3D Україна: дерегуляція, демонополізація, декларація

Розглянемо життя в Україні через призму життя його домогосподарства. Життя домогосподарства і його членів відбувається умовно в трьох секторах.

В секторі ринку відбуваються транзакції купівлі-продажу, обміну тощо.

В секторі держави члени домогосподарства легалізують себе, свої ініціативи, встановлюють свій соціальний статус.

В секторі суспільства члени домогосподарства ведуть перемовини, домовляються про солідарні дії, наповнюють змістом і легітимізують свою соціальну роль.

Між владою, бізнесом та домогосподарством ведеться постійний діалог, який є змістом політичного життя країни. Ніша виживання – це своєрідний інститут-покруч, який виступає суб’єктом такого діалогу.

Ніша виживання домогосподарства формується самоузгоджено при збігові певних обставин. Вони наступні.

Держава зловживає своїми регуляторними функціями. Відтак ринок стає млявим. Спроба громадянина реалізувати свою ініціативу стикається з необхідністю подолання інституційної тяганини, здійснення корупційних виплат, надмірних фізичних та емоційних зусиль.

На самому ринку автоматично формуються вертикально інтегровані монополії як єдина форма економічної діяльності, що мінімізує зв’язки з державою – транзакційні витрати. Монополії, в свою чергу, нищать суть ринку як суспільне благо. Ці процеси знаходять своє відображення в політичному просторі країни. Збочення ринкових стосунків державою та монополіями перетворюють владу на інструмент конкурентної боротьби. Маніпуляції та інформаційні спецоперації заповнюють політичний простір, відтак він стає пустим. Перекручений ринок і лукавий політичний простір дезорієнтують суспільство, що робить неможливим появу в суспільному житті країни не ангажованих солідарних дій. Так утворюються передумови до формування ніші виживання, а сама вона втрачає свою суб’єктність. Домогосподарство, яке опиняється в такій ситуації, тільки таким гібридним чином може легалізувати себе, а його легітимізація стає обмеженою вузьким колом близьких та друзів. Це послаблює стійкість домогосподарства, робить її залежною від держави та монополій. Взаємини з «партійними» та «громадськими» структурами опосередковано визначаються також державою та монополіями, тому автор і бере їх в лапки. В країні ніш виживання соціальні ліфти заблоковані. Спроба змінити свій соціальний статус потребує надмірних фізичних зусиль, участі в корупційних схемах і, часто, принизливих моральних компромісів. Версії з трудовою еміграцією призводять частіше всього до розпаду, а не зміцнення домогосподарства. В кращому випадку воно набуває гібридних ознак.

Перебування домогосподарства у ніші виживання призводить до надзвичайно небезпечних наслідків, як для його членів зокрема, так і для країни в цілому. Після такого тривалого періоду занепаду економічних відносин, політичних ідей та суспільних контактів навіть успішні реформи (в оптимістичній версії) не дають бажаного результату, бо ментальна – неформальна частина – суспільного договору продовжує культивувати настанови ізоляціонізму та зневіри.

Як в житті домогосподарства проявляють себе негативні сторони ніші виживання?

Це позначається на загальному зниженні життєвого тонусу членів домогосподарства

Домогосподарству, занурившись у нішу виживання, можливо й вдається уникнути загроз розпаду, але воно платить за це надзвичайно високу ціну – можливість радіти повноті життя. Свою шукану безпеку воно здобуває блокуючи контакти з оточуючим світом, тому що нове сприймає як загрозу удаваній стійкості. Відтак, усе, що відбувається навколо, не може бути використане для внутрішнього росту, та й сам ріст домогосподарства перестає бути метою.

В такому домогосподарстві головним стає не новаторство, а повторення раніше знайдених дій і контроль «внутрішньої» реальності. При зануренні домогосподарства в нішу виживання зовнішня реальність взагалі втрачає сенс, вона ігнорується, бо складає лише загрозу. Головна вимога до неї – невтручання в знайдений комплекс фіксованих дій. Втома, нудьга та апатія стають основою раціоналізації поведінки, яка вже не культивує емоції та переживання, бо вважає їх надмірністю. Усяке зусилля щось змінити в таких настановах стає марним, бо негайно визначається як зайве. Втома інтерпретується, як результат та мета роботи. Відтак фізичне та емоційне виснаження стає природнім станом домогосподарства. До того ж, воно включається в збочений сенс достатку і стійкості.

Вийти за межі ніші виживання домогосподарство не може, бо там простір тривоги, а окремі спроби здійснити такий вихід закінчуються панічними нападами. До того ж домогосподарство заплатило і платить велику ціну за «комфорт» ніші виживання. Тому об’єкти зовнішнього світу для нього втрачають привабливість в сенсі нових ідей, а сприймаються лише як контрольоване неминуче зло – простір невизначених панічних страхів. Думка в такому домогосподарстві згасає, бо втрачається культурний зв’язок між уявленням про реальність та реальністю. Що глибший такий розрив, то удаванішим стає життя такого домогосподарства та його членів, воно більше не потребує присутності свідомості для аналізу дійсності і синтезу його в уявлення про дійсне.

Навіть накопичення перестає бути метою домогосподарства, що перебуває в ніші виживання, бо потребує зусиль, які вимагають виходу за межі досягнутого принизливого конформізму, що інтерпретується як комфорт. Відсутність бажань стає імперативом як беззастережною моральною настановою такого домогосподарства.

У відкритому суспільстві «відсутність бажань як здобуття всього» може тлумачитися як стан щастя, але він не має нічого спільного з реалізацією настанов ніші виживання. Цей ментальний зсув надзвичайно важливо своєчасно розпізнавати, щоб не потрапити у пастку маніпуляцій.

Досвід – це переосмислене минуле. В ніші виживання досвід домогосподарства вимушено деформується регуляторною логікою держави та сваволею монополій для завдання консервації ізоляції. Тому образ майбутнього такого домогосподарства буде штучно створюватися з відповідних символів переписаної гібридної історії, яка вже не відображатиме минуле в усій його повноті. Замість динамічних спонтанних порядків відкритого суспільства ми отримаємо сукупність нав’язаних порядків – ніш виживання. Будь-який нав’язаний порядок потребує ресурсних витрат. Держава і монополії в такій схемі будуть забезпечувати їх за рахунок виснаження самого домогосподарства і заробітчан як його найбільш платоспроможних членів. Субсидія є корисним інструментом підтримки домогосподарства в умовах, коли воно відкрите, має версії розвитку, а в країні працюють соціальні ліфти. Коли ж домогосподарство закріпачене нішею виживання, субсидія стає інструментом його виснаження, бо джерелом її формування є ті ж таки домогосподарства і заробітчани. При цьому монополісти отримують гарантований грошовий потік з захищених статей бюджету. Замість розриву збоченої системи формування ніш виживання домогосподарств ми отримуємо її повноту.

Для того щоб проілюструвати шкідливість монополій скористаємось певною моделлю-метафорою. Уявімо собі окрему громаду. Вона успішно вирішує питання своєї життєдіяльності та динамічно розвивається. В якийсь момент до неї з пропозицією звертається монополіст, що постачає, скажімо, електроенергію. Дуже швидко громада переконується у цінності послуги в побуті, в виробничій діяльності, в інформаційному спілкуванні зі світом тощо. Через деякий час досвід та навики «доелектричного» існування громади втрачаються, зникають і технологічні ланцюги, що забезпечували таке існування. Це приводить до формування в громаді синдрому вивченої безпорадності*. Наступне покоління її мешканців вже не уявлятиме собі життя без електрики. Це відповідним чином відображається в настановах неформальної частини суспільного договору. Монополіст, навіть поза усвідомленням цього факту, починає впливати на ментальне життя громади. Тому, якщо власник монополії захоче збільшити свої прибутки, піднявши тарифи, то це буде найневиннішим серед того, на що може очікувати громада. Скажімо: він може зажадати від членів громади підтримувати той чи інший політичний проект, він, в залежності від глибини психічних розладів, може заставити членів громади одягати майки певного кольору, а в школах у кабінетах фізики повісити власні портрети тощо.

Зрозуміло, що найпростішим запобіжним заходом від зазначеної брутальної версії розвитку подій є демонополізація, яка впровадить у ринок конкуренцію, та дерегуляція, яка зменшить транзакційні витрати, мінімізація яких є спонукальним мотивом утворення вертикально інтегрованих монополій та корпорацій. А те, що така версія подій є цілком реальною, ми можемо бачити на прикладі сусіда, де була оголошена монополія на «национальноє достояніє».

Економічна шкідливість монополій добре відома – вона руйнує ринок як суспільне благо. Але ще більша шкода від них полягає в тому, що монополія виступає передумовою формування життя як ніш виживання, а згодом вона стає й генератором ідеологічного обґрунтування правильності такого способу існування.

І мова вже йде не про електрику, як в прикладі-метафорі, чи газ, вугілля, молоко тощо. Мова йде про будь-яку монополію і державу як легальну монополію примусу. Над усіма ними потрібен пильний нагляд з боку суспільства. Вони повинні перебувати в просторі чіткого антимонопольного законодавства, що діє, а не застосовується вибірково.

В зазначеному нами прикладі взаємин монополії та громади криється й інша небезпека. Домогосподарства, відчувши на собі негативний тиск монополії, помітивши її втручання в суверенне життя домогосподарства, своє неприйняття її присутності у власному житті переносять на всі пропозиції науково-технічного прогресу. Відбувається принципова і надзвичайно чутлива за наслідками підміна понять: винним у втручанні в життя стає не монополіст, а наукова інновація. Якщо домогосподарство перебуває в ніші виживання, а саме таким воно й буде при монополіях, то в просторі його ментальних настанов почнуть формуватися консервативні, часом ретроградні, очікування. Наукові принципи в такому випадку починають поступатися місцем фантазіям, забобонам та мракобіссю, а віра поступається марновірству.

Економічна чи будь-яка інша монополія стає інструментом зміни принципів життя домогосподарства, громади, народу, а в глобальному світі – народів.

Розглянемо, в цьому сенсі, в чому ж полягає головний сюжет Майдану гідності й подальших подій в нашій країні.

На час його вибуху в Україні державою та монополіями були створені всі передумови для перетворення країни в тотальну сукупність ніш виживання. Але пасіонарний прошарок населення гостро відчув небезпечні ментальні тренди суспільного договору. Він виступив з рішучим протестом. Зараз ми можемо стверджувати, що в багатьох подіях Майдану були присутніми й нав’язані сюжети, в тому числі й ззовні. Ці фактори накладалися. Часом підсилювали один одного, часом гасили. Спрацювала та обставина, що спонтанні порядки, які ґрунтуються на енергії солідарних дій мас, а не лише на зовнішньому вичерпному ресурсі, завжди є більш живучими і стійкими в порівнянні з нав’язаними порядками. Спонтанні порядки основані на логіці дійсності, а не нав’язаних сюжетах чиєїсь збоченої уяви. Тому вони на тривалих горизонтах часу не розпадаються. На відміну від гібридних конструкцій.

Для того, щоб енергія Майдану не перетворилася на пропащу силу, нам потрібно негайно виводити країну – її домогосподарства – з ніш виживання. Це означає, що ми повинні ліквідувати обставини, що їх формують: надмірна регуляторна присутність держави і не обмежені законом монополії. Ці обставини руйнують ринок як суспільне благо. Тому капіталізму в країні немає. Вони ж спотворюють політичний простір, роблять його гібридним – отже беззмістовним, окрім меркантильних інтересів. Суспільний простір в таких умовах залишається розпорошеним, дезорієнтованим з елементами нав’язаних постановочних ініціатив. Спонтанні ж порядки в ньому кволі, бо логіка життя формується, як і раніше, настановами пікселізованих ніш виживання: «Моя хата з краю».

Якщо нам не вдасться здолати зазначені передумови, що формують Україну як сукупність ніш виживання, то через деякий час в ментальній складовій суспільного договору ми отримаємо такі покручі, що в порівнянні з ними настанова «Аби не гірше» виявиться найвищою ознакою «підприємництва» та «ініціативи». В таких умовах не спрацює жодна реформа, бо прірва між формальною нормою та моральною настановою стане нездоланною. Така конструкція вже стане передумовою наступної еволюційної фази ніші виживання – авторитарного управління державою. Всі наслідки такої трансформації ми спостерігаємо на прикладі сусіда, до того ж в вигляді кривавої війни проти України.

Якщо хтось розпізнає в описаних настановах очікування «вати», то він буде цілком правий, тому що «вата», якщо її позбавити нав’язаної територіальної екзотики, є універсальним змістом ніші виживання однаково де, чи то на сході, чи то на заході країни.

Відтак, найнагальнішим завданням політичного класу України стає дерегуляція та демонополізація. Це означає створити в країні справжній ринок і конкурентне середовище на ньому. Завданням креативного класу повинен стати догляд за неформальною частиною суспільного договору. Його потрібно, особливо в умовах війни та інформаційної агресії, уберегти від дезорієнтації, зневіри та втрати міри буття.

Децентралізація – це ефективний інструмент дерегуляції, але він стає таким, коли в суспільстві культивується настанова, що закон виконують усі.

Демонополізація – це ефективний інструмент збереження ринку як суспільного блага, але він стає таким, коли в суспільстві діє імператив «Немає нікого вищого від закону».

А такі настанови виникають і культивуються в суспільстві, складають його ментальну ознаку, коли закон точно та оперативно відображає інтегральне уявлення людини, домогосподарства, громади, народу про справедливість.

Німці кажуть: «Das Gesetz muss aus dem Gedanken des Volkes gesprochen sein». Що буквально означає: «Закон потрібно випитати у народу».

Створення заможного, самодостатнього, стійкого домогосподарства, що як суб’єкт веде змістовний діалог з владою та бізнесом, послуговуючись інститутами розвиненого громадянського суспільства, повинно стати національною ідеєю України. Домогосподарство як вільний інститут відкритого суспільства, який без тяганини в секторах держави легалізує свій соціальний статус, в секторах ринку без корупції реалізує свої ініціативи, а в секторах суспільства наповнює змістом і легітимізує свою соціальну роль – ось що має стати образом майбутньої України.

Це надзвичайно важливо, особливо в умовах, коли Україна здійснює свій екзистенціальний вибір, що полягає в переході від партикулярної до універсальної моделі організації суспільно-політичного життя. Ми як завгодно успішно можемо руйнувати символи минулого, але без образу майбутнього будемо приречені все повторити знову лише в інших декораціях.

Тому потрібно терміново вивести домогосподарство з ніші виживання, провівши зазначені реформи дерегуляції та демонополізації. І, коли замість настанови «Аби не гірше» ми почуємо «Шануймося, бо ми того варті!», можна буде обережно стверджувати, що наша сила не пропаща.

Е-декларування стає одним з найдієвіших механізмів, що забезпечує реалізацію зазначених вимог часу. При наявності політичної волі, саме цей механізм, в сукупності з іншими неформальними настановами суспільства, допоможе розірвати порочний зв’язок влади та монополій, який заганяє домогосподарство в нішу виживання, закріпачує його соціальний статус і робить нікчемною соціальну роль, а в соціум впроваджує синдром вивченої безпорадності.

Якщо проблему (інформаційну «свічку» щодо е-декларування) позбавити емоцій, то залишиться лише ситуація.

Аналіз же ситуації показує, що тепер політичний клас, який декларує свою прихильність до реформ, повинен проявити непохитну політичну волю до їх втілення, і нову якість своєї роботи повинні продемонструвати інститути громадянського суспільства – моніторингові, правозахисні, волонтерські організації та об’єднання, експертне середовище, ЗМІ тощо.

* Синдром вивченої безпорадності.

У 1964 році в психологічній лабораторії Пенсільванського університету Мартін Селігман проводив серію дослідів над собаками.

Суть експериментів полягала у формуванні у собак умовного рефлексу страху на звук високого тону. В якості негативного підкріплення дослідники використовували ледве відчутний удар електричного струму, який собаки, що сиділи в клітках, отримували після сигналу.

Після кількох досліджень клітки відкрили, щоб перевірити, чи почали собаки боятися звуку, адже за ним слідував удар струмом. Вчені очікували, що собаки після сигналу почнуть тікати. Проте, всупереч очікуванням, собаки не тікали. Вони лягали на підлогу, скиглили, але після звуку не робили жодних спроб полишити клітки, хоча ті були відкриті, а собаки проявляли ознаки страху.

Спостерігаючи за несподіваними результатами експериментів, Мартін Селігман припустив, що, можливо, собаки не намагаються уникнути удару струмом, бо вони вже пробували його уникнути, та у них нічого не вийшло. Тому вони звикли до його неминучості. Інакше кажучи, собаки «навчилися безпорадності».