Ми давно звикли, що візитною карткою українського суспільного та політичного життя є мовне питання. Кількість осіб, які приймають участь у мовному дискурсі є доволі значною, а історичний відрізок часу, протягом якого триває цей дискурс є занадто тривалим. Рівень дискусії часто є низьким, а її результати – незадовільними. Причиною такого стану речей є обопільна нечесність. Кожна сторона поводить себе непорядно – приховує свої почуття, наміри, кінцеві цілі, пересмикує факти. Тому якась кількість людей, котра загалом визнає проблему мови, українізації тощо вийшла з обговорення або, принаймні, робить це неохоче і лише у крайніх випадках.
Я також не раз зарікався не приймати участь у цьому процесі, але періодично порушував непублічні обіцянки і всякий раз знаходив цьому пояснення. Цього разу порушення внутрішніх заборон пояснюється ініціативою обговорити проблему чесно. Ініціатором чесного обговорення виступив філософ Сергій Дацюк.
Вперше мовне питання запропоновано до розгляду в контексті українізації з паралельним вирішенням російського питання в Україні. Як на мене, то це інноваційно і чесно. Щоправда дещо дезорієнтуючим є словосполучення «російське питання», – дуже вже нагадує добре відоме «єврейське питання». Однак думаю, ніхто не наважиться порівняти статус євреїв Англії та Німеччини у XVIII – ХХ століттях зі статусом росіян в Україні у ХХІ столітті.
Очевидно, появу терміну «російське питання», можна пояснити психологічним дискомфортом та приниженням, яке відчули російськомовні громадяни. Формально це сталося після низки текстів опублікованих Андруховичем, Прохасько, Винничуком на «Збручі», які оцінені Сергієм Дацюком як жахливі і скандальні. Хоча всі розуміють, що ці троє є лише «фронтменами» антиросійщини, котрих, однак, аж ніяк не можна ставити в один ряд. Одразу відзначу, що я не читаю «Збруч». Але якби прочитав, то цілком можливо, що нічого поганого у написаному в текстах галицьких письменників не знайшов би, так само, як не знайшов свого часу нічого ксенофобського у словах Євгена Ніщука.
Проте, якщо ми ведемо чесну розмову, то маємо визнати, що після візуалалізації російської агресії у вигляді відкритої війни україномовні громадяни більш вільно почали висловлюватись на адресу російськомовних громадян, демонструючи своє негативне ставлення до російського. Це негативне ставлення не лише ображає почуття етнічних росіян, частина яких насправді із зброєю в руках воює з російською армією на Сході, але й заважає творенню нової країни. Заважає, оскільки природою негативу є ненависть і бажання помсти. Так як ключову роль у конфлікті відіграють галичани, то і претензії переважно спрямовані на їх адресу.
Сергій Дацюк, намагаючись пояснити поведінку галичан та їх ігнорування російського питання, звинувачує частину західноукраїнської еліти у етнонаціоналізмі, ресентименті, вузькому розумінні гідності, інтелектуалофобії, ізоляціонізмі тощо. У свою чергу галичанами висловлюють претензії на адресу Дацюка та його прихильників у нерозумінні ситуації та некоректності оцінок.
Я далекий від апокаліптичних прогнозів щодо фашизації суспільства або перспектив вирішення питання українізації за руандійським сценарієм із масовим використанням мачете. Однак снобізм і відсутність змісту з обох сторін, хибні уяви учасників процесу українізації та вирішення російського питання один про одного насправді стоять на заваді творення політичної нації, що може з часом закінчитися фрагментацію країни та саме українською (не російською) національною катастрофою.
Проте публікації Сергія Дацюка щодо російського питання, показали, що ми стоїмо ще далі від національного порозуміння ніж ми стояли. Причина – невірні інтерпретації історичних фактів, нерозуміння мовчання ліберально орієнтованих галицьких інтелектуалів, помилкові філософські висновки. Помилок припускаються обидві сторони, але глибшими вони є, на мою думку, у російськомовних. Тому стартуємо з них.
Почнемо з того, що галичани ніколи не були етнонаціоналістами. Вони ніколи не «міряли черепа» і не з’ясовували етнічного походження при зарахуванні в українці. Сама галицька популяція є прикладом творення політичної нації і складається з великої кількості етносів. У цьому аспекті галичани нічим не відрізняються від росіян.
Галичани ніколи не були ізоляціоністами і тим більше сепаратистами. Це сама пасіонарна і добре організована частина популяції українців, яка мислила загальноукраїнськими масштабами і намагалися долучитися до Європи. Просто їх пасіонарність обмежена етнічними кордонами, а пошук себе у житті орієнтований на експлуатацію смислів європейської філософії. Трактування тривалого перебування галичан у підпіллі у 40-х та 50-х роках як намагання створити Галицьке князівство є не коректним. Ніхто не здійснив стільки осмислених військових і невійськових дій для створення країни від Сяну до Дону як галичани. Ніхто не виявив стільки зрілості і відповідальності за націю як представники цього краю. До речі, галичани – єдина група, котра здатна створити державу як інститут. Галицька експансія була, є і завжди буде. Але в межах України.
Думаю, дуже помилковим вживати до представників галицької еліти такий термін як ресентимент – сублімація відчуття неповноцінності в особливу форму моралі. Знущальний характер публікацій на «Збручі» на адресу російськомовних пов’язаний зовсім не з відчуттям ворожості до суб’єкта своїх невдач або важким усвідомленням марності спроб підвищити свій статус в житті або в суспільстві. Як на мене, то галичани завжди почувалися самодостатньо, вважаючи себе українським П’ємонтом, і завжди намагалися продемонструвати зверхність по відношенню до російської еліти.
Ця зверхність сформована на підставі суттєвих переваг культури на побутовому рівні. Але культура побутового рівня (чемність, ощадливість, ретельність, виваженість, повага до батьків) якою б високою вона не була і як широко б не була розповсюджена у масах не є достатнім аргументом в інтелектуальній боротьбі з елітою народу, яка завжди мислила масштабами імперії, марила світовою революцією або намагалася створити власну цивілізацію відому нам під назвою «Рускій мір». Насправді галицька еліта завжди програвала і програє російській. Програє не тому що вона не права, а тому що їй не вистачає інтелекту довести свою правоту. А інтелекту не вистачає через брак амбіцій, масштабності мислення тощо.
Окрім того, у галицької верхівки затягнувся процес смакування інтелектуального фіаско російських інтелектуалів, яких вони вважають цивілізаційними банкрутами. А оскільки представити російське фіаско у вигляді власної цивілізаційної альтернативи на рівні еліт не виходить, то деякі галицькі «ЛОМи» (лідери громадської думки) це роблять примітивно у побутовому полі, де у галичан є явна перевага. Тут треба визнати, що недалекі люди завжди любили «танці на кістках» будь-кого, хто спробував, але у нього не вийшло. Проте обґрунтовувати поведінку галичан ресентиментом, все одно, що ним обґрунтовувати колективну поведінку німців у 30-х та 40-х роках.
Штраф 3400 гривень: які водії ризикують залишитися без прав вже за 10 днів
Війни, гонка ШІ та енергетичний перехід: Даніель Єргін про вічні рушійні сили геополітики
У Києві запровадили правила використання генераторів: де і як можна встановлювати
Водіям нагадали важливе правило руху на авто: їхати без цього не можна
Тепер перейдемо до хиб галицької еліти.
Галицька еліта стала заручницею віри у ідентичність. Ідентичність є для галичан самоцінною. Вони вважають, що якщо зберегти ідентичність, у тому числі і мовну, то це їм дасть змогу стати на шлях людського розвитку та економічного зростання. Як і в сусідній Польщі поляки, українці в Україні щонеділі ходитимуть до церкви, славити Бога, а з понеділка по суботу працюватимуть за тисячу доларів на місяць. Але треба розуміти, що багато племен Африки також зберегли свою ідентичність. Однак вони продовжують їсти один одного і розтягують до пупця нижню губу спеціальними пристосуваннями.
В уяві галичан ідентичність – це від’єднатися від Росії, ідентифікуватися, заявити про себе, що ось ми є, і все. Тобто ідентичність це зовсім не потреба самостійної рефлексії і не потреба представити власний інтелектуальний та духовний продукт.
Проблемою галичан є віра у спроможність європейської фундаментальної та християнської філософії. Хочеться розчарувати представників галицької еліти. Проексплуатувати європейські інтелектуальні надбання не вдасться. Треба творити свої і для себе. Європейська еліта є таким самим цивілізаційним банкрутом як і російська. Неготовність перейти до серйозних мислительських процесів свідчить реакція галицьких інтелектуалів на візит модернізатора іудаїзму Пінхаса Полонського, який відвідав Львів 25.02.15 на запрошення Тараса Возняка у Львові «Конфлікт двох систем цінностей всередині Західного світу: його релігійна база і наша стратегія у зв’язку з цим».
Мені здається, що галицька еліта занадто довго отримує моральне задоволення від провалу російського цивілізаційного проекту і занадто довго смакує фіаско російських інтелектуалів як в Росії, так і в Україні. Галицька еліта помилково вважає себе вищою за російську на підставі вищого рівня побутової культури.
Галичани знаходяться в аморальному союзі з офіційним Києвом. Вони обміняли право на бутафорну українізацію в обмін на лояльність до антинародної політику Центру, від якої страждають абсолютно всі громадяни України.
Отже, з усього сказаного витікає два головних питання порядку денного сучасного націотворення:
- чому в країні насправді відсутня офіційна позиція і не розроблена стратегія українізації? Хоча краща кон’юнктура для вирішення цього питання в Україні, мабуть, не складалась ніколи.
- чому галичани відкидають протягнуту руку російськомовних та етнічних росіян для формування політичної нації?
Думаю, що відсутність офіційної позиції пояснюється неофіційними домовленостями. Неофіційні домовленості продиктовані фінансовим питанням, від якого залежні обидві сторони: Київ та Львів. Але головна причина – інтелектуальна слабкість галицької еліти. Якби галичанам було, що представити на загальнонаціональному рівні у питанні українізації, то вони б не пішли на таємні домовленості з Центром. У цьому не було б ніякої потреби, оскільки за наявності потужного інтелектуального продукту можна було б брати все і ні з ким не ділитися. А так, фактично, політична влада країни негласно делегувала повноваження з українізації галицькій еліти в обмін на виборчу підтримку галичанами у 2019 Петра Порошенка. Власне те саме, але іншими словами, говорить Сергій Дацюк. У такий спосіб влада досягає кілька результатів: досягає політичної підтримки у Західній Україні, локалізує українізацію в «анклаві», представляє українізацію як недолугу, проводить фасадну українізацію на іншій території, дискредитує галичан перед іншими регіонами, поєднуючи провали в економіці з Галичиною.
До певної міри у відсутності офіційної позиції та стратегії з українізації винна Східна Україна. Сама краща стратегія частиною російськомовних громадян України буде прийнята вороже, що загострить військовий конфлікт. Те що якусь частину громадян України треба позбавляти громадянства і виводи з процесу творення політичної нації – факт незаперечний.
Тепер щодо протягнутої руки від російськомовних громадян, яка зависла у повітрі. Думаю, що ситуація є дуже складною і руку на зустріч ніхто не подасть. Причина – різне розумінні сторонами політичної нації. Політична нація для європейця (читай галичанина) та росіянина – це різні за своєю природою явища.
Політична нація в країнах Західної Європи будувалася на почуттях, головним з яких є любов. Галицька популяція сформована на любові. Любові до української мови, землі та культурної спадщини. Все це об’єднане спільним знаменником християнських цінностей у європейському варіанті їх розуміння. Саме тому галицькі євреї, поляки та німці розмовляють у себе вдома українською мовою і не ставляться зверхньо до простолюдинів та гуцулів. Саме тому галицька еліта є спорідненою з галицькою біднотою і не сприймає її як гарматне м’ясо. Саме тому Іловайськ був би не можливим, якби українською армією керував умовний Петрушевич.
Я хочу зупинитися більш детально на любові до мови. Це питання є незбагненим для росіян і вони не можуть зрозуміти зацикленість українців на мовному питанні. Любов – результат процесу розвитку чуттєво-емоційної сфери людини. Любов до мови – це почуття до звуку, який відтворюється. Любов до звуку походить з необхідності передати почуття, які виникають у душі від прив’язаності, від того, що людина бачить і пропускає крізь себе. Цим «недугом» страждають європейці. Найбільше, мабуть, французи, італійці, іспанці, поляки. Мова як спеціальний звук потрібна для передачі почуттів. Чомусь для європейців передати почуття є важливим. Європейська цивілізація – це цивілізація ірраціонального. Раціо (розум) є вторинним. Хайдеггер, один з основоположників екзистенціалізму, вважав, що думка серця є підставою розумової думки.
Безперечно росіяни люблять свою мову. Але люблять вони «вєлікій і могучій» не за звук. І у них немає такої гострої потреба передати свої почуття, приміром, як у французів. Думаю, що не останнє місце серед причин, які пояснюють відсутність такої потреби є слабкість почуттів або їх порочність.
З висловленими думками можна погоджуватись, можна не погоджуватись. Детальний опис мовно-чуттєвої сфери зроблений лише для того аби підкреслити ірраціональне начало Західної цивілізації. І коли ми з турботою в голосі говоримо про повернення сучасної Європи у темряву націоналізму (вихід Великобританії з ЄС, перемоги націоналістів на виборах) і говоримо про егоїзм, ізоляціонізм та самоусунення від проблем цивілізації, то це не дуже правильне розуміння ситуації.
Поведінку європейців слід розцінювати як спробу подивитися у себе в пошуках нового ірраціонального. Мета – саморозуміння. Що цього разу побачать європейці, подивившись у себе і чи досягнуть вони саморозуміння, це уже інше питання. Європейці обирають мовчання поки не розберуться у собі. Проявляти цивілізаційні амбіції та пропонувати цивілізаційні інновації не досягнувши саморозуміння це дуже неправильно.
Хочу зазначити, що цінності Західної цивілізації, як і сама цивілізація формувалися у процесі творення національних держав. Розпад Євросоюзу, крах мультикультуралізму і смислів постмодернізму швидше врятують цивілізацію, ніж її розвалять.
Повертаючись до різного розуміння політичної нації росіянами треба сказати, що російська політична нація сформована на необхідності, домовленостях та доцільностях. Творення української політичної нації за сценарієм російськомовних пропонуються провести за домовленостями. У тому числі і за домовленостями у мовному питанні. І справа навіть не у тому чого варті домовленості з росіянами. Справа у тому, що українці вимагають почуттів і любові. Але навіть у самих передових представників російськомовної еліти немає почуттів до своєї, російської мови. Природно, що у них немає почуттів й до української, а також у них немає почуттів до етнічних українців. Максимум, що можуть представити росіяни – «снісходітєльность» до ірраціональності. Союз з українцями в рамках політичної нації в очах самих українців сприймається як позичка під тиском обставин необхідності спільного існування. Але справа не лише у тому «хто кому Рабінович». Йдеться про філософію ставлення до ірраціонального.
Далі. Треба розуміти, що політична нація та українізація це не лише українська мова. Це також однакова оцінка історичних подій та однакове ставлення до національних героїв. Політична нація – це однакове розуміння добра і зла. Оцінка ІІ світової війни участь та роль у ній українців та росіян явно не сприяють об’єднання двох спільнот у політичну націю та є перешкодою вирішення російського питання. І це ще не все.
Окремою проблемою є ставлення до процесів русифікації в Україні. Російськомовні громадяни намагаються подати ситуацію з русифікацією протягом кількох століть як природний історичний процес окультурювання. Галичани дотримуються іншої думки, і, як мінімум, вимагають визнання цього процесу злочином, а як максимум – мовного «нюрнбергського» процесу. І це також ще не все. За «протягнутою рукою» російськомовних дуже чітко проглядається претензія на лідерство у суспільному розвитку та цивілізаційному процесі. Тобто російськомовні роблять вигляд, що за все, що відбулося у попередньому столітті, вони не несуть жодної відповідальності і далі готові вести до «світлого майбутнього». Натомість україномовні вважають російську еліту суспільним та цивілізаційним банкрутом, яка не може претендувати не те що на лідируючі, а навіть на рівноправні позиції в процесі творення політичної нації.
Ідею розбудови української держави, як життєвого простору для нормальних росіян, котрим не пощастило з президентом Путіним в контексті політичної нації я взагалі не чіпаю. Можливо російськомовні свої ініціативи так не розцінюють, але так вважають галичани, які просто цього не говорять.
Отже, галичани відкидають протягнуту руку, оскільки вважають російських інтелектуалів токсичним активом. Найбільш точно проблему російського питання означив Віталій Портников в статті «Родина ложь» : «Росія ніколи не реформується, як не реформується пекло». Продовжуючи думку Портнікова можна сказати, що російська людина ніколи не може увійти до української політичної нації. Євреї, поляки, німці, французи, румуни, білоруси можуть, а російська людина – ні. Тому що російська людина – це людина Пекла, людина імперії Зла. Це не стосується всіх росіян, але інтегральна величина є саме такою. Тому приклад Донцова наводити не потрібно.
Злом для українця росіянин є не тому, що він не миється, а тому що ірраціональне він бере не у собі, не у своїй душі. Російська людина черпає ірраціональне з інших джерел. А це для українця не підходить.
Висновки.
Ніхто в Україні не буде вирішувати російського питання офіційно. По-перше, це небезпечно і українці на це не підуть. По-друге, до офіційного вирішення не готові обидві сторони.
Українізація та російське питання уже вирішується без етнічних росіян і російськомовної інтелектуальної еліти. Його вирішує українська російськомовна політична верхівка з галицькою елітою, за наступним сценарієм: фасадна українська мова вищої політичної влади, делегування повноважень з українізації галичанам, локалізація процесу в рамках західноукраїнських територій, повна свобода дій в «анклаві» в обмін на політичну підтримку Центру.
Відповідальність за ситуацію несуть обидві сторони. Обидві сторони помиляються і обидві сторони мають змінюватися.
І на завершення трошки раціонального.
У 1939 році, коли Сталін виселяв поляків, текли ріки польських сліз. Поляків відривали від рідного і позбавляли нажитого. Мені про це розповідала моя бабця. Багато поколінь поляків нічого в житті не бачили окрім Галичини. Всі вони дуже любили свою рідну землю і готові були за неї битися, але сили були не рівні. Поляки плакали, але тішили себе сподіваннями, що це тимчасово і вони обов’язково повернуться туди, що вони любили усім серцем.
В природі людини закладена потреба любити. Будь-яка людина прив’язується до землі, на якій вона народилися і в неї виникають почуття. Особливо сильними ці почуття є тоді, коли людина жила у достатку і на неї працювали інші люди. І коли поляки мріяли повернутися, то мріяли не лише споглядати на мальовничі каньйони над Серетом, який крутився до Дністра, а й сподівалися ретельно контролювати працю українських холопів на полях навколо цієї річки.
В українців немає сумнівів у прив’язаності і почуттях до України як території з боку російськомовного населення та етнічних росіян. Українці визнають їх щирість і цінують хоробрість у військові боротьбі з Путінською Росією. Але українці Галичини у 2017, так само добре розуміють за що ллють сльози і кров українські росіяни, як і їх діди у 1939 розуміли за чим плачуть поляки.
Наприклад, я б теж плакав за краєвидами російської тундри, якби володів «Норнікелем» й на мене б працювали тисячі росіян – нащадків ув’язнених за російський націоналізм. А також я б обґрунтовував вирішення українського питання в Росії і пояснював важливість української мови, інтеграції українців до нового цивілізаційного проекту з світовою гуманістичною місією під якоюсь романтичною назвою.