Сьогодні з'явилися дані, що з кінця 2025 року під час протестів в Ірані могли загинути вже 12–20 тисяч людей. Точні цифри, як завжди, різняться, але навіть нижня межа цього діапазону — катастрофа національного масштабу.
Історія Ірану вже проходила через це. У 1978–1979 роках шахський режим теж йшов по драбині ескалації. Спочатку — розгони, потім стрілянина, потім «надзвичайні заходи», потім впевненість, що страх утримає вулицю. Кульмінацією стала «Чорна п'ятниця», коли армія відкрила вогонь по демонстрантах. Після цього режим був приречений — не тому, що протест став сильнішим, а тому, що насильство залучало все більшу кількість людей, тому що жертви мали родичів, які залучалися до нових протестів, які давали нові жертви.
Важливо розуміти: авторитарні режими рідко падають від перших сотень жертв. Вони падають тоді, коли число вбитих стає морально нестерпним для більшості — для тих, хто ще вчора мовчав, вагався або був лояльним. У якийсь момент страх перестає працювати, тому що ціна мовчання стає вищою за ціну протесту.
Повалення шаха в Ірані в 1978-1979 рр коштувало від 3-4 тисяч до помірних 10-15 тис. і 40-60 тис в опозиційних джерелах.
Якщо цифри в 12–20 тисяч загиблих у нинішніх протестах в Ірані близькі до реальності, це означає, що Іран вже пройшов ту саму точку, де репресії не стабілізують систему, а розмивають її основи. Далі можливі два сценарії: або різка деескалація, або прискорення розпаду — без проміжних варіантів.
Зважаючи на те, що Трамп і його команда вже на повну програму пушать підтримку іранського народу, схоже, що ставки підвищуватимуться. Мулли намагаються переламати народ через коліно, але розпад державних інститутів чітко проглядається.
Якщо дивитися на те, що відбувається в Ірані не емоційно, а через призму макросоціології, картина стає тривожно знайомою. Режими не падають через один протест. Вони руйнуються, коли сходяться кілька процесів — і сьогодні в Ірані вони сходяться одночасно.
Перше — втрата легітимності. Революційний наратив 1979 року більше не працює на покоління, які не жили за шаха. Релігійний авторитет не конвертується в довіру, а антизахідна риторика не пояснює ні бідності, ні репресій. Влада все частіше виправдовується — це завжди поганий знак.
Друге — перевантаження держави. Санкції, витрати на безпеку, регіональні авантюри, субсидії — система витрачає більше, ніж здатна відтворювати. Адміністрування підміняє управління.
Третє — ескалація насильства. Якщо дані про 12–20 тисяч загиблих близькі до реальності, це означає проходження «точки морального перелому». Масове насильство перестає бути винятком і стає суттю режиму — а це майже завжди прискорює його делегітимацію.
Четверте — демографія і очікування. Молоде, освічене суспільство без соціальних ліфтів. Проблема не в бідності, а в обвалі очікувань — особливо у міського середнього класу.
П'яте — наративний колапс. Цензура і відключення зв'язку — ознака того, що влада програє боротьбу за інтерпретацію реальності. Насильство компенсує це лише тимчасово.
Історія вчить: у таких точках режим або різко деескалує, або прискорює власний розпад. Протест — це тригер. Причини лежать глибше. Іран зараз саме там, де система починає ламатися зсередини.