Офшорний скандал може пришвидшити руйнування олігархічного консенсусу та творення громадянського консенсусу. Але якщо ми відрефлексуємо його.

Публікація «панамських документів» породила в Україні скандал, але не породила особливих дискусій. Більшість українців сприйняли це, як давно відому зажерливість правлячого класу – просто з новими фактами.

Водночас це не так. Оскільки це факти з всього лише одного офшору, то можна припустити, що подібна ж ситуація у нас і щодо інших офшорів. А це іншого рівня проблема, ніж лише скандал з Президентом чи зажерливим правлячим класом. Масштаб офшоризації олігархічного та великого владного бізнесу країни є системним.

Тепер стають зрозумілими, бо мають своє підґрунтя, декілька важливих моментів міжнародної ситуації.

Зрозуміло, що публікація «панамських документів» це спецоперація американських спецслужб. Але навіщо це їм?

США (зокрема їх спецслужби за рішенням їх еліти) зробили випереджувальний крок щодо підриву нелегітимних правлячих класів по всьому світу.

Світова ситуація сьогодні така, що розрив між нелегітимно збагаченими правлячими класами і їх громадами дуже великий, а це окрім небезпеки громадянських війн породжує небезпеку світової війни.

Цей крок США спрацює звичайно не повсюдно. В Європі спрацює, в Латинській Америці можливо, а в Росії чи Китаї не спрацює.

Громаді України потрібно буде ще поборотися за офшорну люстрацію.

Водночас українські політики та більшість експертів мало аналізують офшорний скандал з точки зору смислу та перспективи для України.

Зокрема спробуйте у виступах чи текстах експертів знайти відповідь на питання – чому офшори для України це погано. Позиція кожного експерта з цього питання дуже знакова і промовиста.

І справді – а що поганого у тому, щоб тримати гроші в офшорах? Адже це поки що в Україні законно.

Офшорний привілей як найогидніший інструмент олігархічного консенсусу

Популярні новини зараз

МВФ спрогнозував, коли закінчиться війна в Україні

Нова пенсійна формула: як зміняться виплати для 10 мільйонів українців

Паспорт та ID-картка більше не діють: українцям підказали вихід

Це найдурніша річ: Трамп висловився про війну та підтримку України

Показати ще

Давайте спробуємо уважно прочитати статтю «Української правди» «Панама-мама. Хто з українців засвітився у офшорному скандалі?»

Там присутні чотири типи фігурантів: олігархи (як от Фірташ), колишні політики-чиновники, які використовували офшор, не будучи політиками-чиновниками (як от Дубина), просто бізнесмени (як от Корогодський) і нинішні політики-чиновники (як от Порошенко, Ложкін і т.д.) Не всі вони мають однакову персональну провину, але всі вони несуть моральну відповідальність за використання нелегітимного привілею.

Чому офшор це привілей в бізнесі?

Колесніков заявив про те, що «отримував спеціальний дозвіл в НБУ для переформатування бізнесу і виведення його в офшори».

Корогодський заявив про те, що «для відкриття своїх офшорних компаній він отримував відповідні ліцензії у НБУ».

Хотілось би отримати публічне роз’яснення НБУ. А чи всім в Україні ці ліцензії чи спеціальні дозволи на офшоризацію бізнесу видають у НБУ? Це загальне право громадян України чи привілей небагатьох? І якщо є якісь норми таких спеціальних дозволів НБУ, то чи щодо всіх офшорних бенефіціарів в Україні вони виконані? І хто з бенефіціарів зміг обійти ці норми НБУ? Хто саме в НБУ видавав такі спеціальні дозволи в обхід цих норм?

Уявіть собі, що це загальне право. Тоді в ситуації нашої податкової системи через деякий дуже недовгий час у нас в країні не лишиться бізнесменів, що платять податки своїй державі. Податки платитимуть лише дуже дрібні бізнесмени, прості люди з зарплат і можливо ще й пенсіонери з пенсій.

Отже, щоб нинішня драконівська податкова система в Україні існувала, вітчизняна сплата податків має бути примусовою для більшості, а «право на офшор» має бути привілеєм.

Бізнесмен може сказати – я не порушував закон, якщо ви зміните закон, я зміню правила свого бізнесу. Але чи може це так само сказати чиновник-політик, який тримає гроші в офшорах?

Для позиції еліти важлива функція арбітра і лідера. Не маючи морального авторитету, неможливо виконувати роль арбітра і лідера.

Тобто, як би мав вчинити лідер та арбітр нації Президент в ситуації офшорів? Він би мав одразу після свого обрання на посаду Президента сказати: ми є нащадки олігархічної і корупційної системи, мій бізнес побудований за правилами цієї системи, але я зроблю ряд кроків, які дадуть можливість це змінити і зробити мій бізнес відкритим і таким, що працює на країну.

Ось деякі кроки – реформа податкової системи, яка робить виведення коштів в офшори невигідним, знищення всіляких преференцій для олігархів, громадський контроль за інфраструктурними бізнесами тощо.

Але Президент разом з іншими олігархами та політиками-чиновниками скористався офшорним привілеєм. Президент продовжує захищати своє право на такий привілей. Президент затягує процес деофшоризації та не є прибічником офшорної люстрації.

Давайте подивимось на це як на загальну схему дій правлячого класу.

Правлячий клас в своїй більшості отримує «привілей на офшори», уникаючи сплати податків в Україні. Водночас решта простих людей ці податки так чи інакше платять. Це означає, що оплата існування держави перекладається на простих громадян. А ті, хто цю державу експлуатує, дерибанить і нищить (тобто український правлячий клас), отримують право ще й не платити їй податків.

Тобто український правлячий клас перетворився на паразита.

Причому бізнесмени, які в момент офшоризації не є ані чиновниками, ані політиками, це просто паразити.

А от чиновники-політики, які нібито мають дбати про державу, але водночас ведуть бізнес через офшори, це паразити над усіма, в тому числі і над іншими паразитами.

Офшорний скандал та доля олігархічного консенсусу

На тлі офшорного скандалу Президент України відмовився їхати у Великобританію. Його пояснення виглядають смішно. Скоріш за все, йому разом з Кемероном було би дуже незручно пояснювати свої офшори. Це в Україні він може вплинути на громадську думку і спустити проблему на гальмах. Але в Європі на тлі критики західних видань української корупції це зробити буде неможливо.

Проблема тут проста – якщо українська громада не буде досить наполегливою, щоб провести офшорну люстрацію та законодавчу деофшоризацію економіки, то делегітимація українського правлячого класу на Заході і всередині країни буде посилюватися.

Єдиний легальний шлях офшорної люстрації це створення Тимчасової Слідчої Комісії в Парламенті при всезагальній підтримці громадян цього процесу та публічності дії цієї Комісії.

Єдиний легальний шлях законодавчої деофшоризації це виокремлення громадських лідерів, які є експертами в цій проблематиці, і їх тиск на нинішнього лідера цього процесу, якому, судячи з останніх дій, Президент доручив затягувати процес і довести це законодавство до фейку.

Водночас офшорний скандал створює новий виклик для України – стихійне руйнування олігархічного консенсусу, до якого українська громада не готова.

Громадянський консенсус

Я згоден з Юрієм Романенко в тому, що олігархічний консенсус це єдине, що сьогодні утримує Україну від розпаду.

Швидке руйнування олігархічного консенсусу самого по собі може зашкодити Україні. Ця стихійна руйнація олігархічного консенсусу може призвести до регіональної автаркії, тобто до стихійної фрагментації України задля збереження олігархічної влади на регіональному рівні.

Для збереження зв’язності країни на місце олігархічного консенсусу має прийти громадянський консенсус, але він обговорюється, розробляється та впроваджується несвідомо, мляво і стихійно.

Ось головні проблеми становлення громадянського консенсусу.

1) Громадянський консенсус дуже слабко формулюється політиками, які повсякчас прив’язують його до поточної парламентської чи урядової роботи, в той час, як громадянський консенсус має формулюватися щодо найбільш значущих подій як в інституційному полі, так і поза ним.

2) Більшість експертів взагалі прямо так чи інакше працюють на збереження олігархічного консенсусу – експертів на позиції громади дуже мало, а тих експертів, що публічно формулюють і просувають громадянський консенсус, лічені одиниці.

3) Громадянський консенсус слабко формулюється регіональними лідерами, які повсякчас діють за старою схемою – щоб потрапити у центральну політику, потрібно домовитися з олігархами.

4) Громадянський консенсус на телебаченні після Помаранчевої революції найбільш помітно формулювався «5-м каналом» (який тепер значно погіршив свою позицію), а після Революції Гідності громадянський консенсус найбільш помітно формулюється телеканалами «112-Україна» та «NewsOne». Але формати навіть цих телеканалів не містять на рівні редакційної політики відповідних процедур зрівноваженості та солідарної орієнтації, відтак змістовність приноситься в жертву глядацькості.

5) Відомі журналісти дуже часто віддають перевагу вибірковим скандалам та аналітиці інтриг і повсякчас уникають формулювання ідей та інновацій для громадянського консенсусу. Шустер-простір продовжує генерувати в медіа речі глядацькі, але мало осмислені і безперспективні. Осмислення та аналіз перспектив для громадянського консенсусу стали соціальною функцією блогерів.

6) У громадянського консенсусу досі немає очевидного загальнонаціонального лідера – є лише претенденти на таке лідерство.

Проблема з лідером громадянського консенсусу надзвичайно суттєва. Ситуація в Україні складається так, що наступним Президентом буде не лідер олігархічного консенсусу, а лідер громадянського консенсусу. А це принципово змінює всі політичні аналізи і політтехнології.

Можна назвати можливих лідерів громадянського консенсусу – Садовий, Тимошенко, Саакашвілі. В другу чергу – Ляшко, Порошенко (якщо фундаментально зміниться), Гройсман (якщо успішно покаже себе на новій посаді). В третю чергу – Турчинов, хтось з партії «Сила людей», Гацько з «ДемАльянсу», Корбан з «Укропу».

Подобаються вони нам чи не подобаються, але така політична реальність. Соціологічна інерція – річ дуже суттєва для політики. Зміна соціологічної інерції можлива лише в ситуації соціального стресу – нова революція (малоймовірна), посилення російсько-української війни (більш імовірне), світова війни (в найближчий час малоймовірна).

Тобто в найближчий час набір цих лідерів може змінитися тільки в тому разі, якщо російсько-українська війна перейде в гостру фазу. Якщо ж цього не станеться, то доведеться вибирати саме з цих лідерів.

І в цьому сенсі, для громади мають значення системні ініціативи політиків не тільки по руйнуванню олігархічного консенсусу, але і по створенню громадянського консенсусу. З вищенаведеного набору лідерів далеко не всі займаються саме формулюванням громадянського консенсусу.

Україна зависла сьогодні між регіональною автаркією і громадянським консенсусом, який по-новому зв’язує країну. І причини цього зависання – в досі малій активності громадської самоорганізації, в звичці громади все ще орієнтуватися на телебачення та в повній відсутності звички малого та середнього бізнесу платити за політиків, які будуть захищати їх інтереси супроти олігархів.

Концептуалізований, насичений соціальними ідеями та інноваціями, організаційно оформлений, маючий свою медіа-підтримку громадянський консенсус – ключ до позитивного майбутнього України.

Той, хто в найближчий час стане лідером громадянського консенсусу, стане і новим Президентом України.

Джерело: блог Сергія Дацюка