Демократія та економіка як протилежні сторони єдиного цілого: приклад Зімбабве

Не часто доводиться писати статті по теорії міжнародних відносин, а про їх філософію тим більше, але сьогодні той самий день коли це зробити треба. Події, які зараз відбувається у світі, навели на думку, що демократіям можна те що не можна диктатурам та авторитарним режимам. Але чи справді це так?

Демократія як концепція кидає виклик єдиному визначенню через установки та розуміння, в межах яких вона розглядається. Це дуже неоднозначне поняття. Визначення демократії приписується різному контексту, в межах якого вона задумана, і ракурсам, з яких вчені схильні дивитися на неї. Конкретна форма демократії, якої дотримується країна, залежить від контексту країни (державних структур, практики політики, культури та історії). Демократія Зімбабве будується на її реаліях, які не мають нічого спільного з класичною ліберальною західною демократією, заснованою на боротьбі проти абсолютних монархій. Існує багато варіантів демократії, тому немає необхідності США нав'язувати свою версію демократії іншим державам, будь то шляхом військового втручання, як це було в Іраку та Афганістані. США через Зімбабвійські акти про демократію та відновлення економіки (ЗІДЕРА) вводять санкції проти Зімбабве, якщо вона не виконає певних умов, однією з яких є демократія.

Необхідно для початку згадати, що навколо слова «демократія» існує багато неоднозначності та відсутності концептуальної точності. Це випливає з того факту, що демократія – це спірне поняття, і люди мають різні значення у різних контекстах. Демократія – це не лише мистецтво керувати суспільством, але, що ще важливіше, демократія – це спосіб життя. Тим не менш, був досягнутий чудовий консенсус щодо мінімальних умов, яким повинні відповідати державні органи, щоб заслужити назву «демократична». Я б хотів пояснити поняття демократії та її значення в різних контекстах, особливо в афро-зімбабвійському контексті щодо Закону про демократію та відновлення економіки Зімбабве (ЗІДЕРА). Через ЗІДЕРА США здійснюють тактику викручування рук проти Зімбабве. ЗІДЕРА – закон про санкції США, який забороняє багатостороннім установам, що мають справу з США, поширювати кредитні лінії на Зімбабве.

Якщо демократія дійсно є способом життя, ми повинні знати, що різні суспільства мають різні традиції та культури, які формують їх спосіб життя. Тому історія, культура та вірування Зімбабве формують її спосіб життя, з якого походить її концепція демократії. Цілісна концепція демократії має нас орієнтувати на противагу вузьким концепціям демократії, якими торгує уряд США. Які правила, процедури та домовленості необхідні, щоб демократія вистояла? Вихідна позиція мого аргументу полягає в тому, що існує багато типів або форм демократії залежно від певного контексту, наприклад, історія, політика, культура та соціально-економічні умови. Тому через багатогранність концепції демократії або різноманітних практик демократії випливає, що буде вироблятися різноманітний набір ефектів. Зрозуміло, що особлива форма демократії, якої дотримується країна, залежить від її соціально-економічних умов, а також від укорінених державних структур та практики політики. Таким чином, не можна було б кваліфікувати демократію Зімбабве як «погану», а демократію США як «хорошу», оскільки демократія – це відносний термін або поняття, яке повинно кинути виклик універсальному застосуванню. Знову ж таки, жодна країна не має права прописувати іншій країні тип чи форму демократії, яку слід практикувати, оскільки фактори, що формують тип чи форму демократії однієї країни, є унікальними для цієї країни та відповідають її контексту. Висновок полягає в тому, що демократії відрізняються нормами, які зумовлюють прихід їхніх правителів до влади, та практикою, яка притягує їх до відповідальності за свої дії. З огляду на свою історію, стан соціально-економічного розвитку та диференційовану обумовленість, важливо, щоб Зімбабве домовився про форму/тип демократії, який найкраще відповідає його контексту, а не орієнтований на ЗІДЕРУ. Зімбабве не варто намагатися відповідати стандартам ліберальної демократії, тому що це має свою історію та логічну анафему до коріння Зімбабве. Натомість Зімбабве має інвестувати у час моделювання демократії у спосіб, який спирається на її реалії.

Ліберальна демократія – це ліберальна політична ідеологія, що діє за принципами класичного лібералізму, також відомого як західна демократія, яка веде своє походження до Європи 18 століття. Ліберальна концепція демократії не є по суті більш демократичною, ніж, наприклад, соціал-демократичний підхід, але вони просто по-іншому демократичні. Це означає, що заходи, спрямовані на «розвиток приватного сектору», є не більш демократичними, ніж заходи, спрямовані на «розвиток державного сектору». Однак і те, і інше, якщо доводити їх до крайнощів, може підірвати практику демократії, коли перша зруйнує основу задоволення колективних потреб, а остання, зруйнує основу задоволення індивідуальних уподобань. Як нас навчили вірити, демократія – це слово, яке має певну історію з давньогрецької цивілізації. Хоча концепція та практика пройшли кілька ітерацій, стародавня афінська демократія залишається унікальним та інтригуючим експериментом, оскільки мова йшла про безпосередню участь, а не про те, щоб громадяни голосували за те, щоб інші приймали рішення від їх імені. Афінська демократія стала відповіддю на багатовікове правління олігархій, і після успішного опору проти натиску персів на Грецію в 490 р. до н.е., прості люди, які брали участь у боротьбі проти опору, вимагали більшої влади у справах міста. Це аналогічно тому, що «маси» чинять опір разом із визвольними силами ЗАНЛА та ЗІПРА проти колоніального панування, а потім призводять до виборів більшості у 1980 році. Цей історичний розвиток має сформувати контекст, у якому ми повинні розуміти демократію в Зімбабве. Має бути демократія, яка спирається на звільнення пригнобленого народу. Має бути демократія, очолювана радикалізацією влади, яка рішуче змістила баланс до найбідніших верств суспільства Зімбабве. Демократія Зімбабве була продиктована історією та реакцією на конкретні обставини.

Неоліберальна демократія мала специфічну історію боротьби проти абсолютного панування монархій. Вона була вдосконалена після індустріальної ери на Заході, а потім поширилася по всьому світу за сприяння капіталізму. Тому було важко досягти консенсусу щодо визначення демократії. Сьогодні існує безліч варіантів демократії. Наприклад, зовнішнє нав'язування демократії сходить до витоків ліберальної теорії в міжнародній політиці і особливо поширене у формуванні зовнішньої політики США. Прикладами є спроби Вудро Вілсона скласти карти «самовизначення» Східної Європи після Другої світової війни, сильні стратегії «національного будівництва» Кеннеді-Джонсона у В'єтнамі і очевидне переконання Джорджа Буша в тому, що Ірак та Афганістан можна перетворити на демократії за західним демократичним образом. Це свідчить про те, що в політиці США демократія є першочерговим пріоритетом.

Деякі види втручання можуть прискорити процес демократії, наприклад, «м’який переворот» 16 листопада 2017 року в Зімбабве. З точки зору демократії, військове втручання може бути необхідним і допустимим, щоб «звільнити» людей від диктатури. Наприклад, на Кубі 1899-1902 рр., реформаторський тиск США застосовувався і набув чинності, тоді як в інших він або не застосовувався, або зазнав поразки, наприклад, на Філіппінах, де замість лібералізації використовувались повстанці, і в Південному В’єтнамі, де лібералізація була припинена внаслідок низки переворотів, спонсорованих США. Це випливає з того, що тип стратегії, яка використовується після втручання, впливає на довгострокові перспективи демократизації в конкретній країні. Вузьке, процедурне визначення демократії США, зосереджене на відносній відкритості політичних інститутів країни. Однак деякі випадки, які, на думку США, спричиняють успішну демократизацію, насправді не такі успішні. Тематичні дослідження показують, що в багатьох випадках цілі втручання ще не перейшли в ретельну або стабільну демократію. З іншого боку, у багатьох країнах вибори дійсно були регулярними, як правило, через п'ять років, але те, наскільки вони були «вільними і чесними», викликає сумніви не лише в Африці, а й в Америці, Європі та інших країнах світу.

8 листопада 1960 року, республіканець Річард Ніксон та демократ Джон Кеннеді зіткнулися на одних з найближчих президентських виборів в історії США. До того часу, як це закінчилося, Джон Кеннеді переміг, і команда Ніксона звинувачував іншу сторону у брудних хитрощах. Чи справді вибори служать якійсь меті в житті простих людей? Більшість продовжує жити в тих же нестандартних умовах проживання, вибори після виборів у багатьох країнах. Будь-яка зміна майбутнього досвіду звичайними людьми мало стосується виборів. Коли я думаю про те, хто стояв за виборами, я бачу не більше, ніж деякі агенти західного капіталізму, які підтримують процес поширення західної культури та гегемонії у всьому світі.

Зімбабве ще в 1990 році прийняло неоліберальну демократію, тому що знайшло схвалення у спільноті донорів та західних демократіях, які прагнули пов'язати ці процеси з ринковими економічними реформами та розвитком країни. Наразі необхідно згадати, що неоліберальна економічна ортодоксальна теорія, за словами Томаса Фрідмана, очікує від країни приватизації державних підприємств, раціоналізації державних послуг, лібералізації торгівлі, дерегуляції іноземних інвестицій, дерегуляції ринків капіталу, конвертування валюти та викорінити корупцію. За словами Фрідмана, це єдиний шлях до успіху в новій глобальній економіці. Однак цікаво відзначити, що Японія є прикладом країни, яка кинула виклик теорії Фрідмана і досягла успіху. Сьогодні японські автомобілі вважаються найкращими у всьому світі. Якби уряд Японії дотримувався економіки вільної торгівлі, Lexus не був би експортований. Сьогодні Toyota, у кращому випадку, була б молодшим партнером якогось західного виробника автомобілів або, що ще гірше, могла бути знищена. Те саме стосувалося б усієї японської економіки. Не секрет, що в тих країнах, що розвиваються, наприклад, у Зімбабве, були економічні катастрофи, які охопили економічну лібералізацію, як це передбачено Бреттон-Вудською конференцією. Ці країни придушували або відмовлялися від тієї діяльності, якою вони добре володіли (сільське господарство, видобуток корисних копалин та трудомістке виробництво), і пропагували проекти «білого слона», які викликали у них почуття гордості, але були економічною нісенітницею. Дохід на душу населення країн, що розвиваються, які проводили протекціоністську політику на відміну від економічної лібералізації, щорічно зростав на 3,0%. Починаючи з 1980-х років, після впровадження неоліберальної політики, економіка країн, що розвиваються, зросла приблизно вдвічі швидше, ніж у 1960-х та 1970-х роках (1,7%). На Китай та Індію припадало 12% загального доходу країн, що розвиваються, у 1980 р. і 30% у 2000 р..

Вважається, що зрив зростання був особливо помітний у Латинській Америці та Африці, де неоліберальні програми впроваджувалися ретельніше, ніж в Азії. Дані показують, що з 1980-х років, коли континент охопив неолібералізм, Латинська Америка зростала менш ніж на третину від рівня протекціонізму. Щодо Африки, то з 1980-х років вона зазнала падіння рівня життя. Це грізний обвинувальний акт неоліберальної ортодоксії, оскільки більшість африканських економік практично управляються МВФ та Світовим банком протягом останніх чверті століття. Внаслідок неоліберальної політики нерівність доходів зросла у більшості країн, а зростання значно сповільнилося. Економічна нестабільність помітно зросла в період неоліберального панування. Іншими словами, неолібералізм не зміг досягти всіх напрямків економічного життя, таких як зростання, рівність та стабільність, проте зімбабвійські політики докладають шалених зусиль, намагаючись перевершити інших у забезпеченні кредитів МВФ і Світового банку та американських інвестицій. Необхідно відзначити, що практично всі успішні країни, що розвиваються після Другої світової війни, спочатку досягли успіху через націоналістичну політику, використовуючи захист, субсидії та інші форми державного втручання.

Експортуючи свої принципи неоліберальної демократії, США прагнуть глобалізувати власну політичну культуру та ринкову ідеологію. Яка б демократія не настала після виборів у країнах, що розвиваються, вона має бути рівною та неоліберальною демократією і не мати зв’язків з тим, з чим вона боролася. Саме тому такі лідери, як Томас Санкара (Буркіна-Фасо) та Патріс Лумумба (Демократична Республіка Конго) були ліквідовані. Неоліберальна демократія найменш підходить для Африки, не кажучи вже про реалії Зімбабве. Неоліберальна демократія призвела до того, що африканські держави потрапили в пастку між вимогами зовнішніх донорів щодо лібералізації економіки, з одного боку, та потребами політичної більшості – з іншого. Неоліберальна демократія не має відношення до історичних та соціально-економічних обставин Зімбабве, оскільки її конкретна історія далеко не відображає проблему Зімбабве. Слід зазначити, що найбільшим недоліком ліберальної демократії є її перебільшена орієнтація на автономну особистість, реальність, що суперечить домінуючій спільноті Африки. Ліберальна демократія є повною невідповідністю реаліям Зімбабве і її слід радикально переосмислити у світлі історії Зімбабве, експлуатації, колоніалізму та диктатури. Просування демократії вимагало б творчої адаптації загальноприйнятих цінностей та принципів демократії до суспільних реалій Зімбабве; інакше демократизація перероджується в черговий напад на корінні культури і стає відчужуваною. Демократія повинна також включати те, як великі держави ставляться до «менших держав», наприклад, як США ставляться до Мексики, Ірану, Зімбабве, Північної Кореї, і т. д. Коли США знущаються над цими країнами, вона не має права називатися демократичною. Демократія передбачає більш мирну і менш войовничу зовнішню політику. Щоб США були відповідною демократією, їй потрібно мати краще та рівне ставлення до «менших держав».

Відповідну демократію слід оцінювати залежно від того, чи виборча демократія створює уряд, який прагне до зростання бідних, чи зменшує нерівність тощо. США є ключовим спонсором Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Світового банку, і хоча обмеження залишаються в силі, економічне відродження Зімбабве залишається складним. Наскільки тоді демократичними є США? Хоча економічний розвиток запобігає відступу демократії, він не демонструє значного відношення до демократизації. Це говорить про те, що демократія не чітко визначена як побічний продукт економічного розвитку. Адміністрація Трампа запровадила економічні санкції проти Зімбабве та підтвердила ЗІДЕРУ через тиждень після виборів 30 липня 2018 року, заявивши, що в країні немає «культури демократії». Наскільки демократичними могли бути США, коли ЗІДЕРА призвела до руйнівних економічних викликів, що призвело до того, що Зімбабве зараз має з близько 85% безробіття?

ВИСНОВОК

ЗІДЕРА – типовий приклад недемократичної поведінки США щодо суверенної країни. Автори ZIDERA не розуміють реальності на місцях у Зімбабве. Цей законопроект міг би вплинути на результати виборів у певному напрямку, задушивши декілька кредитних ліній та фінансових гарантій від Африканського банку розвитку (АБР), оскільки у законопроекті конкретно зазначається необхідність утримати фінансування з боку АБР уряду Зімбабве; фінансування, яке б стабілізувало місцеві фінансові установи. У законопроекті йшлося про питання земельної реформи та виплати фермерам – білим фермерам повернутих у господарство. Законопроект припинив фінансову допомогу Зімбабве АБР, яка була єдиною фінансовою установою, що надає допомогу Зімбабве. Ці тактики знущань США щодо Зімбабве свідчать про демократичну практику? ЗІДЕРА була одержимою питаннями, які жителі Зімбабве могли вирішувати самі, наприклад, питаннями управління виборами та вибором органу управління виборами. Тепер вона відстежує, наскільки стандарти демократії дотримуються у одержувачів фінансування від політичних донорів.