Моїми першими коментарями після обрання нового польського президента були дві думки, що новий польський президент, який видався мені ідеалістом, буде складним партнером для нашої невміру «прагматичної» та коньюнктурної політеліти, а також те, що час до інаугурації новообраного очільника сусідньої держави українська дипломатія мала би використати для нав’язування йому порядку денного двосторонніх відносин.
Даючи таку пораду я прекрасно розумів, що подібні соло посол Дещиця «не витягне». Голосу не вистачить. Тому мав на увазі дипломатів київських, а передусім самого президента Порошенка і його оточення.
Що ж відбулось? Президент Дуда начисто переграв в гамбіті «досвідченого дипломата» Порошенка. Два місяці, використовуючи дипломатичні відмовки, Дуда уникає Порошенка. Як і згадок про Україну. Українська дипломатія не знайшла приводів та аргументів, щоб переконати польського партнера у необхідності ранніх контактів (до офіційного вступу на посаду) і заяв, які можна було б однозначно трактувати як підтримка України чи бодай безальтернативного мирного плану Порошенка — Мінських домовленостей.
Нарешті Дуда заговорив про Україну. Здавалось би — нічого нового: польський президент вважає, що сусідні держави мають брати участь у переговорах щодо ситуації в Україні (ясно, що під сусідніми державами України польський президент має на увазі зовсім не Молдову чи Словаччину).
Але тепер це офіційна переговорна позиція польської держави на першу зустріч президентів двох держав. Отже Дуда не лише диктує час і умови першого контакту, але і намагається визначати порядок денний переговорів.
Вигравши таким чином гамбіт, мені здається, польський президент серйозно ускладнив свою позицію на продовження цієї партії.
З одного боку, він ніби перехопив ініціативу, дав ляпаса українському президенту і іншим учасникам Мінських домовленостей (саме ляпаса, бо теза про необхідність зміни формату переговорів означає ніщо інше, як те, що нинішні перемовники зі своїм завданням не впорались).
Але Дуда так і не пояснив, чим він особисто і його держава змінять хід переговорів, що вони збираються на цих переговорах запропонувати і які цілі переслідують?
І фраза ввічливості про те, цю пропозицію (розширення переговорного формату) він спершу хотів би обговорити з Порошенком нічого не змінює — якби справді хотів, то спершу обговорив би, а далі вже робив би голосні об’яви.
Теза про залучення Польщі до переговорів про долю України, а поруч з тим низка інших категоричних заяв, які обрамляють картину зовнішньополітичних ініціатив нового президента Польщі (зокрема, критика НАТО, яке нібито недостатньо серйозно сприймає Польщу і її потреби в сфері оборони), роблять президента Дуду вразливим. Якби українська дипломатія мала до того смак, висміяти президента Дуду з його амбітними, але безпідставними ініціативами — це питання техніки. Але українській дипломатії робити цього не треба. Це незабаром зроблять росіяни (думаю, що публічно і з особливою насолодою та цинізмом) і європейці (непублічно, але жорстко і справедливо).
Бо одна справа справити враження на націоналістичний польський електорат, який не сумнівається у Божественному походженні, призначенні та можливостях своєї батьківщини, а зовсім інше — переконати у цьому німців, а тим більше — росіян.
Спостерігаємо. Чи стане ця гра хрестоматійною — не певен. Але цікаво і драматично буде точно.