Кілька днів тому на «Хвилі» було опубліковано як завжди вичерпну статтю Сергія Дацюка, де він пропонує не лише гуманістичні критерії для того, щоб мати право належати до інтелігенції, але й затверджує їх як неодмінну умову для майбутнього діалогу між нашими інтелектуалами та російськими інтелігентами.

Наприкінці він приходить до досить очікуваного висновку, що наразі такий діалог неможливий — тому що нема з ким його вести. Замало в Росії тих, хто б міг відповідати цим критеріям… Що ж, важко не погодитись.

А ще важко не бути солідарним з тезою, що була висловлена на самому початку. Про те, що взагалі мало цікаво, що там в Росії — і у тому числі з інтелігенцією. Набагато ж цікавіше про нас, так?

Ось і критерії Сергія Дацюка, перш ніж висувати їх як вимогу до будь-кого, вважаю за варті того, щоб застосувати їх до своїх претендентів на звання «інтелектуал». Це ж буде тільки справедливо — міряти інших тією ж самою мірою, що і себе.

Дозволю собі коротенько процитувати критерії Сергія Дацюка:

1)відмова від права сили в ім‘я сили права та визнання «прав людини» як умов вирішення міжнародних конфліктів (критика «прав людини» неможлива в якості норм актуальної політики);

2)відмова від легітимації насильства заради будь-чого іншого крім насильства по відношенню до ворога, що безпосередньо вторгся на територію твоєї країни (насильство в ім‘я захисту єдиновірців або одномовних — неінтелігентна справа);

3)відмова від безпосереднього ділового співробітництва з будь-якими формами організованого насильства — державного насильства у вигляді авторитаризму або імперії та корпоративного насильства (реклама);

4)відмова від служіння думкою та справою знеособленим формам людської колективності — державі, корпорації, несамоврядним спільнотам;

5)відмова від постмодерністської концепції множини істин в її нігілістичній інтерпретації — «всі брешуть, то і нам можна»;

6)відмова від егоїстичної справедливості (класа, раси, нації, країни-держави) заради справедливості для всього людства;

7)визнання не колективної, але групової відповідальності інтелігентів за злочини, які коїть власна спільнота-держава;

8)солідарність з іншими інтелігентами поверх національно-державних, культурних і соціальних відмінностей.

Популярні новини зараз

Білий дім: Росія попередила США про запуск ракети по Україні через ядерні канали зв'язку

Путін визнав застосування нової балістичної ракети проти України

Водіям нагадали важливе правило руху на авто: їхати без цього не можна

Путін скоригував умови припинення війни з Україною

Показати ще

А тепер я пропоную ще раз забути про росіян — дійсно, питання налагодження діалогу з ними ще не на часі, нехай і повстане коли-небудь потім — а подивитись на ці критерії, вимоги навіть, виключно під тим кутом зору чи відповідаємо ним ми самі, наші інтелектуали. Особливо якщо взяти до уваги пояснення з тієї ж статті: «народ не може бути відповідальним за злочини, але інтелігенція, яка його направляла, може і повинна бути відповідальною за злочини народу — вона повинна каятися, осмислювати і придумувати як надалі не допустити».

Особисто для себе тему провини народу на тому вважаю вичерпаною.

Але все ж таки тут пропоную ще раз змістити точку зору — і так само як до того ми залишили в спокої росіян, так само залишимо в спокої злочини народу (тим більше що ми ж про свій, які ж в нього можуть бути злочини!), і поговоримо лише про… помилки. Адже якщо на народ не можна перекладати відповідальність навіть за злочини, то, може, і за його помилки теж відповідальні ті, які його направляли?.. Або не направляли. Або направляли, але не туди. «Дії та бездіяльність», так. Ну, хоча б в якоїсь мірі відповідальні — хто хоче, може подискутувати щодо того, в якій саме, або навіть з цією тезою не погодитись — йдемо далі, стаття не про те.

І тут, знову таки за Сергієм Аркадійовичем, росіяни дуже добре влаштувалися. В сенсі їх інтелігенція. Росія така велика, її імперська сутність така стала, що інтелігенція змогла на якомусь етапі відокремитись в прошарок «совісті нації» та навіть зайняти роль мовчазної опозиції до влади. Так, то не призвело ні до чого доброго, і у тому числі зараз під питанням окремість та опозиційність — але ж ми про себе говоримо, то годі відволікатися.

Україна, українські інтелектуали, не можуть собі того дозволити. Не можуть зайняти красиву позицію на узбіччі і зробити вигляд, що їх не стосується. «То злочинна влада та недолугий народ чверть століття у болоті копирсаються, а інтелектуали… ну, їх мало, їх ніхто не чує та не бажає чути».

І навіть не важливо вже чи так було в минулі 25 років — то все вже має хіба що наукову цікавість. Важливо чи можемо ми дозволити, щоб так було і далі. Наразі, коли питання люстрації та зміни правлячого класу (особливо після оприлюднення е-декларацій — зі всіма висновками з того) стоїть дуже гостро. Отих всіх… їх же потрібно на когось замінити, так? А на кого? Знову варягів запросимо? Чи тих самих бабусь, про яких вже стільки написано?

І ще більш нагальне питання — а хто ті добродії, хто буде примушувати, люструвати, змінювати одних на інших? Що, теж хто завгодно, аби не інтелектуали? То не їх справа, вони згодні долучитися потім, коли все буде чистенько вже?

А ви впевнені, що потім вас буде запрошено? Чи що вас влаштує те, що буде потім?

Адже, щоб дати більш-менш позитивні відповіді на всі ті питання, доведеться щось робити вже. Щоб не довелося потім зображати з себе пригноблену «совість нації», під загрозою знищення, включно зі своєю країною.

…Чому ж досі не вийшло? І зараз не дуже виходить? Наверх викарабкується завжди щось не те, чи то там вже на місці псується, хтозна. А кращі все ніяк не можуть об‘єднатися. Вже 25 років — ніяк… Але залишимо в спокої ті 25 років (чи не термін, до речі), поговоримо лише про останні три. І про зараз і потім. І це буде останнє зміщення кута зору на сьогодні.

Нещодавно на «Хвилі» впродовж кількох статей відбулася знакова на мій погляд дискусія щодо громадянського консенсусу. Може здатися, що потім втрутилися е-декларації та зламали такий важливий дискурс — але то не так. Нічого вони не зламали, навпроти — обговорення і їх самих, і наслідків, і причин як ми дійшли до життя такого, і — особливо! — що з тим всім тепер робити, повертає нас на новому витку до дискурсу розділеного громадянського консенсусу.

За Сергієм Дацюком є розділення на два табори — громада та олігархічний консенсус. Олексій Роговик вбачає ще один табір — тих, хто відокремився від громадянського консенсусу та почав грати на стороні владно-олігархічного. Далі був диспут і пропозиції щодо переформатування готового розвалитися громадянського консенсусу і дій заради переходу його у наступ. Пропозиції цілком слушні та реальні, тому критики щодо них наразі не буде. А буде питання: чому ж досі того всього не відбулося, хоча б за останні три роки? І — перепрошую, знаю, що не сподобається — а чи є він взагалі той громадянський консенсус? І якщо все ж таки так, то чи не є він розподіленим, як той Майдан у пропозиції Сергія Дацюка?

А хіба він працює — якщо є розподіленим? Чи то Майдан, чи то консенсус?

Залишимо в спокої народ, ми ж домовились. Чи є консенсус серед українських інтелектуалів — як таких, що відповідають за те, щоб пропонувати народу те що треба?

І якщо ні, чи то є, але «розподілений» — то чому так? Хіба не тому, що, вибачте, каша в мізках наших інтелектуалів? І бажають вони різного… і переважно дивного.

Наприклад, зібрати Установчі збори та створити нову Конституцію. А потім вже, за новими правилами будувати та реформувати країну. А чого, гарна ідея.

Або, знову ж таки, переформатувати суспільний договір і навіть укласти новий, кращій — але передбачити можливість, що не всі громадяни країни його підпишуть. Більш того — зробити так, що заради того, щоб стати таким підписантом-громадянином, ще й попрацювати довелося. І далі є багато варіантів — як само. Дуже цікава та спокуслива ідея, дуже. Разом знімає всі питання щодо того як же його кудись там вести, той неслухняний народ — все просто, потрібно вести і ні про що не питати… До речі — куди саме вести ще домовитись треба, але то нічого, то по ходу.

Ще є версія: суспільство просто десь там застрягло у підлітковому віці, і наразі не того кольору просто; основна мета — то просвіта та умови для його дорослішання. І є різні підходи до виховання, жорсткі або лагідні — мабуть виходячи з того скільки терпіння є у вихователів… Щось у цьому є, так.

Націоналізм — ще одна улюблена ідея, яка понад усе, та неодмінно включить якісь глибоко закопані ворогами матриці. Розкопаємо — та відразу! Глобальна Україна, чого. А поки що — нумо всі швиденько перейшли на українську…

До того варто ще додати суперечки куди ж нам пристати, хто наш стратегічний союзник — Росію пропонувати якось вже зовсім маргінально, Європа теж дивно поводиться… Можливо — Польща? Давайте всі про Інтермаріум помріємо… Що, там якусь «Волинь» зняли? Та хто її ту «Волинь» піде дивитись… особливо якщо заборонити?.. А взагалі — кращій союзник то, звісно, Штати. Ми у них можемо взяте оте… республіканську ідею! Намалюємо яструба, зброї попросимо… якось воно буде, Америка допоможе.

А ще нам конче потрібне економічне зростання. І для цього треба знизити податки. І посунути Державу від втручання в економіку. Далі — безліч варіацій до якого саме ступеню варто посунути і який графік посування.

О, ледве не забули про соціальну справедливість. ЇЇ — неодмінно! Але при тому ні-ні, ми не соціалісти, аж ніяк. Ми за ринок. І зниження податків. Справедливість — вона якось сама по собі, то є окрема цінність. Без шариківщини тут!

Нам потрібна сильна держава — щоб захиститися від ворога та розбудувати країну.

Нам потрібна децентралізація — щоб держава не пхала носа у справи громад і щоб вони розуміли, за що ж вони голосують на тих виборах… Але не та децентралізація, що намагається впарити нам Росія. І не та, що проштовхує Медведчук… І не той фейк, що пропонує влада.

Можна у такому дусі продовжувати і далі, але чи варто? І що з того, цілком нормальні пропозиції, гарні та слушні. Досить непогано передають звичайний спектр політичних вподобань. Як у Європі майже. Чому — «каша у мізках», чому — «бажають дивного»?

Та тому що весь той спектр різноманітних ідей та вподобань може зустрічатись у будь-якому поєднанні та в будь-якій пропорції! Одночасно!

В нас є республіканці, які сподіваються на допомогу зі Штатів… і в той самий час планують обмежити виборчі права.

Є націоналісти, які розкажуть вам, що вони за праву ідею… і майже без переходу почнуть про соціальну справедливість. А потім взагалі зізнаються, що все що потрібно для економіки — є в програмі у Балашова…

Лібертаріанці, якщо їх добряче потерти, виявляться противниками ринку землі. А деякі — так прямо відразу, і терти не доведеться!

Дещо замасковані анархісти впишуть до своїх програм тези про те, що у громадянина є не тільки права, але й обов‘язки.

В одному флаконі поєднають революційні реформи… та сталий розвиток.

Еклектика, суцільний сюр. Збовтати, але не змішувати.

Ви, звісно, можете зазначити, що еклектика — то є ознака нашого часу. Постмодернізм такий постмодерністичний… Але: як, яким чином, всі ті люди можуть до чогось домовитись?! Навіть якщо вони інтелектуали… Тим більше якщо вони інтелектуали! Це ж тільки ще більше все заплутує. До каші у голові додаються амбіції. Ніхто ніколи не визнає, що в його теорії щось там не збігається, що є кращі. Ні, скоріше вигадають якусь нову, дуже складну теорію, яка виправдає будь-що.

Можна скільки завгодно закликати, що країна на межі, що час вичерпано, що шанси майже закінчились, що навіть натякати на якісь інші консенсуси, ніж консенсус громади проти консенсусу влади та олігархів (чесно, термін «картель» вважаю більш влучним). То все ніяк не змінює реальності, в якої консенсусів тих явно більше ніж два чи навіть три.

Це у вас є громада та олігархи, а все інше — вторинне. Ще у когось є громада та чиновницька гідра — а олігархи ті так, поряд проходили, побічний продукт недосконалої держави.

Українці та зросійщені українці. «Вата», «вишевата» та ті, які не вата — і красиве найменування «архаїка проти прогресу»… А ще — консенсус етатистський проти консенсусу лібертаріанського (сьогодні саме розповіли).

Якщо врахувати поєднання тільки вище зазначених — вже купа варіантів. А тим часом крім того, щоб домовитись проти кого ми об‘єднуємось, непогано було б ще й спільну програму — заради чого та що будемо робити потім. Яка може бути програма на каші? А якщо і добра — хто її підтримує, коли у кожного є своя?

Адже, щоб бодай говорити нарешті про об‘єднання — інтелектуалів перш за все — варто для початку погодитись хто є ворог та проти кого дружити будемо. Це буде перший фільтр.

Другий — програма. Можна спробувати включити туди все більш-менш добре, обережно так, щоб нікого не відлякувати, і зазначити, що спірних питань багато і обговорення вітається. А потім основне — розпочати те обговорення, нарешті.

І провести його так, щоб результатом стали програма дій та команда, яка згодна її втілювати. Щоб цього досягти потрібен другий фільтр — критерії, яким повинні відповідати пропозиції та люди. Є сенс у тому, щоб домовитись щодо тих критеріїв окремо та заздалегідь — то дасть можливість зберегти і час, і нерви (і обличчя авторів програм).

Тут ми повертаємось до того, з чого починали. Чому б такими критеріями не взяти вимоги Сергія Дацюка? Адже мало хто буде заперечувати бажання прагнути до гуманізму. Мало чого варті вимоги до будь-кого, якщо вони не можуть бути універсальними, так?

А якщо ми згодні визнати їх як універсальні — то застосуємо! Не гріх і повторити:

  1. Критика «прав людини» неможлива в якості норм актуальної політики.
  2. Легітимації насильства неможлива заради будь-чого іншого крім насильства по відношенню до ворога, що безпосередньо вторгся на територію країни.
  3. Неможливе співробітництво заради побудови будь-яких форм організованого насильства — державного насильства у вигляді авторитаризму (або імперії) та корпоративного насильства.
  4. Неможливе служіння думкою та справою знеособленим формам людської колективності — державі, корпорації, несамоврядним спільнотам.
  5. Істина — одна, вона варта того, щоб її шукати та відстоювати.
  6. Пріоритет справедливості для всього людства над егоїстичною справедливістю (класа, раси, нації, країни-держави).
  7. Інтелектуали готові взяти на себе відповідальність за те, що коїть їх спільнота-держава.
  8. Інтелектуали солідарні з іншими поверх національно-державних, культурних і соціальних відмінностей.

…Ну як вам? Згодні продовжувати далі діалог на таких засадах? Та ще й у якості підтвердження своєї відмінності від небратів з-за поребрику?.. Чи то є для вас занадто… революційним?

А хіба можливо вже — інакше?