Перехідні часи примушують нас замислюватись над тим, як саме і чому саме відбувається історія так, як вона відбувається. Унікальність процесу з назвою «історія людства» примушує нас виходити за межі суто наукових методів досліджень і шукати такі інструменти, що були б адекватними посталим завданням.
Проблеми соціодинаміки, цивілізаційної динаміки стали нагальними для людства принаймні з 1960-70-х років, коли населення Землі отримало перші відчуття себе в якості Людства. Відомі доповіді Римського клубу певно постали з усвідомлення того, що людство вийшло у космос і перестало бути істотою, прикутою до однієї планети. Погляд зі сторони, спровокований «космічними 60-ми» дав, напевно, поштовх й екологічному рухові та руху хіпі. Подальша ж невдача космічної експансії, як зауважує Сєргєй Пєрєслєгін, призвела до втрати рефлексивного погляду на людський розвиток. Горезвісний «Кінець історії» Фукуями не міг би з’явитися у 1960-70 ті, оскільки це продукт звуження горизонтів мислення, що був фактично викликаний сповільненням темпів «технічного прогресу».
Сергій Дацюк у своїй статті «Проблемні ситуації людського розвитку» констатує, що унікальні події грають велику роль у розвитку людства, можливо, й вирішальну: «Ситуація набагато складніша. Перша складність – проблема «чорних лебедів» Талеба. Тобто він вводить в науку метафору про унікальні події, які можуть бути науково осмислені лише постфактум.»
Дацюк пов’язує вирішення проблеми з ідеями з його власної філософської і методологічної системи – конструктивізму. Конструктивізм, що претендує на всемогутність як у розумінні, так і у побудові конструктів будь-якої складності, звичайно, не є панацеєю, але, що важливо, виводить нас за межі суто західноєвропейської наукової парадигми та філософії.
В науці поміж теорією та практикою існує чітке розрізнення, фактичний методологічний розрив. «Чиста» наука займається лише описом реальності, «теорією», тоді як конструктивізм вважає, що не має значення, чим є реальність насправді, і чи є щось «насправді» взагалі, а важливі лише «працюючі моделі» у будь-яких сенсах цього терміну. Теорія та практика зливаються фактично в одне ціле. Реальність вважається функціонуючим механізмом, який можна перероблювати у будь-який прийнятний спосіб. Тобто майже як завгодно. Фактично конструктивізм намагається вхопити не лише саме явище, але й всі його можливі модифікації, його, так би мовити, «віртуальні можливості». Вочевидь в такому підході будь-яке «природне» явище є також цілком штучним. А з цього випливає, що Всесвіт має свого Конструктора(не в персональному, а в методологічному плані, звичайно) безвідносно до того, існує чи не існує Бог.
Звичайно, якщо щось проявляє себе як унікальне явище або подія (тобто ми не маємо аналогів), ми все ж таки вільні добудувати хоча б у власній уяві скільки завгодно копій-аналогів об’єкта дослідження, тобто створити той самий «ансамбль», що перетворює «ненаукове дослідження» в цілком наукове і канонічне. Коректне моделювання такого віртуального ансамблю досліджуваних об’єктів, що буде доповнювати одне єдине існуюче явище, і є одним з способів, за допомогою яких конструктивістська думка розв’язує проблему «унікальності», що є бар’єром для позитивної науки.
Одним з засновників сучасного конструктивізму, як фактично вже самостійного та відрефлексованого типу мислення, я вважаю нашого всесвітньовідомого земляка – польського письменника-фантаста Станіслава Лема. Його «Сума технологій» – такий собі конструктивістський маніфест митця, письменника та футуролога – лишається і зараз актуальною, повністю не прочитаною книгою. Ця робота постала з питання про шляхи розвитку людства саме у контексті «космічних 1960-х». Трохи звужуючи задум лемівської книги, можна сказати, що вона написана як відповідь на запитання «чи є якась альтернатива космічній експансії?» І Лем відповідає на це ствердно. Відмовившись від спроби написати ще одну історію майбутнього, які продукували сотнями, якщо не тисячами його колеги по цеху, він написав книгу-маніфест: маленьку енциклопедію осягнення майбутнього з точки зору конструктора, тобто «конструктивістського» агента мислення. За Лемом виявляється, що у межах єдиної планети існує досить багато варіантів для розвитку. Це – створення, як ми б сказали зараз, високорозвинутої «віртуальної цивілізації», а також інших чудес, наприклад, повної перебудови людського сприйняття, апперцепції.
Які перспективи у підкоренні космосу має людство зараз? Як незаангажований спостерігач, я вважаю, що ми за останні 40 років маємо спадний тренд у космічній галузі. Це визнають усі, хто хоче дивитися правді у вічі. Лише автоматичні міжпланетні станції дали деяку кількість відкриттів. Але й тут професіонали кажуть, що один пілотований переліт на Марс дорівнює за витратами 20 експедиціям роботів-марсоходів типу «Кьюріосіті». Невже ми повинні обирати між марсоходами та іншими міжпланетними роботами і пілотованою космонавтикою? Але в останні десятиліття ситуація була саме такою. І зараз вона точно така – подивіться на бюджет НАСА. Звичайно, що лише розробка надважкого носія SLS забирає гроші у всіх інших проектів. І дуже немаленькі гроші! А що буде, коли SLS почне літати? Завдяки чому зміниться ця невтішна ситуація? Звичайно я не виголошую вирок. Це лише констатація поточного тренду. Питання в тому як побачити щось за межами трендів останніх десятиліть. У багатьох фейсбук-блогерів стаття Володимира Стуса «Традиция непрерывных пилотируемых космических полётов будет прервана на десятилетия» викликала різке відторгнення. Я залишаю за собою окремий погляд на продовження та можливості космічної експансії, але, все ж таки, хочу відзначити послідовність автора, який не змінює свою негативну точку зору щодо перспектив космічної колонізації, незважаючи на зміни трендів за останні 10 років.
В чому полягав би звичайний науковий підхід? Треба було б дослідити сукупність «космічних цивілізацій» в одних і тих умовах відсутності контактів у їх спробах космічної експансії. Нажаль ми не можемо подивитись, як насправді еволюціонують «космічні цивілізації» – тому цей об’єкт, як вже й казали, постає перед нами як унікальний (ми спостерігаємо лише нашу власну цивілізацію, і то зсередини). Все ж таки конструктивізм дає можливість моделювання різних вислідів та імітування цілого ансамблю об’єктів типу планетарна цивілізація. У моїй інтерпретації основний посил конструктивізму полягає у тому, що те, що можливе – обов’язково десь здійсниться, або, скоріш за все, вже здійснилося. Ще невідкриті нами, лише «можливі» космічні цивілізації як раз грають роль цього «віртуального ансамблю цивілізацій», і будь-який прояв їх активності або ж навпаки – відсутність проявів – є для нас можливістю різко обмежити варіанти моделювання еволюції нашої власної цивілізації.
В цьому контексті позиція «конструктивіста» Лема фактично є песимістичною. Він розглянув можливість «залялькування цивілізації», перетворення її у високовіртуальну тому що був вражений відомим «мовчання Всесвіту», тобто відсутності будь-яких ознак астроінжерної діяльності та позаземних космічних цивілізацій, що здійснюють експансію у Всесвіті. Від публікації книжки пройшло більше 50 років. За останні 20 років було відкрито багато екзопланет, і навіть на деяких з них існують майже придатні для життя умови. Але ніяких слідів позаземної інженерної діяльності або відвідування Землі та Сонячної системи іншопланетянами так і не було знайдено. Якщо не вважати, що космічні цивілізації виникають надто рідко, а також що вони не зникають всі як один внаслідок якихось катастроф (соціальних, екологічних, техногенних колапсів), залишається єдиний висновок – у Всесвіті (або в нашій частині Всесвіту) космічна експансія приречена на фіаско, і тому космічні цивілізації обирають якійсь інший шлях.
Насправді ці обмеження можна оминути за рахунок того, що Всесвіт, або навіть Галактика може бути неоднорідною. Тобто різні ділянки простору можуть мати різні властивості або навіть фізичні закони. Таким чином, в певних зонах, наприклад, можливий надсвітовий рух (технологія гіпердрайву), а у інших – ні. Це одразу пояснює, чому ніхто з космічних братів по розуму до нас ще не дістався. Просто ми живемо в «повільній зоні», непридатній для швидкої міжзоряної комунікації та переміщень. Але в іншій, так званій «швидкій зоні», можлива галактична «глобалізація»: там стикаються різні космічні цивілізації. Оцей підхід до проблеми (безумовно, також у конструктивістському дусі) розробив відомий американський фантаст та математик Вернор Віндж. Він дає певну надію для космічної експансії, але проблема для повільної зони, де знаходиться Земля, лишається. І будь-яка невдача у експансії, на мій погляд, призводитиме до занурення у все глибшу віртуалізацію.
Безумовно, ми живемо у час, коли вже була висловлена велика кількість ідей, створена приголомшуюча кількість теорій. Але все одно їх виявляється замало для осмислення змін, що вже відбулися. З часів Лема поступово загальноприйнятою стає думка, що саме технологічні зміни виступають драйвером розвитку соціумів, особливо в цивілізаційному масштабі. Такий погляд часом перетворюється на відвертий механіцизм, подібний до того, що запровадив у соціології марксизм. Базисом (за аналогією з виробничими відносинами та виробничими силами) тут виступає «рівень розвитку технологій». Надбудовою виступає все інше. Такий детермінізм ми бачимо у поглядах на «цивілізаційну динаміку» у В. Стуса. Він наполягає на тому, що його теорія розвитку людства належить до наукових, тому що має справу виключно з подіями, що повторюються і які можуть потім бути перевірені у дослідженні, «експериментально». Хоча, на мій погляд, людська історія, як природне явище, як своєрідна дисипативна структура, відбувається як незворотній процес, процес продукування Нового та Іншого (хоча ми, звичайно, можемо віднайти в історії людства повтори або цикли). Питання лише в тому, як ідентифікувати соціологічні «факти», які не є такими об’єктивними, як факти у природничих науках.
В моїй попередній статті я намалював картину капіталізму/індустріалізму як постійної кризи світо-системи останні 500 років. Це відповідає тому що це є великим фазовим переходом між «аграрною»/«традиційною» та якоюсь іншою ще невідомою фазою. На мій погляд, дія технологічного чинника здатна більш-менш чітко детермінувати цивілізаційну динаміку лише у період коли, світ-система знаходиться у певній «фазі розвитку». У час переходу між фазами, що має біфуркацій ні властивості, зростає хаос, важливу роль починають грати випадкові чинники, тобто ті самі «чорні лебеді». Важливим виявляється зворотній зв’язок «надбудови», тобто – політики, ідеології і утопічної проектності. Тому неможливо нехтувати такими фігурами, як Е. Маск, або, наприклад, Ж. Фреско, якими фантастичними не виглядали б їхні проекти. Але також зрозуміло, що одних лише ідей і фанатичного завзяття, як і бажання бути іконою інноваційного бізнесу, замало для реалізації масштабних цивілізаційних проектів.
Українцям доведеться платити за в'їзд до Євросоюзу з 1 січня
Українцям не приходить тисяча від Зеленського: які причини та що робити
"Велика угода": Трамп зустрінеться з Путіним, у США розкрили цілі
Пенсіонери отримають доплати: кому автоматично нарахують надбавки
Ознакою нестабільності світо-ситеми є «війна трендів». Візьмемо відомий тренд «декарбонізації» енергетики (сонячні батареї, електромобілі та ін.) та протилежний тренд «сланцевої революції». Або тренд віртуалізації («інтернет речей», біг-дата та ін.) і близький кінець відомого «закону Муру», що був драйвером для всього IT-сектору. Поточний «ренесанс у космонавтиці» також є в опозиції до фінансових можливостей світової економіки, що перебуває в кризі, і має досить довгий негативний тренд у кількості щорічних пілотованих польотів. А США не має власного космічного корабля вже 6 років.
Звичайно, ми розвиваємося, але зовсім не так, як ввижалося у ХХ ст. Для тих, хто вважає, що з технологіями все добре і ми перевершили всі мрії шестидесятників, можна навести декілька прикладів. Я спеціально не буду звертатися до мого улюбленого прикладу про смерть надзвукової пасажирської авіації або невтішний кінець «місячних перегонів». Це могло б бути лише «випадковістю», якщо б не маленьке «але»… Майже всі інші «прожекти» десь після 1970 р. або змінились до невпізнання, або не відбулись. Чого б тоді казали про кризу, про майже «згаяні» 40 років? Гарним прикладом того, що тренди 1960-х не лише у космонавтиці, а й в інших областях сконали – є проект чи, власне, теорія постіндустріального розвитку. Самого лише бажання жити у світі, вільному від брудного виробництва та споживацького капіталізму виявилося замало, щоб здійснити мрії Д.Белла Е.Тоффлера та П.Друкера.
Світ початку ХХІ ст. майже нічим не схожий на постіндустріальну утопію, незважаючи на перенасиченість комп’ютерами та всілякими гаджетами. Скоріше він ближче до антиутопії класиків кіберпанку. Передчуття хіпі, що йде епоха, коли не буде потрібно працювати і весь час можна бути присвятити творчості та відкриттю самого себе – в деякому сенсі як раз узагальнили вищезгадані теоретики постіндустріалізму. Але до нашого часу так і не відбулося руйнування влади бюрократичного і корпоративного істеблішменту на Заході на користь технократії вчених та інженерів. Згадаємо, що у 1960-х ні в кого не було навіть сумнівів що кібернетика та роботи ще «за нашого життя» призведуть до революції, яка вивільнить вільний час для людства. Роботизація та автоматизація так і не відбулися в очікуваному масштабі, скоріш за все, через те, що праця китайців та інших південно-східних азіатів виявилася дешевшою за будь яких роботів. Фактично Глобалізація з’їла постіндустріальні перспективи. Лише в 2010-х ми повернулися до суцільної роботизації яка повинна була відбутися ще у 1970-90-х! Це приклад того, як обставини змінюють або ламають будь-які тренди. Це урок і для пілотованих космічних програм. Чим закінчиться космічний ренесанс 2010-х – наразі невідомо.
Але чим не завершилися б космічні перегони ХХІ ст., я вважаю, що і їх успіх і їх невдача будуть мати важливі наслідки. Це буде виклик. Чи з точки зору нашої неспроможності до експансії, чи з точки зору створення позамежного поселення, поземної точки відліку, початку повноцінного сприйняття людьми самих себе як Людства.
С. Дацюк не раз зауважував, що нових ідей зараз бракує. І тим цінніше виглядає будь-яка активність зі створення оригінальних утопічних горизонтів. Пєрєслєгін завбачає повернення і «догравання» багатьох історичних сюжетів 20 ст., як, наприклад, сюжетів Громадянської війни у Росії 1918-22 рр., а також космічних перегонів 1960-х. Все це можливо і навіть відбувається вже зараз. Коли бракує нових ідей і нових утопій людство, звичайно, буде догравати попередні сюжети, закриваючи, так би мовити, старі гештальти.
Не знаю, чи буде вважатися наукою такий нарис деяких обмежень на можливу динаміку світ-системи. Насправді це не так, і важливо, чи називається наукою те, що приносить результати. Ще Лем вважав, що «наука про майбутнє», тобто футурологія – це псевдонаука і пасовисько для відвертих пройдисвітів. З тих часів ситуація навряд чи поліпшилася. В деякому сенсі маємо справу з «ефектом Едіпа» – відбувається те що нас програмує в соціальному сенсі, а потім здається що так і повинно було відбутися. Нема нічого більш далекого від духу конструктивізму ніж думка про «приреченість» на якесь певне майбутнє. Але як раз приховане бажання будь-якої людини стати об’єктом маніпуляцій робить цивілізацію відкритою системою по відношенню до знакової системи в яку занурене людство, що є й причиною постійно розвитку суспільства і світо-ситеми, зворотного впливу «надбудови» на технологічний базис. Майбутнє, так як і минуле, не може бути ні повністю детерміністичною, об’єктивною реальністю, яку лише треба «відкрити» як рух планет за законами Ньютона, ні повністю суб’єктивним проектом, зробленим за лекалами наших мрій.