На війні як на війні

Як відомо, в минулому році Указом Президента України від 24 березня 2015 року № 169/2015 8 травня було встановлено офіційне свято День пам’яті і примирення. Але, на превеликий жаль і щодо пам’яті, і щодо примирення виникають великі запитання. Примирення кого з ким? Адже практично всі безпосередні учасники бойових дій і навіть просто свідки цих подій вже пішли з життя. Громадяни середнього та літнього віку вже майже втратили відчуття історичної реальності, оскільки тривалий час перебувають під тиском двох взаємно несумісних пропагандистських міфів, прибічники яких затято конфліктують між собою от уже більше двох десятиліть. Причому ці міфи, що їх ретельно роздмухують як публіцисти, так і вчені-історики з ворогуючих таборів, активно використовуються лише позірно антагоністичними політичними силами як розмінна карта, точніше, розмінна монета, у їх суто корисливих цілях. До того ж у переважної більшості наших громадян, які досягли дорослого віку до набуття Україною формальної незалежності, ще в ті часи сформувалася стійка відраза до пропагандистських гасел про «звитяжний подвиг радянського народу». Нарешті, молодь, внаслідок прогресуючої втрати світоглядної естафети між поколіннями, вже не відчуває ані масштабу, ані якогось ціннісного зв’язку з цією справді величною подією.

Що ж являють собою ці два ворогуючі псевдонаукові підходи, представники яких свідомо чи несвідомо перекручують величезний масив фактів, кількість яких до того ж чимдалі зростає?

Перемога ціною поразки

Перший з них можна умовно назвати «національно-ліберальним». Адже, як це не дивно, його дотримуються прибічники, здавалося б, мало сумісних ультраліберальних та радикально-націоналістичних поглядів. Їх уявлення про причини та перебіг Другої світової війни відрізняються хіба що в деталях. Йдеться про версії, які висувають ліберальні російські (В. Суворов (Рєзун), М. Солонін, Б. Соколов та ін.) і більшість сучасних українських істориків, з роботами яких можна ознайомитись на новоствореному сайті «Українська Друга світова».

Згідно цього підходу, під час Другої світової війни два криваві тоталітарні режими зчепилися у запеклому двобої не на життя, а на смерть за право панувати в світі, причому вони однаково прагнули знищити світову демократію, до якої, поки що безуспішно, сьогодні намагається долучитися і «незалежна соборна Україна». При цьому український народ, як завжди, опинився між молотом і ковадлом двох геополітичних монстрів, однаково потерпаючи від обох. І саме тому ця війна аж ніяк не була для України Великою Вітчизняною, а значить, не повинна залишатися такою в пам’яті нащадків.

Безпосередньою причиною війни стало те, що спочатку СРСР буквально виплекав нацистський режим, плануючи використовувати його в якості «криголама світової революції»¹. Для цього спочатку на території Росії було створено секретні військові центри для відновлення бойового потенціалу Рейхсверу в обсягах, що далеко переважали обмеження Версальської угоди, потім Німеччині надавалася потужна економічна підтримка. Нарешті, у 1939 р. було укладено пакт Молотова-Ріббентропа із сумнозвісними таємними протоколами, відповідно до яких СРСР окупував «свою» частину Польщі, Бесарабію та Прибалтику. І лише після потім, як це часто буває серед злочинців, два паханські режими, не поділивши здобич, вчепились один одному в горлянку. За тієї історичної і геополітичної кон’юнктури пощастило Сталіну, який опинився в числі переможців, відхопивши собі, за потурання Заходу, майже всю Східну Європу. Але перемога ця врешті виявилася пірровою. І тому, що вона була здобута ціною величезних людських жертв за принципом «мы за ценой не постоим», і тому, що Східна Європа виявилася тим троянським конем, який зсередини підточив «соцтабір»².

Найбільший внесок в перемогу зробили країни Заходу, чия переважаюча військова, економічна і науково-технологічна потуга, забезпечена ефективністю демократичних інститутів, відіграла вирішальну роль у розгромі німецького нацизму і країн Осі. На жаль, ця перемога була неповною, оскільки, пішовши на союз зі сталінським СРСР, вони так чи інакше потурали його геополітичним амбіціям. Справжніми ж борцями за національне визволення були і залишаються воїни антирадянських національних формувань, і в першу чергу УПА, які під час війни вели активні бойові дії проти обох злочинних режимів, а після її закінчення ще майже 15 років не припиняли відкритої і підпільної збройної боротьби.

Що ж до українців, які були змушені відстоювати інтереси сталінського режиму, або, одурманені пропагандою, навіть вірно служили йому, то, за великим рахунком, їх не можна вважати ветеранами-визволителями, захисниками Батьківщини. Адже вони фактично допомагали смертельним ворогам України — «нащадкам орди» або «візантійщини» — росіянам які, мовляв, є імперіалістами за своїм менталітетом³, в остаточній окупації нашої рідної землі.

А що стосується післявоєнних поколінь, так званих «совків», які, надриваючись практично за копійки, будували «світле комуністичне майбутнє», то, на думку «ліберально-націоналістичних» вчених та публіцистів, саме ця вихована тоталітарним режимом спільнота «нових людей», повністю безініціативних і готових коливатися разом з лінією партії «будівників комунізму» і призвела СРСР до неминучого краху. І нині нездатність цих невиправних ретроградів адаптуватися до нових реалій гальмує розвиток національної свідомості і заважає незалежній Україні побудувати ринкову економіку, правову державу та інтегруватися до «нашого спільного дому» — об’єднаної Європи.

«В назидание потомкам»

Якщо говорити про протилежний підхід до трактування Другої світової війни, якій сьогодні панує в офіційній російській історіографії та ідеолого-політичному офіціозі, то його можна назвати імперсько-шовіністичним або неорадянським. Загальним місцем всіх цих переважно псевдонаукових розвідок, звичайно ж, є засмальцьована теза про вирішальну роль СРСР у перемозі над нацизмом. При цьому більшою чи меншою мірою підкреслюються полководські і організаторські таланти «вождя всіх народів» і ефективність вибудованої ним системи управління, начебто адекватній тій історичній ситуації, що вимагала не просто «сильної», а «залізної руки».

Що стосується репресій і «тимчасових невдач», то, мовляв, інакше в той час було не можна, адже засилля «ворогів народу» визнається доконаним фактом. Саме ці «вороги» на кшталт генерала Павлова та інших вищих командирів, розстріляних у 1941 р. за державну зраду і зв’язки зі страченими раніше «заколотниками» і «шпигунами» (Тухачевським, Уборевичем та ін.), визнаються винними у поразках перших місяців війни.

Але головне, що вже невдовзі, взявши ситуацію під контроль, черговий в російській історії самодержець-рятівник очистив від «фашистської нечисті» рідну землю; звільнив, незважаючи на прихований саботаж союзників з відкриттям другого фронту, Східну Європу і добив «фашистського звіра» в його лігві.

Щоправда, «за ціною не постояли» дещо з перебором, і це навіть розчулило вождя, який невдовзі після війни запропонував знаменитий тост за «великий і довготерплячий» російський народ, який «міг прогнати свій уряд», але не зробив цього. Адже, як нам сьогодні пояснюють різноманітні стрєлкови, маючи природну схильність до монархізму, росіяни не могли не служити вірою і правдою тому, хто, в кращих традиціях Російської Імперії, гнав їх на бійню. Бо в суспільних стосунках, як і в сімейних, тут панує домостроївський принцип «б’є — значить любить».

За цією ж версією, поки був живий «натхненник і організатор всіх наших перемог» (зрозуміло, що Комуністична партія, якій адресовано цей епітет, сприймалася лише як дітище Сталіна), СРСР знаходився на вірному шляху, прискорено відбудовував народне господарство, створював ядерну зброю для стримування «імперіалістичних агресорів». А після смерті Вождя (скоріш за все, підступно вбитого), все пішло в розліт. Інерції поступового розвитку ще вистачило на те, щоб протягом наступних 10-15 років утримувати світове лідерство за темпами розвитку і навіть відкрити космічну еру. Однак за відсутності жорсткого, але справедливого Хазяїна (як за очі називали Сталіна партійні і промислові функціонери), радянська система ставала все більш неадекватною і вразливою і врешті-решт була знищена «агентами впливу» Заходу — Горбачовим, Яковлєвим, Єльциним, а потім Гайдаром, Чубайсом та ін.

90-ті роки трактуються не інакше, ніж черговий Смутний час, під час якого Росія втратила свої «споконвічні землі», а штучно нав’язаний їй чужий «демократичний» устрій призвів до остаточного занепаду. І лише після того, як прийшов В. Путін і, як співається у до нестями агітпропівській попсовій пісеньці, «сказал «Жить лучше будем»», Росія знову відродилася, наче птаха Фенікс, і почала чергове «збирання земель» за проектом «Русского мира». Однак для відродження імперії конче необхідно взяти під крило двоголового орла молодших братів-малоросів, які так і не дозріли до розуміння свого історичного призначення і в омані прагнуть до об’єднаної Європи.

 Раціональне зерно

Повторюю, що частка істини (в першому більша, в другому менша) є в кожному з цих підходів. Однак об’єктивна істина частинами не вимірюється. Вона лежить навіть не посередині, а в глибинній суті подій.

Дійсно, комуно-шовінізм і націонал-соціалізм, попри їх протилежні ідеологічні фасади, за своєю тоталітарною природою є братами-близнюками. Тому цілком закономірною стала їхня співпраця на ранньому етапі і неминуче подальше зіткнення у боротьбі за світове панування.

При цьому багаторічна підготовка СРСР до війни в Європі була зведена майже нанівець катастрофічним розгромом 1941 р. Було фактично втрачено кадрову армію і величезну кількість зброї і техніки — тієї самої, заради якої затівалася індустріалізація і за яку заплатили неймовірними стражданнями і життям мільйони селян України, Росії, Білорусії у 30-ті роки. Можна погодитись і з тим, що причиною цього розгрому стали особливості радянського стилю керування, який обернувся некерованістю і безладом перших днів війни.

Дійсно, і поразки, і перемоги Червоної армії відзначені гігантськими втратами. Демографи і досі сперечаються щодо кількості загиблих з боку СРСР: називаються цифри і в 20 мільйонів, і в 26, і в 31… Із поколінь початку 20-х рр. в живих залишилося не більше 3% чоловіків. Втрати були настільки жахливими, що вони негативно позначаються і по сьогодні, адже загальним правилом є те, що на війні першими гинуть найкращі. Письменник-фронтовик Григорій Бакланов писав з гіркотою, що кулі, які вбили його друзів, продовжують летіти далі, вбиваючи їх ненароджених дітей, онуків, а зараз вже і правнуків.

Безумовно можна погодитись і з твердженням українських істориків, що з усіх національних формувань підрадянських народів саме воїни УПА чинили найбільш запеклий збройний опір як радянській, так і нацистській навалі, а після війни продовжували боротьбу з радянським тоталітаризмом майже до кінця 50-х рр.

Нарешті потрібно визнати і те, що СРСР розвалився навіть не від падіння цін на нафту і не від нав’язаного Рейганом нового витка гонки озброєнь чи інших «підступів світового імперіалізму», а внаслідок притаманного комуністичній системі «неприродного добору», за яким вищі щаблі в усіх сферах суспільної діяльності посідали найбільш продажні, безпринципні і сірі, а всі чесні, працьовиті і здібні витіснялися на маргінес.

З іншого боку, Радянський Союз, безумовно, зробив гідний внесок у перемогу над нацизмом, адже незаперечним фактом є те, що саме на Східному фронті були задіяні головні сили сухопутних військ Німеччини. Здійснивши післявоєнну відбудову у надзвичайно короткий термін, він деякий час майже на рівних змагався з США, які мали незрівнянно більший потенціал, у, як тоді писали, «протистоянні двох систем з різним суспільним устроєм». Більш того, західні аналітики вважали реальною загрозу того, що «комуністична зараза» у своєму повзучому розповсюдженні не обмежиться країнами Азії, Африки та Латинської Америки, а й перекинеться на Перший світ. В цьому засліпленні вони не змогли оцінити ступінь перезрілості «зрілого соціалізму» і передбачити його швидкий крах.

Що стосується України, то саме внаслідок війни вона, хай і під владою імперії, була вперше об’єднана в своїх сучасних кордонах, отримала, хоча б формально, всі атрибути державності, членство в ООН, набула величезного промислового та науково-технічного потенціалу, яким, на жаль, так і не змогла скористатися після здобуття незалежності. Між іншим, ці здобутки, не полишаючи надії на майбутню незалежність, визнавали і справжні ветерани УПА, з якими автору довелося спілкуватися у90-і рр. в якості головного редактора часопису «Розбудова держави».

Згодний я і з тим, що лише сильна авторитарна влада, а зовсім не демократія і парламентаризм, можуть забезпечити мобілізацію спільноти на подолання важких кризових і тим більше катастрофічних станів. Більш того, саме національна військова диктатура є єдиним ефективним засобом реальної боротьби з будь-якими проявами тоталітаризму, а здатність висунути в такі кризові моменти «з народної гущі» справжнього авторитарного лідера є чи не найбільшим показником повноцінності нації і креативного потенціалу народу. Але авторитаризм і навіть диктатура зовсім не тотожні тиранії і, тим більше, будь-якому тоталітаризму⁴.

Не випадково і Микола II, і вся радянська партноменклатура на чолі з самим Генералісимусом, і навіть пострадянська правляча камарилья так полюбляли напіввійськові френчі. Але, на противагу справжнім авторитарним лідерам, на кшталт де Голля або навіть Франко (які, до речі, воювали особисто і були важко поранені), намагання виглядати по-військовому не зробило їх стратегами, здатними в усьому досягати мінімальними засобами максимальних цілей. Та як відомо, не з усякої субстанції можна виготовити кулю, і практично вся радянська партноменклатура та значна частина генеральсько-маршальскої братії на чолі з «генеральним секретарем» під час війни продемонструвала небачену управлінську неефективність і аморальність.

Недарма свого часу Троцький абсолютно справедливо називав Сталіна «геніальною посередністю». В цьому плані вельми показово, що саме суто бюрократична посада секретаря, тобто фактично «столоначальника», стала офіційним титулом вищої посадової особи радянської держави, та ще й військовою приставкою «генеральний».

Націонал-патріотизм як могильщик націонал-соціалізму

Ще 16 років тому я писав про те що перемога у війні, втім, як і післявоєнний розвиток, були досягнуті не завдяки, а всупереч існуючій політичній і економічній системі «соціалізму, що переміг»⁵. Війна ж незаперечно продемонструвала хибність і неефективність комуністичної ідеології в її радянському варіанті. Йдеться про міфічні уявлення про незаперечні переваги «всесвітньої республіки праці», марні комінтернівські сподівання, що німецьки робітники як один стануть на її захист. Про ці ілюзії автору розповідали ще живі ветерани, які розпочали військову службу напередодні війни і проходили відповідну ідеологічну обробку.

Але важливо зазначити, що величний подвиг радянського народу, точніше, підрадянських народів, все ж таки був. Справа в тому, що нацизм не міг обійтись без людиноненависницької ідеології расової зверхності, а вже з неї послідовно витікав план «освоєння» захоплених територій з виразною назвою «Ост». Не вдаючись в деталі, зазначимо, що головна його ідея — шляхом скорочення населення саме України, надати їй статус спочатку колонії, а потім території Німеччини, на якій у якості рабів залишатиметься кілька мільйонів абсолютно зомбованих рабів. Про те, якими нелюдськими засобами цей план реалізовувався на практиці, можна прочитати у фундаментальній роботі В. Косика «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», написаній виключно на матеріалах з німецьких архівів. До того ж відомо, що саме з України було депортовано найбільше людей в якості «остарбайтерів» — майже 2,5 млн.

На користь того, що з самого початку Гітлер не збирався давати Україні навіть ілюзорної державності свідчить сам перебіг історичних подій, зокрема негайний арешт Бандери і його ув’язнення в німецькому концтаборі після спроби проголошення незалежності України, а також боротьба з загонами ОУН і УПА, які діяли на окупованій німцями території.

Існує ще один, як на мене, надзвичайно вразливий момент в «ліберально-націоналістичній» версії національно-визвольних змагань під час Другої світової війни. Справа в тому, що коли розлетілися вщент сподівання на перехід європейської війни у світову революцію і перемогу «малою кров’ю на чужій території», у радянського керівництва вистачило розуму збагнути, на яких струнах народної душі треба зіграти, щоб справді мобілізувати населення на ратний подвиг. І «війна за визволення трудящих всього світу» майже одразу перетворилася на «Велику Вітчизняну». В хід пішли і реанімація церкви, і запровадження погонів, що повинні були символізувати спадкоємність аристократичної традиції російського офіцерства, і ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського і навіть Богдана Хмельницького⁶. На тлі примітивних агіток почали з’являтися п’єси, фільми і вірші високого художнього ґатунку, причому найталановитіші з них завжди мали виразне патріотичне забарвлення. Згадаймо хоча б рядки вірша К. Симонова «Ты помнишь, Алёша, дороги Смоленщины»:

Нас пули с тобою пока ещё милуют.

Но, трижды поверив, что жизнь уже вся,

Я все-таки горд был за самую милую,

За горькую землю, где я родился,

За то, что на ней умереть мне завещано,

Что русская мать нас на свет родила,

Что, в бой провожая нас, русская женщина

По-русски три раза меня обняла.

Та й сама війна почала сприйматися не плакатною, сусально підмальованою, а в усій своїй жахливій реальності. Не можу не згадати в цьому зв’язку ще одну поезію нашого видатного земляка Семена Гудзенка, померлого від ран цієї війни за декілька років після її закінчення. Вірш «Перед атакою», який, на моє переконання, варто сьогодні прочитати кожному зі справжніх учасників нинішньої війни за українську незалежність, яка продовжує офіційно іменуватись «АТО», було написано у 1942 р. і надруковане у збірці «Однополчане» у 1944.

Когда на смерть идут, — поют,

а перед этим можно плакать.

Ведь самый страшный час в бою —

час ожидания атаки.

Снег минами изрыт вокруг

и почернел от пыли минной.

Разрыв — и умирает друг.

И, значит, смерть проходит мимо.

Сейчас настанет мой черед,

За мной одним идёт охота.

Ракеты просит небосвод

и вмёрзшая в снега пехота.

Мне кажется, что я магнит,

что я притягиваю мины.

Разрыв — и лейтенант хрипит.

И смерть опять проходит мимо.

Но мы уже не в силах ждать.

И нас ведёт через траншеи

окоченевшая вражда,

штыком дырявящая шеи.

Бой был коротким.

А потом

глушили водку ледяную,

и выковыривал ножом

из—под ногтей я кровь

чужую.

Тому я переконаний, що якщо червоноармійці і йшли в бій з криком «За Родину, за Сталіна!», то слово «Родина», особливо коли стали відомі звірства нацистів на окупованих територіях, все ж таки було на першому місці.

Слід пам’ятати і те, що зовсім не нинішні ліберально-космополітичні цінності, а саме величезне патріотичне піднесення надихало борців за національне визволення окупованих СРСР в результаті геополітичних торгів між союзниками країн Східної Європи на акції громадської непокори у Чехословаччині у 1968 р. та Польщі у 70-80-і рр і навіть збройні повстання в Угорщині у 1949 та 1956 рр.

Більше того, надзвичайна успішність нацистської пропаганди також обумовлена експлуатацією справжнього патріотизму. І тому далеко не в останню чергу завдяки йому німецькі збройні сили у Другій світовій війні продемонстрували вражаючу звитягу і видатну ефективність, завдаючи нищівних ударів переважаючим силам союзників у боротьбі на два фронти. Особливо вона проявилася під час захисту своєї Батьківщини від варварських бомбардувань німецьких міст англо-американською авіацією. Не випадково і французькі, і німецькі вояки з однаковим захопленням читали твір французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері «Пілот війни»⁷, в якому головний герой у смертельній небезпеці усвідомлює, що «Батьківщина — це не сукупність провінцій, звичаїв, предметів, які завжди може охопити мій розум. Батьківщина — це Сутність».

В цьому зв’язку слід зазначити, що всередині фашистської духовної течії постійно відбувався жорсткий конфлікт між власне нацистською расовою міфологією і тим, що в сучасній націології отримало назву «культурного націоналізму». До речі, і надвисокий науково-технічний потенціал, якого досягла Німеччина у XX ст., бере свої витоки в тих культурно-національних процесах, які розпочались в Пруссії ще за наполеонівської доби і розцвіли під час становлення німецької держави Отто фон Бісмарка.

В зв’язку з вищесказаним хочу прокоментувати ще один історичний факт. Існує декілька пояснень того, чому після параду Перемоги у 1947 р. Сталін заборонив святкувати 9 травня, і офіційний статус цього свята було відновлено лише у 1965 р. Зокрема, одне з них полягає в тому, що Генералісимус жахнувся, коли дізнався про реальну кількість загиблих (сам він називав 7 млн.). Можна також припустити, що це пов’язано зі скасуванням у 1948 р виплат за бойові нагороди. Але головна причина цієї заборони, на мій погляд, полягає в тому, що абсолютно бездарний «Верховний Головнокомандувач» прагнув, щоб ті, хто відчув себе переможцями, скоріше забули про часи, коли вони були здатні на рішучі і безстрашні вчинки. Більш жорсткі заходи, а саме масові репресії, в тому числі проти вищого генералітету, що «відбився від рук», точніше, від руки головного псаря, також не забарились.

Війна після Війни

Отже, навіть паростки справжнього патріотизму серед вічної мерзлоти тоталітаризму є величезною творчою силою! На цій же мотивації «Раньше думай о Родине, а потом о себе», яка цілком співзвучна зі знаменитими словами Дж. Ф. Кеннеді «Не питай, що Америка зробила для тебе, запитай, що ти зробив для Америки», нашими батьками, дідами і прадідами було відбудовано зруйноване вщент народне господарство, накопичені (незважаючи на шалену гонку озброєнь, яка відбирала величезні ресурси) такі матеріальні і духовні цінності, що їх ось уже чверть століття не можуть розграбувати наші «младореформатори». І ці «переваги соціалістичного способу життя» (а насправді — корпоративно-солідаристського згуртування навколо ідеї побудови більш щасливого життя хоча б для своїх дітей) виявилися настільки вражаючими, що навіть деякі видатні західні мислителі висунули ідею конвергенції, згідно якої СРСР буде все більше лібералізуватися, а Захід навпаки набуватиме рис соціалізму. Показово, що вперше цю ідею ще у 1944 році у книзі «Росія та Сполучені Штати» висунув основоположник американської соціології П. Сорокін (який, до речі, вважав себе учнем видатного українського вченого М. Ковалевського).

Знаменно й те, що практично всі справді талановиті письменники-фронтовики стали явними чи прихованими дисидентами по відношенню до тоталітарної природи соціалізму і намагалися його гуманізувати, спираючись на почуття любові до «малої Батьківщини», рідного краю. Серед них і вже згаданий Григорій Бакланов з його блискучими «Липень 41 року» та «Навіки дев’ятнадцятирічні», і вигнанець з СРСР, автор повісті в «В окопах Сталінграда» Віктор Некрасов, і Даниїл Гранін, який перший описав м’ясорубку «Невського п’ятачка». Серед них українець Олександр Твардовський (який, до речі, першим опублікував Солженіцина) — автор не тільки знаменитого у воєнний час «Василия Тёркина», але й відверто крамольного «Тёркина на том свете»), і Василь Гроссман, реалістичний антисталінський роман якого «Жизнь и судьба» був конфіскований у 1961 р. Врешті-решт, це й Олесь Гончар з його «Прапороносцями», а потім явно дисидентськими «Собором» і «Тронкою».

Цю естафету підхопив наш Кобзар XX століття Василь Симоненко, батько якого загинув на війні, а сам він, фактично, був вбитий за антирадянську позицію. Йому належать, можливо, найпронизливіші поетичні рядки про любов до України, які явно перегукуються з його віршами про Велику Вітчизняну:

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю…

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Аналогічні приклади можна навести з інших галузей мистецтва. Це й фільм «На війні як на війні» Віктора Трегубовича, і пронизливо емоційна екзистенційна стрічка «Не забувай… станція Лугова» маловідомого режисера Микити Куріхіна; і військові пісні Б. Окуджави та В. Висоцького; і картина Аркадія Пластова «Фашист пролетів», яка завжди вражала мене силою зображення трагізму війни…

Отже майже до кінця 70-х рр. ідеали «великої перемоги» дійсно працювали. На них виростали і приймали рішення присвятити себе служінню Батьківщині повоєнні покоління. Ці ідеали були настільки потужними, що і М. Хрущов, і Л. Брежнєв прагнули переписати історію війни під свою «видатні роль». (Пам’ятаю, як мій батько жартував, що йому страшно не поталанило, бо коли доля війни вирішувалася на Малій Землі він у свої 18 років «пересиджував» під Сталінградом — на сорокаградусному морозі на п’ятачку за півтора кілометри від знаменитого Тракторного заводу і за сотню метрів від Волги). Ці, сучасною мовою, «піар-акції» почали викликати наростаючу відразу до теми Перемоги у молоді — у тих кому сьогодні від п’ятдесят і більше років — вже наприкінці 70-х рр. Тим більше, що мірою віддалення воєнної доби в минуле кількість «героїв» дивовижним чином не зменшувалася, а зростала. А потім інерція приреченої соціальної системи, яка відторгала все непересічне, остаточно перемогла.

Але це не означає, що реальну історію потрібно спрощувати. Адже саме така примітивізація виключно складних, справді епохальних процесів, на жаль, сприяла поступовому привласненню Росією перемоги у Великій Вітчизняній війні. Після приходу до влади Путіна все частіше по відношенню до армії, зброї, техніки тієї війни замість «радянський» стало звучати «російський», а потім пролунала і офіційна заява нинішнього московського самодержця про те, що «перемогли б і без України»⁸. І це при тому, що війна двічі прокотилася територією нашої країни, в ній загинуло близько 8 млн. українців; майже 7,7 млн. було мобілізовано до лав Червоної армії та Червоного флоту⁹. Понад 100 офіцерів з тих, що обіймали найвищі командні посади, були українцями за походженням. Навіть найрезультативніший ас Антигітлерівської коаліції Іван Кожедуб (64 збитих літаки) був українцем.

І тому саме через втрату історичної пам’яті в сьогоднішній путінській Росії панує культ, влучно названий «победобесием», коли «Мерседеси» та «БМВ» прикрашають бутафорськими танковими баштами і гаслами «На Берлин», а в генеральських мундирах, з голови до ніг обвішаних чужими бойовими нагородами, хизуються на парадах поп-зірки і відверті люмпени.

На моє глибоке переконання, протиставляючи «пам’ять і примирення» Перемозі, а 8 Травня — 9-му, ми мимоволі підіграєм Путіну, здаючи без бою нашу пам’ять і гордість. Це свідчить, що нам так і не вдалося поєднати східну і західну версії історії України XX ст. у цілісне бачення, яке стало б міцною основою військово-патріотичного виховання молоді.

Особисто для мене символом єдності антинацистської і національно-визвольної війни і наступництва українських військових традицій стало те, що мій батько отримав свій другий орден Червоної зірки за важке поранення під час кривавої і, на жаль, невдалої спроби захоплення плацдарму на острові Хортиця — в колисці запорізького козацтва.

Кінець першої частини.