Україна: зміна суспільних відносин таки назріла

Візьмуся за старе: за підручник Пола Самуельсона «Економіка». Знаковим є те, що він, згідно з  передмовою автора, призначений для піврічного або річного початкового курсу економіки в коледжах і адресований тим, хто продовжуватиме вивчення цієї науки, і тим, хто ніколи з нею більше не стикатиметься.

Українською підручник видано в 1993 році!

Так от, знаходимо там розділ «Оподаткування та визначення рівня доходу», параграф «Оподаткування та зміщення донизу кривої споживання», а в ньому такі «прості міркування», а точніше — настанови пана Самуельсона:

«…долар зменшення податку є майже такою самою сильною зброєю проти масового безробіття, як і долар зростання державних затрат.».

І далі: «…було би помилкою вважати, що можна зробити економіста з папуги, навчивши його магічним словам «заощадження» та «інвестиції».

На жаль, сьогодні ці слова гучно лунають зі шпальт усіх ЗМІ, з уст політиків і державних речників, тоді, як система державного регулювання суспільно-економічних відносин заощадженням, а відтак – інвестиціям, — суперечить у принципі.

У цьому контексті величезною і дуже приємною та обнадійливою новиною є ініціатива Міністра економічного розвитку пана Милованова скасувати ЄСВ, паралельно вдаючись до пошуку компенсаторів надходжень до державного бюджету та пенсійного фонду. Цей захід може стати ключовим на шляху до реалізації пункту передвиборчої програми Президента Зеленського: «… Перехід від солідарної до накопичувальної пенсійної системи. Всі страхові накопичення, зроблені людиною за життя, не будуть пропадати у фондах, а переходитимуть у спадщину».

Проблематика суспільно-економічних відносин в Україні

На сьогодні пенсійна потреба українського суспільства задовольняється у «солідарний» спосіб: частину праці кожного громадянина, що працює,  руками його роботодавця держава вилучає у спільний казан без жодних гарантій повернення коштів у родину працівника. Про відповідну оплату відсотком за вилучені кошти на тривалий час  і мова не йде. Якщо працівник помре ще до виходу на пенсію, або ж якийсь нетривалий час проживе «на пенсії», гроші (частина праці громадянина) для його правонаступників будуть втрачені, бо вони стають «власними коштами пенсійного фонду»(с), тобто відособленими від працівника. З п’яти працівників таким чином може бути забезпечена пенсія лише одному з них, решта до пенсії «від держави» не доживе, або недовго нею скористається.

Але безумовно, за будь-яких обставин, буде втрачено поточну капіталізацію цих коштів: поточне інвестування кожним працівником частини цих грошей у приватні активи його сім’ї та родини, у їх приватну власність, та отримання від цих активів поточного доходу є неможливим. Неможливим є і використання цих коштів «тут і зараз!» на поточне споживання особи та її сім’ї за їх нагальними потребами: всі вимушені чекати пенсії батьків!

Ці гроші (частина реалізованої протягом трудового життя праці) потрібні людям тоді, коли вони молоді, працездатні, потреби в них не обмежені, а повноцінні, коли вони здатні чітко визначати свої поточні та віддалені потреби, власні пріоритети розвитку сім’ї та родини і цілеспрямовано працювати на задоволення цих потреб. І свідомо ризикувати у сенсі заощаджень і інвестування та робити висновки зі своїх поточних помилок, вчитися ефективно використовувати власну працю і не на словах цінувати працю інших людей.

Сьогодні з поточних доходів сімейних бюджетів, які формуються від праці кожного громадянина, держава відособлює «на соціальні потреби» трохи більше однієї п’ятої; ще донедавна — навіть понад третину. Ці гроші можна виразити в частинах трудового життя: до 2016 року «в общак» потрапляло 12 з 35 років трудового стажу, а тепер — 8. А не мало б потрапляти жодного року!

Під ставку ефективності 6 відсотків річних, застосовану до середньої заробітної плати по Україні на термін часу 35 років, ці 8 років перетворюються на 2,5 мільйони гривень з особи у нинішніх цінах. А в сім’ї таких осіб, як відомо, дві! Тож кожна сім’я в Україні через «солідарну» систему соціального, а передусім – пенсійного убезпечення, — втрачає в середньому 5 мільйонів гривень за життя!

У такий спосіб «урегульоване» суспільство не може бути ефективним у принципі. Воно не може ефективно працювати через руйнування мотивації до праці.

Втім, це тільки частина проблеми. Адже суспільство втрачає інтегрованість через неможливість формувати приватну власність природним чином (від капіталізації зекономленої частини поточного заробітку),  передавати її у спадок наступним поколінням конкретної родини і на цій основі забезпечувати ефективність буття сім’ї та родини.

Втрачається також економічний зв’язок між поколіннями кожної конкретної родини. За нинішніх умов успадковувати з заробленого легальною працею практично нічого, відтак кожне покоління починає з нуля і діє за принципом «кожен сам за себе». Бо «солідарна» пенсія комунізує працю – відособлює значну її частину від доходів працівника та його сім’ї і перетворює її з приватної форми в загальносуспільну. Цим вона у  принципі суперечить приватній власності на рівні свідомості та природної організації родинного суспільства, будові та взаємодії базових суспільних інститутів: особи, сім’ї, родини, праці та заощаджень (капіталу). І цим вона руйнує українське суспільство в його основі, в самій інституційній будові.

Тому цю систему треба згорнути, виконавши зобов’язання, взяті на себе державою, перед тими, хто вже має ту чи іншу кількість «солідарного» стажу. І чим скоріше в Україні це буде зроблено, тим краще буде як для всіх її громадян, так і для держави.

Щоб згорнути «солідарну» пенсію, насамперед треба нормалізувати перерозподіл праці, тобто встановити  зобов’язання, якими держава відчужуює та відособлює реалізовану працю (податки та соціальні внески відповідно), так, щоб вони перерозподіляли її не більше, ніж на 1/3. Це аксіома, економічний стандарт, про який вже давно припинили суперечки в усіх розвинених країнах. Він доведений ще Парето і Лаффером.

Щоб цього досягти, треба встановити ставку ЄСВ 0 (нуль), ПДВ 10-12%, а решту податків залишити, як є. Це мінімум заходів і мінімум зниження податків на першому етапі.

Доходи сімейного бюджету, сформовані працею громадянина, після оподаткування на цих умовах будуть становити приблизно 2/3 від величини його реалізованої праці. Сімейні бюджети матимуть можливість власноруч і з власного джерела фінансувати свої потреби, вступати в економічні відносини купівлі-продажу чи заощаджень. А економіка буде рости з максимальними для неї за цих умов темпами і, що важливо, – правильно зі структурного погляду і на справді ринкових засадах.

Суспільні суперечності, викликані надмірним перерозподілом праці, ослабнуть, стане менше протисуспільних проявів, зміцниться мораль суспільства, ослабне корупція, спричинена дискредитацією дбайливої та сумлінної  праці її державним регулюванням.

Відтак постає питання: як це зробити?

Це питання, як і сама реформа, є політичним і містить дві складові.

Перша складова – як виконати взяті державою на себе зобов’язання перед тими людьми, хто вже перебуває на пенсії, або ще працює, має більший чи менший «солідарний» пенсійний стаж і буде вимушений претендувати на його обслуговування з «солідарних» джерел фінансування в майбутньому (імплікований борг)?

Друга складова – як улаштувати забезпечення пенсійної потреби тих, хто матиме ту чи іншу частину приватного пенсійного стажу? Як віддати належне приватності цих коштів і повернути громадянину право самостійно розпоряджатися ними згідно з його власним баченням та розумінням своїх, своєї сім’ї та родини пріоритетів, і перестати й надалі через «обов’язковість» внесків у ті чи інші фонди під приводом «піклування про його майбутнє», вести громадянина за руку чи то «за ніс» до «кращого життя»?

На першу частину цього питання відповідь очевидна: імплікований борг треба профінансувати з бюджету до повного згасання. Якщо не вдатися до кроку з припинення утворення нового «солідарного» пенсійного стажу, імплікований борг ніколи не зникне, а буде постійно підживлюватися.

На вказаних умовах бюджет буде наповнюватися в рази більше, ніж сьогодні, а тому коштів для фінансування імплікованого боргу буде більш ніж достатньо. Про це свідчить досвід країн, які ефективно зменшують податки чи вже мають близький до нормального перерозподіл праці. У Грузії, наприклад, зменшення податків на 60% дало ріст доходів зведеного бюджету в одинадцять разів. При тому, що пенсійний фонд там був ліквідований ще на самому початку реформ. І це не дивно: отримавши краще наповнення сімейного бюджету результатами обміну власною працею, люди, з одного боку, більше витрачають та заощаджують і інвестують у власні активи, а з іншого — ефективніше працюють!

Імплікований борг почне згасати одразу ж, як тільки буде припинено утворення нового «солідарного» пенсійного стажу. Динаміка згасання теж очевидна – скоріше помирають люди, які мають більший «солідарний» пенсійний стаж. Тобто, тенденція згасання буде крутішою саме в перші роки функціонування справжньої  реформи, і є висока вірогідність того, що за 7-8 років в Україні вже не доведеться згадувати про «пенсійну проблему» і штучне підвищення «соціальних стандартів». Водночас, цей процес перманентно вивільнятиме кошти державного бюджету, призначені для обслуговування імплікованого боргу, для використання їх на інші потреби.

І цей підхід аж ніяк не можна назвати цинічним, оскільки «солідарна» пенсійна система базується саме на тому, що люди помирають і …залишають свої кошти, частину свідомого трудового життя, у пенсійному фонді!

Загальний термін часу, який потрібен для згортання «солідарної» складової у пенсійній системі України на вказаних умовах, становить 25 років.

Що ж до другої частини цього політичного питання, то суспільство має свої власні, вироблені часом і досвідом, інструменти для опрацювання ситуації з забезпеченням майбутньої пенсійної потреби силами самих людей, сімей і родин шляхом капіталізації заощаджень – набуття матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів тощо.

Для реалізації цих потреб в Україні вже нині є чимало фінансових інструментів: приватні пенсійні фонди, інвестиційні компанії, банківське депонування, фондові біржі тощо. Для їх повноцінного функціонування потрібен вільний приватний фінансовий ресурс у сімейному бюджеті, якого нинішні умови функціонування праці не забезпечують і це треба змінити!

Інший спосіб забезпечення пенсійної потреби – інвестувати напряму «в дітей» шляхом фінансування їх народження, виховання, освіти, здоров’я тощо. Для України така інвестиція, можливо, навіть краща, ніж фінансова. Але для неї теж повинно бути власне притаманне джерело фінансування в сімейному бюджеті. І саме його покликана забезпечити реформа перерозподілу праці!

При цьому важливо, щоб не було примусу. Тоді не буде державного монополізму та намагання пенсійні кошти (частину реалізованої праці громадян) сконцентрувати в одному чи кількох фондах і привласнити їх або знецінити, що те ж саме.

І останнє: держава має контролювати, під яку ставку капіталізації будуть здійснюватися заощадження громадян. Ця ставка повинна бути такою ж, як і ставка рефінансування національного регулятора. Тоді не буде порушено принцип «інвестиційності» пенсійних заощаджень. Він навіть важливіший від принципу їх безпеки, оскільки інвестування – ризикована справа, але важливо забезпечити максимальну об’єктивність у визначенні поточної вартості грошей. Саме цю вартість відображає ставка рефінансування. Тісний зворотний зв’язок між цією ставкою  та можливостями успішного довготривалого інвестування допоможе вирішити це завдання.

Отже

Єдиним джерелом фінансування усіх без винятку економічних процесів, зокрема й тих, які фінансує держава через податки, є реалізована в економіці праця. Через податки держава перерозподіляє певну її частину. Навіть для утворення прибутку, що теж є одним з джерел фінансування податків, необхідні належні умови функціонування праці, бо вона не лише створює товари і послуги, а й визначає платоздатність ринку. Інших поточних джерел фінансування не існує: новий чистий продукт (додана вартість) складається лише з зарплати і прибутку. Але прибуток утворюється лише за умови високої платоздатності населення. Тому саме належне функціонування праці має найвищий суспільний та економічний пріоритет.

Проте, заробітна плата в Україні перерозподіляється не лише податками. Існують «нарахування» на зарплату, які не визнаються податками, проте є відособленням частини реалізованої праці від доходів працівника.

Історичною основою «нарахувань» на заробітну плату є радянська практика створення суспільних фондів споживання. Ці фонди є притаманними лише соціалістичному суспільному устрою, коли приватна власність «не створюється». Їх теоретичне «обґрунтування» здійснив ще К.Маркс у роботі «Критика Готської програми» (1875р.). За Союзу вони використовувалися на «безоплатні» освіту та охорону здоров’я, культурне та побутове забезпечення населення (включно з будівництвом «безкоштовного» житла), фізичну культуру та відпочинок, соціальне забезпечення та страхування, ба навіть (і значною мірою) — на доплати до заробітної плати. Україні вони дісталися «у спадок» від соціалістичного СРСР і досі визначають фактичний характер суспільно-економічного устрою вже в незалежній державі.

З часом, вже за Незалежності, з усього різноманіття функційного призначення суспільних фондів споживання залишилася лише функція фінансування фондів соціального убезпечення, які діють за принципом  спільного казана: всі працюючі громадяни «складають» свою працю у загальний казан на випадок, коли виникне потреба, а якщо страховий випадок не настав, то для конкретного працівника гроші пропадають. Крім того, вони за визначенням є «суспільними», тобто не належать нікому конкретно. Формально вони не належать навіть державі, бо нібито, це  гроші людей… Поповнення їх є загальнообов’язковим і здійснюється роботодавцями як податковими агентами без відома і згоди працівників. Визначення зобов’язань і подальша сплата здійснюються роботодавцем шляхом нарахування єдиного соціального внеску (ЄСВ) у відсотках до заробітної плати працівників загальною сумою і кошти перераховуються в пенсійний фонд.

Внаслідок примушування роботодавця до сплати «за робітника» всіх зобов’язань, пов’язаних з його заробітною платою, і підтримання суспільної думки, що, нібито, так і має бути, «політиками» всіх часів Незалежності зберігається лівоідейна і популістська теза, що платником податків є саме роботодавець, бізнес. А якщо в цій сфері в нього «не все гаразд», то він – зловмисник, правопорушник і його треба карати, або ж, принаймні, тягти з нього жили і пити кров(с), допоки не …покається і не дасть хабаря!  А те, що за цих умов у нього «кінці з кінцями не сходяться» навіть теоретично, — мало кого турбує. …Включаючи й тих людей, які мали б займатися економічними питаннями з огляду на свій статус в Україні: науковців, урядовців і політиків. Працівників, на жаль, теж.

Проте, роботодавець не має притаманного джерела фінансування для сплати «нарахувань» на заробітну плату. Та й податків «за робітника» теж. Цим джерелом є потенційна повна сума, яку він мав би виплатити працівникові за його  працю, і з радістю би це зробив, а працівник вже мав би особисто виконувати всі зобов’язання, які встановлює держава, або дати роботодавцеві доручення на їх виконання і платити йому за цю роботу. В даній же системі «нарахування» (ЄСВ) «автоматично» відділяють частину заробітної плати від доходів працівника і комунізують (усуспільнюють) її. Цим порушується приватний характер праці: обмежується право працівника на вчасне використання значної частини його праці за власними пріоритетами його сім’ї та родини.  Якщо ж він не доживе до пенсії чи недовго нею скористається, – гроші для родини будуть втрачені. До того ж пенсія «від держави» буде встановлена з «коефіцієнтом заміщення» зарплати пенсією» лише з розрахунку «на звужені потреби», який встановлюється чиновником, і нічого спільного з реальними потребами перестарілої людини не має. Сьогоді в Україні він не дотягує навіть і до 40%.

Потенційна капіталізація цих коштів за час трудового стажу втрачається гарантовано, бо платити відсотки за використання відособлених  коштів у реальному часі не передбачено.

Крім того, зобов’язань зі сплати податків та «солідарних» внесків виникає більше, ніж існує джерела їх покриття — тієї ж таки заробітної плати.

На жаль, в Україні не сформоване розуміння, щодо чого вимірюються податки та соціальні внески, що саме є джерелом їх фінансування. У цьому сенсі не можна порівнювати податки з тим, що є в Європі, чи будь-де по всьому світу, а лише — з джерелом їх фінансування, як економічною категорією. І при тому треба враховувати наслідки порушення як адекватності самих суспільних та економічних категорій, так і їх взаємодії. Існуюче в Україні законодавство в цій сфері порушує як природу грошей, так і капіталу: податків більше, ніж зарплати навіть за сумою лише базових податків (ПДФО, ЄСВ і ПДВ), що припадають на повний цикл обігу праці. А лише праця, реалізована в реальному секторі економіки, є тією базовою, щодо якої мають зміст усі інші економічні категорії, включно з податками. Вона є і економічним ресурсом, і соціалізуючим чинником, тим, що зв’язує окремих осіб у суспільство, а особливо – з урахуванням фактора часу.

Праця як економічний ресурс

Уявімо, що працівник працює за 300 грн/день. Купуючи на ці 300 грн., працівник заплатить в касах магазинів і комунальних підприємств ПДВ з тієї суми в розмірі 1/6, тобто – 50 грн.

Але роботодавець йому тих 300 грн. за день не виплатить, поки не заплатить усі податки (зобов’язання), що з ними пов’язані. Відтак, шукаємо суму, яку роботодавець повинен закласти в ціну товару (послуги), щоб, продавши їх, виплатити працівникові 300 грн.:

1) ПДФО 65,85 грн. (300/0,82=365,85).

2) На тих 365,85 грн. він мусить нарахувати 22% ЄСВ, тобто 80,49 грн. (разом вже 446,34 грн.)

3) До того ж ПДВ 20% (включається в ціну товару) 446,34*0,2=89,27 грн.

Всього ціна праці в ціні товару 535,61 грн., в т.ч. податків 235,61 грн.

Додаємо до цієї суми той ПДВ, що працівник залишить в магазині чи в касах і маємо разом: 285.61 грн податків. А чистого залишку вартості праці (зарплати нетто) буде 250 грн., бо від 300 грн. треба відняти 50 грн. ПДВ, сплаченого при споживанні.

Співвідношення податків до зарплати «на руки» становитиме 114,24%.

Відтак, оцінкова формула перерозподілу праці в базовому рівні, тобто без урахування потреби у фінансуванні акцизів, мит і податку на прибуток підприємств, виглядає так (для двох півциклів відтворення праці):

—    в першому півциклі обігу праці (на стороні роботодавця, коли товар виробляється і реалізовується):

(1/0,82*1,22*1,2)-1=0,7854 (тут – без урахування військового збору)

—    у другому півциклі (на стороні робітника, коли він купує товари, послуги та платить по тарифах): 1/6=0,166(6).

    Сума податків і внесків: 0,9520 грн. А чистої зарплати: 0,8333 грн.
Їх співвідношення: 0,9520 / 08333 = 114,24(%).

Тобто, сума податків і «солідарних» внесків, яка в економічному обороті протистоїть чистій зарплаті та утворюється внаслідок їх взаємодії шляхом «накручування» одного на інше, перевищує розмір джерела фінансування. «Заробив гривню, — віддай її і доклади ще більш, як 14 копійок». Іншими словами, економічна система України є незамкнутою за критерієм наявності власного поточного джерела фінансування  суспільних процесів, а держава запхала руки в кишені громадян і вигрібає звідти все зароблене легальною найманою працею, а громадянин при тому залишається ще й  винним державі!

Хоча давно відомо, що на податки та інші зобов’язання, призначені державою, повинна піти максимум 1/3 від доходів сім’ї, сформованих від реалізованої праці її членів, а решта 2/3 повинні залишитися в сімейному бюджеті! Це означає, що сума податків, що припадає на повний цикл обігу праці, повинна співвідноситись з сумою зарплати-нетто, щонайбільше, як ½ (50%). Тобто співвідношення податків до зарплати повинно становити максимум 50%, бо межа лояльності до перерозподілу сягає 1/3, що переконливо довів Артур Лаффер у своїй відомій праці про «криву Лаффера» і воно також «логічно випливає» з емпіричного закону Парето «20:80». Тільки чомусь не враховується в Україні.

Праця як соціалізуючий чинник і капітал

У тих ануїтетах виражені в середньому втрати людини та її сім’ї від легальної діяльності в Україні в якості працівника. Це фінансовий наслідок вчасного недоотримання частини заробітної плати, відособленої на сплату ЄСВ, капіталізованої під оцінкову ставку 6% річних. Цей показник характеризує середній темп зубожіння в умовах легального працевлаштування!

Саме з огляду на шкідливий вплив ЄСВ на працю, як соціалізуючий чинник українського суспільства, випливає нагальна необхідність його (ЄСВ) повної ліквідації. Ініціатива Міністра Милованова є в цьому сенсі першою спробою публічного обговорення цієї проблеми задля пошуку її вирішення на користь як економіки України, так і її суспільства.

Але це обговорення повинно бути ретельним і опиратися не на цифрову парадигму економіки, а на суспільну (суспільствознавчу), оскільки економіка – то не цифри, а люди в їх суспільних зв’язках, а праця, реалізована в економіці, є функційно однорідною для всіх людей, спеціальностей і галузей.

Вказані  диспропорції викликають безліч проблем як економіки, так і самого суспільства:

Наслідки існуючого перерозподілу праці

    відсутність поточного джерела фінансування сукупних податкових та соціально-пенсійних зобов’язань;

    як наслідок — тінізація економіки, корупція, інфляція;

    нестабільність національної грошової одиниці, втрата нею  функцій мірила вартості та засобу нагромаджень;

    відсутність джерела фінансування сімейних бюджетів, а відтак — втрата платоздатності;

    неможливість створювати нагромадження від реалізованої праці, які є основою приватної власності родин;

    відсутність можливості сім’ям і родинам управляти пенсійними ризиками згідно з їх власними пріоритетами та забезпечувати власний розвиток шляхом природної капіталізації власного інвестиційного ресурсу;

    у сім’ї кожен «сам за себе», а кожне наступне покоління «починає з нуля». Цим руйнуються засади притаманного суспільно-економічного устрою, а відтак – саме суспільство.

    Руйнується взаємодія основних суспільних інститутів: сім’ї, родини, праці, нагромаджень та приватної власності родин,  сформованої  від її реалізації.

Висвітлена  проблема, без перебільшення, загрожує національній безпеці України. Ця загроза полягає у значному спотворенні і практичному виключенні з відносин обміну в суспільстві єдиного, притаманного як конкретній особі, так і суспільству загалом, економічного ресурсу — легальної найманої праці, яка є одним із соціалізуючийх чинників українського суспільства та виконує низку невід’ємних функцій, передусім — соціальних. Як наслідок — стійке ослаблення не лише економіки України, а самого суспільства — опори держави і об’єкту її служіння.

На жаль, прийнята раніше пенсійна реформа нічого по суті не змінила і лише продовжила економічну агонію пострадянської системи в Україні. Свідченням тому є стійке зменшення народонаселення і прагнення мільйонів людей заробляти і жити далеко не в Україні! А справжня пенсійна реформа – це зміна принципів і способів задоволення суспільством його пенсійної потреби  відповідно до притаманних народу принципів буття, які склалися історично.

Для подолання вказаної проблеми  ще на початку 2010-х років була розроблена Альтернативна концепція пенсійної реформи. Нею пропонується одночасно здійснити дві речі:

— Припинити утворення нового «солідарного» пенсійного стажу шляхом повного і одномоментного припинення нарахування ЄСВ, а натомість —  розпочати нагромадження коштів на відповідні потреби кожним працюючим для себе особисто на спеціальному рахунку у довільній фінансовій установі, де держава гарантує як саму суму пенсійних нагромаджень, так і проценти на них за ставкою рефінансування Національного Банку України, а залишок коштів на такому рахунку буде успадковуватися за загальними правилами успадкування. Для нормального функціонування системи пенсійного забезпечення на цих умовах достатньо відрахувань особою однієї десятини від її місячної зарплати на її приватний пенсійний поліс.

— Подбати про наповнення сімейного бюджету громадян результатами їх власної праці шляхом припинення надмірного відбиранння її державними податками та відособленння  примусовими «соціальними «внесками». Це забезпечить природне функціонування праці в Україні, гідну її мотивацію, а відтак – зростання економіки і наповнення державного бюджету в рази більше, ніж сьогодні. Для цього пропонується поряд зі скасуванням ЄСВ встановити ставку ПДВ на рівні 10 — 12%, а решту податків залишити на тому ж рівні, як є на цей момент. Виплачувати поступово зростаючі пенсії пенсіонерам з «солідарним» стажем, яких з часом буде все менше, пропонується з державного бюджету, відповідні витрати з якого будуть зменшуватися до повного погашення імплікованого боргу.

Окремим, одним з найважливіших моментів реформування, є ліквідація інституції «податкового агента» як пережитку тоталітарної системи, який є нічим іншим, як круговою порукою при виконанні податкових зобов’язань в умовах, коли їх повне виконання є у принципі неможливим, а лише дає змогу завуалювати перевищення податкових зобов’язань над розміром джерела фінансування не тільки їх, а й усіх інших суспільних процесів. Між тим, побудова сильної держави може бути лише наслідком свідомого та власноруч виконання громадянами обов’язків, встановлених нею,  з наявного в них (власного) джерела фінансування.

Зазначеними заходами  Концепцією пропонується поступово здійснити заміщення джерел фінансування пенсійних потреб суспільства з солідарних на приватні, водночас усунувши проблему надмірного соціального та податкового навантаження на зарплату, яке є за нинішніх умов головним чинником (причиною) тінізації економіки та інших її проблем.

Що це дасть?

    Це забезпечить баланс взаємодії основних суспільних інститутів: сім’ї, родини, громади; праці, нагромаджень, утворення приватної власності від легально реалізованої в економіці високоефективної найманої праці, поверне їй її приватний характер, утворить можливість успадковувати пенсійні нагромадження та передавати їх по родині у вигляді приватної власності;

    Забезпечить  джерела фінансування бюджетів усіх рівнів (включно з сімейними!) та фондів соціального споживання;

    Забезпечить прив‘язку вартості національних грошей до кількості та якості реалізованої праці, стабілізує  їх;

    Надасть перебігу суспільних та економічних процесів в Україні природного характеру, усуне сьогоднішню маніпулятивність, штучність і надуманість, за якими часто приховуються банальні меркантильні інтереси.

Для України таке реформування буде і правильним, і вигідним як для держави, так і для громадян, бо є ментально зрозумілим і сприйнятним для українського суспільства. В цьому сенсі Концепція має ширше значення для економіки, ніж просто концепція пенсійної реформи: вона забезпечить належне функціонування і взаємодію основних суспільних інститутів: сім’ї, родини, праці та приватної власності, яка утворена зусиллями членів конкретних родин. Ці суспільні інститути  сформувалися історично і потребують відповідних умов для їх належного функціонування. Запропоновані заходи забезпечать зміну економічної моделі українського суспільства у напрямку притаманних йому умов суспільного буття та взаємодії і стануть гідною відповіддю України на виклики сучасності, зокрема — усім агресорам, а насамперед тим, які так прагнуть поширити на неї свій «соціалістичний табір». …не кажучи вже про «мір».

Збалансування взаємодії  основних суспільних інститутів виключає потребу пошуку  «компенсаторів» для надходжень до бюджету! Компенсатором буде зміна виробничої формули, яка в найзагальнішому вигляді відображає зв’язок між працею і капіталом, у бік природності функціонування цих категорій в суспільстві та економіці!

В результаті Україна стане не тільки країною мрії Президента Зеленського, а країною мрії мільйонів людей, які втомилися десятиліттями чекати на припинення практики «спільного казана» і мільйонами виїздять на заробітки та постійне проживання в інші країни.

Володимир Щербина, м. Львів,
економіст,

Товариство Мале Коло.
https://www.facebook.com/ewa.era

P.S. Якось доктор економіки, професор багатьох європейських університетів, Іво Полулях висловив таку думку: «Економіка – то є саме життя! Економісти її комплікують і тим вони ускладнюють життя».

Завдання правильно надагодити життя в Україні є завданням  не просто економічної науки. Це завдання міждисциплінарної взаємодії багатьох наук, які описують українське суспільство як систему. Хоч дуже складну і малозрозумілу, та все ж систему.

Тобто, суспільство можна і потрібно описати в категоріях систем як з погляду побудови, так і функціонування та управління.

Міркуючи про українське суспільство у своїй праці «Синергетична концепція культури», доктор фізико-математичних наук професор Анатолій Свідзинський також доходить  висновку про утопічність та шкідливість лівої ідеї і задається питанням, чи не можемо ми намалювати спрощену, але виразну картину дерева буття народу?

Для цього він пропонує застосувати «знайомий з точних наук метод моделювання складних явищ. Модель бідніша за реальний процес в усій його повноті, але якщо вона… схоплює головні риси цього процесу, вона має перевагу над реальністю в тому відношенні, що може бути досліджена докладніше і на ній вдасться виявити важливі риси, які можуть відповідати реальності.

Фактично дослідники в галузі футурології обирають саме такий підхід, намагаючись до того ж надати моделюванню не лише якісний, а й кількісний характер, тобто складають математичну модель».

Таке завдання під силу вирішити лише спільними зусиллями представників різних наук – від богословських до точних – у тісній та дбайливій співпраці. Метою цієї роботи має стати визначення у якості елементів математичної моделі суспільства його основних (базових) інститутів: особи, сім’ї, родини, громади; праці та приватної власності, їх зв’язків між собою та з державою, а також – ролі у процесах побудови, функціонування та розвитку суспільства.

Важливою частиною цієї роботи повинно стати привернення уваги суспільства до надмірного перерозподілу податками та «солідарними» внесками найманої праці, яка реалізовується в економіці України.

У диспропорції цього перерозподілу полягає причина суспільної та економічної кризи, оскільки праця є не лише економічним ресурсом, а й чи не найголовнішим соціалізуючим чинником, і має свої функції в сім’ї та родині, а зокрема – фінансувати потребу у створенні їх приватної власності.

Вона є їх (сім’ї та родини) природним приватним інвестиційним ресурсом! Тому від її належного і повноцінного функціонування залежить практично все в суспільстві та економіці. Проблема полягає лише в тому, що бачення цієї «належності» в суспільства своє, а в держави – своє. І конче треба знайти відповідність!

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.