Мистецтво пропаганди в основному цілком доступне 15-річному підлітку. Я знаю, як мінімум тому, що через це проходив за радянських часів і якраз у день 16-річчя став наймолодшим в Україні лектором товариства «Знання» :)
З чесною аналітикою так не вийде, тут треба практикуватися, обростати розумінням суті багато років, десятки років.
Тому бути важким пропагандистом об'єктивно простіше і приємніше, ніж невгамовним аналітиком. Всехвилюючий "work and life balance" досягається на порядок простіше. Немає цього вічно докоряючого духу великої «космополітки» Б. В. Зейгарник, вічно нависаючого незакритого гештальту квазіочевидності «над душею». Вахту здав, вахту прийняв. Питання закрите, ніщо не муляє.
Чи є у аналітики переваги? У розумному суспільстві, як мінімум, одне — привілей «дивитися нагору», говорити про проблему тоді, коли її ще не почав жувати мейнстрім (тобто всюдисуща пропаганда).
В ОТСЕКУ ОДНОГО ДНЯ. ХАЙП СУРКА
Ми живемо у світі, колись побудованому пропагандою. Вона його зліпила з чого вирішила, і вже раз вирішила, то й покохала.
Хоча для автора відкритим залишається питання, чи здатна сьогоднішня пропаганда вже щось побудувати в принципі? Інформаційний простір України легко описується чотирма словами: «Ні дня без хайпа» . День нев'янучого Сурка. Нічого, крім халупи на день, і халіфів на годину з цього не виліпиш. Причому з огляду на те, що кожен хайп у нас стабільно переходить у срач, навіть під ці химерні новобудови матеріал буде не дуже.
Вітчизняна звичка жити в інформаційному полі одного дня вимиває саме відчуття часу . Те, що відбувається в соцмережах, на телебаченні остаточно здійнялося над таймлайном як поняттям, втратило з поля зору будь-яку і всіляку тимчасову перспективу.
Зрештою, саме таке вирішення проблеми тривоги пропонував найславетніший Дейл Карнегі — жити у «відсіку» сьогодення. Ми втілили у національному масштабі. Ура.
Звичайно, мільйони українців чули, що десь попереду ймовірні глобальні розвилки через жорсткі протиріччя, що шукають розв'язання, — наростання «втоми» західного обивателя від війни в Україні та супроводжуючих її відчутних «незручностей»; соціальні протести в Європі (США компенсують втрати від кризи, Європа поки що лише втрачає, незвично багато для європейського обивателя втрачає); можливі масштабні проблеми на світових ринках; невирішена іранська ядерна проблема; американські вибори; напружений Заходом Китай та підвішений Тайвань тощо, і т.п.
Чули всі. Але кого хвилюють висновки із почутого? Хоча кожна з цих протиріч може породити критично неприємний для України сюжет.
— Наша тверда й принципова відповідь — ніколи так не було, щоб ніяк не було. Решта — москальський наратив.
Уся та частина складної реальності, яка українців не влаштовує, зараз маркується саме так. Або, якщо банально ліньки набирати навіть стільки — «іпсо» (третя за рахунком наша велика інформ-інновація після «зради» та «перемоги» , чарівне заклинання, що додатково посилює тему першої і остаточно позбавляє відповідальності чиновників усіх мастей та рівнів).
В ISW зафіксували високий рівень дезертирства окупантів
На Київщині добудують транспортну розв’язку на автотрасі Київ-Одеса
США сильніші за Путіна: Зеленський розкрив ключ до завершення війни в Україні
Водіям нагадали важливе правило руху на авто: їхати без цього не можна
Нагадаю народний аналог.
— Хто вс...ся?
— Невістка!
І все, питання «закрите». Можна рівно те саме й так само робити далі.
Мільйони знають чи здогадуються, що українські бізнеси обживаються у Європі. Те саме відбувається з українками, дітьми (майбутнє нашої старіючої країни), які виїхали з України після початку повномасштабної війни. Сім'ї розірвані. Берлінська (тільки?) поліція фіксує, що нападів із тілесними ушкодженнями на українців у 2,5 рази більше, ніж на представників інших груп. Це там.
Тут на фронті гинуть, зазнають тяжких поранень і травмуються психологічно тисячі та тисячі людей. Зовнішній і внутрішній обов'язок галопує, скарбницю незрозуміло чим затикати, у людей, сімей, домогосподарств виснажуються резерви, сили, здоров'я тощо.
Так, це не те, про що має багато говорити пропаганда у країні, що воює. Але як бути, якщо взагалі ніяк не проглядається усвідомлення «елітами», що випливає з цих факторів? Або їх до цього серйозного ставлення. Тому що війна на виснаження, задумана Росією, вдарить по елітах в останню чергу? Вони й у виснаженій, зруйнованій країні залишаться у шоколаді?
Ні, і по них теж ударить. Тому що на виснаження люди насправді реагують по-різному. Багато, зокрема, різко зростаючим роздратуванням і схильністю до агресії. Сил гальмувати немає, бажання теж втрачати як би «нічого».
Але хто і коли про це думав? «Найрозумніші та найуспішніші люди в країні» (себто найцілованіші піарниками... ну, ви зрозуміли), насправді, так мало насправді думали, що привели ще до повномасштабної війни до знецінення їхніх же українських активів приблизно раз на рік. 10. А потім «раптом» виявилося, що місце, де активи, а отже, і це головне — люди, «знецінені» у 10 разів, — місце незатишне. Ні для бізнесу, ні для проживання. Для всіх.
Кароч. Хтось готовий, виходячи зі всієї суми фактів і факторів, робити висновки про реальне (!) повоєнне майбутнє (яке, нарешті, в Україні починають подумки будувати)?
Говорити про нереальне чомусь «патріотично», про реальне — «ні». Вже багато років. Нас привчили до цієї абсурдної картини світу. Спочатку в номенклатурному СРСР (нагадаю, він з цієї причини звалився), потім у незалежній номенклатурній Україні. В обох випадках «номенклатурі» було надто незатишно стикатися з розмовами про реальність, від якої вона відгородилася кілометровими парканами, нахрапистою охороною та шибками дорогих машин.
І ось колись населення України складало 52 млн. осіб. Скільки залишилося зараз? Чи це показник? Чи обов'язково про міжнародні рейтинги? Згадайте, у зв'язку з цим, що нам обіцяли перед кожними виборами і скільки цих виборів було! Хоча, гаразд... Кому цікаво згадувати, коли в нас щодня як окреме хайпове життя?
Низки «аргументів і фактів» далі не буде. Їх не так вже й складно виявити будь-якому зацікавленому читачеві. Але їх ніколи не буде достатньо тим, хто не готовий сприймати жодні факти.
Просто наведу один приклад і поставлю лише одне питання . Наскільки він риторичний, судити шановному читачеві.
Трохи складніше, ніж порахувати до одного
Нині багато в Україні прив'язують до американських виборів. Нерідко передбачається, що десь там за термінами можливий дедлайн для активної фази бойових дій. Т.к. якщо Україну США (а отже, і багато ключових у сенсі реальних (!) можливостей союзники) активно не підтримають після виборів, воювати стане нічим.
В принципі, в Україні від початку повномасштабної війни багато говорили про недостатність західної допомоги. Що станеться, якщо допомога скоротиться у рази? Те, що про такий сюжет страшно подумати, ще не є приводом про це не думати. Про повномасштабну війну багатьом також було «страшно подумати».
Коли навіть друзі України (дедалі частіше) говорять про варіант «що буде, якщо Україна програє?» Ми сприймаємо це виключно як риторичний прийом. Ну, щоб активізувати допомогу Україні на Заспокоєному Заході. Але це не лохотрон для малограмотних. Цей «риторичний прийом» був би марним, якби йому не були співзвучні, з ним не резонували цілком реальні західні побоювання. Засновані, зокрема, на професійних оцінках.
— Війни за своєю природою непередбачувані. Думаю, зараз ніхто точно не може сказати, як і коли скінчиться ця війна і як вона розвиватиметься цього року , — вкрай ухильно відповів Столтенберг на запитання про ймовірні результати анонсованого українського контрнаступу. Ну, міг би бодай морально підтримати...
Ok. Повернімося до питання... Можлива зміна влади в США — це тимчасовий маяк для вирішення лише одного ключового завдання чи кількох?
На мій погляд, цей час - все, що у нас не гарантовано, але більш-менш прогнозовано є для вирішення трьох завдань :
1. Перемоги у війні (де перемогою в нинішніх, невигаданих обставинах є збереження державності та закріплення цивілізаційного вибору, вступ до ЄС та НАТО, а у уявних обставинах... немає межі фантазіям, а отже — кінця війні, руйнуванням, жертвам, глибині соціального падіння та наступної за ним «віддачі»).
Нинішня війна має світовий характер. Але надворі не 1918 і не 1945. Все тільки починається. І якщо ми вирішили воювати до кінця цієї світової війни, це може виявитися небезпечним. Для Китаю Друга світова почалася за фактом у 1937 році, раніше та задовго до інших країн-учасниць, якщо не зараховувати до них Іспанію. А закінчилася, ні, навіть не 1945-го. 1949-го? Тому що другий акт китайської військової драми неминуче випливав із першого акту. Але за ним був третій акт у Кореї, що випливає з другого акта. Разом, 1937 - 1953. Так, про Корею, низзя. Але автор уже «проколовся» і згадав цей сценарій на «Хвилі» ще на початку квітня 2022 р. Коли гарнізон у Маріуполі ще тримався, хоч, так, Херсон ще не був наш. Через місяць із невеликим наші головні союзники американці повторили цілу низку оцінок і тез, що практично дослівно збігалися з тим матеріалом.
2. Вступ України до НАТО. Вищезгаданий Єнс Столтенберг окреслив послідовність, як її бачать в Альянсі: спочатку перемога України (хоч би сама Україна не вважала перемогою) — потім вступ. Тобто. що довше триватиме війна, то довше Україна не матиме повноцінних, включаючи ядерні, гарантій безпеки.
3. Повномасштабного запуску відновлення країни. Тому що цей механізм (з урахуванням заздалегідь беруть на себе партнерами юридично оформлених довгострокових зобов'язань) повинен бути сформований і заробити на повну силу за найпобіжнішого для України вітру. Від цього критично залежить його ефективність, цього механізму. І результат для українських громадян.
Так от, не п. 1, а п. 1, п. 2 і п. 3, тому що жодна з цих завдань не може бути вирішена без повномасштабної підтримки США . Так, так просто.
ЗАМІТКИ ДО ПУНКТУ 2
За пунктом 2 маємо нові зрушення. Шойгу ось заявив: "Частина білоруських літаків штурмової авіації отримали здатність завдавати ударів по об'єктах супротивника засобами поразки в ядерному оснащенні" .
Крім того, Збройним силам Білорусі передано оперативно-тактичний ракетний комплекс "Іскандер-М" . Він може використовувати ракети як і звичайному, і у ядерному виконанні " .
Таким чином, Росія абсолютно недвозначно демонструє готовність передати ядерну зброю Білорусі (інакше навіщо акцент на всіх цих ядерних «оснащеннях-виконаннях»?).
Навіть товаришу Сі Цзіньпіну, за всієї поваги до «багатомірних» інтересів Китаю, має бути зрозумілим, що якщо після його найвищого візиту до Москви ядерна ескалація тільки посилюється, а Росія ще й передає носії та готується до передачі ядерної зброї Білорусі, в Україні ( вже агресії з боку згаданих країн, що є очевидним фактом) залишається лише один можливий варіант гарантії — стати членом ядерного військового альянсу . Коли Білорусь — де-факто союзник Китаю, «повертає» собі ядерну зброю, Україна, яка не повертає собі втрачену ядерну зброю, просто не має іншого виходу (як там із позицією Китаю про гарантії України у світлі підписання Будапештського меморандуму?).
Цей факт, як і вступ до НАТО Фінляндії, робить неактуальними улюблені російські мантри про «підлітний час» та протяжність кордонів між РФ та альянсом.
ЗАМІТКИ ДО ПУНКТУ 3
Тут, як штрих, хотілося б згадати свіже інтерв'ю американського важкоатлета Майка Помпео «Європейській правді». Пан Помпео порадив українцям припинити концентруватися на американських виборах, до яких ще півтора роки.
Соррі, Майку, ми не можемо. Ми пам'ятаємо, чим закінчилася недостатня увага до внутрішньоамериканських тенденцій для низки союзників США, яких з поваги не згадуватимемо.
Але ось у чому можна на 100% погодитися з Майком Помпео — це в посилі: « Концентруйтеся на тому, що можна змінити для українського народу, для українців. Почніть реформи, які призведуть до того, що до вас прийдуть американські інвестори » .
Краще й не скажеш. Тому що в будь-якому разі, підтримка відновлення не стане «нескінченною піцею» і абсолютно вирішальною мірою залежатиме від того, якою саме країною стане до кінця війни Україна . До чого вона прийде. Що зуміє зберегти, наскільки буде зрозумілою-співзвучною Заходу та його інвесторам, і чи зможе, відповідно, зацікавити в собі.