Кількість найманців на Донбасі зростає в геометричній прогресії. Угруповування бандитів отримує і нову якість у вигляді оснащення важкою броньованою технікою. Але які цілі переслідує Росія, створюючи гарячу точку на території східної України? Наївні донецькі сепаратисти ствердно б відповіли на це питання кажучи, що Росія готує Донбас до незалежності в гіршому випадку, і до інтеграції у кращому. Насправді, така думка є великою помилкою, про яку РФ, логічно, своїм прихильникам в Донецькій і Луганській області не розповість.

Крах механізмів впливу.

Втеча Януковича на фінальній стадії зимового Майдану, повністю деморалізувала прихильників РФ в Україні. Вони не тільки перестали впливати на процеси, але і не могли захистити самих себе. Історії з погромами «сімейних цінностей» Януковичів, Пшонків, Симоненків, Медведчуків явне тому підтвердження. Отримавши не лояльну до себе владу, Росія спробувала інформаційною кампанією (розгортанням психозу щодо «Правого Сектору», максимального клеймування нового уряду поняттям «хунта»), анексією Криму та спробою заворушень на Півдні і Сході країни, максимально розхитати ситуацію в державі. Основна ціль цього була у спробі хоч якось повернути вплив на Київ. Мінімум, зробити нову владу зговірливою та повернути Януковича, або максимум, ліквідувати її остаточно. Але політика РФ приводила до протилежних результатів, а саме: згуртовувала українців і змушувала державний механізм, хоч зі скрипом, але виходити з пострадянського запою.

Страхи Росії.

Росії потрібні гарантії. Історія взаємовідносин Заходу та Росії ніколи не мали гарантованого характеру. Усі усні домовленості часто порушувалися. Прикладом є розширення НАТО на країни колишнього соцтабору. РФ твердить, що була усна домовленість про недопустимість такої можливості. Але Захід скористався послабленням Росії у 90-х роках. Та зав’язла у своїх внутрішніх проблемах, починаючи від реформаторських експериментів, закінчуючи програшною війною у Чечні. Європейські країни та США можливістю скористалися і зробили усе можливе для максимального розширення і ЄС, і блоку НАТО, філігранно пов’язуючи їх один з одним під соусом обов’язкових механізмів демократичного розвитку. В очах Росії таке виглядало явним «кидаловом». Хоча треба визнати, вона сама так часто поступала, та і всі ми знаємо чого варті її письмові зобов’язання, не кажучи про усні. В цій ситуації і знаходяться основні страхи РФ. Саме тому вона і не йде на новий договір, котрий Захід пропонував через того ж Бжезинського. Сутність його у економічній інтеграції України з ЄС та зняття з повістки можливу інтеграцію у блок НАТО. Росія просто не вірить ні в документи, ні в слова, що не підкріплені механізмами реального впливу. І до речі, правильно робить, бо це є фундаментальними правилами геополітики. Розуміючи обмеженість ресурсів і слабке положення щодо Заходу, керманичі РФ усвідомлюють, що втратять Україну, якщо не зможуть впливати на внутрішні процеси.

Що хоче Росія від України.

Аби перейти до механізмів втілення впливу на українську державу, варто детально розглянути основні мотиви для Росії та вимоги, котрі вона поставить.

  1. Втрата України, як факт регіонального статусу Росії. РФ не може змиритися з втратою України у своїй орбіті. Це знизить її зовнішньополітичний статус та розхитає внутрішнє політичне становище. Сам факт втрати такої держави поверне Росію у період Московщини. Саме з Україною та стала Росією. У разі втрати станеться зворотнє.

  2. Військове виробництво. Пошук альтернативи українському ВПК анонсований міністром оборону РФ Шойгу є або блефом, або безумством. Адже єдиною можливістю такого є кооперація з Китаєм, особливо на фоні перенесення виробництва в цю країну стратегічного російського озброєння. Це ще більше зав’яже Росію на цьому східноазіатському драконі, котрий ще невідомо як поступить з своєю слов’янською сусідкою у разі максимального контролю над нею. Але найскладніша ситуація виходить з Дніпропетровським заводом «Південмаш». Той володіє великим спектром технологій, котрих Китай просто не в змозі надати. Стосуються вони, здебільшого, підтримування функціонування стратегічних ядерних ракет РФ.

  3. Газ. Росія в скрутному економічному становищі. Втрата одного з найбільших покупців газу вдарить по неї ще більше. Виходячи з цього, їй не вигідно, аби Україна почала процес модернізації промисловості, а разом з цим зменшувати використання газу та розробляти нові альтернативні та традиційні власні поклади. РФ вигідна відстала в енергетичному плані Україна, котра не маючи ні політичної волі, ні економічних можливостей, закуповувала постійно газ у великих обсягах за значну суму. Це значно збільшує можливість впливу на державу. Також, кооперація України та ЄС на газовому ринку, особливо у плані газотранспорту, ставить крапку на монопольних планах Газпрому. А він, як відомо, є одним з основних важелів впливу на політику Росією на ЄС.

  4. Сім’я. Як це не дивно звучить, але у Путіна, скоріш, є певні зобов’язання перед Януковичами та наближеним до них оточенням. Вони проводили політику, що вказувалась з Москви. А також, допомагають втілювати сепаратистські сценарії владуючи великі гроші. Знаючи психологію донецької людини, можна 100% стверджувати, що та завжди сумує за Донбасом. Гуманітарії-науковці, ще в кінці 80-х помітили, що ця людина завжди бажає повернутися назад. Це викликане не любов’ю до цього краю, а важкістю адаптації в іншому середовищі. Цю тезу підтверджують і слова Ахмєтова, під час пікетування майданцями його матку в Донецьку в революцію. Основним своїм страхом він називав втрату можливості відвідувати Донбас. І повірте, ці слова можуть бути досить щирими. Можливу умову повернення Януковича, також, завуальовано висловив і Лукашенко в Києві, коли приїжджав на інавгурацію Порошенка.

  5. Інше виробництво. Росія дуже багато часу та грошей вкинула в українську економіку, аби дозволити так просто позбутися усього. Але найбіліше їй цікава сільськогосподарська кооперація з Україною. Це б могло стати цікавою можливістю впливати на світову економіку, та відповідно, політику.

  6. Людський ресурс. Росія не може дозволити собі позбутися висококваліфікованих спеціалістів з України. В РФ українці працюють далеко не тільки будівниками, але інженерами і науковцями. Також, для нас плани переселення українців у малозаселені регіони Росії виглядають надто безумними. Але знаючи методи, які використовували росіяни в історії, можна передбачати, що у випадку тотального контролю над Україною, такий план може бути втілений.

    Популярные статьи сейчас

    ГУР подтвердил существование российского плана по оккупации Украины и ее разделу

    ГУР раскрыло детали про новую баллистику, которой Россия ударила по Днепру

    "Чистой воды афера": Попенко объяснил, кто и как пилит деньги на установке солнечных батарей

    В Украине начали действовать новые правила покупки валюты: как теперь обменять доллары
    Показать еще

  7. Крим. Росія обов’язково змусить Україну визнати анексію Криму правомірною. На її думку, це знизить, або повністю ліквідує пресинг санкцій. Хоча це малоймовірно. Погодиться Україна чи ні, але факт руйнації сталих міжнародних угод вже відбувся і пропустити повз вуха таке США просте не в змозі. Тут вже питання у іміджі Америки.

Звісно, існують і інші причини, котрі спонукають Росію до боротьби за Україною. Я ж намагався надати основні. Далі постараюся надати варіанти механізмів, котрими Росія пробувала і спробує встановити свій контроль:

Варіант перший: початковий.

Сутність його полягала у поверненні впливу на Київ через просування нової Конституції, що за чутками складалася в Москві Портновим. Україна, за цим планом, перетворювалася у федеративну державу, де майже половина регіонів мала б контролюватися російською стороною. Такий сценарій просувався протягом березня-квітня і в ООН, і на дипломатичних зустрічах України, США, ЄС та Росії. Але, як зазначав раніше, українське суспільство згуртувалося. Через це поняття Південного-Сходу стало лише безумною мрією Кремля, а не реальністю. Після заспокоєння Одещини та Харківщини у РФ залишився лише Донбас, яким та спробує скористатися в повній мірі. Звісно, існує гіпотетичний сценарій можливого розхитування внутрішньополітичного становища осінню, що дозволить Росії знов просувати дану Конституцію. Особливо, коли на фоні повторних революційних процесів, терористи накоплять достатньо сил, аби покрити велику частину України.

Варіант другий: базовий.

На сьогодні, Росія пробує встановити монополію насилля на Донбасі потужними мілітаристичними формуваннями, і якщо їй це вдасться, то вона остаточно встановить владу в регіоні. До Донбасу може потрапити ще один регіон – Харківщина. Шанс для цього не великий, але скупчення сил найманців з броньованою технікою на Півночі Донеччини, каже про його не тільки теоретичну, але і практичну реалізацію. Дніпропетровська і Запорізька області розкачати вже не можливо.

У цьому сценарії Росія спробує руками сепаратистів, «завуальовано» втручаючись, створити з трьох областей федеративну республіку. Маючи тотальний вплив на автономний регіон, вона буде просувати новий проект Конституції, в якому це формування мало б усі потрібні для РФ важелі впливу на внутрішню і зовнішню політику в Україні. На Харківщині, до влади повернувся б скоріш Добкін, котрий на відміну від Кернеса з Москвою зав’язки не переривав. А на Донбасі уся донецька еліта, включаючи сім’ю Януковича. Усім бажаючим відпустити Донбас, і доведи Харківщину, скажу, що це неможливо. Адже без відкритої анексії цих регіонів Росією, такого не станеться. Та і взагалі, причин неможливості такого варіанту багато, одна з них криється в інстинкті самозбереження держави. Він і штовхає державне утворення пробувати до останнього контролювати свої території, і це припиняється лише з явною анексією. Росія це розуміє і спробує зробити ситуацію, коли вплив хоч на 2-3 області буде тотальний, але від’єднувати їх де-юре не стане.

Варіант третій: альтернативний та малоймовірний.

Якщо ж території, де буде розігруватися вищевказаний сценарій, не зможуть реалізувати план впливу на державні процеси у формальному складі України, то Росія зможе перейти до створення невизнаної республіки Донбас. Все буде відбуватися по Абхазькому, Південно-Осетинському та Придністровському сценаріях. Реалізовуватися він може наявними силами на кордоні, котрі вже мають позначки та кольори «миротворчої» місії ООН. Проблема у тому, що для Грузії, хоч це і стало проблемою, але не такою, аби вплинути на процесі в цій державі. Що не скажеш про Молдову, де невизнана республіка мала надто велике значення в економіці. Але у цьому випадку вплив мав лише тимчасовий характер і наша Південно-Західна сусідка вже активно прямує у бік Заходу. Для України Донбас має значне економічне значення, хоч і є останнім часом дотаційним, але не таке вагоме як Придністров’я для Молдови. Тому вплинути на Україну невизнаною республікою створеною з Луганської та Донецької областей, буде практично неможливим. Також, маю надію, що НАТО перегляне свою стратегію та дозволить у сьогоднішніх реаліях країнам з територіальними проблемами з РФ, вступати у свої лави. Для цього можна прописати, що захист розповсюджується на території, котрі підконтрольні державі-кандидату на момент входження в Альянс. А також, що намагання відбити військовим шляхом такою державою спірних територій, не буде підтримуватися блоком. Звісно, це дуже цинічно, але це краще ніж нічого.

Варіант четвертий: безумний і нереальний.

Цей варіант є мрією усіх сепаратистів Донбасу. Полягає він у інтеграції цього регіону у склад РФ. З огляду на складне становище Росії, проблеми дотаційності Донбасу і непростого перехідного та адаптивного періоду, цей варіант є максимально нереальним. Попередній також має схожі проблеми, але тут РФ офіційно зобов’язується соціально підтримувати анексовані регіони. Але основна неможливість криється у відсутності впливу на Україну, якщо та позбудеться цих територій. Тактика «не з’їм та хоч понадкушую» максимально невигідна. Росія просто остаточно позбавляє український політикум проросійського електорату. Що робить ситуацію в Україні повністю неконтрольованою.

Отже, Росія не вірить жодним домовленостям з Заходом. А на кону для неї стоїть надто багато, аби не діяти. Тому російське керівництво спробує використати всі можливі механізми для встановлення контролю над Україною. Звісно, є ще один – повне військове вторгнення практично на всю територію. Але ресурсів РФ має не так багато, аби це втілити. На останок хочу сказати, що виклав ймовірні шляхи Росії у політиці щодо нас. І я не констатую невідворотності вищезгаданих сценаріїв. Все, в основному, залежить від України та її народу.