Історія демократії у США

Коли президент США використовував свою владу для спрямування її на іммігрантів, пресу та своїх політичних опонентів, багато його дій шокувала громадян. Напруженість серед політичних лідерів країни загострювалась роками. Втягуючись в один інтенсивний конфлікт за іншим, обидві сторони не довіряли один одному ще більше. Кожна дія одного табору викликала ще більшу протидію іншого, іноді напружуючи межі Конституції. Часто ці дії супроводжували бійки та насилля.

Лідери домінуючої партії були впевненими, що їхня єдина надія на становлення дієвого уряду – зробити все можливе, щоб послабити своїх опонентів та змусити замовкнути інакомисленню. Президент підписував законодавчі положення, що ускладнюють іммігрантам (які, як правило, підтримують опозицію) отримання громадянства і передбачають депортацію тих, кого вважали небезпечним або тих, хто був виходцем із «ворожих» держав. Інший закон дозволяв переслідувати тих, хто відкрито критикував президентську адміністрацію, наприклад видавців газет.

Багато з цього може здатися звичним для тих, хто переживає даний момент у Сполучених Штатах. Але це був 1798 рік. Президентом був Джон Адамс, а законодавство було відоме під назвою «Закони про іноземців та заколоти». Союзники Адамса в Конгресі, федералісти, стверджували, що в очікуванні можливої ​​війни з Францією ці заходи необхідні для захисту країни від внутрішніх шпигунів, диверсійних елементів та інакомислення. Федералісти виступали проти іммігрантів, розглядаючи їх як загрозу чистоті національного характеру. Особливо вони не любили ірландців, найбільшу іммігрантську групу, яка симпатизувала французам і, як правило, віддавала перевагу опозиційній партії – республіканцям. Як висловився один із членів конгресу федералістів, не було потреби «запрошувати сюди диких ірландців, а також інших небезпечних осіб з усього світу, щоб приїхавши сюди їх основним завданням було підрив нашого спокою».

Критики нових законів виступили проти них на знак протесту. Республіканці звинуватили федералістів, у тому, що вони доклали зусиль, щоб ослабити їхньою фракцію, яка, як казали самі республіканці, включала більшість американців, які не мають англійської спадщини. Два провідні республіканці, Томас Джефферсон і Джеймс Медісон, пішли настільки далеко, що порадили урядам штатів відмовитись дотримуватися Закону про заколот, вирішивши, що він є неконституційним.

Політичні конфлікти перекинулися на повсякденне життя. Федералісти та республіканці часто мешкали в різних районах і відвідували різні церкви. Федералісти, зосереджені особливо в Новій Англії, високо цінували свою англо-американську ідентичність, і навіть після американської революції вони зберігали свою спорідненість з країною-матір'ю. Республіканці вважали себе космополітами, які плекали просвітницькі ідеали свободи та рівності, і вони захищали Французьку революцію та зневажали Велику Британію. Ще в 1794 році партизани в міських громадах проводили окремі церемонії четвертого липня. Республіканці вголос читали Декларацію незалежності, написану Джефферсоном, засновником їх партії, як доказ того, що незалежність була їхнім власним досягненням, тоді як федералісти оголошували тости своєму лідеру, президенту Джорджу Вашингтону. Республіканці розглядали себе як партію народу; один видатний політик серед них дорікав федералістам за те, що вони вітали не «нас, людей», а «нас, благородних, обраних, привілейованих».

На вулицях фальшиве насильство – спалення чужих образів – швидко переростало у справжнє, оскільки поширювалось політично вмотивоване побиття та відверті бійки. 27 липня 1798 р. федералісти в Нью-Йорку вийшли на Бродвей, співаючи «Боже, бережи короля», аби лише викликати протистояння з республіканцями; останні відповіли співом французьких революційних пісень. Незабаром співочий конкурс перетворився на вуличну бійку.

Спостерігаючи за зростаючим хаосом і розколом, американці всіх мастей хвилювалися, що їх експеримент із самоврядування може не пережити десятиліття. Вони побоювалися, що монархія відновиться, аристократія замінить представницький уряд або деякі штати можуть відокремитися від союзу, спричинивши його загибель. Початок американської демократії був неміцним – навіть у той час, коли деякі розробники Конституції США, разом з іншими корифеями епохи, обіймали державні посади.

Звичайно, рання республіка аж ніяк не була повністю реалізованою демократією. Сміливі демократичні ідеали рівності та управління, які були закріплені в установчих документах нації, поєднувались із керівною практикою, яка відкидала їх, санкціонуючи рабство. Конституція США заснувала представницький уряд з державними чиновниками, обраними прямо чи опосередковано швидко розширеним електоратом білих чоловіків усіх станів, які отримали виборче право задовго до своїх однолітків у Європі. Проте майже кожен п’ятий американець був поневоленим, не маючи всіх громадянських та політичних прав. Конституція не тільки явно опустила цю практику, але навіть надала додаткову політичну владу рабовласникам і штатам, в яких вони проживають.

Після двох століть боротьби США демократизувались. Лише в 70-х роках США можна було назвати справді міцною та всеохоплюючою демократією. Цей довгий шлях включав численні періоди, коли країна рухалась до більшого авторитаризму, а не до прогресу більш міцної демократії. Знову і знову демократичні реформи та проект народного уряду піддавалися ризику розвороту, а в деяких випадках відбувалося справжнє відступлення. У 1850-х рр. поділи щодо рабства буквально розірвали країну, що призвело до руйнівної громадянської війни в наступне десятиліття. У 1890-х рр., на тлі судомних змін індустріальної ери та зростання трудових конфліктів та політичної організації фермерів, майже чотири мільйони афроамериканців були позбавлені права голосу. Під час Великої депресії 1930-х років багато американців вітали президентство Франкліна Рузвельта, який був готовий використати більшу виконавчу владу, ніж його попередники, але інші хвилювались, що Рузвельт прокладає шлях одноосібного правління, що зростає в декількох європейських країнах. Під час скандалу в Уотергейті 1970-х років, на хвилях демонстрацій щодо расизму та війни у ​​В'єтнамі, президент Річард Ніксон спробував використати інструменти виконавчої влади, розроблені в 1930-х роках, як політичну зброю для покарання своїх ворогів, створивши конституційну кризу і зруйнувавши довіру громадян до законодавчих органів усіх видів.

Ці кризи демократії відбувалися не випадково. Швидше за все вони розвивались за наявності однієї з чотирьох конкретних загроз: політична поляризація, конфлікт щодо того, хто належить до політичної спільноти, зростаюча економічна нерівність та надмірна виконавча влада. Коли ці умови відсутні, демократія має тенденцію до процвітання. Коли присутній один або кілька з них, демократія схильна до занепаду.

Сьогодні США вперше в своїй історії стикаються з усіма чотирма загрозами одночасно. Саме це безпрецедентне злиття – більше, ніж прихід до влади будь-якого конкретного лідера – лежить в основі сучасної кризи американської демократії. Загрози глибоко закріпилися, і вони, ймовірно, будуть зберігатися і породжувати хаос ще деякий час.

Незважаючи на те, що загрози накопичуються протягом десятиліть, цього року вони вириваються все яскравіше та небезпечніше. Пандемія COVID-19 та економічна криза, яку вона спричинила, суттєво оголили партійні, економічні та расові лінії розлому США. Кольорові американці непропорційно стали жертвами нового коронавірусу. Наприклад, афроамериканці мали в п’ять разів більшу ймовірність бути госпіталізованими з COVID-19, ніж білі, і спричинили майже кожну четверту смерть, пов’язану з коронавірусом, – удвічі більше ніж іншого населення. Рецесія, спричинена пандемією, посилила економічну нерівність, викривши найбільш економічно вразливих до втрати робочих місць, незабезпеченості продовольством та житлом та втрати медичного страхування. Ці розбіжності сформували реакцію американців на пандемію: демократи набагато частіше змінювали поведінку до свого здоров’я, і навіть простий спосіб носіння маски на публіці став символом партії. Протести, BlackLivesMatter, що вибухнули після вбивства поліцією Джорджа Флойда в Міннеаполісі в травні, ще більше підкреслили глибоку прихильність системного расизму до американської політики та суспільства.

Президент Дональд Трамп використовував ці загрози, щоб відвернути увагу від реакції його адміністрації на пандемію та напасти на тих, кого він сприймає як своїх особистих або політичних ворогів. Хаотичні вибори, які відбулися під час пандемії, наприклад, у Вісконсіні та Джорджії, підкреслили підвищений ризик для демократії США.

Ситуація страшна. Для захисту республіки американці повинні зробити зміцнення демократії своїм головним політичним пріоритетом, використовуючи її для керівництва обраних ними лідерами, програмами, які вони підтримують, та діяльністю, яку вони проводять.

Системна поляризація

Не так давно законодавці у Вашингтоні часто співпрацювали за партійними лініями, створюючи як політичні союзи, так і особисті дружні стосунки. Зараз ворожнеча переважає частіше, і це супроводжується витонченістю та дисфункцією, що загрожує законотворчості в основних питаннях. Громадськість не відрізняється. У 1950-х роках, коли соціологи запитували американців, чи не воліли б вони, щоб їхня дитина «вийшла заміж за демократа чи республіканця, за інших рівних умов», переважна більшість – 72 відсотки – або не відповіли, або сказали, що їм все одно. На противагу цьому, у 2016 році більшість респондентів – 55 відсотків – висловили прихильність до свого майбутнього зятя чи невістки. Для багатьох американців партійність стала центральною частиною їхньої ідентичності.

Яскраві політичні партії мають важливе значення для функціонування демократії. І все ж, коли партії поділяють законодавців і суспільство на два незмінно протилежні табори, які сприймають один одного як ворогів, вони можуть підірвати соціальну згуртованість та політичну стабільність. Розробники Конституції США, налаштовані на такі загрози через досвід Великої Британії з насильницькими партіями та фракціями, сподівались, що їх нова країна може взагалі уникати партій. Проте, як тільки новий уряд сформувався, політичні лідери, включаючи деяких засновників, почали обирати сторони в критичних питаннях, що призвело до формування різко антагоністичних федералістських та республіканських фракцій. Цей напад поляризації стих лише після тупикових президентських виборів 1800 р., Під час яких обидві сторони готувалися до насильства і багато хто боявся громадянської війни. В кінцевому підсумку результат був вирішений мирним шляхом у Палаті представників, коли після кількох безрезультатних голосувань один член Конгресу переклав свою підтримку з Аарона Берра на Джефферсона.

Поляризація зростає, коли громадяни позиціонують себе таким чином, що замість того, щоб мати декілька перехресних зв'язків з іншими, їх соціальне і політичне членство та ідентичність дедалі частіше перекриваються, посилюючи їх прихильність до одних груп та виділяючи їх серед інших. У середині ХХ століття цей процес знову розпочався, коли білі жителі Півдня, починаючи ще з 30-х років і прискорюючись до 60-х років, дистанціювалися від Демократичної партії та її нерівномірного, але все більшого обсягу справи расової рівності, поступово рухаючись до республіканців.

Поляризація посилюється в міру того, як амбіційні політичні підприємці використовують переваги нових поділів для розширення своєї влади. Вони можуть зробити це, приймаючи протилежні позиції щодо питань, висвітлюючи та просуваючи основні соціальні розбіжності, та використовуючи запальну риторику, щоб консолідувати своїх прихильників та послабити своїх опонентів. Сучасна поляризація в Конгресі розвинулася таким чином, починаючи з 1978 року. Молодий республіканський конгресмен на ім'я Ньют Гінгріч, нарікаючи на десятиліття статусу меншини своєї партії, розпочав довгострокову атаку на сам інститут Конгресу, щоб підірвати довіру громадськості до цієї установи та переконати виборців, що настав час змін. Він сказав республіканцям: «Постійно піднімайте хаос. . . . Ця партія не потребує чергового покоління обережних, розсудливих, м'яких, недоречних, квазі-лідерів. . . . Нам насправді потрібні люди, які готові вистояти від кулі». Він об'єднав базу, знайшов способи збентежити демократичну більшість і виявився майстром залучення уваги ЗМІ.

Вибори до Конгресу стали більш конкурентоспроможними, ніж були за попередні півстоліття. Кожні вибори з 1980 року по теперішній час давали можливість будь-якій із партій взяти під контроль кожну палату Конгресу. У 1994 році республіканці, нарешті, отримали більшість у Палаті представників, перебуваючи в меншості протягом 58 із попередніх 62 років. Гінгріча обрали спікером. З тих пір партизанський контроль над Конгресом коливався.

Партійні лідери, починаючи з Гінгріча, заохочували своїх колег-партійців діяти як лояльні члени команди, надаючи пріоритет партійній єдності. Вони перемістили персонал та ресурси від політичних комітетів до зв’язків з громадськістю, що дозволило їм постійно інформувати виборців про відмінності між їх партією та опозицією. Такі повідомлення допомагають партіям бути конкурентоспроможними на виборах. Але такий підхід заважає демократичному управлінню, ускладнюючи Конгресу роботу поза партією та вирішення основних питань. Це частково відбувається через те, що поляризація створює багато атрибутів добре функціонуючого державного устрою, таких як співпраця, переговори та компроміси, більш дорогими для державних службовців, які бояться бути покараними на виборчих дільницях, якщо вони вступають у подібні дії з опонентами. У міру загострення поділу нормальне функціонування демократії може зіпсуватися, якщо партизани перестануть мати можливість чи бажання вирішувати політичні розбіжності, знаходячи золоту середину. Політика стає грою, в якій перемога є єдиним імперативом, а опоненти перетворюються на ворогів, яких потрібно перемогти.

Поляризація – це не статичний стан, а процес, який харчується сам собою і створює каскад погіршення результатів. З часом тим, хто її експлуатує, може бути важко контролювати, оскільки члени партійної бази стають все менш довірливими до еліт і вважають, що ніхто з них недостатньо відданий своїм основним цінностям. Ця динаміка породжує ще менш принципових акторів, що є втіленням піднесення Трампа. Під час президентської кампанії 2016 року в США численні політичні республіканські політики, такі як сенатори Ліндсі Грем з Південної Кароліни та Марко Рубіо з Флориди, висловили зневагу до Трампа, щоб поті забрати свої слова після того, як він був обраний президентом, і вірно підтримувати його, коли він був у Білому домі.

Кульмінація поляризації може поставити під загрозу саму демократію. Якщо члени однієї політичної групи розглядають своїх опонентів як екзистенційну загрозу їх основним цінностям, вони можуть прагнути перемогти їх за будь-яку ціну, навіть якщо це підриває звичайні демократичні процедури. Вони можуть перестати розглядати опозицію як легітимну і шукати постійні способи запобігти її набуттю влади, наприклад, склавши колоду на свою користь. Вони можуть переконатись, що виправданим є обхід верховенства закону та виклик стримуванню та противазі або зменшення права голосу, громадянських свобод або громадянських прав задля збереження або захисту країни, як вони вважають за потрібне.

Самоаналіз демократичної системи

Демократія досягла найбільшого успіху в місцях, де громадяни спільно погоджуються на межі національної спільноти: хто повинен бути приєднаний до її складу та на яких умовах, тобто чи мають усі мати рівний статус, чи права варто розподіляти по-різному у різні групи. І навпаки, коли країна має глибокі соціальні розбіжності за ознаками раси, статі, релігії чи етнічної приналежності, деякі громадяни можуть віддавати перевагу виключенню певних груп або наданню їм статусу підлеглого. Коли ці поділи випливають з розривів, які передували заснуванню країни або вийшли з неї, вони можуть виявитись особливо згубними та зберігати свою грізну силу в політиці.

Такі розриви, що формуються, можуть закрутитися внаслідок певних політичних змін, які спонукають опозиційні політичні партії займати різні позиції щодо статусу певних груп. Політики можуть свідомо прагнути розпалити розбіжності як політичну стратегію, об'єднати та мобілізувати групи, які інакше не мали б спільної мети. Або соціальні рухи можуть мобілізувати людей з одного боку розколу, що призведе до контрмобілізації з іншого боку. У будь-якому випадку, коли такі поділи ініціюються, ті, хто віддає перевагу поверненню до попередніх меж громадянського членства та статусу, можна бути впевненим, що вони повинні переслідувати свої цілі, навіть якщо демократія згорнута в процесі.

Спочатку Сполучені Штати поділили політичну спільноту за расою, створивши розрив, який з тих пір задавав політику країни. Прихильність до верховенства білих часто переважає, що змушує багатьох американців будувати коаліції проти закликів до расизму та сегрегації з метою подальшої реалізації політиками своїх політичних інтересів. Прагнення зберегти рабство керувало політикою США десятиліття. Навіть після ліквідації рабства верховенство білих продовжувало панувати десятилітями і проявлялося через обмеження виборчого права, заперечення соціальних прав, дискримінації та сегрегації. Проте в американській політиці також з'явилося компенсаційне зобов'язання щодо рівності, що підживлюється ідеалами Декларації незалежності та підтримується наполегливими зусиллями самих поневолених і пригноблених американців. Ця традиція неодноразово і потужно кидала виклик рабству і верховенству білих і спричинила критичні реформи, що розширили права та вдосконалили американську демократію.

Американський гендерний поділ, кодифікований також законодавчо, зробив домінування чоловіків у політиці та суспільстві природним, а гендерну ієрархію стійкою до змін. Однак компенсаційне зобов'язання щодо рівності виникло в жіночому русі XIX століття, сформульованому в Декларації настроїв 1848 року на Конвенції про водоспад Сенека: «Ми вважаємо ці істини очевидними: усі чоловіки і жінки створені рівними». Проте лише в 1916 р. дві основні політичні партії приймуть рішення надати виборче право жінкам на національному рівні, почавши ратифікацію 19-ї поправки в 1920 р.

Багато людей довіряють громадам, які їм здаються знайомими і які асоціюються з чеснотою та безпекою, і вони відчувають недовіру до інших груп, звичаї яких здаються їм дивними та навіть небезпечними. Коли політичні діячі чи події розпалюють гнів виборців, особливо щодо питань, що стосуються раси чи статі, політична участь у конфлікті часто зростає, особливо серед тих, хто віддає перевагу традиційній ієрархії та готовий поставити під загрозу саму демократію, щоб відновити цю ієрархію.

Однак погляди на те, хто до якого політичного співтовариства належить, не завжди сприяють політичному конфлікту; все залежить від того, як вони відображаються в системі політичних партій. Наприклад, у деякі періоди жодна зі сторін не кидала рішучих викликів верховенству білих, і в цьому випадку переважав статус-кво, її обмеження щодо демократії залишались безперечним. В інші періоди конфлікт між расово-всеохоплюючими та супрематичними баченнями американського суспільства та демократії накладалися на партійні розбіжності та спричиняли інтенсивний політичний конфлікт. У такі моменти демократія стояла на межі – обіцянка її розширення існувала поряд із загрозою її загибелі.

У першій половині XIX століття демократія білого чоловіка була на південних умовах, оскільки жодна із сторін не заперечувала відданість Півдня рабству. Однак у 1850-х роках домінування регіону в національній політиці почало занепадати. Як це бувало раніше, його здатність використовувати політичну систему для захисту рабства погіршилася, і згодом жителі півдня відмовились від демократичних засобів вирішення конфлікту. Партійна система реорганізувалась навколо питання рабства, і настала руйнівна поляризація. У відповідь на обрання президентом Авраама Лінкольна, Південь відокремився, і країна впала в жорстоку громадянську війну, остаточний демократичний зрив.

У десятиліття після Громадянської війни країна досягла успіхів у побудові багаторасової демократії, оскільки нещодавно обрані афроамериканцями чоловіки голосували високими темпами, і понад 2000 з них виграли вибори на державні посади, виконуючи обов'язки місцевих чиновників, у законодавчих органах штатів та в Конгресі США. Але в 1890-х роках сили верховенства білих зміцніли, що призвело до жорстоких репресій та позбавлення виборчих прав у мільйонів афроамериканців. Шістдесят років американського апартеїду послідували не тільки в авторитарних анклавах Півдня, але і в північних штатах, а також у таких національних установах, як федеральна бюрократія та американські війська.

У сучасний період конфлікт між егалітарним та білим супрематичним баченням американського суспільства знову накладається на партійну систему і збігається з інтенсивною поляризацією. За останні кілька десятиліть, коли населення США стало більш расово- та етнічно різноманітним, склад Республіканської партії став значно білішим, ніж населення загалом, в той час Демократична партія створила різноманітнішу коаліцію. Ставлення членів партії також різнилось: з 1980-х років республіканці стали набагато частіше висловлювати расистські погляди, демократи – набагато менше, як показали американські Національні виборчі дослідження. Ця політична прірва ще більше посилюється зростанням ворожості до імміграції та розпалюванням розбіжностей щодо статусу іммігрантів в американському суспільстві. В результаті розбіжності створюється надзвичайно нестабільна політика.

Новий позолочений вік

Демократична нестабільність також може бути наслідком високих темпів економічної нерівності, що може підірвати інститути та практику існуючих демократій. Країни, в яких зростає нерівність, частіше бачать демократію спотвореною, обмеженою та потенційно дестабільною. На відміну від них, країни, в яких нерівність низька або зменшується, рідше зазнають демократичного погіршення.

Люди, як правило, припускають, що нерівність робить демократію вразливою, збільшуючи шанси на те, щоб менш забезпечені вийдуть проти багатих, але це рідко буває. Швидше, із зростанням нерівності, саме заможні люди, швидше за все, ефективно мобілізуються. Вони усвідомлюють, що люди робочого та середнього класу, які значно переважають їх, схильні до політики перерозподілу – і вищих податків, необхідних для їх фінансування, що непропорційно впаде на багатих. Побоюючись таких змін у політиці, багаті вживають заходів, щоб захистити свої інтереси та зберегти свої багатства та переваги. На деякий час це може зіпсувати демократичний процес, але в кінцевому результаті це може спричинити більш фундаментальні проблеми, загрожуючи самій демократичній стабільності. Це може статися, коли найзаможніші громадяни прагнуть зміцнити свою владу, навіть якщо це тягне за собою шкоду демократії. Вони можуть бути готові дотримуватися поляризуючої політики «ми проти них» та прийняття репресивних заходів, якщо саме це потрібно для того, щоб захистити свої інтереси.

Серед заможних демократій у світі сьогодні Сполучені Штати є найбільш економічно нерівними. Після періоду в середині ХХ століття, коли американці з низьким та середнім рівнем доходів швидко переживали ріст доходів, з кінця 1970-х років вони спостерігали повільне або застійне зростання заробітної плати та зменшення можливостей. Тим часом заможні люди продовжують отримувати високі доходи та багатство. Компенсація керівників зросла з 30 відсотків річної заробітної плати середньостатистичного працівника в 1978 році до 312 відсотків ближче до 2017 року.

Наприкінці ХVIII століття та у XIX столітті до Громадянської війни існування рабства призвело до крайньої нерівності на американському Півдні. Однак інші регіони країни в той самий період характеризувалися більшою рівністю, ніж країни Європи, не будучи обтяженими феодалізмом і успадкованою структурою жорстких соціальних класів. Але з настанням XIX століття економічна нерівність зростала по всій країні, і до кінця XIX століття – «Позолоченого століття», як це називав Марк Твен – Сполучені Штати майже наздогнали стратове розшарування Великобританії. Ці розбіжності будуть тривати, поки американський фондовий ринок не зазнає краху в 1929 році. Заможні люди багато втратили під час Великої депресії, а потім, після Другої світової війни, сильна економіка та державна політика сприяли підвищенню мобільності та зростанню великого середнього класу. Пізніше, у XX столітті, економічна нерівність знову наростала внаслідок не лише деіндустріалізації та глобалізації, але й політичних змін, які сприяли заможним.

Більша політична нерівність, як правило, супроводжує зростання економічної нерівності, і США в цьому відношенні не стали винятком. В епоху баронів-розбійників, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, Промислова революція породила вкрай нерівне багатство в парі з нерівною політичною владою. Настали десятиліття кривавих репресій проти робітників, коли вищий клас капіталістів користувався захистом судів.

Багато американців вже жили на межі злиднів, коли Велика депресія занурила країну в стрімкі темпи безробіття та бідності. Під керівництвом Рузвельта Сполучені Штати відповіли «Новим курсом», збірником реформ щодо соціального захисту, реструктуризації економіки та забезпечення трудових прав. Разом з Другою світовою війною «Новий курс» сприяв відродженню американської економіки та зменшенню економічної нерівності, зберігаючи в основному існуючі расові та гендерні ієрархії та нерівності. Ці зміни допомогли підтримати три десятиліття спільного процвітання та відносно низької поляризації в американській політиці.

Але починаючи з 1970-х років економічна нерівність почала зростати, і заможний і великий бізнес в США став політично більш організованим, ніж будь-коли, таким чином, що створював основні перешкоди для демократії. Починаючи з 1990-х років, сума грошей, витрачених на політику – як на внески на передвиборну кампанію, так і на лобіювання – різко зросли завдяки глибокій кишені та сильній мотивації заможних американців та корпорацій. Ще більш вражаючою є ступінь, в якій багаті організували себе для реалізації своєї політичної програми на державному та національному рівнях. Коли уряд реагує насамперед на багатих, він перетворюється на олігархію, яка краще захищає інтереси багатих. Слідкувати за демократією – це не їхня проблема.

Імперіальне президенство

Остаточним фактором демократичного відступу є зменшення контролю над виконавчою владою, що, як правило, призводить до того, що потужні лідери вживають заходів для розширення своєї влади та автономії щодо більш представницьких, законодавчих та судових органів, які, як очікується, будуть захищати права. Ці виконавчі дії можуть бути цілком законними, наприклад, наповнення судів та державних установ політичними союзниками. Але у керівників також може виникнути спокуса скласти колоду проти своїх політичних опонентів, ускладнюючи їх домінування; обходити верховенство права; або скасувати громадянські свободи та громадянські права.

Американські засновники прагнули зірвати виконавчу тиранію та перешкодити єдиній групі лідерів захопити контроль відразу за всіма важелями державної влади. Але системи поділу влади, такі як система США, як відомо, схильні до нерозв'язних політичних конфліктів між виконавчою та законодавчою гілками влади, кожна з яких може претендувати на демократичну легітимність, оскільки вона обирається самостійно. Більше того, президент, який бере участь у такому конфлікті, може спокуситися прийняти популістську мантію – прирівняти своїх прихильників до «народу» в цілому і представити свою бажану політику як відображення єдиної народної волі, на відміну від безлічі голосів та інтереси, представлені в законодавчому органі.

Протягом більшої частини перших 125 років історії країни сама ідея президента, який досягає автократичних повноважень, здавалася б немислимою, оскільки офіс був обмеженим, а Конгрес переважав як домінуюча гілка. На початку ХХ століття, президентська влада почала зростати, з часом президентство стало набагато більш домінуючим інститутом, ніж будь-коли раніше. Звичайно, президент не може самостійно створювати або скасовувати закони, оскільки ці повноваження належать Конгресу.

Президенти протягом XX та XXI століть розширювали повноваження канцелярії завдяки використанню розпоряджень та прокламацій, адміністративного штату, розширеного штату Білого дому та створенню виконавчого апарату президента, а також контроль за зовнішньою політикою та національною безпекою. Тим часом Конгрес поступився значними повноваженнями виконавчій владі, часто в кризові моменти, і дозволив президентам діяти в односторонньому порядку і часто без нагляду. Як результат, звичайні стримування та противаги, яким розробники мали на меті забезпечити демократичну підзвітність, стали слабшими.

Це «імперське головування», як його називали деякі, надало президентам майже повну автономію у прийнятті зовнішньополітичних рішень і дозволило їм розвернути країну до дорогих і ризикованих втручань за кордон, а виконавча влада шукала схвалення Конгресу лише пізніше. Величезний апарат національної безпеки зріс у тандемі. Він таємно проводив внутрішнє спостереження та проводив політичні репресії, часто націлені на іммігрантів, меншини та політично вразливі групи. У руках лідера, який вважає себе вищим за закон, ці інструменти забезпечують широкі засоби для вдосконалення власного порядку денного.

Незважаючи на те, що президентська влада зросла протягом першої третини ХХ століття, саме Рузвельт по-справжньому започаткував процес посилення влади. Він вступив на посаду в момент глибокої кризи, і багато американців очікували від нього набуття диктаторських повноважень, подібних до тих, що демонструються в Європі – деякі навіть закликали його це зробити. Рузвельту вдалося направити країну через кризу таким чином, щоб зберегти демократію, але він зробив це шляхом безпрецедентного розширення президентської влади. У міру зростання фашистської загрози в 1930-х роках Рузвельт таємно дозволив широкомасштабні внутрішні прослуховування, нібито для протидії небезпеці нацистської диверсії. А під час Другої світової війни він наказав масово ув'язнити понад 100 000 людей японського походження, близько 70 000 з яких були громадянами США.

У 1970-х Ніксон спирався на ці прецеденти, щоб налаштувати апарат національної безпеки проти своїх особистих і політичних ворогів. Білий дім і оперативні співробітники Ніксона задіяли широкий спектр можливостей для викрадання та порушення законів, щоб переслідувати, відстежувати та дискредитувати своїх антагоністів, в тому числі, найвідоміше, невдалий прокол з Уотергейтом в 1972 році, який врешті-решт знищив Ніксона.

Трамп і чотири загрози

Чотири загрози демократії зростали та слабшали протягом історії США, кожна за своєю схемою. Коли існувала навіть одна загроза, курс на демократію був поставлений під загрозу, як це сталося з ескалацією поляризації в 1790-х та посиленням виконавчої влади в 1930-х і 1970-х. Однак, коли кілька загроз злилися в одну – це ще більше сколихнуло демократію. І в 1850-х, і в 1890-х рр. поєднання поляризації, економічної нерівності та расових конфліктів спричинило нещастя.

Сьогодні країна вперше за свою історію стикається з усіма чотирма загрозами. Поляризація досягла критичної точки, що змусило членів Конгресу діяти більше як команда, ніж як політики. Серед звичайних громадян поляризація викликала відчуття «ми проти них», коли політичний вибір людей визначається їхньою ворожістю до опозиції. Економічна нерівність стрімко зросла, і заможні люди та керівники підприємств мають високу мотивацію та організацію для захисту своїх інтересів і розширення свого багатства, навіть якщо вони повинні терпіти расистську, нативістську політику для досягнення своїх цілей. І в умовах політичної дисфункції та патової ситуації сила виконавчої влади зросла в геометричній прогресії.

Висування і перемога Трампа були одним із результатів цих тенденцій; його президентство стало рушійною силою загроз. Він є персоніфікованою поляризацією, вкрай зневажливою і порочною по відношенню до всіх опонентів. Він неодноразово сприяв расовому антагонізму та нативізму. Незважаючи на популістську атмосферу його мітингів та риторики, його підхід до управління був плутократичним, а не перерозподільчим, приносячи значні вигоди багатим та діловим інтересам і відносно мало для всіх інших. І більше, ніж будь-який президент з часів Ніксона, Трамп розглядає президентство як його особисту сферу і має право просувати свої особисті інтереси – політичні та фінансові – за рахунок демократичної відповідальності.

Протягом усього часу перебування в Білому домі Трамп здійснював фронтальну атаку на вибори та довіру громадськості до них. Це почалося з його необґрунтованих заяв 2016 року про те, що вибори були «сфальсифіковані», та його попереджень про те, що він не прийме результатів, якщо вони будуть не на його користь; навіть після того, як він переміг, він зробив фальшиві звинувачення у фальсифікаціях виборців, щоб відкинути той факт, що він програв всенародне голосування. Він також заохочував втручання іноземців у вибори в США, не засудивши втручання Росії у 2016 році, а пізніше зробив все для того аби Україна розпочала безпідставне розслідування щодо колишнього віце-президента Джо Байдена, ймовірного опонента Трампа на виборах 2020 року.

Ще більш небезпечним є виступ Трампа проти верховенства права. Попередні президенти підтасовували закони і навіть порушували їх, переслідуючи цілі політики та політичні переваги. Але мало хто так рішуче відкинув межу між президентською та особистою вигодою. Трамп не приховував, що не вважає, ФБР і Міністерство юстиції державними структурами, відповідальними за здійснення верховенства права; швидше, він розглядає їх як приватну слідчу групу та юридичну фірму, яка може захистити його та його союзників, а також переслідувати його ворогів. У Вільямі Баррі він знайшов генерального прокурора, який готовий надати його цей захист.

Трамп також відкинув основоположні цінності американської демократії, такі як ідея вільної преси, аж до того, що погрожував позбавити ліцензії канали, які публікували критичні звіти про нього та його адміністрацію; на щастя, він не дотримав слова. Проте його часті напади на основні ЗМІ як розповсюджувачів «фейкових новин» та «ворогів народу» ще більше підірвали довіру до преси. А коли йдеться про громадянські права, часті словесні напади Трампа на іммігрантів та представників інших меншин супроводжуються кількома політичними та адміністративними змінами, що зменшують права цих громад.

Збереження республіки

Однак демократичний розпад не є неминучим. Політика не дотримується механічних принципів, за яких певні обставини передбачають певний результат. Швидше за все, політикою керують люди, які проявляють свободу волі та вибір, і які можуть прицілитися до збереження та відновлення демократії. Політичні лідери та громадяни можуть врятувати американську демократію, але вони повинні діяти, поки не пізно. І все ж в останні десятиліття американська демократія – незважаючи на свої обмеження – все ж продовжила деякі найбільш усталені традиції Сполучених Штатів і дозволила значно покращити результати попередніх періодів вільних і чесних виборів та цілісності прав.

Деякі політологи та коментатори вважають, що єдиним способом поліпшення демократії в Сполучених Штатах є глибокі структурні реформи. Наприклад, рівне представництво штатів у Сенаті дає додаткове представництво жителям малонаселених штатів і зменшує вплив людей, які живуть у більш густонаселених місцях.

Але зміни до таких давніх особливостей політичної системи США здаються малоймовірними. Внесення змін до Конституції є складним, і, мабуть, майже неможливим в умовах поляризованого клімату сьогодні. Більше того, ті, хто при владі, отримують вигоду від нинішніх домовленостей і не мають особливих стимулів їх змінювати.

За відсутності таких змін один із ключів до захисту демократії напрочуд простий: дозволити цій меті чітко керуватися політичним вибором. Оцінюючи політику чи пропозицію, американці повинні відійти від своїх ідеологічних тенденцій, матеріальних інтересів та партійних уподобань і замість цього зосередитись на тому, чи буде цей захід посилювати демократію чи послаблювати її. Найголовніше, що можуть зробити американці, – це наполягати на верховенстві закону, законності конкуренції, цілісності прав та надійному захисті вільних і чесних виборів. Ці стовпи – це правила гри, які дозволяють усім американцям брати участь у політиці, незалежно від того, яка партія виграє.

Сьогоднішня Республіканська партія відмовилася від готовності захищати ці стовпи демократії, незважаючи на те, що це було зроблено в попередні періоди. Партія проводить все більшу репресивну та антидемократичну поведінку, намагаючись зберегти та розширити свою владу. Зараз республіканські чиновники та лідери санкціонують несправедливе покарання своїх політичних ворогів, спроби обмежити голосування тих, хто віддає перевагу демократам, і навіть не визнання результатів виборів, які не сприяють їхній партії. В інших країнах, де виникла підтримка неліберального чи авторитарного правління, опозиційні партії взяли на себе роль поборника демократії. У Сполучених Штатах цей обов'язок зараз покладається на Демократичну партію.

Але звичайні громадяни також повинні об’єднатися. Попередні покоління американців приносили величезні жертви заради демократії. Під час Другої світової війни американці перемогли нацизм і фашизм завдяки військовій службі за кордоном та значним зусиллям на внутрішньому фронті. Протягом 1950-х та 1960-х років американці виступали за громадянські права, брали участь в обідніх зустрічах та добровільно брали участь у Літі свободи. Настав час знову американцям захищати демократію.

Перша половина 2020 року поглибила кризу демократії в США. Глобальна пандемія, глибока рецесія та безтурботне керівництво викрили та ще більше загострили всі чотири загрози демократії. Широко розповсюджені акції протесту «BlackLifeMatters», що заповнили вулиці та громадські площі в містах та селищах по всій країні з весни, змушують безпрецедентну кількість американців протистояти ганебній історії їхньої расової нерівності. Якщо цей рахунок принесе плоди на виборах у листопаді та пізніше, Сполучені Штати можуть знову відійти від краю. Криза може привести до оновлення.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram