Ніцше проти Грушевського

XIX сторіччя було відзначено створенням локальних історичних наративів, які мали виявити національну ідентичність та надати їй глибини, «вписавши» в ширший історичний контекст. Більшість таких національних історій або цілком вибудовувалися навколо певної держави, або ґрунтувалися на тих чи інших випадках державництва у минулому.

Щодо України, то подібний цілісний наратив було створено Михайлом Грушевським, який бачив своє завдання в охопленні тривалого часового проміжку від Київської Русі до національного підйому XIX-XX століть. Очевидно, що не існувало настільки тривалого державного прецеденту, який міг об'єднати такі різні історичні та культурно-політичні контексти у єдине ціле, тому Грушевський зробив певну підміну, і замість держави рушійною силою історії було оголошено український народ.

Треба розуміти, що під поняттями «народ» і «народний» традиційно малося на увазі виключно низове селянське населення. Історично доля такого селянина була складною. Це традиційно залежне, подекуди взагалі рабське життя на межі виживання. Тому вже на початку «Історії України-Руси» ми читаємо, що «вправді невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумніший може часом ніж інші». І саме там народжується темний аграрний міф, де єдиними справжніми носіями національної ідентичності оголошуються недорозвинені селяни, які все життя порпаються в багнюці в пошуках їжі та страждають від гніту панів.

В українське минуле містить у собі багато зовсім не селянського. Переважна більшість шляхти на теренах сучасної України ще з XVI-XVIIІ використовувала відоме самовизначення «Gente Ruthenus, natione Polonus», сформульоване Станіславом Оріховським. Тому коли у XIX ст. по всій території колишньої Гетьманщини поставали шляхетські садиби, їхні мешканці вже цілком ідентифікували себе як українців. Або ж взяти київську «післямогилянську» церкву XVII-XVIIІ ст., яка намагалася віднайти свій третій шлях між Римом і Царгородом. Наскільки невільною відчувала себе українська шляхта або університетська професура тих часів? Чи багато «народного» мають Володимир Вернадський, Григорій Сковорода тощо?

Але темна аграрна реальність поневолених селян існувала паралельно описаним феноменам. А тому в колоніальному уявленні про українців як про «селянську націю» елітам просто немає місця. Згідно з цією концепцією виходить, що півтисячоліття (XIV-XVIII ст.) народні селянські маси інтуїтивно знаходили вірний шлях, в протистоянні з русифікованим чи полонізованим елітам «зрадників» та «гнобителів». Хіба що спорадично згадуються ті чи інші діячі, коли очолюють якесь чергове повстання (а насправді — мобілізуючи нижчі прошарки населення заради власних інтересів). Навіть самобутній торговий männerbund чумаків витіснений кудись на манівці свідомості.

Звісно, є ще козацький міф, але він не набагато кращий. Бо, по-перше, козацтво розглядається як ті ж вчорашні селяни, що емансипувалися від своїх панських хазяїв. Натомість, козацька шляхта (гетьманство та старшина загалом) часто таврується як «національні зрадники», що обслуговували інтереси імперій, до складу яких входили українські території. А по-друге, це всього лише калька з польської концепції Antemurale Christianitatis (форпосту західної цивілізації від диких східних варварів), яка розвивалася Лелевелем, Пальчовским, Тазбіром тощо. В тій же “The Oxford History of Poland-Lithuania” Роберта Фроста розвиток цієї ідеології чітко описаний. Подібне мавпування польського романтизму XIX ст. приживається досить в’яло. Згадаймо хоча б модний у ті часи серед української шляхти сарматизм.

Оскільки саме еліти завжди були рушійною силою суспільства, селянський міф є по суті по своїй суті антиісторичним. Бо, як відомо, традиційна еліта завжди була частиною наднаціональних інституцій (монархія, аристократія, церква тощо). І навіть у XVIII-XIX ст., коли остаточно складаються нації в їхньому сучасному розумінні, світська аристократія має в основі космополітичний світогляд.

Історична свідомість є важливою складовою національної ідентичності, тому більшість українських політиків початку XX ст. стали заручниками такого хуторянського мислення, і фізично були не в змозі осягнути масштаби ані викликів Першої світової війни, ані революцій 1905 та 1917 років. Відповідно, український національний проект УНР не зміг дати гідних відповідей на виклики часу, проіснувавши такий короткий період. Утім, під час остаточного краху української республіки національний істеблішмент зміг ненадовго консолідуватися та запустити досить цікаві процеси.

З одного боку, частина інтелігенції тікає в еміграцію. І там, за кордоном, «народницьке» українство буде законсервована на певний час. А з іншого боку, комуністи теж не вдалися до вигадування велосипеду, просто підлаштувавши селянську історичну міфологію під власні потреби. Варто було лише змістити акценти з національних на класові. «Зрадників народу» шляхтичів більшовики перейменували в «клас експлуататорів», а вічні страждання українських селюків оголосили класовою боротьбою.

Молодий Радянський Союз у 20-х роках шукав підтримки у широких верств населення, а тому реалізовував курс на актуалізацію національних ідентичностей, особливо на околицях держави. Умовно кажучи, радянська влада спочатку створила образи ідеальних радянських українців, татар, узбеків тощо. А потім через інструменти народної освіти та засоби масової інформації прищеплювала відповідні ідентичності масам. Але вже в 30-х роках Сталін змінив вектор національної політики на створення єдиного радянського народу, а тому периферійна (в тому числі українська) ідентичність лише маргіналізувалася і зводилася до карнавальних козачат із паляницями. В цей час у еміграції той же темний селянський міф так само маргіналізувався та карнавалізувався за умов діаспорної реальності.

Коли Радянський Союз розпався, «національно-діаспорний» та «радянсько-класовий» дискурси зустрілися вже на теренах незалежної України. І хоча, на перший погляд, між ними існує серйозне протистояння, насправді ж ця дихотомія досить уявна. Єдина значна відмінність — лише в оцінці 70 років радянської влади. Відповідно, вже з середини 90-х «національний» історичний дискурс почав вбудовуватися в актуальний для пострадянської України контекст «радянської» історіографії. А вже в нульових складно було провести між ними чітку межу.

Саме тому ми досі розуміємо історію як послідовність пригнічень, придушень, кривавих повстань та війн. Це виробило в українців віктимний світогляд, тому навіть здобувши незалежність, ми не можемо позбутися комплексу жертви, підтримуючи його пошуками внутрішніх ворогів, конспірологією, тощо. Мабуть, ніхто краще за Фрідріха Ніцше не пояснить, чим загрожує подібна логіка.

Цей напівбожевільний філософ, окрім того що носив шикарні вуса та недолюблював жінок, ввів у європейський дискурс низку корисних концептів. По-перше, «це воля до влади» («прагнення до могутності») — основна характеристика життя як такого, кожна частинка якого прагне до ускладнення, розширення і подолання самої себе у просторі та часі. Найважливішими факторами реалізації волі до влади є збереження і зростання.

Ніцше описує замкнений гераклітівський світ, буття якого знаходиться в постійному русі та змінах. Відповідно, рух можливий лише завдяки постійній зміні кордонів, розширенню власних меж та захопленню простору. А вони, своєю чергою, можливі лише шляхом «поневолення», «привласнення» простору буття іншого. Тож очевидним є той факт, що людство буде поділене на тих, хто здобув могутність, та тих, чиїм коштом цей успіх стає можливим. Якщо перші хочуть реалізації власних ідей і цінностей, то чого прагнуть другі? Саме відповідаючи на це питання, Ніцше вводить поняття ресентименту.

Ресентимент — одна з форм образи або ворожості до того, кого суб’єкт вважає причиною своїх невдач («ворога»), безсила заздрість, тяжке усвідомлення марності спроб підвищити свій статус у житті. Для невдах відчуття власної ущербності нестерпне, тому вони сублімують його в образі ворога, аби позбутися відчуття провини за власні поразки.

Відповідно, здорові люди керуються цінностями та мають джерело буття в самих собі, а тому шукають не заспокоєння та ілюзій, а прагнуть істини і влади. Інші ж, навпаки, запозичують життя ззовні, відгороджуються виправданнями та обставинами від злих і бурхливих енергій дикої та страшної реальності.

Звідси беруть свій початок дві системи цінностей, які Ніцше назвав пансько та рабською моралями. Мораль пана є уособленням природної волі до влади, вона мотивує створювати цінності та любити життя у всіх його проявах. Мораль раба — це, навпаки, мораль невдахи, в основі якої лежить ресентимент та заперечення системи цінностей «ворога». Така мораль несе в собі руйнування, розпад та втечу від реальності, маскуючи внутрішню порожнечу за ресентиментарною культурою чи метафізикою. Коли останні зазнають краху, то стає очевидним, що в їхній основі лежить лише потяг до руйнування (в тому числі саморуйнування), тобто пасивний нігілізм.

Саме ці міркування Ніцше є надзвичайно корисними для усвідомлення української історії. Ресентементарний народницький міф надає протистоянню народу та еліти етичнго контексту. Де еліти є аморальними по своїй суті, натомість народ отмує етичну правоту практично у всіх свої діях. Відповідно, українська історія, що затиснена між Бабиним яром та Чорнобилем, мотивує нас щоразу відтворювати рольову модель провінційного селянина, вічної жертви обставин та конфліктів сусідніх держав, все глибше занурюватися у ресентементарні практики в культурі, політиці та ідентичності загалом. Відсутність позитивних прикладів у минулому вибиває в нас опору з-під ніг, позбавляючи адекватного майбутнього.

Тому потрібно перезібрати українську ідентичність наново. Вся ця потішна східноєвропейська шароварщина гнобленого народу вимагає кардинальної ревізії. Адже коли блискучі біографії української еліти стануть прикладами для наслідування, одразу постане питання відновлення базових для еліт цінностей (особистісний капітал, професіоналізм, самоповага тощо), з’являться принципово інші горизонти планування, способи осмислювати себе, світ та власне місце у ньому.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram