення політичної нації. Таке іншування є інклюзивним щодо учасників процесу, і дозволяє збільшити кількість «своїх» та зменшити рівень агресії до «чужих». Однак на заваді реалізації цієї ідеї стали націоналісти. Причім саме українські, а не російські.

Перші відкидають ціннісні орієнтири цивілізаційного рівня запропоновані їх російськими колегами і не дають позитивних сигналів у народ на «зшивання».

У мене чомусь є підозра, що ідея цивілізаційної ідентичності не є новою ідеєю і прийшла до нас з сивої давнини. Навколо релігійних та науковим чином сформованих мотивацій у добровільно-примусовому порядку уже об’єднувалися вузькі кола політичної еліти, котрі приймали рішення про експансію своїх моральних настанов та філософських інновацій у народ. Часто разом з мовою цієї політичної еліти. Наприклад, приблизно так формувалася Московія після перекладу Біблії на так звану церковнослов’янську мову, яка чомусь дуже сильно подібна до сучасної російської. Така цивілізаційна ідентичність виявилася настільки інклюзивною, що увібрала у себе сотні народів.

Українці також кілька століть бавилися у цивілізаційну ідентичність, були прихильниками християнських цінностей та бігали від Папи до Патріарха, доки не зрозуміли, що для фізичного виживання їм треба стати націоналістами.

Так, безперечно, ХХІ століття – не ХХ. З чим можна погодитися, так це з необхідністю цивілізаційної роботи, оскільки фізичне виживання у наш час напряму залежить від моралі, жертовності; образів любові та свободи – категорій, які лягли в основу Західної цивілізації.

І тут, знову таки, найбільшою проблемою для цивілізаційної діяльності виявився український націоналізм україномовної еліти. Російський націоналізм, треба розуміти, для цивілізаційної праці у самий раз.

Якщо відкинути сарказм закладений у останнє речення, то треба сказати, що така постановка питання не позбавлена сенсу. Український, мадярський, румунський, болгарський націоналізми не можуть порівнятися з англійським, французьким та іспанським. У цьому напрямку, але лише у напрямку, висловився Ярослав Грицак у статті «Націоналісти не змогли перемогти».

Ведучи мову про Україну український історик відзначає, що націоналісти не змогли перемогти в Україні після Майдану, оскільки їхня програма занадто дрібна для такої великої країни, як Україна, а народи, які не мають чисельної еліти і складаються майже виключно із селян, як тільки хочуть стати нацією – тобто заявляють право на власну державу – то кладуть в основу своєї ідентичності мову.

Це гарна теорія, тільки вона не пояснює яким чином російський націоналізм виявився у самий раз для такої великої країні як Росія і чому «велич» соціально-економічномічної програми у першій половині ХХ століття як мінімум двічі, не оцінили у Фінляндії. І взагалі як сільській фінській нації вдалося створити державу, а потім «Nokia»?

Наприклад, у мене є своя, дуже проста відповідь на питання чому в Україні «націоналісти не перемогли». Українські націоналісти не перемогли не тому, що вони селяни, а їх ідея дуже дрібна, бо немає економічної програми, а тому що в Україні російських націоналістів та соціального баласту у сумі завжди було значно більше ніж «свободівців». Тому ми не можемо точно оцінити інтелектуальний потенціал останніх, їх управлінські якості та здатність залучати ефективних менеджерів до влади, а також не можемо оцінити спроможність до цивілізаційної роботи. Це зовсім не означає, що країна щось втратила від цього, або для того, аби з’ясувати інтелектуальний потенціал «Свободи» Олега Тягнибока треба обрати Президентом.

Отже, повертаючись до українського та російського націоналізмів питання полягає не у націоналізмі як такому, а у масштабах амбіцій націоналістів. Одні націоналісти обмежувались етнічними кордонами й намагалися зосередитися на вирішені власних проблем і їм цього вистачало (Фінляндія), а інші націоналісти розробляли цивілізаційні проекти.

Думаю, дуже корисно буде зробити невеличкий екскурс в історію та подивитись на події очима націоналіста.

В рамках Західної цивілізації можна означити кілька націоналістичних центрів з цивілізаційними амбіціями, котрі сперечались між собою за цивілізаційне лідерство кілька останні століть, це: Великобританія, Франція, Іспанія, Росія та згодом Німеччина.

Амбіції націоналістів визначає якість культурних надбань. При цьому треба розуміти, що висока культура – завжди національна культура. Вона формується нацією, тобто є наслідком національної ідентифікації, а рівень культури залежить від здатності національної еліти осмислювати пережити, запам’ятовувати та робити висновки. До речі, мова у цьому процесі відіграє не другорядну роль. Національна культура дає філософію, соціальні інститути, правила, а вже потім науку та економіку. Це відкриває можливості до пошуку нових ресурсів та поширення якоїсь частки своїх культурних надбань або серед підкорених племен Африки, або слабко ідентифікованих у націю народів Європи, або ідентифікованих, але нечисленні.

Адольф Гітлер, ще задовго до Нобелівського лауреата Дугласа Норта (1993) довів силу національної культури та первинність соціальних інститутів і правил над ресурсами не то що країни, а цілих імперій. Можна мати десятки колоній та мільйони рабів по світу, можна мати тони золота та розвинену економіку метрополії, але бігати по французькому пляжу у військовій формі у пошуках рятівних рибальських човнів.

Проблема Гітлера полягала лише у тому, що під час проведення «цивілізаційних робіт» (прошу вибачення за цинізм) він використовував ті самі методи експансії, що використовували іспанці, британці та французи у Північній та Південній Америці, Африці та Індії, але по відношенню не до племен, а до деяких націй, котрі були засновниками Західної цивілізації. Так, як діяв Гітлер на той час вирішувалися питання ресурсного забезпечення імперії з метою представити конкурентам по цивілізаційному проекту переваги своєї національної культури в аспекті вічних цінностей або справедливості, але не як інструмент боротьби з метою досягнення цивілізаційного лідерства. Наприклад, ніхто у світі не заважав російським більшовикам забезпечувати свої ресурсні потреби та демонструвати світові переваги російської культури перед європейцями, рівно як і англійцям у себе на «туманному Альбіоні» чи десь у Індії. Більше того, США навіть мали певні сентименти до російського проекту і доклалися до модернізації СРСР.

Отже, після втручання Німеччини у боротьбу за першість лідерство у Західній цивілізації дісталося англійцям та росіянам. До 1991 року Росія, впроваджуючи у життя європейське вчення Маркса, втратила вплив над отриманими на «виховання» за результатами ІІ Світової війни націями Східної Європи та зазнала «геополітичної катастрофи» – розвалу СРСР та переміщення своїх кордонів ближче до Уралу. Втратила саме тому, що якість російських культурних надбань виявилися недостатніми для утримання в своїй орбіті впливу націй вищих за рівнем розвитку. Світ став однополярним – англо-саксонським.

Не зрозумівши у чому справа, Росія не звернула з «євроінтеграційного» шляху, замінивши авторитаризм та комуністичну ідеологію на демократію та ліберальні орієнтири: свобода, ринок, конкуренція, капітал і таке інше. Приблизно з 2000-х років, нарешті второпавши, що європейські цінності матимуть для Росії трагічні наслідки один з європейських центрів націоналізму з цивілізаційними претензіями взяв курс на будівництво власного цивілізаційного проекту відомого пересічним українцям під назвою «Рускій мір» або «Таможенный Союз», про що з сумом у жовтні 2013 й повідомив нам Вадим Карасьов, назвавши це все рухом у середньовіччя. Нові цивілізаційні амбіції Росії розв’язалися трагічними подіями в Україні 2013-2014 року, що поставило значну частину російської еліти в Росії та російськомовної еліти в Україні у скрутне становище. Першим треба було визначатись щодо участі в новому проекті під назвою «Рускій мір», а іншим треба було відмовлятись від російської культурної експансії в Україні, принаймні публічної експансії.

Якась невелика частина російської еліти не змогла себе уявити крокуючими в ногу з московськими попами у середньовіччя та змінивши свої погляди під тиском обставин почала або переїжджати в Україну, або ж вчити українську. Наприклад, російський політолог, засновник і директор російського Інституту національної стратегії, колишній директор «Ради з національної стратегії» Станіслав Бєлковській ще у 2005 році вивчив для цього солов’їну.

Найбільшої уваги заслуговують російськомовні інтелектуали України, котрі займалися цивілізаційною роботою для України на базі російських та європейських культурних цінностей. Не буду нікого виділяти, оскільки це далеко не одна людина, лише зазначу, що не бачу у цьому нічого незвичайного, або навіть поганого для постколоніальної країни. Ми маємо зрозуміти людей, які давно ідентифікувалися, самоствердилися й мають творчу енергію. Культурна експансія, пошук нового для них є органічним родом занять. Безперечно українцям образливо, що російськомовні не відчувають перед ними вини і вважають українську територію, на якій вони творять інтелектуальний продукт, своєю власною.

Які я бачу проблеми. Цивілізаційна амбіції може проявляти лише нація. Ніякі самодостатні громади об’єднані горизонтальними зв’язками і ніяке громадянське суспільство цього робити не може. Цивілізаційна робота – це експансія готового національного культурного продукту назовні, а не пацифістська ідентифікація себе на цивілізаційному рівні, і ця робота може відбуватися лише на націоналістичній платформі.

Українська націоналістична платформа є ущербною. Причім важливо розуміти, що вона не придатна не лише для творення культурного продукту «на експорт», платформа не придатна для внутрішньої експансії – українізації українців, котрі колись перейшли на російську мову та на російське розуміння добра і зла. Нині український націоналізм придатний хіба для виховання корупціонера та поширення культури корупції – це те, що ми на сьогодні можемо «дати» Європі. Українська націоналістична платформа веде у церкву, але не веде до Бога та саморозуміння, не пропонує філософських інновацій, сенсів тощо. Це правда.

На сьогодні існує якась частка російськомовної еліти, котра готова українізуватись для того, аби зайнятися улюбленою цивілізаційною справою з української націоналістичної платформи. Але для того, аби на цю платформу стати їй потрібна не лише мова, їй потрібна нова культурна якість. А українці цю якість не можуть забезпечити для себе, не те що для росіян чи російськомовних.

Мені здається, що ми маємо справу з поки неописаним феноменом, коли деякі інтелектуали, пробують використати дві націоналістичні платформи – російську та українську. Вони поширюють російську культуру, творять російське майбутнє для України українською мовою. З поміж інших україномовних це найгостріше відчуває та розуміє галицька еліта, яка категорично відкидає цей інтелектуальний продукт як чужорідний, незважаючи на його україномовність.

Ідентифікація російського відбувається за ірраціональним. Не треба думати, що джерелом ірраціонального для людини російської культури є лише цар, Путін або православне мракобєсіє. Сучасний російський інтелектуал черпає ірраціональне з власного мозку. Навіть більше – він черпає його з мозку європейських філософів, який в епоху модерну мали здатність чітко описувати власні почуття.

Українці вимагають, щоб джерелом ірраціонального була власна душа (серце, а не розум). Однак український мозок не здатний рефлексувати та описувати, що ця душа відчуває. Тому українці не мають філософії. Але вони мають пісню. За допомогою відтворюваного звуку вони хочуть передати свої почуття у пісні. Домінуючим почуттям у них є почуття образи. Українці хочуть передати образу піснею, оскільки думають, що світові це дуже цікаво. Тому «філософські» тексти українцями співаються. Головним пісенним філософом у них є Славко Вакарчук. До слова – політтехнологи про це знають, тому цілком серйозно розглядають кандидатуру цього чоловіка на посаду Президента країни.

Українці можуть відчувати несправедливість. Довго мовчать вони не тому, що терплять, а тому що не можуть пояснити як має бути справедливо. Коли терпець уривається і відчуття образи стає нестерпним вони без зброї ідуть під кулі та гинуть деморалізуючи на якийсь час ворога. Це типова ознака соціального та національного інфантилізму.

Які можна зробити висновки. Насправді українське суспільство само по собі є інклюзивним. Тут є місце всім, навіть чужим. Процеси іншування відбуваються на цивілізаційному рівні. Багато російськомовних не потрапляють до «своїх» якраз не через мову, а через належність до іншої цивілізації.

Для російськомовних інтелектуалів в Україні відкрито декілька напрямків. Передусім вони можуть долучитися до творення конкурентоздатної української націоналістичної платформи.

Якщо це дуже дрібно, то можна одразу інтегруватися у Західну цивілізацію на найвищий рівень і зайнятися улюбленою цивілізаційною роботою (звичайно попередньо вивчивши англійську та пройшовши тест на потрібність).

Можна продовжити справу дідів – змагання за цивілізаційне лідерство з англійцями. З цією метою можна використовувати українське ірраціональне як гумус з застосуванням російського раціо.

Що є дуже проблемним для російськомовних інтелектуалів, так це просування України у світ з використанням найкращих здобутків російської культури. Про просування «нормальної» російської цивілізаційної ідеї з території України навіть під синьо-жовтим прапором взагалі не йдеться. Може бути небезпечним для здоров’я.

Російськомовні мають розуміти, що Україна знаходиться у стані війни. Війна іде не з Путіним чи російським Урядом, а з російським народом та його культурою, у тому числі мовою. Це важко сприймається навіть для тих росіян, які готові до українізації. Але це так, українці просто відкрито про це не говорять.

Головна проблема полягає у тому, що російська культура ніколи не вела до Бога – до пізнання себе. Російські інтелектуали ніколи про це не говорять, а їх образ вічного ніколи не пов’язаний з головним продуктом самопізнання – любов’ю. Росіяни завжди приховують свою сутність красивими, але безсенсовими словами та складнопідрядними реченнями. Російська мова заточена для того, аби вишукано та елегантно приховати своє єство, але не для того, аби описати себе. Також вона годиться, щоб чуже видати за своє.

Європа та Америка у ХХ та ХХІ століттях пережили багато чого, але навіть перехід до світської держави та світського суспільства не означає й понині відмову від Бога. Дискусії про Бога просто замінені розмірковуваннями якою має бути любов і якими мають бути почуття.

Така втеча від себе і від ірраціонального пов’язана з дуже специфічною природою почуттів російської душі. Наведу приклад. За родом діяльності мені доводиться займатися медичним реформуванням в рамках якої я поцікавився конституціями країн світу. З’ясувалося, що в жодній країні світу Основний Закон не унормовує медичного забезпечення, тим більше він не обіцяє всіх лікувати від усього. Є кілька конституцій, у яких згадується про громадське здоров’я.

Виникає питання: чому в Конституції СРСР, а потім Основних Законах Росії та України є статті, котрі не просто якось нормують медичне забезпечення, а обіцяють всіх лікувати від усього? Запевняю ми б ніколи не взнали цей секрет, якби українські парламентарі не переписали цю норму з російського законодавства до себе і не відмовились її виконувати.

Вся справа у тому, що для того, аби розлучитися з коштами для лікування хворого потрібно мати почуття. Не політичну волю, а саме почуття. Політична воля потрібна для того, аби прийти до влади, ув’язнити свого рідного брата за корупцію, очолити військо під час війни тощо.

Пропоную уявити себе в ролі дітей у яких хворі батьки похилого віку. Частка коштів, виділених вами на лікування, залежатиме від ваших почуттів. В результаті ви маєте отримати відчуття виконаного обов’язку, а ваші батьки мають відчути, що про них потурбувалися. Лікар має отримати відчуття задоволення від наданої допомоги та виконаної роботи. В основі – любов. Так визначається фінансування медицини. Емпірична цифра у 6% ВВП за рахунок бюджетних коштів задовольняють ось ці відчуття сторін процесу.

Якщо природа цих почуттів любов, то вони проявляються спонтанно, їх не треба прописувати і про них не треба говорити. І тут слід погодитись з Сергієм Гайдаєм, що потреба говорити про мораль, гуманізм та таке інше, виникає тоді, коли вони не є природними і не проявляються спонтанно, а здійснюються через силу й представляються як подвиг. Або така потреба виникає, коли почуття є подарунком , про який хочеться повідомити.

У російської політичної еліти почуття до народу виникають після його приниження. У свою чергу базовою потребою народу є потреба принизитись в обмін на ненависть та винагороду. Потреба ненавидіти та отримувати матеріальні та інші блага від кривдника є ось тим інтимним ірраціональним російської душі, яке приховується та обставляється словесною еквілібристикою.

Зобов’язання лікувати всіх від усього – це елемент російського суспільного договору – благо в обмін на приниження.

Тому головна ідея боротьби за цивілізаційне лідерство у росіян в рамках Західної цивілізації – це не лише довести, що цивілізація має бути раціональна та атеїстична. Головна ідея наср@ти на стіл англосаксам – довести, що любов це педерасти та лесбіянки, а всі баби – бл@ді.

Безперечно, процеси творення політичної нації в Україні не зупинити. Але ми повинні розуміти, що іншування – це баланс між намаганням залучити до «своїх» якомога більше людей, але й водночас відторгнути чужорідний елемент. Несприйняття чужого – це важлива складова ідентичності.

При цьому ми маємо пам’ятати, що цивілізаційне будівництво може закінчитися горами будівельного сміття під яким присипано мільйони людських життів, і більше нічим. Цивілізаційна робота не може супроводжуватись руйнуванням людської природи, це те, що ми бачимо на прикладі Росії та й на власному прикладі.

Не треба забувати, що на сучасний націоналізм накладає відбиток епоха постмодернізму з її етичним релятивізмом та множинністю істини. І насправді часто справа не в націоналізмі, а засадах постмодернізму.

Ми насправді можемо долучитися до цивілізаційної роботи. Але починати треба з себе. Творення якісної сучасної націоналістичної платформи – це цілком інклюзивна цивілізаційна робота. Також ми маємо усвідомити свою роль у боротьбі за цивілізаційне лідерство у складі Російської імперії, яка розпалася. Це також цивілізаційна робота.

Ми маємо дати більше конкретики. Сьогодні у світі чітко проглядається тенденція до побудови безжертовної цивілізації. Але безжертовних цивілізацій не буває. Якщо більше нікому сказати за що ми жертвуємо і чим ми жертвуємо, то давайте спробуємо це зробити.

Нещодавно на «Збручі» була опублікована цікава стаття французького філософа Режіса Дебре «Цивілізація гепі-енду». Пишучи про сьогоднішніх лідерів Західної цивілізації американців Дебре відзначає, що створення цивілізації тільки на початку вимагає сили імперії, а потім — лиш технологій, що полегшують життя, бо здомінувані прагнуть домінуючої цивілізації. Те, що нав’язується силою, не є цивілізацією. Американці індустріалізували нашу уяву і світ символів. Америка створила цивілізацію кіном, а потім телебаченням. Альбом зі ста фотографій, у тому числі Мерилін Монро і 30-ти інших зірок фільму, відобразить ціле американське сторіччя.

Я б до цього ще додав відсутність державної мови в США. У нас дуже люблять цей аргумент. Однак Америці не потрібно державної мови, так само як Росії не потрібно бути унітарною державою. Ці країни достатньо сильні, щоб відмовитись від таких умовностей. Але це не означає, що США розмовляють з нами мовою мистецтва (як розмовляє Росія ми знаємо). Україна дуже добре відчуває на собі втручання і нав’язування лише вигідних англосаксам елементів своє культури, які будуть ще більше руйнувати людину ніж пряма цивілізаційна війна з російським народом.

Цивілізаційне іншування, яке застосовують американці при допуску у свій проект – це перший етап, який використовується для максимального залучення кращих з усього світу, аби потім найкращих з кращих відібрати до власної націоналістичної платформи. Laura Pergolizzi не лише тішить англійське вухо англійськими звуками, вона надихає англомовних любов’ю на життя, нові цивілізаційні звершення і веде їх всіх до Бога. І робить вона це англійською, а не італійською мовою. Якщо ви не можете задовольнити духовні потреби англомовних – не проблема. Ви будете пекти піцу і розмовляти італійською… у себе в піцерії. Навіть можете співати. Тільки навряд чи про це хтось знатиме, окрім відвідувачів «харчєвні». Ніхто вас у США не вбиватиме і не вигонитиме з країни, оскільки ви знаходитись в метрополії й пройшли перший етап цивілізаційного іншування – спокійно дивитись на багатих та жебраків. Зовсім інша ситуація, коли ви знаходитись у колонії. Не можна правила імперії переносити на колонію.

Завершити цей текст я хочу футурологічним прогнозом. Знаєте кому в Україні поставлять наступний пам’ятник після Симона Пелюри? Наступний пам’ятник буде Парасюку. Він загине від рук єврейських месників, котрі помстяться польовому командиру Майдану за вбивство Гройсмана прямо на засіданні Уряду під час спроби затвердження абонентської плати на газові прилади. Смерть настане внаслідок удару ногою у скроню. Гроші на пам’ятник дасть Коломойський, а дозвіл на його встановлення підпише Розенблат.

Скульптура Парасюка, оздоблена бурштином, безлюдні болота та понівечені ліси Полісся – це картина майбутнього України, яка проглядається при участі у формуванні новітньої політичної нації з українців та євреїв. Якою ця картина буде, якщо участь у процесі візьмуть росіяни – передбачити складно. Поки проглядається формування російського економічного дзену (російського лібертаріанства) – школа містичного споглядання за українською економікою, яке дає економічне «просвітлення». Дуже нагадує хасидизм – містичне відгалуження юдаїзму, що виникло на території сучасної України (Меджибіж, Умань) у першій половині XVIII століття як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії (у нашому випадку марксистської політекономії). «Духовні» практики хасидизму можна щоосені спостерігати на Уманських ставках. Якщо до цього додадуться десятки тисяч п’яних паломників з Росії, які приїжджатимуть на священні розвалини українських економічних кластерів: КБ «Южноє», КБ «Антонов», «Мотор Січ», то ми можемо претендувати на власний цивілізаційний проект.

Підписуйтесь на  канал «Хвилі» в Телеграм, сторінку «Хвилі» в Facebook