Мазепа та Полтава: чи була Україна колонією і чому образ жертви в українській історії шкідливий

Дорогі читачі “Хвілі”, ми представляємо вам саммарі розмови Юрія Романенка з істориком Іллею Чедолумою, де ми розглянули різні підходи до осмислення української історії. Ілля Чедолума розповів про першоджерела та генезу постколоніальних досліджень в Україні, а також про те, чому позиціонування України як колонії шкідливе для її майбутнього.Ми рекомендуємо переглянути всю яскраву розмову за посиланням нижче.

Як розуміти історичну правду та минуле?

Історична правда - це складна та багатогранна тема, яка часто стає предметом суперечок та різних інтерпретацій. Коли ми говоримо про історичну правду, ми маємо на увазі об'єктивність та достовірність історичних подій. Для розуміння минулого важливо зберігати критичний погляд на різні точки зору та аргументи, розглядаючи історичну правду з позитивістського та постструктуралістичного підходів.

Коріння постколоніальних студій в Україні

Українські націонал-комуністи, такі як Сергій Мазлах та Василь Шахрай, ще у 1919 році визначили взаємини України з Російською імперією як відносини метрополії та колонії. Вони розробили теорію колоніалізму, яка стала основою сприйняття України як колонії Росії. Ця теорія була спрямована проти самого російського комунізму, що добре описав Степан Величенко в книзі "Імперіалізм і націоналізм по-червоному: українсько-марксистська критика російсько-німецького панування в Україні у 1925 році". Таким чином, сучасні дослідники, які пишуть про декомунізацію та деколонізацію України, виходять з коренів українських націонал-комуністів та їхньої теорії колоніалізму.

Українська наука в 90-х роках: виклики та пошук виживання

З 1991 року українська наука потрапила в складну ситуацію через обмежене фінансування, що призвело до значних викликів для науковців. У цей період багато українських вчених стикалися з проблемами виживання, змушені були торгувати на базарах та шукати гранти для продовження своєї діяльності. Для гуманітаріїв ця ситуація була трохи легшою, оскільки їхні дослідження про національну ідентичність могли стати в нагоді, проте для технарів справа була ще складнішою. За цих умов науковцям доводилося шукати гранти для виживання, що стало єдиною можливістю забезпечити собі засоби існування.

Як постколоніальні ідеї поширювалися в Україні

Постколоніальні студії з'явилися в західних академіях у 60-70-х роках як частина самокритики Заходу. Спочатку ці студії сприймались як самокритика, але з часом почали відтінятися елементами інтелектуального флагелантства. З кінця 2000-х і особливо з початку 2010-х років українське наукове середовище інтегрується в західні структури, де вони зіштовхуються з постколоніальними студіями, що важливо для розуміння сучасних тенденцій в українській історіографії.

Парадокси постколоніальних студій в Україні

Постколоніальні студії в Україні використовуються не лише для дослідження, але й як постійне каяття за щось. Ці ідеї поширюються серед літераторів та літературознавців, які аналізують сприйняття інших народів та створюють стереотипи, використовуючи їх для захоплення влади. Також, українські інтелектуали, прагнучи долучитися до західноєвропейської цивілізації, відмовляються від відповідальності за колоніальні та імперіалістичні практики, прагнучи виглядати як жертви, що викликає парадоксальні ситуації. Ці парадокси постколоніальних студій в Україні створюють складнощі в сприйнятті історії та культури, а також утруднюють комунікацію з західними інтелектуалами.

Чому позиціонування України як колонії шкідливе?

Позиціонування України як колонії є шкідливим для її майбутнього та будь-якого майбутнього проекту. Це позиція жертви, яка відводить відповідальність за минуле та майбутнє, та веде до відмови від активних дій для зміни ситуації. Позиція жертви утруднює спілкування з західними інтелектуалами та зменшує вплив українських ідей на міжнародній арені. Крім того, вона призводить до втрати символічного капіталу з минулого, який може підсилити голос та позиції України в світі. Ця позиція також веде до бездіяльності та відмови від відповідальності за стан країни, що ускладнює будь-які спроби змін у суспільстві та політиці. В результаті позиціонування України як колонії має негативний вплив на її розвиток та сприйняття на міжнародній арені.

Велике князівство Литовське: колонія чи суб'єктний гравець?

У більшості українських підручників та узагальнюючих книгах пишеться, що литовці прийшли, відігнали татар і почали контролювати ці території. Згідно з цим наративом, ми нічого не робили, сиділи і чекали, поки нас звільнять від татар, а життя заграло новими барвами. Проте, коли ми досліджуємо і дивимось, що в кінці XIII століття була абсолютно визначальна боротьба для західноєвропейської історії між династією Романовичів, від Данила Романовича, який став королем Русі, і литовськими групами на чолі з Міндовгом. Романовичі йшли походами аж до території сучасної Балтики, і було велике питання, де буде центр того, що пізніше стало називатися Великим князівством Литовським - на землях Романовичів (сучасні терени Галичини і Волині) чи в Балтиці. Тільки те, що наступники Данила Романовича програли в цій боротьбі, визначило появу Великого князівства Литовського, а не Великого князівства Галицького чи, якщо вживати анахронізм, Великого князівства Українського як об'єднання цієї структури. Тобто, здавалось би, одна і та сама історія, але коли ми міняємо перспективу, ми бачимо абсолютно інший розклад.

Мазепа та Полтава: жертва чи суб'єкт історії?

Мазепа та Полтава - два ключові елементи української історії, які часто сприймаються як символи поразки та жертви. Проте, при уважному аналізі цих подій виявляється багато нюансів, які варто розглянути для повнішого розуміння їхнього впливу на історію України. Наприклад, Мазепа, який часто сприймається як жертва, фактично відіграв важливу роль у політичних подіях свого часу. Його дії стали визначальними для боротьби між різними групами еліт у Московському царстві, коли 1689 року юний Петро Перший ризикував втратити трон через інтриги сестри Софії Олексіївни. Фактично Мазепа з кількома тисячами козаків виступив на стороні Петра Першого, надав йому підтримку, цим, повернув хід історії. Таким чином, Мазепа буквально сприяв становленню імперської Росії. Також події, пов'язані із Полтавою, не можна сприймати однобоко, оскільки козаки воювали на обох сторонах. Усі пам'ятають про погром Батурина, але хто відчинив ворота армії Петра Першого? Один із представників козацької старшини. Ці події вказують на складність та багатогранність історії України.

Антанта та українці у Першій світовій війні: непочута сторона

Ще один цікавий сюжет - це дії представників України у 1917-1918 роках. Усі пам'ятають, що гетьман Павло Скоропадський прийшов до влади внаслідок перевороту, який підтримали німці у квітні 1918 року. Проте мало хто знає, що до німецької окупації України представники Антанти вели переговори з представниками УНР та самим Скоропадським. Вони просили, щоб українці зачекали, коли поразка країн Четвертого союзу стане фактом. Після вступу американців у війну у квітні 1917 року ніхто не мав сумнівів, що Антанта переможе у Першій світовій війні. Проте, Скоропадський ухвалив те рішення, яке ухвалив. Це було його рішення, як та інших представників української держави. Наслідком стало те, що Україна загнала себе у вузький коридор, опинившись за фактом у таборі тих, хто програв у Першій світовій війні.

Чи можна було діяти інакше? Так, і яскравим прикладом є Румунія. Румунія в 1916 році вступила у війну проти Четверного блоку, повністю програла все, що тільки могла, росіянам довелось із західного і північно-західного фронтів перекидати війська, щоб створити румунський фронт. Румуни потім підписали перемир'я з німцями, але вони не укладали ніяких військових союзних договорів з Четверним блоком. В останній день Першої світової війни Румунія оголосила війну Німеччині і, таким чином, опинилася в стані переможців. За Тріанонським мирним договором 1920 року Румунія розширила свою територію вдвічі, відрізавши Трансильванію у Угорщини. Румуни змогли це зробити, тому що вони не були союзниками Німеччини, вони не стану союзників оголосили війну, а стану нейтралів, тобто вони лишили для себе політичний маневр.

Шістдесятники: боротьба еліт у радянському центрі

Дуже багато говорять про шістдесятників, про те, як їх переслідував імперський центр та знищував українську інтелігенцію. Проте, давайте спробуємо подивитися на цей процес з точки зору імперського центру та боротьби різних груп еліт. Після смерті Сталіна у 1950-х роках Хрущов почав апаратну боротьбу, яка призвела до усунення Берії та інших, але також до підтягування партійної номенклатури з України, включаючи Підгорного, Шелеста та інших, на вищі посади в Радянському Союзі. Це створило декілька елітних груп, які відіграли ключову роль в подальших подіях. Наприклад, в 1964 році, коли Хрущова скинули, українська номенклатура виявилася серед ініціаторів цієї події, а в 1968 році українські лідери вплинули на вторгнення радянських військ в Чехословаччину. Як аргумент Брежнєву, Шелест заявив, що якщо СРСР не введе війська до Чехословаччини, щоб зупинити соціалізм із людським обличчям, то потім буде проблематично утримати Україну.

Це ще один приклад важливої ​​ролі української еліти в імперських розкладах та політичних подіях того часу.

Українська еліта як суб'єкт імперських проектів

Українська історія виявляється багатою та складною, з великою кількістю нюансів та різноманітними поглядами на події минулого. Українська еліта, включаючи духовенство, політичних лідерів та інтелектуалів, активно долучалася до формування та реалізації імперських проектів, що відображається у їхній ролі у політичних подіях, боротьбі за владу та впливі на розвиток суспільства. Православне духовенство також відігравало важливу роль у імперських проектах, що відображається у його активній участі та впливі на історію України.

Складні рішення та інвестиції в майбутнє

Ідеї легких та простих рішень є досить двуличними. Якби дослідники казали, що всі імперії були погані, а Україна була колонією тільки Російської імперії та Радянського Союзу, це було б зрозуміло. Але вони вибудовують наратив, що Україна була колонією лише Російської імперії та Радянського Союзу, і це добре. Спрощені підходи в усіх сферах - інтелектуальних, економічних та інших - це смерть для наших "геть упрощенців".

Наш шлях до успіху - це складні, системні рішення, які взаємопов'язані між собою. Ці рішення вимагають використання мозку нації, побудови траєкторії руху на десятиліття та ускладнення наших організаційних зусиль. Прості рішення привабливі, але вони не працюють. Так само, як просто скорочення фінансування науки не працює. Нам потрібно ускладнювати наше мислення та організаційні потуги, тоді перед нами відкриються ворота до щастя та прекрасного життя.

Якщо ми відріжемо різні частини спадщини, якщо ми не ускладнюватимемо наше мислення та організаційні потуги, то наступне покоління залишиться без будь-якої спадщини. Ми маємо відповідальність перед нашими життями, перед тими, хто жив до нас, та перед тими, хто буде жити після нас на цих землях.

Все, що відбулося на українських теренах, є частиною нашої спадщини як людей, які зараз тут живуть і співвідносять себе з цією землею. Відкидати будь-яку частину цієї спадщини - це абсолютне божевілля. Ми маємо вибудовувати наш погляд на минуле в залежності від завдань, які стоять перед нами тут і зараз стосовно нашого сьогодення і стосовно нашого майбутнього.

Через 8 років стануть повнолітніми ті, хто народилися в 2014 році. Незабаром буде ціле покоління, яке живе тільки під час війни, особливо діти зі Сходу та Півдня, які нічого, крім війни, навіть не знали. Постає питання, що ми передамо цьому новому поколінню війни, яке виросло і буде жити, скоріше за все, в умовах, якщо не війни, то загрози великої війни.